Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Живий покійник

Проміння осіннього сонця пробивалося крізь сплетіння оголених гілок і запалювало на глинистому ґрунті золотаві плями. Час від часу дві або й кілька таких плям зливалися в одну велику, і тоді світлий відлиск масних зрізів, залишених лопатами, мінячись брунатним перламутром, засліплював очі. Та напливала хмара, серпанок сірої тіні спадав на землю, і відразу все навколо ставало журним і похмурим, як звичайно і буває на кладовищі.

Поривчастий вітер шастав у кронах дерев, вишукуючи на гіллі бодай один листок; скупу поживу йому кидали лише старі дуби, що стоятимуть, загорнувшись у вогнисту мантію, аж до весни. Внизу, біля самої землі, пориви вітру майже не відчувались, і клуби диму з кадильниці повільно пливли до невеликого гурту людей, огортаючи їх солодкувато-пряним запахом ладану. Літній пастор скоромовкою правив заупокійну службу, з завченою байдужістю вимовляючи слова, що давно стали для нього не виявом скорботи, не урочистим реквіємом, а буденною справою, ремеслом, таким же, як ремесло копачів, що з нудьгуючим виглядом стояли трохи віддаля, чекаючи, коли їм доведеться взятися за лопати.

Серед тих, хто виряджав небіжчика в останню путь, було кілька чоловіків і дві жінки. Жінки стояли на передньому плані й раз у раз картинно, але обережно, – боронь боже змити косметику! – прикладали до очей носовички. Чоловіки, прибрані в усе темне, чимось невловимим здавалися схожими один на одного, немов нап’яли на обличчя однакову машкару стриманої скорботи. Часом непереможне бажання всмак позіхнути зсудомлювало їм щелепи, тоді вони поспішно витягали носовички і теж прикривали ними обличчя. Іноді порив вітру все ж досягав землі, куйовдив волосся і шарпав одяг. Тоді вони один по одному відступали трохи назад, опоряджували зачіски, звичним жестом перевіряли, чи не зсунулась, бува, краватка, і тоскно поглядали на пастора, подумки прикидаючи, як довго триватиме відправа. І в кожному погляді читалася нудота, бажання скоріше з усім покінчити. Втім, це був лише короткий перепочинок. Брови миттю знов злітали вгору і зсувалися до перенісся – ах, яка тяжка втрата! – бо кожен добре пам’ятав про репортерів, запрошених на церемонію. Перекидаючи жуйку з одного кутка рота в інший, вони час від часу заглядали у візири фотоапаратів, щоб увічнити для світу сумну подію.

Нарешті пролупало останнє слово пастора, і заговорив один з присутніх. Промова була лаконічною, але виразною, здавалось, кожне слово, мов карбована монета, з стукотом падає на віко труни, як сплата небіжчикові за його чесноти і заслуги перед суспільством.

Він ще не скінчив говорити, а трунарі, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, поволі наближалися до могили, сторожко озираючи кожного з учасників церемонії,– бува, ще хтось, схоче виступити з промовою. А щоб такому заціпило! Час дорогий – скільки ще роботи лишилося на сьогодні! Війна та голод звели здоров’я людей нанівець, мруть вони, наче мухи, тільки встигай ховати. Дивно, та й годі: під час війни лише вбивали, від хвороб майже ніхто не помирав, а тепер нікого не вбивають, хіба що випадково, а смерть смерті просто на п’яти наступає. Мабуть, заховані недуги виходять назовні.

Але з усього було видно, що виступати з надгробним словом більше ніхто не збирається. Промовець вів свою промову до кінця, жінки з прихованою цікавістю розглядали найближчі пам’ятники, чоловіки крадькома позирали на годинники, з усіх сил прагнучи зберегти на обличчі відповідний моменту вираз суму.

Коли невеличкий свіжонасипаний горбок заховався під вінками з чорними стрічками і церемонія закінчилась, учасники її заспішили до виходу з кладовища. Розмова, за інерцією, точилася півголосом, та жести ставали вільнішими, дехто дозволяв собі посміхнутися – люди квапились повернутися до звичайного розміреного життя, прагнучи якнайшвидше забути недавнє. Про нього вони згадали аж наступного дня, побачивши в газетах некролог, та й то на кілька хвилин, потрібних для того, щоб упізнати на вміщеному фото своє зображення.

Трохи більше уваги приділив згаданому некрологу один з працівників агентства «Родинне вогнище», зобов’язаний стежити за оголошеннями про смерть. Він старанно заніс до картотеки ім’я та прізвище небіжчика, дату смерті, місце поховання, щоб завжди мати напохваті потрібну інформацію, якщо хтось розшукуватиме живого, не знаючи, що той давно значиться в списках померлих. Адже «Родинне вогнище», приватне агентство розшуку безвісно зниклих, займалося і цією своєю безпосередньою справою.

Відтоді, як Фред Шульц уперше переступив поріг підпорядкованого йому закладу, тут дещо змінилося. Плющ на фасаді двоповерхового будинку з наближенням осені порідшав, зате обабіч будівлі і біля її задньої стіни знялося риштовання. Очевидно, справи агентства йшли непогано, якщо другого повоєнного року, коли гостро відчувався брак будівельних матеріалів і коштували вони неймовірно дорого, тут наважилися взятися за добудову й ремонт. Втім, це й зрозуміло – ґрунт для діяльності агентства був благодатний. Сотні тисяч людей, зв’язаних родинними і дружніми взаєминами, за роки війни загубили одне одного і тепер хотіли знову з’єднатися. От чому з таким навантаженням працювали листоноші, які доставляли в «Родинне вогнище» кореспонденції. Батьки розшукували своїх дітей, діти розшукували батьків, дружини будь-що хотіли дізнатися про долю чоловіків, наречені до дір зачитували рядки, давним-давно написані рукою коханого, – і всі надсилали сюди сповнені туги і надії листи, всі волали: допоможіть! Навіть отримавши повідомлення про смерть, багато хто сподівався, що то помилка: вбити можуть кого завгодно, тільки не їх сина, дочку, чоловіка, батька. І нескінченний потік білих, сірих, блакитних конвертів плинув і плинув у двоповерховий особняк. Люди надсилали листи, а слідом за ними і грошові перекази.

Ці перекази – спочатку внески на видатки, пов’язані з розшуками, а потім і гонорар за проведену роботу – щомісяця складались у чималі суми. Їх цілком вистачило б на утримання апарату, роз’їзди, збільшення тих прибутків, що визначають рентабельність кожної солідної фірми, якою б вивіскою вона не прикривалася. Але в «Родинному вогнищі» всі грошові надходження, включаючи і велику дотацію від анонімного благодійного товариства, поглинав один відділ, так званий «координаційний», де зосереджувалась та робота, для якої, по суті, і було створено агентство. Тут прискіпливо переглядався кожен лист, сюди відразу потрапляли відвідувачі, яких з усіх боків промацували, визначаючи їх придатність до виконання певних функцій.

Список працівників цього відділу Нунке свого часу сам приніс і вручив Фредові Шульцу з підкресленою урочистістю.

– Ганс Шмідт… Фріц Мюллер, Курт Нейман… – уголос почав читати Григорій і, знизавши плечима, зупинився. – Ці імена нічого мені не говорять, вони – мов жменька гальки, однаково обточеної водою. Може, ви поясните, гер Нунке, хто вони, ці Ганси й Фріци?

– Досьє на кожного ви, звичайно, одержите. Люди цілком надійні. Ті, хто колись складав еліту нації. Цілком зрозуміло, тепер також… Ось побачите, як чудово виправдає себе сама ідея утворення агентства. Ваша гуманна місія, безумовно, зустрічатиме всебічну підтримку в усіх, до кого ви звернетесь, і, зважте, повсюдно, про яку б зону не йшлося. Що ж до тих, хто звертатиметься до вас по допомогу, то тут у вас клієнтура збільшуватиметься. Незабаром почнеться масове повернення полонених з Росії, у пошуках рідних люди звертатимуться до вас. Уявляєте, скільки потрібної інформації можна буде здобути? Полон є полон, і для нас не складе великих труднощів спрямувати енергію озлоблених людей у потрібне річище. Я уявляю собі роботу «Родинного вогнища» так: два відділи, назвемо їх Західний і Східний, здійснюватимуть розшуки. Їх ми укомплектуємо звичайними службовцями, звісно, людьми лояльними, добре перевіреними. Хай вони здійснюють високу місію служіння людству: з’єднують друзів, відновлюють зруйновані родинні вогнища тощо. Для нас це другий план, тло, на якому розгорне свою діяльність основний, третій відділ, назвемо його Координаційний. В ньому весь сенс нашої роботи: створення агентурної мережі в східній зоні, організація постійного притоку біженців з підпорядкованого росіянам сектора… Для початку добре було б організувати дві-три сентиментальних історії, обивателі це люблять, і широко їх розрекламувати. Щось на зразок зворушливої зустрічі невтішної матері із своєю, знайденою нами, дитиною. Головне, повести справу так, щоб витиснути з бюргера сльозу розчулення, і тоді успіх можна вважати забезпеченим. Ми створимо собі ім’я і разом надійну ширму…

– І здійснити це мусить ваш покірний слуга? Згляньтесь, гер Нунке! Я ж нова людина в Берліні, не обізнана з місцевими умовами, з кадрами, на які можу розраховувати.

– Пусте! Хай вас не турбує організаційний бік справи, я беру його на себе. У своє розпорядження ви одержите чудовий будинок на одній з центральних вулиць Берліна, штат основних працівників, велику дотацію.

– Отже, вам потрібен пішак, який де-юре очолить справу?

– Навпаки, людина, здатна круто замісити тісто.

– Щоб видати вам відразу готовий пиріг?

– Казна-що, Фред! Ніхто від вас цього не вимагатиме. І навіть вами не опікуватиметься. Вам нададуть усі можливості для власної широкої ініціативи. Ви звітуватимете лише поквартально, до того ж мені.

Саме за такий звіт і засів сьогодні зрання Григорій, наказавши секретареві нікого до себе не пускати. Він працював уже з годину, але справа посувалась погано, думки невідв’язно поверталися до власних турбот. Надто багато навалилося на нього відразу.

Порушився зв’язок із Домантовичем. Як не силкувався Зеллер, але влаштувати свою людину в обслугу школи не щастило, а вириватися в місто Домантовичу ставало дедалі трудніше. Під час поїздки в Мюнхен Григорій пропустив заздалегідь призначену зустріч і тепер марно тинявся вечорами по тих злачних місцях, де можна було зустріти вихованців школи і їх наставника. Очевидно, підопічних Домантовича з якихось причин позбавили тих коротких заохочувальних відпусток, що надавалися кожній групі раз у два тижні для «психічного розвантаження».

Непокоїла Григорія і Марія. Він тримав з нею зв’язок через того ж невтомного Зеллера і знав у яку скруту вона потрапила через загибель Клари. Відвідини моргу, нові свідчення після затримання Петерсона в поліцей-президіумі, все це вкрай виснажило бідолашну жінку. Як ніколи вона потребує дружньої підтримки, а йому наказано на деякий час порвати а нею особистий зв’язок. Необхідність такої перестороги цілком слушна, але йому до болю прикро стояти ніби осторонь подій…

Не йде з думки і самогубство професора Фрічче. Доведена до нестями людина наважилась на фатальний за своїми наслідками крок. Ось вона – розписка Георга Ленца на одержання трьох тисяч марок! Сплата за голову людини, світлу голову відомого вченого. Тепер уже мертву голову…

Григорій спересердя жбурляє авторучку. Його нудить від цього кабінету, від паперів, з прикладеними до них виправдувальними документами. Тут також багато розписок, але на менші суми: п’ятдесят, сто, знову п’ятдесят марок… Це теж сплата за голови, за інформацію, за провокації – чорну зраду свого народу. Ні, його робота в «Родинному вогнищі» має-таки сенс. Принаймні ці негідники не втечуть від розплати.

Зітхнувши, Григорій знову береться за писанину, але лунає стукіт у двері, входить секретар:

– Гер директор, перепрошую, але одна дама наполегливо вимагає, щоб її вислухали тільки ви.

– Скажіть їй, що я не маю часу. Хай звернеться до котрогось з старших референтів.

– Вона вже розмовляла з паном Краусом, і його відповідь її, певно, не задовольнила. Мушу попередити, гер директор, що фрау ця надто… я б сказав, напосідлива. Боюсь, від неї нам не відчепитися.

– Ну що ж, давайте її, вашу напосідливу фрау. Тільки попередьте, що за чверть години я мушу йти.

Секретар з полегшенням зітхнув і вислизнув за двері, щоб за хвилину знов прочинити їх, пропускаючи відвідувачку. Примружуючи короткозорі очі, та перетинала кімнату, ступаючи дрібно, але швидко, насувалася на Григорія, мов фатум, мов привид з далекого минулого. Відчуваючи, як у нього підламуються ноги, Григорій ледве примусив себе підвестися.

– Фрау Бертгольд! – вражено вигукнув він і ніби зі сторони почув свій голос, скоріше переляканий, ніж здивований.

Жінка напівдорозі спинилася, повіки її часто закліпали, потім примружились, нижня щелепа трохи відвисла і дрібно затремтіла.

– Генріх! – скрикнула вона і, витягнувши вперед руки, заточилася, немов і сама побачила якусь мару.

– Ну, годі ж бо, сідайте, мила фрау Ельза! – умовляв Григорій, обережно підводячи фрау Бертгольд до крісла і про всяк випадок присунувши склянку з водою. Сам сів у крісло навпроти.

– О, Генріх! – ще раз вигукнула жінка і почала тихо схлипувати, прикривши очі мережаним не дуже чистим носовичком.

Григорій, бурмочучи щось заспокійливе, тим часом приглядався до дружини свого колишнього покровителя і, мабуть, найбільше ненависної йому людини. Ельза Бертгольд змінилася. Не те щоб дуже зістарілася, а якось зблякла, ніби її присипав пил часу. Отой нечистий мережаний носовичок якнайбільше пасував до її одягу, перешитого в гонитві за модою з дорогого матеріалу, але не зовсім охайного, погано припасованого. Обличчя фрау й досі прикриває хусточка, але Григорій ще здаля помітив, як загострилися на ньому риси, залягли зморшки навколо очей, вицвілих, ніби злинялих. Щось схоже на жалість ворушиться в його серці, хоч він знає – жалю ця жінка не варта, які б випробування не приготувала їй доля. В уяві постає ферма, полонянки, Лора з виготовленим за спеціальним замовленням батогом, велеречиві просторікування Віллі Бертгольда про політику спаленої землі, заплановане винищення цілих народів, щоб очистити життєвий простір для таких, як оця фрау з її донечкою.

– Як себе почуває Лора? – не без зловтіхи запитує раптом Григорій, наперед знаючи, що Лора неодмінно вскочила в якусь халепу, інакше не могло бути з дівчиною її вдачі.

Руки фрау Ельзи враз падають на коліна, в цьому жесті невимовний відчай.

– Ах, Лорхен, бідна дитинка… Вона так далеко і така нещасна!.. Якби її батько знав, якби Віллі міг побачити… – На очі фрау Бертгольд знов набігають сльози, але вона уриває мову не через них. – Віллі… – з хрипом вириваються слова, – ви повинні знати, що сталося з Віллі! В останньому листі він писав, що виїжджає до Італії, спробує вирвати вас звідти. – Холодні пальці вчепилися в руку Григорія, йому доводиться зробити зусилля, щоб звільнити її і взяти сигарету.

– Ви дозволите? – чемно запитує він і припалює, поновлюючи в пам’яті все сказане Гелену. Та пауза здається фрау Ельзі надто довгою, дружина Бертгольда напосідає, з уст її зриваються десятки безладних запитань.

– Я зустрівся з вашим чоловіком у Кастель ла Фонте, в жахливі дні нашого навального відступу. Гер Бертгольд повівся справді героїчно, намагався надати цьому відступові хоч якийсь лад, та годі було й думати спинити гнані тваринним страхом юрмища. Так, це були вже не солдати, а дикі юрмища, ладні на все, навіть ступати по тілах своїх товаришів по зброї, аби вирватися з пастки… Партизани і італійські військові частини, що до них приєдналися, почали перекривати всі можливі для нашого відступу шляхи, і тоді ми з Бертгольдом вирішили випередити їх і прорватися через Альпи до Швейцарії. Може, це було не дуже мудро, що ми вирішили виїхати нарізно, але ми міркували так: не пощастить одному, поталанить іншому. Оце і все, що я можу вам сказати, шановна фрау Ельза!

– Ви гадаєте, він… загинув?

– На жаль, такий висновок найбільш вірогідний. Як не сумно мені вимовити ці слова.

– Чому ж тоді пощастило врятуватися вам? Адже Віллі мав таку владу, був такий передбачливий…

– Що важить та влада без людей, на яких можна опертися! Звичка наказувати, можливо, й породила в ньому зайвий оптимізм, завадила тверезо орієнтуватися. До того ж він був старший віком, надто обважнів, щоб наважитись залишити машину. А в обстановці, що склалася, можна було покладатися лише на власні м’язи, витривалість, відчайдушність, породжену безвихіддю. Сліпий інстинкт наказав мені кинути машину, рушити пішки неходженими стежками, навчив, не засинаючи, зігріватись у снігових наметах, годуватися корінцями й галузками, нюхом відчувати небезпеку, як це відчувають тварини. Тепер я і сам не вірю, що зміг усе це витримати. Під час своїх довгих блукань я збився з напрямку і потрапив не в Швейцарію, як сподівався, а в Австрію. Тільки для того, щоб опинитися в таборі військовополонених. Ось чому я не міг подати вам про себе звістки ні тоді, ні пізніше, бо, втікши з табору, я опинився аж в Іспанії, де й переховувався під чужим ім’ям. Через друзів-іспанців робив спробу відшукати вашу родину. З Цюріха відповіли, що такі не проживають. Негативна відповідь надійшла і з Мюнхена…

– Ми оселились у Франкфурті-на-Майні, у своїх далеких родичів. Наш будинок у Мюнхені лежав у руїнах. Загинуло все: меблі, килими, хатні речі, колекції, що їх з таким смаком і наполегливістю збирав Віллі.

«Грабував у музеях моєї країни», – подумки уточнив Григорій.

– Так, так, загинули всі наші родинні реліквії… Все, все змели з лиця землі ті нелюди… – скрушно похитуючи головою, шепотіла, мов у трансі, Ельза Бертгольд. Її рука з затиснутим носовичком знову потягнулась до очей.

– Ви так нічого й не розповіли мені про Лору, – нагадав Григорій, задоволений хоча б з того, що «бідолашна Лорхен» опинилась так далеко.

– О, Генріх, ви навіть не уявляєте, як нещасливо склалося її життя. Вона так чекала на вас, бідолашна! Коли до нас надійшла звістка, що вас розстріляли американці, Лорхен мало розуму не втратила, так побивалася. Я й сама без угаву плакала, наче за рідним сином. Гадаю, від бажання знайти забуття, Лора так безоглядно кинулась у вир життя. Важко описати, що я тоді пережила: Лорхен, вихована в правилах благопристойності, і раптом така метаморфоза. Нарешті вона й сама ніби отямилась – по-справжньому закохалась в американського офіцера. Незабаром вони побралися, і моя дівчинка виїхала з ним за океан. Розлука була для мене тяжким ударом, і все ж я раділа: нарешті моя дівчинка знайшла собі пару й тихе пристановище! Та невдовзі виявилось, що той Лорин обранець – звичайний негідник. Він покинув Лору напризволяще в чужій країні, без будь-яких засобів до життя. Як їй повелося, можете собі уявити. Працювала прибиральницею в перукарні, офіціанткою, ще десь. Мені довелося продати свої коштовності, щоб вислати їй на дорогу. Та вона знов вийшла заміж. До пуття не скажу навіть за кого, про свого чоловіка Лорхен пише досить туманно. Мабуть, теж пройдисвіт, вони там усі пройдисвіти, раді позбиткуватися з беззахисних дівчат… Уявляю, як зрадіє Лорхен, коли я напишу їй про вас! Шлюбні закони в їхньому штаті не дуже суворі, і вона птицею прилетить, тільки-но ми вишлемо їй гроші на дорогу.

«Цього ще бракувало!»

– Вислухайте мене уважно, фрау Ельза, і правильно зрозумійте. Я нічого не зможу запропонувати Лорі. Геть нічого: ні становища, ні достатку, ні навіть свого імені. Я й досі мушу переховуватись під чужим прізвищем, не можу поки й мріяти про відновлення усіх своїх прав, в тому числі права на спадщину. Згадайте Нюрнберзький процес і ви зрозумієте, яка загроза постійно висить наді мною.

– Так, так… Нюрнберг! Наші святі мученики! Герої, що сплатили головою за нас усіх… Боже, в який жахливий час ми живемо!

– Мені, загрожує небезпека не лише в цьому плані. Американці присудили мене до страти за збройний напад на їхнього солдата: отже, Генріха фон Гольдрінга нема, є Фред Шульц, ваш покірний слуга.

Фрау Бертгольд якусь мить отетеріло дивилася на Григорія, то розтуляючи, то стискуючи уста. Вона скидалась зараз на рибу, витягнуту на повітря.

– Заспокойтесь, випийте води, фрау Ельза! І докладно розкажіть, що вас привело в «Родинне вогнище». Адже ви йшли сюди, не сподіваючись побачити мене, і, очевидно, мали якусь справу?

– Але ж я… але ж тоді… виходить, у силу обставин ви нічим не зможете мені допомогти… Я хочу порушити клопотання про пенсію… одержати належну мені, як спадкоємиці, частку Вілліного вкладу в Швейцарський Національний банк. Але для цього потрібні документи. Те, що підпише Фред Шульц, не матиме юридичної сили, оскільки документ, підписаний фальшивим ім’ям, і сам стає фальшивим. О Генріх, як нещасливо все для нас із вами склалося!

– Не так нещасливо, як ви гадаєте. Я ж не втікач з каторги, що ховається від правосуддя. Ті, кому належить, знають моє минуле і схвалюють мої дії. Не можу сказати більшого, але ви жінка розумна і, сподіваюсь, здогадаєтесь. Отже, хай не жахає вас мій підпис під документом, який наше агентство залюбки вам надішле. Напишіть заяву, датовану заднім числом, ми терміново почнемо розшуки, і через деякий час ви одержите офіційний документ, де буде зазначено, що в усіх інстанціях Вільгельм Бертгольд значиться як такий, що безвісно зник. Для одержання пенсії цього буде досить, ми вже мали подібні прецеденти.

– О, Генріх!

– Фред, фрау Ельза! Забудьте про Генріха. Того, що я вам звірив, не повинен знати ніхто, навіть Лора. До речі, це і в ваших інтересах.

Григорію не скоро пощастило спекатися фрау Бертгольд. Ще довго він мусив вислуховувати її нарікання на мінливість долі, давати поради, відповідати на численні запитання. Врятував телефонний дзвінок. Нунке просив приїхати до нього у справі важливій і невідкладній.

Кожного разу такий раптовий виклик пробуджував почуття неспокою. Та сьогодні голос шефа звучав надто благодушно.

І справді, Нунке зустрів Григорія найлагіднішою посмішкою.

– Радий вас бачити, Фред, хоч вигляд у вас досить втомлений. Якісь неприємності?

– Навпаки: я, здається, щасливо обминув один підводний риф. Але про це потім. Зараз дозвольте поздоровити вас з днем народження і вручити маленький презент. – Григорій простягнув Нунке невеличку коробочку.

На підставці з червоного дерева сидів майстерно вирізьблений з слонової кістки китайський мандарин. Коли іменинник, милуючись подарунком, повернув коробочку стійма, мандарин захитав головою, ніби вітаючи його. Нунке поставив статуетку на край стола і легенько торкнув її голову пальцем.

– А тепер цей найвищий чиновник китайської ієрархії хай привітає вас. Бо і Фреда Шульца є з чим поздоровити. Щойно дзвонили з Пуллаха. Вам наказано негайно приступати до роботи, про яку з вами мали розмову.

– Постараюсь виправдати довіру. Справді, новина для мене приємна.

– Знаменита, Фред! Поки вітер дме у корму, було б непростимим нехлюйством проґавити слушну хвилину. Напинайте всі вітрила!

– Мене зв’язує баласт.

– Тобто?

– Агентство, яким я керую. Щоб цілком віддатися новій роботі, я мушу передати його в надійні руки. Тим більше, що існуючий стан аж ніяк мене не задовольняє. Я вже вам казав, набрана нами агентура за своїми діловими якостями нічого не варта. Навіщо нам така кількість агентів?

– Нічого не вдієш, Фред! Хто платить, той і замовляє музику. А платять американці. Їм же імпонують лише великі цифри. Розумію вашу недовіру до інформації, що надходить від агентів, яким ми сплачуємо тридцять-п’ятдесят марок. Я і сам би волів працювати з людьми, вартими оплати в десятикратному розмірі. Кому більше дається, з того більше й вимагаєш. Але де їх узяти? Та й не треба нехтувати дрібнотою, в методах тотального шпіонажу є, як засвідчила практика, свій сенс.

– Шеф, погляньте на цю статуетку! Скільки таланту, праці і терпіння вклав різьбяр у свій витвір! Вдивіться в ці найтонші штрихи. Без них статуетка не була б такою досконалою! І подумайте, як часто нам у нашій роботі не вистачає терпіння. Завжди поспішаємо! Звідси й прорахунку звідси й помилки. Ну, як могло статись, що професор Фрічче, нами знаджений, а потім нами ж кинутий напризволяще, наклав на себе руки?

Сонячне проміння, пробившись крізь хмари, заглянуло до кімнати і освітило статуетку. Нунке мимохіть провів по ній рукою, немов вивіряючи, що саме оживило мертвий матеріал, і зітхнув:

– Акт творіння для східного майстра тривав, можливо, роки. Над ним не тяжів час так, як над нами. У вік скажених швидкостей всі ми мусимо поспішати, і той, хто збився з ноги, програє.

– А той, хто надто поспішає, накладає головою.

– Що за розмову ми з вами завели? Я – іменинник, ви – так би мовити, хрещеник. Треба відзначити обидві події. Що ви питимете: вино, віскі?

– У вас не дуже тепло. Віскі, мабуть, краще зігріє.

Нунке вийняв з шафи два келихи і пляшку.

– «Білий кінь»! Вам смакуватиме?

– Я не великий знавець. Кінь чи шкапа – однакова бридота. А тому, будь ласка, з содовою.

Нунке наповнив келихи, свій – по вінця, Шульца – на три чверті.

– За ваші успіхи, Фред! Пам’ятайте, вітер дме вам у корму…

– Вельми вдячний, гер Нунке! Бажаю і вам завжди попутного вітру! Хай кожен наступний рік буде для вас лише новою позначкою на шляху великих звершень! Адже, за східним визначенням, ви тільки вступаєте в добу повноліття.

– На жаль, ми живемо за іншим виміром часу, Фред! Втім, спасибі за добрі побажання. І давайте про щось веселіше. То який підводний риф вам пощастило обминути?

– Вискочити з зашморгу, який хотіла накинути мені на шию фрау Бертгольд.

– Фрау Бертгольд? Звідки вона взялася?

– Приїхала клопотатись про документи для одержання пенсії, хтось порадив їй звернутись до нашого агентства, там ми і зустрілися. Не скажу, що я дуже зрадів. Час, коли я женихався до Лори, давно минув, вона опинилася аж в Америці, встигла вдруге вийти заміж – забагато, як на мене, для невтішної нареченої бідолахи Гольдрінга! І от фрау Ельза надумала розлучити Лору з чоловіком і одружити зі мною. Щоправда, її запал відразу згас, коли вона дізналась, що. я – то не я, і гроші, покладені на ім’я Гольдрінга, Фред Шульц одержати не може.

– А вона не плескатиме язиком?

– Фрау Ельза жінка практична і розуміє: документ про безслідне зникнення Бертгольда, який я пообіцяв їй вислати, втратить силу, якщо хтось дізнається, що підпис на ньому фальшивий. А їй треба якнайшвидше одержати пенсію, бо донечка витягнула з неї все, що змогла. Острах бере, коли подумаю, як нерозважливо я міг зв’язати себе з Лорою!

– Тоді нам слід відзначити ще одну важливу для вас подію.

– Боюсь, «Білий кінь» для мене занадто баский. Дозвольте, я сам собі наллю. – Григорій налив спочатку Нунке, потім плеснув трохи віскі на денце свого келиха.

– Е-е, Фред, так не годиться!

– Змилуйтесь. Після розмови з своєю екс-тещею, я й досі немов очманілий.

– Ну, за ваше звільнення!

– За здоров’я всіх членів вашої родини!

З кожним новим ковтком Нунке помітно п’янів. Його благодушний настрій змінився лірично-сумовитим.

– Ах, Фред, не кваптеся з одруженням, – повчав він. – Кожен шлюб – то своєрідний зашморг. Спочатку його не відчуваєш під лілейними руками коханої, що тебе обнімають, та згодом помічаєш, як поволі і неухильно він починає тебе душити, як пута обов’язків обплутують тебе всього. А це не може не позначитись і на кар’єрі. Сьогодні вночі я перебирав подумки віхи свого життя і зрозумів, що на схилі років опинився біля тих рубежів, звідки почав. Це образливо. Я знаю, що заслуговую на більше.

– Ви не враховуєте найбільший чинник – поразку у війні. Так чи інакше, а це не могло не відбитися на долі кожного. І що б там не було, а ми з вами в значно кращому становищі, ніж багато наших співвітчизників, змушених тинятися по світу або нидіти за ґратами у себе вдома. Я вже не кажу про тих, хто наклав головою. Ми з вами принаймні можемо діяти, виконувати свій обов’язок перед батьківщиною.

– За чужою підказкою? Незабаром повертається Думбрайт, я певен, що його знову посадять нам на шию. Не Думбрайта, то іншого. От і вихиляйся перед ним, щоб не втратити навіть того, чого вже досягнув.

– Ви, шефе, надто песимістично дивитесь на речі.

– А ви досі ладні бавитись романтичними цяцьками. О, я бачу, як ви спалахнули! Готові наговорити мені безліч бучних слів. А вони ніщо, бульбашки, що тільки мить виграють барвами райдуги, а потім лускаються. Замолоду я теж був таким, як ви. З нахилом до романтики… ідеалізму, якщо хочете. Та одного дня все це злетіло з мене, мов луска, здута могутнім шквалом.

– Що ж то був за день і в який шквал ви потрапили?

– Я став перед проблемою вибору: утвердитися в житті чи дати себе зламати.

– Цікаво!

Нунке посоловілими очима глянув на співрозмовника, хитнув голову статуетки і почав розповідати поволі:

– До біса передісторію, вона тут не має ваги. Почну з головного… Одного разу сталося так, що я змушений був стріляти в одну дуже близьку мені людину… Я вже почав вибиватися в люди, та по суті лишався сентиментальним йолопом… Мене мучила думка, що саме мені доручено цю справу. Треба сказати, до цього мені не доводилось стріляти в людину. Не те щоб зовсім не доводилось… Я стріляв, але тоді автомат ходором ходив у мене у руках, спрямований у заметіль, у невиразні темні силуети. А тепер за п'ять метрів від мене стояв мій колишній друг і дивився на мене сповненими сліз очима… Він якось дивно дихав: пара з рота виривалася так часто; ніби він розпалював пригасаючу сигарету… Але я мусив стрельнути і стрельнув. Лише один раз. Один раз натиснув на спуск, і він упав… Не знаю, куди я влучив, але він лежав ниць, і тіло йому зсудомлювали корчі… А я стояв заціпеніло і дивився на його руку. Дивився, як крізь її пальці, що затисли грудку снігу, проступали і поволі стікали прозорі краплини. Це танув сніг від людського тепла. Краплин ставало дедалі менше, і ось уже звисла одна, покаламутнішала і перетворилась у маленьку крижинку, припаяну холодом до замерзлої руки… Зараз про це смішно згадувати, але тоді, особливо перший час, мені все снилася та задубіла рука. Не обличчя, не очі, а саме рука з крихітною крижинкою між пальцями… Це була криза, після якої я став тверезо дивитись на життя і зрозумів: перемагає той, хто зважується переступити через усе!

Надвечір того дня, коли точилася ця розмова, до невеличкої брами в дальньому кінці кладовища під’їхала чорна машина, і з неї вийшов невідомий в темному плащі. В руках він тримав невеличкий букетик квітів. Обережно озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, ввійшов на кладовище, що зустріло його шелестом опалого листя. Поволі, ніби гуляючи, простував прозорими тунелями алей, обабіч яких навічно застигли в скорботному караулі пам'ятники і надгробки. Незабаром спинився біля невеличкого, зовсім свіжого горбика з хрестом і мармуровою дошкою в узголів’ї.

«Чи варто було сюди приходити? – меланхолійно думав невідомий у темному плащі. – Втім, не кожному випадає нагода прикрасити квітами власну довічну домівку. Шкода, звичайно, що я не міг бути присутнім на самій церемонії. Ото було б кумедно! Можна було б, наприклад, виголосити коротеньку промову. А оскільки про небіжчиків погано не говорять, довелося б вихваляти самого себе… Ну, та дарма, на наступну процедуру я потраплю напевне, хоч як не страшно про це подумати. І таке може статись дуже скоро…»