Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 34 страниц)

Таксі вискочило на площу П’ятиста. В глибині височіло приміщення вокзалу. Григорій пошукав очима жовте таксі. Його не було.

– Приїхали!

Гальма завищали на найвищій ноті, і машина зупинилася.

– Що скаже синьйор? – на збудженому обличчі водія блищали крапельки поту.

– Вищий пілотаж! – щиро похвалив Григорій.

Машина від’їхала.

Купивши журнал, Григорій відшукав зручне для спостереження місце, звідки було добре видно всю площу. Через деякий час під’їхало жовте таксі, але не те, на яке він чекав. З нього вийшла опасиста велична матрона, слідом за нею, мов горох з перезрілого стручка, посипалися галасливі верткі дітлахи. Навіть не вірилось, що в одній невеличкій машині може вміститися стільки народу.

Хвилини спливали. Одне по одному біля вокзалу спинялися авто різних марок і різного кольору: світло-сірі, блакитні, зелені, чорні, мов величезні жуки, і білі, схожі на птахів, що на мить присіли, згорнувши крила. І жодного жовтого таксі! Та от Григорій враз прикрив обличчя журналом, потім обережно, краєчком ока глянув з-за свого укриття. Так і є! З машини вийшов Вайс. Перш ніж розплатитися, озирнувся. Попрямував до входу в вокзал. Зник у пащі широчезних дверей…

Трохи перечекавши, Григорій рушив слідом за ним. Став близько входу за колоною. Ага, ось він, шукач скарбів! Никає біля кас. Тепер попрямував до буфету. Можна вийти, змінити позицію. П’є кефір. Просить дати ще одну склянку, випиває її нахильці. Бідолаха, мабуть, і не поснідав, так поспішав! Підійшов до телефону, набирає номер. Здалеку видно, як здивовано й стурбовано опускав і знову підносить до вуха трубку. «Перевіряєш, чи я дома? Дзвони, дзвони, телепню, зумера не буде, телефон відключено…»

Коли по радіо оголосили про посадку на поїзд до Мілана, Григорій насторожився: північний напрямок! Вайс не виявляє жодних ознак зацікавленості. Він, як раніше, никає по залах, зупиняється біля кіосків, байдужим поглядом ковзаючи по нехитрих сувенірах, розрахованих на невибагливих покупців. І лише після останнього нагадування, що поїзд відходить, ще раз озирнувшись, вислизнув на перон, стрибнув на приступку вагона. Поїзд відразу ж рушив.

Полегшено зітхнувши, Григорій вийшов на привокзальну площу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Розмова на Аппієвій дорозі

До Корсо Вітторе Григорій дійшов пішки. Так чудово було почувати себе нічим не зв’язаним, знати, що за тобою ніхто не стежить, не плентається слідом похмура постать Вайса.

Змішатися з юрбою перехожих, іти навмання, віддатися дивному почуттю, ніби живеш у двох вимірах: ідеш вулицями сучасного гомінкого міста і водночас повільно ступаєш по ще не вичовганому камінню бруківок Римської Імперії, повз величні й прекрасні споруди, що мали увічнити перемоги цезарів, прославити милість богів, звеличити до їх рівня смертних, вразити варварів своїм розмахом і грандіозністю…

Тут, у Римі, проміжок часу, вимірюваний тисячоліттями і сторіччями, не здавався надто великим, так щільно підступало минуле до сучасного. Тому саме поняття «час» ставало абстрактним і відносним. Мимоволі хотілося притишити ходу. «Яке значення відіграє година, дві, навіть цілий день?» – лукаво нашіптувала свідомість, заколисана неспішним ритмом пізнього вранішнього часу, коли всі, хто поспішав на роботу, вже давно пройшли й на вулиці вийшли люди, не обтяжені справами, просто на прогулянку. Відганяючи від себе спокусу й самому податися на Форум Романум чи на Палатінський горб, Григорій швидко попрямував до стоянки таксі.

– Правий берег, через міст Анджело! – кинув він шоферові, сідаючи на заднє сидіння, подалі від таксиста – як спостеріг Григорій, всі вони в Римі були надто балакучі, особливо, коли помічали, що пасажир іноземець.

До католицького коледжу можна було проїхати ближчою дорогою, та Григорію хотілося зібратися з думками, підготуватися до всіляких несподіванок, які могли на нього чекати. Адже Джузеппе нічого певного не сказав, лише дав адресу, зазначивши, що там він зможе довідатись про місцеперебування падре.

Ось уже й міст, праворуч пропливла зубчата кругла споруда замку св. Янгола. Мавзолей імператора Адріана, перетворений папами на фортецю. Колись вона, мабуть, була грізна і неприступна. Не дарма за її стінами відсиджувались папи, як тільки щось загрожувало їх владі чи в Рим вдиралися ворожі війська. Тепер бійниці були порожні. Присадкувате тіло замку немов вросло в землю.

– Зараз ліворуч. Зупинитесь біля католицького коледжу, на вулиці…

– Так, так, синьйор, я знаю, – чомусь неприязно буркнув шофер. Свого часу він не раз підвозив у коледж людей у цивільному, і всі вони були такі ж мовчазні, як сьогоднішній пасажир. Зате платили щедро. Не важко зрозуміти, з яких причин. Рік-півтора тому навіть у газетах щось промайнуло про надмірну гостинність монсиньйора Орсіні, та й серед таксистів пішов поголос… Руки шофера дужче стиснули кермо. Заробити зайву сотню лір, звісно, приємно, але потрапив би такий жевжик йому десь у темному кутку… Дізнався б тоді, що таке справжня гостинність по-італійському!

Григорій так і не зрозумів, чому машина різко загальмувала біля коледжу, і водій похмуро глянув на нього, беручи гроші. Втім, роздумувати над цим він і не став, інше снувалося в голові.

За високою огорожею з вузькою брамою похитувалися верхівки дерев. Сам коледж, певно, був десь у глибині саду, бо звідси, з вулиці, не видно навіть даху будівлі. Ступивши до брами, Григорій пошукав очима кнопку електричного дзвоника і не знайшов. Мабуть, треба стукати – ця голова бронзового лева, старовинного литва, править за своєрідний молоток. Взявшись за кільце, вправлене в ніздрі лева, Григорій підняв його вгору, щоб вдарити, і не міг утриматися від посмішки: з розкритої пащі, мов ікла, вистромились дві білі кнопки. Отже, варт опустити щелепу й легенько потягнути за кільце… Данина старовині, поєднана з сучасними вигодами! А може, й пересторога всім тим, хто з’явиться сюди небажаним гостем?

Одноокий воротар у сутані мовчки вислухав пояснення відвідувача: монсиньйор Алоїз Орсіні попереджений про його прихід, – і мовчки кивнув головою, показуючи куди йти.

«Спочатку паща лева, потім Циклоп… Хто ж на мене чекатиме далі? Теж якесь страховисько?» – посміхнувся Григорій, прямуючи до головного входу в коледж.

Та монсиньйор Алоїз Орсіні аж ніяк не скидався на страховисько. Навпаки. Його гарне обличчя випромінювало лагідність, уста привітно всміхалися, чорні очі дивилися проникливо і спокійно, добре поставлений голос досвідченого промовця мінився багатством відтінків.

Після кількахвилинної розмови на загальні теми, жвавої і цілком світської, настоятель коледжу скрушно зітхнув:

– На жаль, від матерій високих нам доведеться повернутися до справ земних. Синьйор Джузеппе попередив мене про мету вашого приходу. Йдеться про зустріч з падре Антоніо?

– Так, монсиньйор, я маю до нього справу важливу і невідкладну.

– Цей дах свого часу став притулком для багатьох ваших співвітчизників, бо двері нашого дому завжди відкриті для всіх гнаних страдників. Нині, коли падре Антоніо ввірив нам свою долю цілком і беззастережно…

– Я розумію ваші побоювання, монсиньйор, і відразу хочу попередити: мої наміри дружні.

– Ви прибули з Іспанії, оскільки мені відомо, посідали в школі певну посаду… Не буде неймовірним припустити, що ви маєте якісь офіційні уповноваження. Чи не так?

– Не хочу від вас критися: маю. Але… але в даному разі я прийшов як особа приватна.

Перевівши погляд з обличчя Григорія на кінчики своїх стулених поверх стола пальців, настоятель коледжу з хвилину перебирав ними, про щось розмірковуючи.

– Де гарантія, що інтереси цієї приватної особи не суперечитимуть заповідям любові та милосердя, які сповідує свята католицька церква? – нарешті запитав монсиньйор Алоїз, знову звівши очі на Григорія.

– Я просив би вас бути присутнім під час моєї розмови з падре. З неї ви дізнаєтесь, що йдеться про велику суму грошей, які падре хоче передати на потребу церкві. Я можу йому в цьому допомогти в подяку за опікування над близькою мені людиною.

– Гаразд! – Монсиньйор Алоїз підвівся, тримаючи в руці невеличкий срібний дзвоник.

– Попросіть падре Антоніо негайно спуститися сюди! – наказав настоятель коледжу худому, зсутуленому монаху, що нечутно, мов привид, з’явився в дверях і так само нечутно, низько вклонившись, зник.

– У мене до вас є ще одне прохання, монсиньйор… – Григорій урвав мову, ніби зважуючи слова. – Не знаю, чи слід мені, чи можу я… Бачте, становище, в яке я сам себе поставив… І можливі наслідки…

– Можете бути цілком відвертим, сину мій!

– Відвертість… я прагну її всім серцем. Але коли в душі таке сум’яття, коли сам не знаєш, чи правильно вчинив, знехтувавши обов’язками службовими в ім’я обов’язків перед совістю… Коротше: мені доручено повернути падре Антоніо, звісно з грошима, які він вважає власністю церкви, назад до Іспанії, а я намагаюсь врятувати його від неминучого покарання. Якщо про мою пересторогу хтось дізнається…

– Ви хочете приховати вашу зустріч з падре Антоніо?

– Так, монсиньйор! Про нього, можливо, питатимуть.

– Осквернити свої уста брехнею?.. Чи розумієте ви, чого вимагаєте від мене?

– Є таємниця сповіді. Вважайте, що я перед вами висповідався… І є недоторканість притулку для всіх гнаних і страдників, як ви самі сказали… До того ж падре Антоніо не вчинив злочину. Залишивши кесарю кесареве, він забрав лише те, що належить богові.

В очах Алоїза Орсіні спалахнули насмішкуваті іскорки:

– Отже, ви теж дбаєте про справи небесні?

– Про земні. Все залежить від того, як на це глянути: якщо порятунок бідолашної жінки з хворим дитям вважати за акт милосердя… Ви, певно, чули від падре історію Агнеси Менендос і її доньки?

– Так, але чув і інше: ви хочете відвернути її серце від єдиної втіхи, яку вона мала, від віри у вищий промисел.

– Дівчинці насамперед потрібен хороший лікар, монсиньйор! Ми живемо не в середньовіччі, а в двадцятому столітті, коли діалог між наукою і релігією став можливий і вже відбувається.

– Мені подобається ваша відвертість, сину мій, вона найбільше переконує в чистоті ваших помислів. – Настоятель коледжу підвівся і вийшов з-за столу. – Не думаю, що моя присутність під час розмови з падре необхідна, а тому прощавайте! Таємницю нашої розмови обіцяю зберегти.

Додавши кілька люб’язних слів, монсиньйор Алоїз Орсіні вийшов у бічні двері, що, мабуть, вели в його особисті покої. Григорій лишився в кабінеті сам. Дуже хотілось курити. Вій уже витяг був сигарету і запальничку, та раптом схаменувся: тут, мабуть, не палять. Довелося все причандалля сховати назад у кишеню.

Нав’язлива думка про бодай одну затяжку тютюновим димом, склеписта стеля, нависла над головою, товстенні стіни, крізь які, здавалося, не може долинути жодного звуку, – все це починало нестерпно дратувати. З почуттям гострого невдоволення собою Григорій відзначив, що дражливість його день у день зростає. Воно й зрозуміло! Стояти на порозі волі і стримувати себе, щоб не переступити себе. Адже Григорій сам звалив собі на плечі клопіт із влаштуванням Агнеси, додавши до цього ще й нові турботи – з Рамоні і всією їхньою зграєю. Плетуть своє павутиння отруйні павуки, в усіх куточках земної кулі заворушилися, засновигали. Якщо вчасно не розрубати їхнє плетиво, обплутають ним цілий світ. За всяку ціну треба здобути список воєнних злочинців, переправлених через Італію, що його так необережно ховає у себе на віллі Рамоні. їх місцеперебування – то потенціальні вогнища майбутніх пожеж. Цікаво, чи значаться в цьому списку ті, для кого за притулок і перевалочну базу правив коледж? Мабуть, ні. У Ватикана своя політика. І тому тут всіляко затушовуватимуть ганебну поведінку папи Пія XII, який відверто став на бік фашизму, завдав чималої шкоди рухові Опору, доклав багато сил, щоб християнсько-демократична партія відкололася від створеного в 1943 році Комітету національного визволення. Часи змінилися, італійський народ довів, що він ненавидить фашизм, тож діяти доводилося обережніше… І таємниці монсиньйора Алоїза Орсіні, лагідного Алоїза Орсіні, такого привітного і ласкавого, що хоч до рани прикладай, лишилися при ньому або заховані надто глибоко…

Поява падре Антоніо повернула до турбот сьогоднішнього дня. Падре ввійшов поквапливо і, лише переступивши поріг, стишив ходу, схиливши водночас голову в поштивому поклоні.

– Пробачте, монсиньйор, я був аж у… – слова завмерли на його устах, очі округлилися. – Фред Шульц? Це ви?

– Усі шляхи ведуть до Рима… Пам’ятаєте нашу нічну розмову?

– Так, це були ваші останні слова. Але я не надав їм значення. Ви ж збиралися лишитися, сподіваючись ще якийсь камінь перетворити на хліб.

– У вас хороша пам’ять, падре, проте дозволю собі поновити основне з нашої розмови: ви зобов’язались здобути візи для Агнеси, Ірене, Педро і Пепіти, влаштувати їх у безпечному місці і, одержавши відступне, – не будемо лякатися слів! – назавжди забути про їхнє існування. Цю умову виконано?

– Частково і не з моєї вини. Дорогою Педро захворів, ми мусили заїхати в рідне село Пепіти, залишити там хлопчика і Агнесину служницю. Патронеса забезпечила їх усім необхідним.

– Де синьйора Менендос і Ірене зараз?

– По приїзді до Італії синьйора повелася досить дивно, Вона відмовилась від моїх послуг, виявивши при цьому неприховану ворожість. Так, так, ворожість, як не гірко мені, її духівникові, в цьому признатися. Всі мої спроби порозумітися ні до чого не призвели. Я мусив скоритися, зникнути з її очей.

– Не забувши; звісно, про обіцяну компенсацію?

Очі падре сердито блиснули:

– Ви знаєте, сину мій, я дбав не про особисті статки. Яку вагу мають наші дрібні чвари, особисті образа в момент, коли свята католицька церква готується до розгорнутого наступу на комунізм? Не сьогодні-завтра найсвятіший папа оголосить про відлучення від церкви всіх католиків, які так чи інакше спілкуються з комуністами, зваблені їх облудливими гаслами боротьби за мир. Це стане початком…

– Пробачте, падре. Де зупинилася синьйора Менендос?

– В готелі «Есперанса» на Кола ді Ріенца.

– І досі перебуває там? Не думаю, щоб ви відмовилися від спроби повернути свій колишній вплив.

– Боротися за ввірені нам душі ми, служителі божі, повинні до останнього. Як її духівник, як людина, що спілкувалася…

– А наша умова? Гроші, які ви одержали?

– Один з найсвітліших розумів Італії, політичний діяч і мислитель доби Відродження повчав, що розумний правитель не може і не повинен точно дотримувати свого слова, коли не існує більше причин, які спонукали його дати обіцянку. Правителі – ті самі люди.

– Якщо мені не зраджує пам’ять, це був Пікколо Макіавеллі? Безбожник, який так ганив папство? Безсоромний автор «Мандрагори», твори якого було заборонено папою, а потім і собором? Ви прогресуєте, падре Антоніо! От тільки не доберу: невже ви серйозно вважаєте, що причин, які спонукали вас дати обіцянку, більше не існує? А моя поява тут? Вона вас не лякає? Не насторожує?

Пальці падре, що досі спокійно перебирали чотки, на мить спинились, і це виказало його хвилювання. Обличчя лишилося непроникливим.

– У нас різні погляди на речі, сину мій, – вимовив він спокійно, – ви захищаєте своє, я – своє… Одного разу ми дійшли розумної згоди, хто нам завадить зробити це вдруге?

– Думбрайт і Нунке.

Непевність і тривога так очевидно відбилися в погляді падре, що він сам це відчув і опустив повіки.

– Яким чином?

– Мені доручено домогтися вашого повернення до Іспанії. Звичайно, не з порожніми руками.

– За цими стінами я почуваю себе надійно.

– Даремно. У Думбрайта непогані взаємини з князем Боргезе, а він, ви знаєте, людина в стінах Ватикану впливова. Варт мені повідомити Думбрайта, що ви переховуєтесь тут…

– Виходить, ви можете і приховати це? – Тепер падре Антоніо невідривно, допитливо дивився просто в очі Григорія.

– Можу. І це моя остаточна ціна за невтручання в справи Агнеси. Попереджаю: не лише ділом, а і словом. Про неї ви не маєте жодних відомостей, хто б вас не запитував.

Дві пари очей схрестилися в мовчазному поєдинку. Чорних, хворобливо блискучих, облямованих старечими повіками, і світло-карих, насмішкуватих і водночас сповнених жалю до старості, переможеної і неправої.

Падре перший опустив очі. Всі зморшки на його обличчі, здавалося, заглибились, немов черкнув по них небачений різець, довершуючи почате часом, ще більше загострюючи кожну рису.

– Хай буде так, сину мій!

– Я тут не сам, а з Вайсом. На два-три дні я його збувся, але рано чи пізно він зможе сюди прийти. Вам треба деякий час перебути в іншому місці. Монсиньйор у цьому допоможе. Він справив на мене незабутнє враження.

– Людина високого розуму і великого серця!

– Очевидно, бо так дбає про всіх гнаних і страдників, – чомусь посміхнувся Фред Шульц. – А тепер, падре…

Вони підвелися разом, з однаковим почуттям полегшення після короткої, проте напруженої розмови.

– Ще одне, падре! Не раджу вам повертатись до Іспанії, поки існує школа «Лицарів благородного духу». Хоч це і ваше дітище. Саме тому, що це ваше дітище. Ви дуже багато знаєте, а Думбрайту не подобаються люди надто обізнані. Нунке одержав доброго прочухана за те, що своєчасно вас не усунув. Ви знаєте, як це у нас робиться.

– Ви повелися по-лицарському, Фред!

– Якщо взяти до уваги назву нашої школи, це не звучить як комплімент,

– Маю на увазі інше. Теж з нашої нічної розмови.

Тоді йшлося про лицаря Ламанчського, тінь якого майнула близько нас.

– У вас справді чудова пам’ять, падре! Це мене тішить, бо дає певні гарантії і щодо нашої сьогоднішньої угоди.

Вийшовши за стіни коледжу, Григорій побрів навмання, сам ще не знаючи, куди понесуть його ноги. Кола ді Ріенца має бути десь близько. Перший-ліпший перехожий покаже, в якому напрямку треба йти. Тільки чи слід про це запитувати? Ніхто не повинен бачити його разом з Агнесою, тим більше в готелі… Ні, з Агнесою бачитися не треба. З усіх міркувань. Своєї власної і її безпеки. Через те, що не зможеш відповісти на її почуття так, як вона б цього хотіла. Через Ірене, спокою якої він не мав права порушити. Своє власне становище, скрутне вкрай… І годі, годі про це розмірковувати! Крапка…

Ранком дзвонив чимсь занепокоєний Рамоні, натякав на якісь особисті ускладнення, просив приїхати. Пославшись на візит до Алоїза Орсіні, Григорій ухилився від негайної зустрічі. Податись до Вітторіо зараз? У цей час його звичайно не буває вдома, можна поговорити з Лідією. Не уривками, шукаючи зручної нагоди, а докладно все обміркувати… Якщо не буде поблизу Джузеппе. Що то за один? Чим пояснити пильний погляд, що ніби обмацує його, Григорія, з ніг до голови, насмішкуваті вогники, що часом спалахують в глибині очей і які він не встигає пригасити? Лідія панічно боїться Джузеппе, більше, ніж свого господаря. Здоровий інстинкт самоохорони? Адже нічого конкретного закинути Джузеппе вона не може. А проте…

Обережність – завжди обережність! Краще переоцінити небезпеку, ніж недооцінити. Незаперечне правило гри, де ставкою стає саме життя. І ти справді в цьому переконаний, глибоко впевнений? Щось порочне є в цьому твердженні. Зайва обережність часом межує з боягузтвом. Зваж на свій досвід. Що зміг би ти зробити сам-один без допомоги макі у Франції, гарібальдійців в Італії? Риск, на який ти йшов, себе виправдав. Звичайно, могло статися й не так. Одна помилка, звірся ти людині, не вартій довіри, слабодухій, і давно б наклав головою, завалив би всю справу. Що тебе вберегло? Сліпа випадковість, просто таланило? Навряд. Поталанити могло раз, двічі, тричі, хай ще кілька разів – і все, край милостям фортуни. Очевидно, інше, очевидно, за теорією вірогідності хороших людей…

– Синьйор, здається, стомився. Вас підвезти? – Світло-сіра машина зупинилася біля бровки дороги, мало не з’їхавши на тротуар.

Григорій, остовпівши, завмер на місці, так вразив його голос людини за кермом.

– У вас уповільнена реакція. Не привертайте уваги, сідайте! – владно наказав власник авто.

Машина відразу рушила, тільки-но Григорій сів.

– Як ся маєте… Фред Шульц? Ну і завдали ви мені мороки!

– Я щойно прикидав у думці, скільки разів людині може поталанити. Але щоб пощастило так, як зараз… До пам’яті не прийду!

– До речі, слово «пощастило» тут ні до чого. Дякуйте не фортуні, а Домантовичу, який примудрився передати шифровку, дав ваші координати…

– Мишко? Виходить, живий-здоровий? Ху-у!

– Може, все-таки спочатку поздоровкаєшся, капітане?

– Даруйте, товаришу полковник! Від радості…

– Ну, ну, емоції залишимо на потім. Бо я з своїм драндулетом ще вправляюся не дуже. Він у мене, наче норовистий кінь, – не знаєш, на який вибрик чекати. Ошукали старого дурня!.. Куди, вважаєте, нам краще податися?

– За місто, де нам ніхто не завадить.

– А конкретніше?

Повз терми Каракалли, по старій Аппієвій дорозі.

– Вабить романтика минулого?

– Аппієва дорога… По ній військо Спартака рушило в наступ на Рим. І саме тут розігрався останній акт героїчної драми повсталих рабів: шість тисяч хрестів з розіп’ятими гладіаторами вишикувались обабіч дороги, від Капуї аж до Рима.

– Криваві віхи історії. Скільки їх залишило по собі людство! – В голосі полковника прозвучали сум і втома, і Григорій вперше помітив, як посріблилася його голова, як поглибилися зморшки під очима.

«Постарів! Як він постарів!»

Ніби прочитавши його думки, полковник замислено сказав:

– На війні кожен рік зараховуєш за два. А як обчислювати роки нам? Мені ще немає п’ятдесяти, а іноді я сам собі здаюся вічним мандрівником Агасфером, для якого поняття часу взагалі не існує, бо вічність невичерпна, отже, не піддається ліку. Застиглий час просто нависає над тобою, мов величезна брила, вона рік у рік товщає і тисне все більше, все більше тисне на плечі.

– Вам треба спочити, товаришу полковник!

– А вам?

– За тиждень-два я буду вже дома.

Полковник на мить відвів погляд від щитка приладів і якось дивно поглянув на Григорія, проте в сказаних ним словах нічого незвичайного не було:

– Там якийсь лісок. Звернемо?

Хвилин за п’ятнадцять вони вже сиділи в затінку, під плескатими парасольками старих піній. Крізь пухнасті крони з довгою темно-зеленою глицею сонце просівалося, мов крізь густе решето, цяткуючи землю і конуси молоденької парості сосенок дрібним золотавим скаллям. На тлі їх світлішої зелені червонувато-бурі стовбури старих дерев здіймалися вгору стрункими колонами; – живий прообраз численних колонад що невід'ємним компонентом ввійшли в античну архітектуру. Людина навчалась у природи, запозичала її форми, оживлюючи їх і доповнюючи духом свого творчого генія.

Хотілося лягти горілиць, торкнутися всім тілом теплої землі, всмоктати очима синь неба. Споконвіку воно вабить людину, чи не через те, що нагадує океанську синь, колиску, де зародилася мільярди років тому перша жива клітина? Навіть ще не клітина у нашому теперішньому розумінні, з її надзвичайною складністю будови і функцій, а перший натяк на неї. Дрібка, що неорганічній матерії надала нових ознак і дозволила їй ділитися, множитись, утворювати собі подібне, а потім і не подібне, залежно від середовища, тисячі нових умов. Водяне лоно, лоно землі… Це ваша інформація, записана на таємничих матрицях, навічно закарбована в тілі всього живого. І в твоєму теж…

– Що ж, капітане Гончаренко, доповідайте! – наказ полковника, вимогливий і владний, повернув Григорія до дійсності.

Як давно чекав Григорій такої нагоди! В короткій інформації, яку йому пощастило передати із Східного Берліна, він міг торкнутися лише сугубо ділової суті своєї діяльності в школі чорних лицарів, а в шифровках, надісланих за допомогою Домантовича, і поготів – у них ішлося тільки про конкретні факти, про плани ворожої розвідки, що стосувалися безпосередньо Радянського Союзу і країн Народної демократії. Тепер він зможе змалювати роботу і структуру школи детально, у всій повноті розкрити підступність ворожого нам світу думбрайтів і нунке, а головне – розповісти, як вскочив у цю халепу, в яких невимовно тяжких умовах доводиться працювати, опинившись у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, не маючи жодної точки опори за межами школи, де їх, фактично, тримають в’язнями.

Полковник слухав розповідь Григорія не перериваючи, замислено покусував якусь стеблинку. Під час війни, у ворожому тилу, він кілька разів зустрічався з Гончаренком – Генріхом фон Гольдрінгом, як він подумки називав його ще й досі. У Сен-Ремі, Парижі, в Кастель ла Фонте… Були випадки, коли йому доводилося застерігати Гольдрінга, карати його за необережність. Робив він це здебільшого з профілактичних міркувань, щоб остудити надто гарячу голову новоспеченого барона, який дедалі більше припадав йому до серця. І коли Генріх говорив йому про риск як про щось невід’ємне від професії розвідника, він цілком йому співчував. Бо і сам вів небезпечну і ризиковану гру, мандруючи по окупованій гітлерівцями Франції диваком-антикваром, що в часи загальної руйнації, коли гинули найпрекрасніші пам’ятники старовини і сучасної культури, гендлював про людське око статуетками, мініатюрами, плохенькими копіями відомих скульптур – всіма тими оздобами, які війна викинула з приймалень лікарів і адвокатів, з віталень дрібних буржуа, з крамничок, що спеціалізувалися на торгівлі підробною красою. Та про свою власну безпеку він дбав тоді найменше. І не тому, що зневажав життям, а з погляду здорового глузду: Гольдрінг опинився у виключно виграшному становищі, отже, і зробити міг далеко більше. Те, що йому доручали, мало першорядне значення для військового командування… Так, він співчував Гольдрінгу, але розумів усю міру своєї відповідальності за нього.

Почутий щойно звіт Григорія знову його насторожив. Не тому, що Григорій, переїхавши кордон, повівся так необережно, дав себе спровокувати. Гончаренко сам проаналізував свої помилки, був нещадним до себе у своїй розповіді. Він дорого за це сплатив, зумів обрати правильну лінію поведінки – вона дала йому можливість утвердитися в школі. Легенда Зігфріда-Генріха фон Гольдрінгів продовжувала діяти, як у свій час пущений, добре вивірений механізм. І от усе, чого він устиг досягти, може піти нанівець через необережне втручання в долю чужих йому людей. Ох, це слов’янське м’якосердя, прагнення прийти на допомогу всім приниженим і ображеним!

Помітивши спохмурніле обличчя полковника, Григорій урвав мову.

– Я знову в чомусь прошпетився? – спитав він, силувано посміхаючись, навмисне вживаючи слово з давнього свого, школярського лексикону, ніби воно могло зменшити його ще не знану провину.

– Я думаю про ваше відрядження до Італії, певніше, його мету. Вам доручили повернути патронесу і падре. Не виконавши завдання, ви, в кращому випадку, викличете невдоволення керівників школи, в гіршому – підозру. Нерозважливо з вашого боку ставити себе під удар. Упоравшись із дорученням, ви тим самим зміцнюєте свої позиції.

– На це я не можу піти! – В гнівному запереченні Григорія прорвалося все його довгостримуване хвилювання.

– З яких мотивів?

– Загальнолюдських. Простягши людині руку допомоги, безчесним було б зштовхнути її назад у прірву, особливо, коли це стосується жінки й дитини. Я мушу довершити почате. Це та маленька справедливість, з яких складається велика справедливість мого народу… Так я розумію свою місію.

– У нас немає розбіжності в поглядах, капітане!

І все ж… – Полковник рвучко підвівся, пройшовся. Як не хотілося йому заводити мову про те, що він мусить зараз сказати!

«Що означає його недомовка? Чому він раптом спохмурнів? Образився?» – з тривогою запитував себе Григорій. Тяжке передчуття стиснуло йому серце.

– Так от, капітане! – Полковник знову сів. – Привела мене до вас не така вже щаслива нагода: вам доведеться вирушити в нову дорогу. Не на Батьківщину, як ви сподівались.

Мовчанка, що запала, ввібрала в себе все: співчуття старшого і тоскний біль у серці молодшого, байдужість чужого неба над головою, волохате гілля піпій, що тепер скидалося на павучі лапи, простягнуті згори, слизьку глицю на землі, під якою зміїлося випнуте коріння, задуху нагрітого повітря…

Машинально Григорій розстебнув комір сорочки, провів рукою по вологому волоссю.

– Слухаю вас! – перевівши подих, він спробував підвестися.

Рука полковника лягла йому на плече, злегка на нього натиснула.

– Сидіть! Розмова у нас буде не коротка. Але перш ніж приступити до основного, я хотів би дещо уточнити. Скажіть, ваше становище в школі не хитке? Вам цілком довіряють?

– Досі Думбрайт і Нунке звірялися мені більше, ніж належить знати підлеглому. Думаю, вони мені довіряють, незважаючи…

– Незважаючи на що?

– Упереджене ставлення до мене колишнього заступника начальника школи Шлітсена і одного з наших радистів, Вайса.

– Чим воно викликане?

– Шлітсен, тільки я з’явився в школі, поставився до мене насторожено, потім ця настороженість зникла, але коли його зняли з заступництва і віддали в моє розпорядження… Він не міг пробачити образи ані керівництву школи, ані мені.

– Що має проти вас Вайс?

– Під час свого чергування він випадково впіймав уривок якоїсь шифровки, потім загубив хвилю і заспокоївся, вважаючи, що то радіопередача місцевих підпільників, і не доповів про це мені, як черговому по школі. Коли іспанська контррозвідка запеленгувала одну з передач у квадраті нашої школи, ця історія спливла разом з моєю припискою в рапорті чергового. Я писав, що, за моїми спостереженнями, Вайс зловживає аспірином як своєрідним наркотиком, і радив піддати його медичному огляду. Очевидно, це стало причиною його неприязні.

– Неприязнь Шлітсена і Вайса якось позначилася на ставленні до вас Нунке і Думбрайта?

– Зовні ні. Але мене непокоїть одне: чому саме Вайса дали мені в супутники? Справді йому доручили допомагати в розшуках патронеси чи надіслали як наглядача? Я розповідав вам, у який спосіб здихався його. Своєрідний постріл дуплетом: розв’яжу собі руки і виставлю цього шукача скарбів на посміх перед начальством. Гадаю, після цього його випхнуть з школи.

– Гмм… можливо, це справді непоганий хід… А чим ви поясните те, що не виконали доручення повернути патронесу?

– Поки тривали розшуки, вона виїхала до Швейцарії. Така версія не викличе підозри, бо частину її грошей переказано у швейцарський банк. Я натраплю на її слід уже по від’їзді, тобто після того, як мої друзі влаштують її в безпечному місці. Сам я з синьйорою Менендос не бачився і не побачусь, вона навіть не знатиме, що я в Римі. Що ж до падре, то навіть Думбрайт і Нунке не наважаться псувати взаємини з Ватиканом, який прийняв падре під свою високу руку.

– Більш-менш вірогідно. Сподіваюсь, цим і обмежиться ваша діяльність в Італії?

Григорій зам’явся. Покусуючи губи, він якусь хвилину вагався: розповідати про списки, сховані у Рамоні, чи ні?