Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч біля тайника

Матіні і Григорій похапцем снідали, не помічаючи ображеного вигляду Стефанії.

Дізнавшись учора ввечері, хто у них ночуватиме, – подумати тільки: найліпший друг сердешного Мартіна! – стара домоправителька вдосвіта збігала за продуктами і, не рахуючись з витратами, накупила стільки всякої всячини, що ледве додому дотягла. Зате і сніданок вийшов королівський: салат з креветками, смажена риба, курчата, такі молоденькі і ніжні, що хоч губами їх їж, пухкі, тільки-но з духовки булочки, м’який, наче масло, овечий сир, запашний мед… І ось усю цю розкіш, усі приготовлені страви вони ковтають з таким відсутнім виглядом, ніби ті наїдки звичайна річ, ніби зараз не повоєнний час з божевільними цінами й чорним ринком, а ті далекі благословенні дні, коли вас тягли за поли до яток з птицею, м’ясом, овочами, молоком, коли ліра була лірою і сьогодні, і завтра, і позавтра, і десять років.

Втім, Матіні хитрував, тільки вдавав, що не бачить Стефанії. З служниць вона вже давно перетворилась для нього на родичку, і зараз він сушив собі голову роздумами, як делікатно примусити її виїхати раніше, ніж обоє вони передбачали ще вчора вранці.

– Ага, Стефаніє, я ж вам і не сказав, як нечувано мені вчора пощастило! – вигукнув він з не зовсім щирим пожвавленням.– Уявіть, ще й лікарню свою не відкрив, а вже маю першу пацієнтку!

Стара жінка підозріло глянула на Матіні. Вона відчувала, що цю розмову він завів неспроста.

– Чому ж би не знайти! На дурничку хто не побіжить. Усім же відомо: до синьйора лікаря можна прийти без копійки в кишені, ще й на ліки одержати, – про всяк випадок ущипливо кинула вона.

– Та ні ж бо, Стефаніє! Цього разу йдеться про справжню синьйору з синьйоритою. Я вже й частину грошей заробив, – збрехав Матіні не зовсім впевнено.

– Чого ж це вона так розщедрилась?

– Бо хоче бути першою, щоб влаштувати хвору доньку якнайкраще Мабуть, завтра доведеться і виїхати.

– Завтра? – Стефанія впала на стілець. Отак усе покинути, знятися, мов птиці небесні, що не сіють і не жнуть… Як вам завгодно, а тільки я не поїду. Каменем сяду, нічим мене не зрушите! Через примхи якоїсь вередливої пані кинути те що наживалося чесною працею…

– Що ж, – витираючи губи серветкою, Матіні підвівся, – доведеться їхати самому. Зберіть чемодан. Заради цієї мізерії,– він обвів рукою по кімнаті,– я не можу ставити під загрозу всю свою практику на новому місці. Така реклама для лікарні, і її втратити!

– Реклама? – Тепер непевність пролунала вже в голосі Стефанії.

– Звичайно! Не думаєте ж ви, що я заради грошей наважився поламати свої плани? – Матіні вимовив це з такою недбалою гордовитістю, що Григорій ледве втримався від сміху.

Вкрай спантеличена, Стефанія вийшла на кухню, щось бурмочучи собі під ніс. Матіні весело підморгнув другові.

– Тепер все буде гаразд. Ручуся. Отже, я зараз заїду до Умберто Вісконте, гляну, як Маріанна, а потім до Кола ді Ріенца. Коли ми зустрінемось?

– Щоб не зв’язувати руки собі й вам, Мартін, давайте ввечері.

– Гаразд. Бо у мене справ на сьогодні багатенько. Треба буде відправити ще деяке обладнання, м’який інвентар.

– Не уявляю вас власником приватної лікарні.

– Я теж. Ці гроші звалились на мене, наче з неба. Якийсь настільки дальній родич, що в нашій родині навіть імені його не згадували. І ось, маєш, помер у Бразилії бездітним, з юридичних спадкоємців лишився тільки я. Спочатку хотів було відмовитись від цих грошей, та коли дізнався, що вони перейдуть у власність нашого милого уряду, вирішив – ні! Довіку не забуду того, що зазнав з вини тих, що стали при владі! Відкривши свою невеличку лікарню-санаторій, я хоч матиму змогу взятися за наукову роботу.

– Паплюження учасників руху Опору, як дізнався я від Рамоні,– один із запланованих неофашистами засобів, до якого широко вдавалися відразу по війні. Одним пострілом вони вбивали двох зайців: відвертали увагу від справжніх колабораціоністів і усували з дороги людей прогресивних поглядів. Як бачите, ваш випадок не поодинокий, та й не випадок це, а планомірне здійснення добре обміркованих планів. Щоб зламати їх, Мартін, треба боротися, а не самоусуватись від борні, як хочете зробити ви.

– Ми знов повертаємось до нашої вчорашньої суперечки. І якщо продовжимо її…

Стефанія з’явилась на порозі вже цілком охоплена азартом підготовки до від’їзду. Поки вона радилась з Матіні, що в першу чергу забирати, Григорій зателефонував на віллу Рамоні.

Як він і сподівався, Вітторіо ще не повернувся. Джузеппе телефонним дзвінком попередив Лідію, що буде тільки надвечір. Усе складалось якнайкраще – вперше вони з Лідією залишаться на віллі самі й матимуть досить часу, щоб розшукати списки, а можливо, й якісь цікаві документи, що стосуються діяльності МСІ. Лідія знатиме, кому і куди їх передати…

Сьогодні зранку, вперше з дня приїзду Григорія до Італії, небо над Римом не те щоб затьмарилось, а втратило свою прозору ясність, стало каламутно-вицвілим. Неприємний гарячий вітер бив у обличчя, як не повернись. У Григорія, що після контузії в Сен-Ремі тяжко переживав вітряну погоду, відразу розболілась голова. Довелося заїхати до аптеки, купити якісь патентовані порошки від головного болю і тут-таки один випити.

– Сірокко! – співчутливо сказав провізор. – У такі дні виручка збільшується, мусив би радіти з доброго зиску, та як радітимеш, коли сам місця не знайдеш.

У садку біля вілли пекучий вітер тріпав дерева, кущі. Втративши пружність, листя звисало з черенків обм’якле, прив’яле, подекуди скручене. Квітник поліг на один бік – чашечки квітів низько припали до землі, ховаючи барвисті голівки в гущавині прикореневих лапатих листків.

Лише опинившись у приміщенні, Григорій зітхнув з полегшенням, хоч голова ще боліла.

– П’ять хвилин перепочинку, Лідіє, і склянку води!

Під час своєї роботи з Гольдрінгом у комендатурі Кастель ла Фонте Лідія добре вивчила всі його звички, знала, що якихось десять-п’ятнадцять хвилин цілковитого спокою впливають на нього магічно. Тому і тепер, подавши воду, тихенько вийшла в іншу кімнату.

Григорій зробив ковток, напівзаплющив очі, випроставшись у кріслі, розслабив м’язи… Сон і не сон. Буття і небуття… Підспудна думка б’ється так далеко, що не добереш, звідки долинають її ледве чутні імпульси: з глибини єства?.. Із зовнішнього світу?

Таку здатність цілком абстрагуватись від свого «я» Григорій виробив шляхом довгих тренувань, ще будучи в спецшколі. І поштовхом до цього став випадок, здавалось би, аж ніяк із задуманим не пов’язаний.

Сталося так, що курсант Гончаренко опинився на операційному столі. Перед заліками Григорій довго перемагав недугу, і звичайний апендицит перетворився на гнійний, почалося запалення очеревини. Операцію довелося провадити під загальним наркозом. Усе, що їй передувало, Григорій сприймав з млявою байдужістю змученої хворобою людини.

Накладання маски. Спроба крутнути головою, щоб від неї звільнитися. Коротка задуха. Запах ефіру. Наказ рахувати. Лічба. Один, два, три, чотири… Він дорахував до шістнадцяти, потім почав збиватися. Вісімнадцять… Двадцять три… Спробував виправитись. Двадцять… дев’ятнадцять… сімна… Провалля. Небуття…

А після цього сталося чудо. Тіло лишилося мертвим, навіть не мертвим – його просто не було. І взагалі нічого не було. Тільки глибокий, чорний морок, серед якого пульсувала його думка. Гранично чітка, розкуто вільна, єдина реальність у темній безодні, існуючій за межами звичних нам вимірів простору і часу.

Мабуть, усе це тривало якусь мить, може, хвилину. Поступово морок почав розсіюватись, сірішати, до слуху долинули короткі і владні накази хірурга, що квапив своїх асистентів. Григорій і досі не відчував свого тіла, але пережите щойно відчуття безмежно вільного ширяння власної думки вже не поверталося.

Одужавши, Григорій часто силкувався відновити той дивний стан, у якому перебував наприкінці операції. Поволі привчив своє тіло скорятися велінням розуму, а далі й роботу самого розуму спрямовувати так, як йому хотілося. Він ніби настроював його на потрібну хвилю то інтенсивного мислення, то повного спочинку.

От і сьогодні. Кілька хвилин самовідключення – і він підвівся з місця, наче оновлений. Голова не боліла. Думка працювала чітко і ясно.

Почувши кроки Григорія, Лідія швидко вийшла з дверей суміжної кімнати.

– Ось! – молода жінка простягла в’язку ключів. Вони тихо дзенькнули, і Лідія повела плечима, ніби їх обсипало морозом. – Повинні підійти. Зліпки вийшли вдалі, а у Маріо золоті руки.

– Спасибі! І не хвилюйтесь – жодного паперу я з собою не заберу. Тільки сфотографую.

Лідія мала рацію, вихваляючи якогось-то Маріо. Ключ, вставлений у проріз першого ж замка, повернувся легко, і Григорій обережно висунув середній ящик письмового стола Рамоні. Пильним поглядом зафіксував, як що лежить. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці… Якісь покреслені сторінки, очевидно, чернетки. Записна книжка. Кілька рахунків. Дві запальнички – одна в формі пістолета, друга зовсім непристойного малюнка. На довгому аркушику якісь нотатки. Поламаний ніж, той самий, над яким кілька днів тому плакала Маріанна. Пачка конвертів з марками…

Методично, один за одним, Григорій переглянув усі папери, дбайливо вкладаючи їх так, як вони раніш лежали. Нічого цікавого! Навіть натяку на те, що він шукав. От хіба що в записній книжці… Ні, і тут нічого! Телефони, підрахунки витрат. Кілька цитат з д’Анунціо, Юліуса, Евола. Ого! Не дурно цього останнього вважають ідеологом неофашизму: маячні мрії про створення єдиної дужої фашистської партії, глибокодумні розмірковування про роль спартано-романської раси, що разом з германською мають стати панівними у творенні історії. На окремій сторінці позначки до кожного з тридцяти шести томів повного зібрання творів Муссоліні – том такий-то, сторінка така-то… Цитатами з творів Муссоліні, Гітлера, Еволи нашпиговано і мемуари самого Рамоні. Як він, бідолаха, пнеться, силкуючись пишними словами прикрити вбогість думки!

Огляд усіх ящиків стола також нічого не дав. У них навалом були понапихувані любовні листи, сувеніри від дам серця і рахунки, рахунки, гори несплачених рахунків. Так, очевидно, Джузеппе сказав правду: лише посаг багатої нареченої міг урятувати Рамоні від неминучого краху. Ось чому він і обрав Маріанну… Роздратований невдачею, Григорій з силою жбурнув ключі на стіл.

– Заберіть, Лідіє, щоб я їх і не бачив! Тільки час змарнував! Але десь він мусить ховати документи? Сейфа нема, отже… – Гончаренко кілька разів пройшовся по кімнаті, замисленим поглядом обмацуючи стіни. – Схованка має бути Десь тут… або в опочивальні, скоріш за все тут… Тільки де? За котримсь з портретів? – розмірковував він уголос, то зупиняючись, то знову крокуючи.

– Недавно я робила генеральне прибирання, знімала й витирала всі портрети й картини. Якби за ними ховався тайник, я б помітила, бо по стінах теж пройшлася ганчіркою.

– А панелі, стелажі?

– Панелі протерла скипидаром, книжки ж на полицях…

– Стривайте, стривайте…

Григорій раптом опинився біля простінка навпроти письмового стола, відійшов трохи назад, окидаючи оком заставлений книжками стелаж. Щось у його будові здалося йому підозрілим. Не дуже широкий, а чомусь поділений на три частини: середня – ширша, а по боках два вузьких крила… Між серединою і кожним крилом пропущено по бронзовому стрижню, надто масивному, з химерно покрученим орнаментом. Оздоба? Важкувата, зовсім не пасує до прямих ліній звичайних книжкових полиць. На інших стелажах таких стрижнів немає. Таким чином… таким чином…

Швидко ступивши вперед, Григорій провів рукою по стрижню, ближчому до вікна. Як він і гадав, секрет ховався не тут: полиця не могла б відсунутись убік, бо впритул торкалася стіни. Зате з іншого боку, якщо зачинити двері… Тепер пальці Григорія, витягнуті трохи вище рівня людського росту, посувалися по орнаменту поволі, обмацуючи кожен його закруток, кожну опуклість, то натискали на рельєф малюнка, то намагались посунути якусь окрему його деталь убік, вгору, вниз. Ось вони торкнулись опуклості, що мала форму нерозквітлого пуп’янка. В орнаменті такі пуп’янки повторювались не раз, та пальці Григорія немов прикипіли саме до цієї.

– Лідіє, закрийте двері! – попросив він глухим від хвилювання голосом.

«Це має бути тут… це має бути тут, – переконував себе Григорій. – Саме на рівні витягнутої руки зручно щось узяти чи покласти…»

Дуже повільно Григорій натиснув на бронзову опуклість. Нічого. Палець слизнув по металу, паче змочений водою. Гончаренко витягнув хусточку і витер руку. Знов обережно охопив пальцями пуп’янок. Спробував крутнути його по ходу стрілки годинника. Безрезультатно. Тихенько посунув пуп’янок униз. Невже справді він зрушив з місця? Так, в орнаменті утворився маленький, ледь помітний зазор. І все. Тільки й усього… Може, знову крутнути вгору? Ага, нарешті! Пуп’янок повертається легко, немов ковзав по мастилу. Ще… ще..» Упор. Механізм дзвінко клацнув. Полиця відсунулась набік, відкривши за собою прямокутний зяючий отвір.

Лідія вражено ойкнула, Григорій витер спітніле чоло.

– Ну, от і все! Сподіваюсь, тепер нам пощастить більше. Про всяк випадок прочиніть другу половинку дверей і станьте так, щоб було видно, якщо хтось зайде! А я тим часом…

Рамоні мав усі підстави ховатися з своїми паперами. Тайник Вітторіо скидався на справжню диявольську кухню, навіть при побіжному ознайомленні з документами, що тут зберігалися. Позначивши на клаптику паперу порядок, за яким їх було розкладено, Григорій відокремив ті, що їх вважав першочерговими, засік час. Пів на одинадцяту. Години вистачить, щоб упоратись з фотографуванням, навести лад у схованці, закрити її невинною на перший погляд полицею. Рамоні й на думку не спаде, що секрет його тайника викритий і хтось у ньому добре похазяйнував.

Фотоапарат клацав безперестанку. Сторінка змінює сторінку, і ось уже сфотографовано весь довжелезний список тих, що втекли через Італію на її літаках і осіли в Іспанії, Португалії, Бразилії, Аргентині, Уругваї, під власними і вигаданими прізвищами на всіх широтах, у всіх куточках світу. Штандартенфюрери, бригаденфюрери, групенфюрери, обергрупенфюрери… Вбивці, заплямовані кров’ю тисяч жертв, перетворилися на комерсантів, учених радників, юрисконсультів, журналістів, проповідників слова божого, власників ранчо, плантацій, пайовиків різних концернів і монополій. Біля деяких прізвищ стояли знаки оклику і в дужках якісь зашифровані примітки.

Сховавши касету із списками окремо, Григорій заходився біля документів, що стосувалися безпосередньо діяльності МСІ. Директивні вказівки «центру». Інструкції щодо методів роботи. Ого! Дислокація розташування підпільних груп і схема схованок зброї… Зведені звіти керівників «п’ятірок» і «десяток» за територіальними ознаками. Список прогресивних діячів з позначками то хрестиком, то знаком оклику… А це, мабуть, прізвища провокаторів, які пробралися до робітничих організацій… Копія листа на ім’я князя Боргезе, підписаного «смиренним братом Хуста Перес де Урбель». Цікаво! Смиренний настоятель абатства під Мадридом розмовляє з фактичним керівником італійських неофашистів мало не тоном наказу. З тексту видно, що йдеться про об’єднання всіх неофашистських сил в Європі, і «смиренний брат» не від того, щоб очолити керівництво ними у себе в абатстві «Вальє дос Кандос».

Захопившись читанням цього листа, Григорій не помітив, як насторожено виструнчилась Лідія, і повернувся лише на звук її переляканого голосу:

– Ховайте, бога ради, ховайте! Хряпнула хвіртка, хтось прямує до ганку… Джузеппе!

– Мерщій через чорний хід! Я вас послав по сигарети. Повернетесь за півгодини! – скоромовкою наказав Григорій, похапцем виймаючи касету і ховаючи її в кишеню.

– Я вам допоможу зібрати папери.

– Кажу ж вам, мерщій! – гримнув Григорій так люто, що Лідію наче вітром здуло.

Одним помахом руки Гончаренко згріб усі розкладені на столі документи.

«Доведеться впхнути їх абияк, а вже потім… А чорт, не встигну, пізно!»

Жбурнувши папери на стіл, Григорій кинувся до дверей.

«Спробувати проскочити до опочивальні? Замкнутися? Дурниця! Викрию себе з головою! Тільки прийняти бій. Зіграти ва-банк! Двері відчиняються всередину. Якщо стати за портьєрою…»

Мить вагання. Натяк па якийсь невиразний план. Задушлива темрява портьєри, запах пороху, від якого лоскоче в носі й першить у горлі…

Джузеппе наближався до кабінету, насвистуючи «Кукараччу». Ось кроки його уповільнились, зовсім затихли. Мабуть, він спинився, роздумуючи, йти далі чи піднятися наверх, до себе в кімнату.

«Невже пронесе?.. – Григорій затамував подих. – Ні, таки йде сюди!»

Все ще насвистуючи, Джузеппе прочинив половинку дверей, спроквола зробив кілька кроків, і раптом свист урвався.

По звуку кроків Григорій догадався, що Джузеппе кинувся до стола. Тепер повертається, підбіг до стелажа з розверстим тайником.

– Сили небесні, що ж це таке!

Григорій дивувався потім сам, як воєдино в критичні хвилини можуть злитися думка і рух. Не встиг Джузеппе озирнутися, а Гончаренко вже стояв за його спиною з націленим фотоапаратом у руках.

– Ви збожеволіли! Що ви робите? – вражено скрикнув секретар Рамоні, не встигши навіть відірвати руки від отвору тайника.

– Хочу увічнити вашу постать на тлі цієї пікантної обстановки, – глузливо кинув Григорій і двічі клацнув фотоапаратом. – Запевняю вас, фото вийде дуже ефектним.

– Я щойно зайшов!

– Проте встигли зробити чимало!

Лише тепер Джузеппе остаточно прийшов до пам’яті і збагнув усю складність ситуації, в яку потрапив.

– Ви негідник, Шульц! Це справа ваших рук. Сама ваша присутність у порожньому домі свідчить про це. Куди поділась Лідія?

– Я послав її по сигарети. Тільки й усього.

– Ага! Виходить, ви-навмисне вислали її з дому! Ще один доказ проти вас!

– Ви погано розумієтесь на юриспруденції, Джузеппе! Доказ – ось! – Григорій підняв фотоапарат. – Так би мовити, речовий, зафіксований на плівці. А у вас що? Слова! Самі слова, їх легко спростує фотознімок.

– Ви мерзенний шантажист, Шульц! І я це доведу. Є ще логіка, логіка подій…

– Но… но… обережніше на поворотах! Що ж до логіки, то це зброя обоюдогостра. В наші часи деякі документи – ті самі гроші. То чому б вам не скористатися з нагоди…

– Ага, он що! – стиснувши кулаки, Джузеппе впритул підступив до Григорія. – Я вас зараз ось цими руками…

– Годі! Набридло! У мене пістолет, зрозуміли? І коли дійде до насильства…

Міряючи один одного поглядами, вони стояли майже впритул, обидва зблідлі, обидва розлючені.

«Чорт забери! Час переводити розмову на інші рейки… Бідолаха! І якого біса ти звалився на мою голову!»

– От що, Джузеппе! – Григорій витягнув руку з кишені і відступив до стола. – Наш словесний двобій нічого не дасть ні вам, ні мені. Ми можемо порозумітись, не вдаючись до кулаків і пістолета. Пропоную навести тут лад, поки не повернулась Лідія. А вже потім поговоримо про наші взаємини. Попереджаю, нападу з тилу я не подарую!

Спокійно повернувшись, Григорій почав складати документи. Джузеппе похмуро стежив за його неквапливими рухами.

– Ну от, можна й ховати. Покладіть, будь ласка, і поставте полицю на місце!

? З якої це речі? Щоб ви вдруге мене сфотографували?

– Два фотознімки чи три – яке це має значення… Втім, якщо ви так боїтесь…

Сховавши папери, Григорій обережно взявся за секретний замок. Ззаду почулося важке дихання Джузеппе.

«Невже приготувався вдарити? Схопить прес-пап’є і…»

Гончаренко швидко озирнувся. Ні, стоїть спокійно. У погляді неприхована цікавість, очі просто прикипіли до його руки. Виходить, не знав?

– Все! Тепер можна сісти й поговорити. Чому це ви так саркастично посміхаєтесь? Здогадуюсь, проте радіти вам рано. Ми ж тільки починаємо розмову. Уявіть, у замку старого графа Рамоні, де я жив, був точнісінько такий тайник. Старий сам показував мені його, віддавши одну з кімнат в моє повне розпорядження. Цілком природно, що й тут схованку було зроблено за готовим уже зразком. Ось чому я так швидко збагнув, як її закрити.

– Вас виказало не тільки це, Шульц. Ви складали документи в певному порядку, отже, знали, як вони лежали раніш.

– Слова, любий Джузеппе, слова! Я міг би легко їх спростувати, пославшись на вашу збуджену уяву, але…

Погляди двох чоловіків знову схрестилися: спокійно-насмішкуватий Григорія, гарячковий, сповнений ненависті – Джузеппе.

– Ви, очевидно, полюбляєте гру в піжмурки, Шульц?

– Навпаки, терпіти її не можу! А тому признаюся: тайник відкрив я.

– Овва, яке сміливе признання! Ніби я не знав цього з самого початку! Незрозуміло одне: навіщо ви розіграли весь цей фарс?

– Невже ви не здогадуєтесь? Щоб вас знешкодити. У вас немає доказів проти мене, а я їх маю. І якщо ви прохопитесь хоч словом про те, що тут бачили, Рамоні чи комусь іншому, обидва фотознімки, зважте, в двох різних ракурсах…

– Це моральне насильство, Шульц!

– Лише вимушена пересторога. І щоб не обтяжувати вашу совість зайвими роздумами морального порядку, можу свою поведінку пояснити.

– Знаєте, Шульц, ви мене починаєте цікавити. Так спритно звалити з хворої голови на здорову і триматися після цього з таким самовпевненим спокоєм…

– Професія, Джузеппе! Виученик школи «благородних лицарів», як вам відомо. До речі, і моя надмірна цікавість до документів синьйора Рамоні пов’язана саме з нашою школою. Бачте, інтереси навіть однодумців, на жаль, часто стикаються. Так сталося і в мене з вашим шановним патроном. Нашу розвідку дуже непокоїть та обставина, що Рамоні дещо легковажно зберігає у себе списки діячів націонал-соціалістичної партії райху, переправлених свого часу за допомогою італійців за кордон. Ми воліли б, щоб ці списки зникли, тобто слід наших людей загубився б. Цього вимагають правила конспірації, ті плани, що їх ми будуємо, спираючись на наявні там чи там сили. Ось чому містер Думбрайт і поклав на мене це нескладне, але неприємне завдання. Воно аж ніяк не зачіпає інтересів вашого підпільного руху, МСІ, інших організацій такого ж толку, а наші – захищає… То ми з вами дійшли джентльменської згоди про мовчання?

– Навряд таку згоду можна назвати джентльменською. – Тінь посмішки промайнула в очах Джузеппе, і це занепокоїло Григорія.

– Як хочете назвіть нашу згоду, хоч піратською… Для мене важливе одне – ваша мовчанка. Якщо ви її порушите, я буду безжальним, попереджаю чесно.

– Ви забрали списки. Рамоні це може помітити. Тоді підозра впаде на мене. Однаково над моєю головою висітиме сокира.

«Йолоп, як же я, сплівши свою версію, про це не подумав! Хоча…»

– Мені в школі вручили фальшиві списки, і я їх поклав замість справжніх. Хтось із наших людей свого часу їх сфотографував, отже, підробки Рамоні, треба сподіватись, не помітить, – запевняв Григорій, знаючи, що сфотографовані ним списки лежать на місці.

Джузеппе зняв окуляри і потер скроні. Без скелець його очі дивилися зовсім безпорадно. Часто кліпаючи повіками, як це буває з короткозорими людьми, коли ті дивляться неозброєним оком, він після хвилинного роздуму видавив з себе слова згоди.

– Що ж, обіцяю мовчати. Іншого виходу ви мені не лишили…

Недалеко від вілли Рамоні Григорій зустрівся з Лідією. Вигляд у неї був стривожений.

– Усе гаразд, не турбуйтесь! Він нічого не помітив. Трохи поговорили і приязно розпрощалися… Надвечір зайдіть до Матіні, підете з ним до Агнеси Менендос і допоможете їй зібратись. Про те, що я в Римі,– анічичирк. Цю касету передайте вашим друзям. На щастя, все найважливіше ми з вами сфотографували.

– Правда? – зраділа Лідія.

– Авжеж! – так само радісно відповів Григорій, хоч серце його скніло, наче засіла в ньому скабка.

Один він знав, що в апараті, націленому на Джузеппе, не було плівки!