Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 34 страниц)

Димов добре витримав задуху, оту скажену спеку з дзвінками, принаймні з пенала вийшов сам і якось дочвалав до ліжка. Проте експеримент був надто важким навіть для його могутнього організму. Повідомлення Шлітсена про відпустку до міста він зустрів байдуже, збирався у дорогу мляво, з неохотою.

– Куди ми їдемо, на похорон чи розважатися? – кинув Домантович, коли вони сіли в машину. – Ану вище голову! Не псуй хоч мені настрою! Коли ще пощастить вирватись?

– А в мене в голові і досі гуде, як від похоронного дзвону.

– Дуже було тяжко?

– Спробуйте самі залізти до тієї сторч поставленої труни, тоді й дізнаєтесь, – сердито буркнув Димов.

«Ні, зараз з ним контакту не встановити. Краще зачекати…».

За годину вони дісталися закладу тітоньки Росмейєр.

«Блакитний Янгол». Ця назва – сентиментальна данина минулому. Так колись звався готель її батька на одному з узгір’їв Гарцу, куди екскурсантів приваблювали не лише гарні краєвиди й чарівність блакитноокої дочки господаря готелю. Все це лишилося в далекому минулому, життя нещадно пообскубало пір’ячко янгольських дівочих крил. Одна пір’їнка – ота назва, – тільки й зосталася на спогад, хоч і вибрала його фрау Росмейєр явно недоречно: менш за все на янголів скидалися постійні мешканки її «пансіону».

Пізніх гостей турботлива тітонька Росмейєр зустріла з непідробною радістю:

– О, гер Домантович, чи ж можна так нехтувати друзями! Ми всі сумуємо, ми всі запитуємо одна одну: куди поділися наші милі хлопчики, що вміють так добре розважати нас, самотніх жінок? Невже в іншому місці їх зустрінуть привітніше й гостинніше?

– Тільки у вас, люба фрау, почуваєш себе, як вдома! Але ж ми, бідолашні чоловіки, мусимо думати не лише про розваги, а й про справи. Нудні справи, що примушують нас їздити або тижнями сидіти на місці, по різних бюро й конторах. Та цур йому й пек! Сьогодні ми погуляємо… спустошимо силу пляшок і гору наїдків.

Батарея спорожнілих пляшок зростала на їхньому столику з дивовижною швидкістю. Димов пив сам, пригощав жіноцтво, нікого окремо не вирізняючи. Домантович з цікавістю спостерігав, як звичка до самоконтролю не залишала його вихованця навіть у стадії сп’яніння. Лише раз, буквально на кілька хвилин він себе зрадив. Коли з радіоли полинула модна пісенька з драматично-грайливим мотивом і до краю безглуздими словами, він порухом дужої руки зіштовхнув з колін чорняву дівчину, що й собі взялася наспівувати, змагаючись з радіолою. Випроставши плечі і трохи відкинувши голову назад, він раптом сам заспівав, перекриваючи хрипким басом усі інші звуки: «Славное море, священный Байкал…»

Пісня розлягалася вільно й широко, вражала пристрасним закликом до волі.

Проспівавши перший куплет, Димов враз ніби отямився і замовк.

Зараз, пригадавши цю сцену, Домантович прикидає в думках, як йому підступитись до цього хлопця. Поки що ясно одне: не всі нитки, що зв’язували Димова з минулим, порвались остаточно. Одна-дві тоненькі, проте цупкі, тільки їх торкнись – починають бриніти, боляче відлунювати в серці, а іноді стискають його, мов зашморг, пекучою тугою. Ностальгія. Туга за Батьківщиною. Не тільки тебе, Димов, сушить ця хвороба. Є ще, на жаль, одурені, залякані бідолахи, які никають по світах з страшним тавром «емігрант». Втім, емігрант – то колись. Тепер вигадали по-іншому: переміщена особа. Переміщена… Звідки і куди? Від домівок, від рідних у посудомийки і бензоколонки Заходу, у напівзруйновані бельгійські шахти чи в комунальну службу Мюнхена? Тобі, Димов, твердять зараз, ніби ти вільна людина. Вільна від чого? Від Батьківщини? Чи, може, від своїх нових хазяїв, які прирекли тебе до найстрашнішого і найганебнішого? Димов… я хочу витягти тебе на рівну путь. Допоможи ж мені! Зважся на звичайну людську розмову, краплину довіри.

Холодна вогкість проймає до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх погано захищають від негоди. Домантович зіщулився.

– Дай-но мені, трохи зігріюсь!

– Готово! Димов випростався.? Манометр є?

Домантович постукав ногою по покришці:

– І так видно! Поїхали! Шлітсен не любить, коли запізнюються.

– Так за ним скучили?

– Скучив за ліжком, коли хочеш знати. Ти хоч трохи поспав під ранок, а я й повік не стулив.

– Чого ж так? Мене стерегли?

– Дурень ти, дурень! Теж мені скарб! З досади, що не остерігся і разом з тобою перебрав… Знаєш, є у мене в місті дівчина, справна дівчина… Гадав до неї на часинку вирватися. Та як з’явишся в такому вигляді!

– Так то ви їй листа вкидали?

– А кому ж іще? Генералові Клею?

«Ах ти ж тварюка! Прикидався сонним, а сам… На одну мить з машини вийшов! Може, то не я його, а він мене мав стерегти?»

– Слухай, Димов! Будь другом! Ні гу-гу про дівчину! Сам знаєш, як начальство не любить, коли ми з кимось із місцевих взаємини підтримуємо. Мовчатимеш?

– А мені що? Я спав…

– Ну, тоді послуга за послугу. Розповім тобі про одну цікаву машину, що до нас привезли. «Детектор брехні» називається. Ганятимуть усю школу, для перевірки, хто чим дихає. Закріплять на тобі всі штучки і почнуть запитувати. Якщо запитання не зачепило тебе за живе; ти відповідаєш спокійно, і на стрічці самописець накреслить пряму лінію. А коли запитання чомусь схвилює тебе, мозок тієї ж миті надсилає сигнали в твою нервову систему, організм реагує скороченням м’язів, виділенням поту і ще там чимось. І на стрічці, досі рівній, утворюється наче виплеск хвилі… А поруч сидить ще один дивак і дивиться на осцилограф, куди цей імпульс теж подається, для наочності, так би мовити. Намацають слабину і починають длубати по болючому місцю. Щось на зразок дитячої гри в «холодно-жарко». Тільки тут, брат, гра провадиться цілком серйозно… Запитають тебе, наприклад: «Чи хочете ви поїхати на Вогняну Землю?» А навіщо тобі ця Вогняна Земля? Чого ти там не бачив? Спокійно відповідаєш: «Ні». І, як то кажуть, всі задоволені, всі сміються. А потім раптом приголомшать запитанням: «Чи виникала у вас коли-небудь думка перебігти до росіян?» А в тебе, наприклад, колись майнула така думка… Ти про неї сам давно забув, щойно тільки пригадав під впливом запитання, та серце твоє ледь закалатало. Тут і спрацьовує техніка, і ти весь мов на долоні…

Домантович скоса глянув на Димова. Той напівобернувся до оповідача і напружено слухав. Щось невловимо тривожне пробивалося крізь машкару байдужості.

«Еге, та ти злякався! Виходить, тобі є що приховувати! Можливо, я сам відіграв роль своєрідного детектора, а ти справді хочеш накивати п’ятами…»

– Ну як, сподобався апарат?

– Нічого собі машинка! – Димов відвернувся і замислено дивився на дорогу. – І коли вони збираються її випробувати?

– Почали налагоджувати. Гадаю, за тиждень-два впораються.

– Квапляться, виходить?

– Атож…

Запала пауза. Димов не наважувався її порушити першим, щоб не виказати свого занепокоєння. Звичайне байдуже обличчя, тільки жовна нап’ялися під тонкою шкірою.

«А ти хвилюєшся, хоч як не ховайся з цим, а хвилюєшся. Неспроста ти запитав і про початок випробувань. Бува, надумав щось утяти. Не до речі, зовсім не до речі було б це зараз. Ех, Димов, Димов…»

– Знаєш, що мені спало зараз на думку, – сказав раптом Домантович, немов виринувши з задуми. – Не вірю я, щоб людина не могла перехитрувати машину. Не вірю – і все! На що вони розраховують? На те, що опитуваного можна спіймати зненацька. Так би мовити, головний козир у них – ефект раптовості. Машина їхня розрахована на слабодухих. Ошелешать такого несподівано, а він і лапки вгору. А справжню людину, таку, що зможе тримати себе в руках, машина не здолає. Бо людина ця зарані може передбачити, на чому її схочуть загнати на слизьке, привчить себе спокійно думати про це. От хоч би й мене. Припустимо, запитають про мою дівчину. Секрету тут особливого нема, та я не хочу, щоб лізли мені в душу. Ручуся, ані стілечки вони не дізнаються. Та й про всі інші мої таємниці, а такі в мене є, як і в кожної людини. Зарані відтреную свою волю, сам себе почну запитувати і сам собі відповідати так, як хочеться мені, а не тим, з детектором… Перед випробуваннями вони пустять про машину поголос. Така-то вона і така, як не крийся, а нічого від неї не приховаєш. Потім покажуть детектор і почнуть наганяти страху. І все це для того, щоб вивести нас з рівноваги, щоб жижки в пас трусилися від самого погляду на те диво. А мені начхати на все, бо я вже натренував свою волю, вірю у перевагу людини над машиною.

– А якщо випити таблетку, яку ви мені дали позавчора?

– Можу дати ще, після них, кажуть, нерви стають мов манільські канати. Та краще покладатися на себе. І тобі раджу.

– Спасибі, що розповіли! – Димов ніяково посміхнувся. – І за позавчорашнє.

– Пусте!

– Не кажіть, для мене ваше добре ставлення багато важить. Ми ж тут кожен сам по собі. Горлянку один одному ладні перегризти. І коли хтось, коли…

– Зрозуміло. І мені, сказати по правді, тут не дуже весело. Може, й гірше, ніж вам. Тому так часом хочеться з кимось бодай словом перемовитись…

– Мені іноді доручають приставляти вантажі. Якщо вам колись треба буде знову вкинути листа чи щось переказати… Я з охотою… Зроблю це обережно.

– Ну, спасибі! Бо тепер, мабуть, не скоро пощастить вирватися з нашої в’язниці.

Незабаром машина проминула шкільну браму. Домантович з Димовим розпрощалися, холодно кивнувши один одному. Лише в погляді обох світилося незвичне тепло.

Того ж вечора Домантовичу довелось заступити на чергування замість іншого вихователя, котрий раптово зліг. Незадовго до відбою в двері чергового несміливо постукали і до кімнати протиснулась невисока вертка постать.

– Чому зайшли без дозволу, Гусєв? – невдоволено запитав Домантович.

– Пробачте, пане інструктор! Зачулися чиїсь кроки, і я злякався, що мене побачать. Бо справа в мене така… Делікатна, одне слово.

– Говоріть і коротше, що там у вас?

Гусєв нечутно наблизився до стола, озирнувся на двері, потім півголосом проказав:

– Донесення хочу зробити про одного курсанта. Димов його прізвище.

«Ах ти ж гнида!» – огидливо зморщився Домантович.

– Слухаю. Що він там накоїв?

– Ще не накоїв, пане інструктор, але збирається накоїти. Наміряється тобто.

– Говоріть конкретніше!

– Дозвольте по порядку, пане інструктор, щоб уся картина вималювалась. Жили ми, значить, в одній кімнаті. Так моє ліжко, а так його. Ну, познайомились, ніби товаришувати стали. І почав я примічати за ним настрої всілякі. То заведе про свій Сибір, то лає все німецьке. І запримітьте таку деталь. Як зайде мова про Росію, то вирази зовсім невідповідні: наші, каже, або в наших. Я, звичайно, підтакував, щоб вивідати, а він і зовсім розперезався. Радіо взявся крутити. Крутить, крутить, але так хитро, щоб ніби ненароком Москву зачепити, щось вихопити з передачі. Я кажу йому: покинь ти нишпорити по ефіру, знайди якусь музику, а він тільки посміхається та, примруживши очі, дивиться на мене… Одного разу спіймав репортаж: у Будапешті грало московське «Торпедо» з «Вашашем». Бачили б ви, як він за росіян уболівав. Коли вони забили четвертий гол, мало не цілуватись поліз. Я ще тоді хотів сповістити, та хотілось фактів більше зібрати.

– І знайшли їх?

– Знайшов, пане інструктор! – Гусєв зовсім перехилився через стіл. – Можна сказати, пощастило мені, що я знепритомнів після тієї духовки, куди мене замкнули. На той час ми вже окремо мешкали, після того, як нас перевели в інший барак. І от з’являється він до мене, начебто із співчуттям. Знаєш, каже, загинемо ми тут, замордують вони нас, давай тікати! Я прикинувся, ніби ладен на все пристати. «Куди, – питаю, – до Радянської зони?» А він: «До Радянської нам зась, ми ж недавно німця звідти викрали, давай подамося до Австралії чи ще куди». Я запитую його: «А гроші?» А він: «Дістанемось у якийсь порт, матросами наймемось на пароплав». Я обіцяв подумати і ось прийшов доповісти вам.

– Доповісти треба було раніше! Ну, та й зараз не пізно. За Димовим ми простежимо, не втече. Бери папір, напиши все, що розповідав. І нікому ні півслова. Про нього будуть знати лише ті, кому належить.

Поки Гусєв писав, примостившись на краєчку іншого стола, Домантович обмірковував, як йому врятувати Димова. Про донос на Димова черговий мусить зазначити в рапорті, пришпиливши до нього і писанину Гусєва. І тоді Димову кінець. Приховати? Небезпечно! А що коли все-таки ризикнути? В разі викриття послатися на те, що не надав заяві серйозного значення як злісній вихватці з заздрощів?

– Дуже давно побилися сп’яна. А наступного дня протверезилися і відразу помирилися. Не думайте, я не спересердя.

– Гаразд, зазначте про це в заяві.

«Кілька днів можна зачекати, – міркував тим часом Домантович, – якщо присікається, пошлюсь на ту бійку та заздрощі. Мовляв, були між ними чвари, отже, й вважав заяву звичайним наклепом, тому вирішив спочатку перевірити. Так, так, накажу котромусь з курсантів стежити за Димовим. Ось і аргумент на мою користь. Перепаде, звісно, добряче, та якось викручусь… Ну, а далі? Як знешкодити Гусєва? Ух, аж у голові все обертом пішло!»

Гусєв закінчив писати і подав аркуш Домантовичу.

– Тут я все змалював, пане інструктор, чисто все.

– Гаразд, можете йти, і пам’ятайте: нікому ані словечка!

– Могила, пане начальник! – Гусєв позадкував до дверей і вужем вислизнув з кімнати.

Пізніше, під час обходу школи, Домантович наказав Димову зайти до кімнати чергового.

– Подбай тільки, щоб тебе ніхто не бачив, – попередив він.

Димов з’явився не скоро. Чекаючи на нього, Домантович вкрай знервувався.

– Раніше не міг, мов на гріх… – почав виправдуватись Димов, та Домантович нетерпляче спинив його.

– Читай! – гукнув він сердито, простягаючи писанину Гусєва.

Димов здивовано покрутив у руках густо списаний аркуш, перевернув його на зворотний бік, глянув на підпис. Губи йому скривила незвична для його обличчя розгублена посмішка. Та вона враз зникла, тільки-но він прочитав перші рядки. Тепер його уста стискувались дедалі щільніше, густі брови грізно сходились до перенісся. Закінчивши читати, він ще деякий час дивився па підпис.

– І що ти: скажеш?

– Падло! – вихопилося крізь стиснуті зуби.

– Тепер скрегочеш зубами! Ех ти, знайшов кому звіритись. Гусєву! Та за ним сморід тягнеться на два квартали.

– Я… мені шкода його стало, коли він випав, мов лантух борошна, на підлогу. Як до людини прийшов, щоб разом рятуватись.

– Добрий порятунок! Нічого кращого не міг надумати, як тікати до Австралії. На кролів йому схотілось подивитися! На кенгуру пополювати! Йолоп, тричі йолоп! Ти що, забув про тих двох, котрі намагались ушитися до Скандинавії? Обох прошили кулі агентів-ліквідаторів, що повсюдно нишпорять, виловлюючи охочих до мандрівок, таких, як ти. Теж мені Міклухо-Маклай новоявлений, Левінгстон нещасний!.. А тепер скажи, що мені робити з цією писаниною? Сподіваюсь, ти розумієш, в яку халепу втягнув себе й мене?

Димов сидів зігнувшись, затиснувши між колінами пальці зчеплених рук.

– Несила мені тут, – простогнав він. – Спротивилось усе і сам собі спротивився! З душі верне!

– Ти ці переживання залиши закоханим. Давай краще поміркуємо, як нам виплутатись?

– Як же тут виплутаєшся? – Димов випростався і подивився на Домантовича. – Якщо ви навіть не дасте ходу заяві, цей падлюка однаково комусь скаже і вийде ще гірше. Тоді загину не тільки я, а й ви. Отже, мені однаково край. Так чи так. Ну, а вам…

– Про мене не турбуйся. Зробимо так: заяву я приховаю на деякий час. У разі чого, скажу, що доручив за тобою стежити. Сучкову, наприклад. Мовляв, вважав написане Гусєвим наклепом, тому й вирішив сам попередньо перевірити. Гусєву заткну рота, сказавши, що днями начальство викличе його. А тим часом щось, може, й вигадаю. Ти ж поки що…

Телефонний дзвінок перервав їхню розмову. Домантович зняв трубку, когось вислухав, потім поклав її на важіль.

– Зараз сюди прийде Шлітсен. Мерщій забирайся, та пильнуй, не наскоч на нього! Поговоримо завтра…

Нічна темрява навалилась на груди Димова, мов величезна брила землі. Лежачи поверх ковдри, він відчув її вологість, навіть терпкий запах. Отак буде й після смерті. Ні, не так. Душу його не краятиме більше нестерпний жаль за минулим. І взагалі нічого не буде. Світ зникне назавжди, ніби ніколи його і не було. Дивно! Виходить, життя – то взагалі марення, яке для кожної людини рано чи пізно зникає. Тоді хіба не однаково, як скоро це станеться? І в який спосіб? Ні, тільки не датися в руки шлітсенам! Годі, позбиткувались… А ота гнида, Гусєв, житиме. Житиме, хоч немає в нього за душею нічого святого. Йому не ввижається рідний край, його простори, небо, де навіть зірки світять інакше. Він за копійчину все ладен продати. Ну, а ти сам? Тебе знадили іншим, побрехеньками, дурними обіцянками. Коли з’явився у концтаборі отой миршавий власовець і почав агітувати, ти й вуха розвісив. Аби з табору вирватися, а там… Ось воно, твоє дурне «а там». Одержавши зброю, мав нагоду хоч кількох покласти, у самого Власова влучити, а тобі, бач, закортіло ще пожити. За шкуру свою злякався.

Димов знає: ні до чого ці роздуми. Знов-таки з власної дурості. Але вихід у нього є. Ось він, затиснутий у кулаці. Тепер він сам собі пан! Не підвладний ні Думбрайтові, ні Шлітсену, ні ще будь-кому.

Він сідає, прислухається до невиразних нічних звуків, тихого шереху дощових крапель, що б’ють у шибку. Боже, невже і це зникне?

? Бажання жити охоплює його з шаленою силою. Він схоплюється, опускає руку з ампулою в кишеню. Тепер він знає, що робити. Мабуть, підсвідомо ця думка в нього вже зріла. Може, сама доля штовхнула його руку до коробки з ампулами, коли вони працювали в лабораторії.

Темрява в кімнаті така, хоч в око стрель. Димов стоїть, намацує ногою м’які капці. Мало не до очей підносить кисть руки, вдивляючись у циферблат годинника. Стрілки й цифри тьмяно світяться, та він не може розрізнити, яка з них показує години, а яка хвилинна. Лише довга секундна нагадує про плин часу. Так, так, час спливає… Треба йти!

Обережно відхилив двері. Тихо. Ступив перший крок, другий… У кінці тьмяно освітленого коридору зупинився перед боксом номер 24 і прислухався. Рівномірні подихи з присвистом.

Увійшовши до кімнати і прихиливши двері, Димов зупинився. Зачекав, поки очі звикнуть до темряви. Підійшов до ліжка. Гусєв спить на спині, високо закинувши голову. На блідій плямі обличчя – напіврозкритий рот. «Невже я це зроблю?» – жахається Димов. Та рука діє, мов не керована його волею; притискає до зубів ампулу, потім притискує нижню, відвислу щелепу.

Другого дня вранці Домантович подав рапорт, де значилося, що курсант Гусєв заподіяв собі смерть, розкусивши ампулу з ціаністим калієм.

Удень, зустрівши Димова на подвір’ї, Домантович запитав, киваючи в бік баракам:

– Твоя робота?

– Він же сам накинув собі на шию зашморг. Лишалося тільки затягнути…

– Я ж обіцяв, щось придумали б…

– Несила була терпіти, несила… Цю ампулу я для себе… давно вже приготував. А вийшло… Ат, що там говорити! – Махнувши рукою, Димов почвалав далі.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Знову Лемке!

– Містер Думбрайт неправильно трактує наші взаємини. Я б сказав: надто широко. Погодившись на обмін інформацією, я, звичайно, мав на увазі лише те коло питань, у розв’язанні яких ми однаково зацікавлені, оскільки інтереси його і моєї країни збігаються. Що ж до іншого… – Артур Лестер знизав плечима і взявся набивати люльку духмяним «кепстеном», обережно приминаючи тютюн великим пальцем.

Григорій поморщився. Ось уже котрий раз ритуал розпалювання люльки перериває розмову саме тоді, коли вони наближаються до суті пропозиції Думбрайта, цілком ділової і конкретної. Давно б уже можна було сказати схвальне «так» або категоричне «ні». Та Лестер тягне, ухиляється від прямої відповіді, чи то не довіряючи посланцеві, чи то набиваючи собі ціну.

– Я цілком розумію і схвалюю вашу позицію, сер Лестер, – намагається поновити розмову Григорій. – Але не в даному випадку. Бо саме в цьому питанні не може бути й мови про розбіжність інтересів Америки і Англії. Гамбург – великий морський порт, кожна країна, що має торговельний флот, зацікавлена у відновленні його роботи.

– Тільки як порту. Наші суднобудівельники рішуче заперечуватимуть проти відновлення верфей. Згодьтесь: нам вигідніше самим будувати судна, усунувши конкурентів.

– Але порт, де не можна зробити поточний ремонт, наполовину втрачає своє значення. Навіть за Потсдамською угодою Німеччині дозволяється будувати судна малого тоннажу.

– Потсдамська угода! Те, що мало сенс учора, сьогодні втратило свою чинність. Згадайте промову сера Уїнстона Черчилля в Фултоні.

– На неї містер Думбрайт саме й посилався. Адже в ній Черчилль прямо ставить питання про створення воєнно-політичних блоків, спрямованих проти Росії і країн народної демократії. Вам, очевидно, відомо, що підготовка до цього вже почалася. В яку б організаційну форму створення такого антикомуністичного блоку не вилилось, на Німеччину, як середньоєвропейську державу, покладатимуться величезні завдання. Ось чому питання її могутності набирають першочергового значення. У цьому аспекті…

Лестер затиснув у кулаці люльку і застережливо підняв його вгору:

– Не будемо забігати вперед, шановний гер Шульц! Майбутні блоки, коаліції – то кіт у мішку, а ми, англійці, тверезі політики. І насамперед мусимо дбати про відновлення власної могутності.

– Є політика сьогоднішня і політика прицілу. Розумні державні діячі загодя дбають про те, щоб між сучасними конкретними діями і майбутніми планами існував міцний місток. Нинішній лейбористський уряд добре це зрозуміє і, по суті, тримається курсу, взятого консерваторами, на підготовку нової війни. Я радив би вам бути далекогляднішим. Англія від цього не програє, а особисто ви виграєте.

– Тобто? – вихопилося у Лестера. Надто поспішно, щоб він міг під іронічною посмішкою приховати свою зацікавленість.

– Йдеться про таку велику судноплавну монополію, як «Гамбурзько-Американська лінія». Без поновлення торговельного флоту неможливе її існування. Вам гарантується пакет акцій, якщо ви не заважатимете діяльності наших судновласників у цьому напрямку.

– Але ж я не один.

– Містер Думбрайт згоден у розумних межах компенсувати й інших. Промацайте ґрунт, складіть списки. Але це справа другорядна. Нам потрібна ваша принципова згода. Не діяти, ні, а просто не помічати.

– Гм… Я мушу над цим подумати. Не забувайте про складність місцевої обстановки. Про так званий гамбурзький пролетаріат. Соціал-демократи поступово лівішають, а комуністи набирають більшої сили. Вони надто метиковані, щоб не зрозуміти причини короткозорості англійської адміністрації.

– А такий стимул, як зменшення безробіття у зв’язку з розширенням робіт на верфях?

– Так, на цьому можна зіграти. Серед соціал-демократів у нас є свої люди… Умовимось так: за тиждень я буду в Берліні і дам Думбрайту остаточну відповідь… А тепер, коли ми покінчили з справами, я просив би вас розділити зі мною мою скромну парубоцьку вечерю.

Стіл, накритий у суміжній кімнаті, справді не виглядав надто пишним. Таріль з заливною рибою, Обкладеною тоненькими скибочками лимона, довгасте блюдо, посеред якого виблискував золотою масною шкуринкою великий копчений вугор, дві пляшки вина губилися на його білій поверхні.

– Рекомендую: місцеві делікатеси! – не без гордощів зауважив Лестер. – Намагаюсь обходитися без консервів. У мене свої постачальники серед рибалок. Може, не так вишукано, зате корисно. І смачно. – Він розрізав вугра навпіл і одну половинку поклав на тарілку гостя. Апетитний аромат копченого лоскотав ніздрі.

– Справді, дуже смачно, – схвалив Григорій. – Аж тане в роті. Давно не куштував нічого подібного.

– Задовольняєтесь консервованими виробами дядечка Сема?

– Доводиться.

– Дивуюся невибагливому смакові американців: з дня на день боби в томаті, яєчня з беконом, якась жуйка, що зветься ковбасним фаршем. Брр, яка гидота! Ми, англійці, віддаємо перевагу продуктам натуральним. Так само, як і тканинам з справжньої бавовни, льону і вовни. Не хочу нав’язувати вам свій тост, але піднімаю келих за міцні традиції старої Англії!

– За всі добрі традиції і злагоду народів!

– Злагода? Ви в неї вірите?

– Я вірю в здоровий людський глузд, – уникнув прямої відповіді Григорій, – Ось ми, вчорашні вороги, сьогодні сидимо і мирно розмовляємо. Сподіваюсь, так буде і завтра.

– Якщо ваші співвітчизники не підпадуть під вплив росіян. А така тенденція тут, у Гамбурзі, є.

– Уявляю, в яких складних умовах вам доводиться працювати. Збройне повстання двадцять третього року, мабуть, у багатьох лишилося в пам’яті. На такий досвід треба зважити.

– Мороки багато. На щастя, серед місцевих соціал-демократів точаться постійні суперечки. Ми всіляко цьому сприяємо через свою людину, одного з їхніх лідерів правого крила.

– Платний агент?

– У тому й річ, що безплатний. Тримаємо його на повідку виключно страхом. Минулого року напровесні на нього наскочила зграя грабіжників і забрала гроші, належні ферейну «Врожай», зібрані на придбання городнього насіння. Він подався з своєю бідою до комендатури, і ми зробили вигляд, що знайшли злочинців, і повернули йому всю названу ним суму, ніби відібрану у грабіжників. Натомість взяли від нього розписку. «Такого-то числа, такий-то одержав належні йому п’ятсот марок». Що було далі, ви здогадуєтесь. Тепер він зав’яз так, що цілком у наших руках.

Лестер розповідав це як веселий анекдот, то відпиваючи ковток вина, то пихкаючи люлькою, щасливий споживач натуральних продуктів, майбутній власник грубенького пакета акцій, джентльмен з голови до п’ят, який щойно пив за традиції доброї старої Англії.

Молода служниця, а може, й не тільки служниця, безшумно ступаючи, внесла тацю з гарячою стравою. Григорій одразу підвівся.

– Велике спасибі за гостинність, сер Лестер! На жаль, мушу йти.

– І вчините справжній злочин. Погляньте на ці біфштекси! Як вони парують, як стікають соком… Невже не спокуситесь?

– Тому й тікаю, щоб не спокуситись. Бо візит, який мушу зробити, не обіцяє бути дуже приємним.

– Тим більше підстав, щоб його відкласти.

– У мене обмаль часу: Завтра хочу виїхати.

На морі, очевидно, розігрався справжній шторм. Навіть тут, за сто кілометрів від узбережжя, відчувалося його дуже дихання. Вітер нісся з скаженою силою, вилизував спорожнілі вулиці, грудьми навалювався па будівлі, немов хотів довершити заподіяну людьми руйнацію.

В ранньому присмерку місто скидалось на розчленованого звіра. Он там – відтята голова, ось тут – розшматований тулуб, наче довгий хвіст, наприкінці Аусен-Альстера витягнувся міст, що теж здається відірваною часткою величезного тіла.

Григорій зробив кілька кроків у напрямі готелю «Атлантик», де зупинився. Дужий порив норд-осту враз забив подих, різонув по обличчю. Машинально повернувшись спиною проти вітру, Гончаренко рушив у протилежний бік, навмання минаючи перехрестя, перетинаючи лисини майданів, утворених там, де колись височіли будівлі. Десь осторонь, певно в порту, почали вибивати склянки. Звуки то стишувалися, то розлягалися над вулицями, схожі на жалісне квиління. І все-таки це був голос життя, Григорій відчув себе не таким самотнім. І раніш, траплялося, на нього зненацька навалювалась туга, нестерпним ставало середовище, серед якого доводилося жити і працювати. Сьогодні в цьому незнайомому, але славному своєю історією місті він відчув її з особливою гостротою. Хотілося опинитись серед людей звичайних, простих, чиїми руками створено все навколо, тих, хто, може, пам’ятає Тельмана, збройне повстання двадцять третього року.

Григорій втратив будь-яку орієнтацію і несподівано вийшов до того ж моста, що раніше впав йому в око. Ну, що ж, міст, то й міст! Унизу тьмяно виблискувала вода. Згори не було видно, як морщиться і здиблюється її гладінь. Та близькість моря тепер здавалася ще відчутнішою. Більш як за сто кілометрів вітер приносив його запахи, осідав на устах солонкуватим присмаком. Чортів норд-ост! Він штовхав у спину, ніби намагався змести дивака, який наважився ступити на мостовий прольот у таку негоду. Власне тіло здалося Григорію легким, мов пір’їнка, і безпорадним під натиском могутніх струменів повітря. Гончаренко прискорив ходу, та вітер гнав його і гнав, продимав наскрізь не лише одяг, а, здавалося, й саму шкіру. Коли Григорій ступив на лівий берег, усе тіло тремтіло, зуб не потрапляв на зуб.

На щастя, в кінці першого ж кварталу невідомої йому вулиці він натрапив на пивний бар.

Рвонувши двері, Григорій притулився спиною до одвірка, намагаючись віддихатися, подолати озноб. Голови присутніх повернулися в його бік. Доброзичливо-насмішкуваті, співчутливі, просто цікаві погляди.

– Гей, Еммо! Рятуй ще одного потерпілого, прибитого бурею до свого «Щасливого берега!» – гукнув кремезний парубок з такою світлою чуприною, що вона здавалася сивою, і весело підморгнув Григорію одним оком.

– Цим пійлом якраз зігрієш! – долинув голос з дальнього кутка залу.

– А чому ти гадаєш, що я мав на увазі пиво? Зігріти людину можна і в інший спосіб.

– Еммі є чим зігріти!

– А ти, виявляється, в курсі? Диви, розкажу твоїй Урсулі!

Посипалися жарти, солонуваті, сповнені двозначних натяків. Щоб відвернути від себе увагу, Григорій швидко пройшов до прилавка. Повновида і повногруда барменша важко підвелася з стільця.

– Не звертайте уваги! – сказала вона, вибачливо посміхаючись. – Вони й на думці не мають нічого лихого. Просто схотілося поплескати язиками. Та й те сказати: у всіх тепер скрута, от і радіють з нагоди трохи розважитись… А пиво сьогодні не таке вже погане. Вип’єте тут чи трохи посидите?

– Якщо знайдеться вільне місце.

– Тоді я відразу наллю два кухлі. Я сьогодні сама, а ноги в мене… – Вона не доказала, побачивши, що двоє літніх чоловіків у робочому одягу прямують до неї, на ходу відраховуючи гроші.

– Одержуй, Еммо! Ну, як твій?

– Знову найшло: лежить, увесь труситься… раптом зойкне і починає розгрібати постіль.

– Ввижається, що в завалі. Знову згадав той страшний донь, коли їх засипало. Ти б влаштувала Готліба в лікарню…

– Щоб його запроторили до божевільні? – скипіла барменша. – Він же при повному розумі! Півроку нічого не було. Якби не діжка, що гепнулась тоді з гуркотом біля ніг… А перед цим виснажив грип…

– То відправ його кудись у тихий закуток, де він міг би відпочити, підхарчуватися. У нього, кажуть, десь недалечко брат?

– У Хазенмоорі Крістіанів батько, – кинула жінка білоголовому.

– То попроси небожа…

Григорій далі не дослухався, – забравши свої кухлі, попрямував до столика, щойно звільненого Емминими співрозмовниками. Від пива тіло враз почало зігріватися. Певно, дався взнаки і келих вина, випитий у Лестера. Що ж, вечеря з ним дала більше, ніж можна було сподіватися. Здобуто ще один доказ того, як підступно збираються порушити Потсдамську угоду колишні наші союзники. Та й Зеллер знатиме, як розшукати страхополоха-запроданця, зуміє вчасно поінформувати гамбурзьких комуністів про нову змову монополістів, спрямовану на підготовку війни. Повернувшись думками в Берлін, Григорій не міг уже відрішитись од своїх повсякденних турбот. На відстані все здавалося ще складнішим: як-не-як, а на місці одразу можна зорієнтуватися, знайти вихід з становища. Ні, не вчасно, зовсім не вчасно-вирядив його Думбрайт у Гамбург. І друге – чому він не поїхав сам, як збирався? З Нунке простіше, той просто скористався з нагоди передати дружині листа, а дітям подарунки. Слід було б і це доручення виконати сьогодні. Тоді б завтра можна було виїхати поїздом, що відходить удень, а не ввечері.