Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 34 страниц)

Юрій Дольд-Михайлик
"Над Шпреє клубочаться хмари."

ПРОЛОГ

За стінами кімнати вирує життя. Рим. Чуже місто…

Згори Григорій бачив його панораму. Вона промайнула, мов швидкий кадр з кінофільму, а потім земля здибилась, будівлі, бані соборів, дерева почали хилитися набік, наче зрізані крила літака, і закружляли в хаотичному безладді, виринаючи то справа, то зліва, впереміж із блакиттю, сторч поставленими зеленими смугами виноградників, полотном шляхів, акведуками.

Здавалося, місто ось тут, поруч. Та від аеропорту Чампіно довелося проїхати чимало, поки шосе влилося безпосередньо в міські вулиці, проминувши перші пам’ятки старовинного античного Рима.

В аеропорту Григорія і Вайса зустрів стриманий молодик, з високим, здавленим у скронях чолом і пильним поглядом темно-карих, майже чорних очей. Відрекомендувавшись секретарем «особи, попередженої про приїзд гостей з Іспанії», він мовчки провів обох пасажирів до машини і сам сів за кермо. Григорій погано прислухався до його коротких пояснень у дорозі, заклопотаний надто вже конспіративною поведінкою молодика. Залишки древньоримського некрополя, вхід до катакомб святого Себастьяна, мавзолей Цецілія Метелли… – всі ці назви він уловлював лише краєчком вуха, вони згасли десь на півшляху до свідомості, як ті сторонні звуки, що їх звикле до шуму вухо вже не сприймає.

Думаючи в літаку про свою подорож до Італії, Григорій відчував себе мало не на порозі рідного дому. Влаштувавши Агнесу, він звідси легко дістанеться до Югославії, а там уже знайомий шлях на Батьківщину. Здалека все здавалося простим і легко здійснимим. А вийшло так, що відразу по приїзді він фактично позбавлений свободи дій, отже, всі його плани можуть полетіти шкереберть. Непокоїв і пакет, переданий пілотом ось цьому молодикові. Неважко здогадатись, що в тому пакеті містяться якісь інструкції Нунке або Думбрайта щодо його персони. Мало їм одного наглядача, триклятого Вайса… Боронь боже, ще оселять їх разом, в одному номері! Терпіти поруч себе вдень і вночі цю огидну пику, знати, що за кожним твоїм рухом, словом, навіть виразом обличчя підозріло стежать водянисті, червонуваті очі схожого на білого щура альбіноса!

На щастя, така неприємність обминула Григорія. Біля двоповерхового будинку на віа Пеллегрімо машина зупинилась, і таємничий секретар таємничої особи коротко повідомив:

– Ми воліємо оселяти своїх гостей у приватних пансіонатах. У цьому – замовлено кімнату для вас, синьйор Шульц! Ваш супутник житиме трохи далі. Адресу я вам запишу.

Перемовившись кількома словами з господаркою пансіонату, молодик провів Григорія на другий поверх, сам відімкнув двері кімнати, розташованої навпроти сходів.

– Сподіваюсь, вам тут буде зручно. В разі якоїсь потреби – подзвоніть мені, спитаєте Джузеппе. Ось тут я записав номер телефону, а це адреса синьйора Вайса.

– Дуже вдячний за турботи, синьйор Джузеппе! Нарешті я дізнався хоч про те, як вас величати! Чи не вважаєте ви, що ваша таємнича поведінка схожа на дитячу гру в піжмурки? Що то за особа, секретарем якої ви відрекомендувалися? У якій залежності від неї ми мусимо перебувати? Можу я вийти з пансіонату чи повинен чекати, поки мені дадуть на це спеціальний дозвіл? Я приїхав не за таким складним завданням, воно має скоріше приватний характер, то чому ж я мушу ховатись десь у пансіонаті, а не зупинитися в готелі, який мені сподобається? Згодьтесь, у всьому багато незрозумілого, для людини мого становища навіть образливого.

У міру того, як Григорій говорив, роздратовання його збільшувалось, але обличчя Джузеппе лишалося непроникливим.

– Даруйте, я людина підлегла і виконую лише те, що мені доручили. Далі мої повноваження не сягають. Синьйор, особою якого ви цікавитесь, мабуть, зустрінеться з вами ввечері і сам відповість на всі ваші запитання. Відпочивайте! А мені дозвольте попрощатись, – ваш супутник, певно, нервує, чекаючи так довго в машині.

Двері за Джузеппе зачинилися.

Ху, як хороше лишитися самому, роздягнутися, вмитися, випростатися на прохолодному простирадлі ліжка! Після бовтанки в літаку, їзди машиною так одрадно відчути під собою непорушну твердь, віддатися повільному плинові думок, що завжди передують сну.

Закинувши руки за голову, Григорій лежить з розплющеними очима, повертаючись думками далеко назад.

…Сонячний день, тільки мальви на Стіні, босі ноги пече розжарений гравій на доріжці. Він перебігав її, і ступні занурюються в спориш, розімлілий проти сонця і все-таки прохолодний. Куди він біжить, що сталося того дня? Нічого. Бо хіба назвеш подією почуття радості і єдності з усім світом, що проймає істоту маленького хлопчика? Сонце – то він, мальва – то він, ота хмарка – теж він…

…Снігу намело по пояс, а від школи до їхнього дому, будиночка колійного обхідника, далеченько. Він біжить, йому страшно – почалася заметіль. Лапатий сніг кружляє, земля злилася з небом, обважнілі ноги вже не слухаються, в’язнуть у липкій ваті. Як далеко до дому! Де він, той дім? Його замело, весь світ замело. Він один серед молочно-білого мороку. Маленька постать на тлі білої пустелі…

Таке ж почуття безмежної самотності пережив він ще раз. Коли одного дня сорок першого року перейшов лінію фронту, прямуючи до німецьких позицій, Григорій Гончаренко, радянський розвідник, мав перевтілитися в барона фон Гольдрінга, сина засланого в Радянський Союз шпигуна і диверсанта, виученика свого батька.

Напливом виникає обличчя оберста Бертгольда, з яким він вступив того пам’ятного дня у нерівний бій. Юнак, що знає життя з науки, а не з досвіду, і старий вовк, що переламав не один хребет, перегриз не одне горло, бачив багато пасток і навчився їх обходити.

Що допомогло тоді тобі перемогти? Добра підготовка, старанно розроблена аж до найменших дрібниць операція, якісь особливі риси характеру? Ні, не те. Зіткнулись дві волі, загартовані в різних горнилах. В одному палало чисте, гаряче полум’я високих ідей, в другому слався густий сморід розтлінного світу. Різний гарт, різна зброя. Твоя, Бертгольде, зламалась, розлетілася на друзки, моя відточувалась, бо я завжди мусив тримати її напоготові.

Бертгольд, що мав би мене викрити, сам потрапив у пастку – його засліпили два мільйони марок, покладених Зігфрідом Гольдрінгом у Швейцарський національний банк. Після смерті батька вони стали власністю Генріха. Чому тільки Генріха? Коли одружити його з Лорою…

Навіть тепер підкочується до горла клубок, як згадаєш про своє вимушене женихання до доньки Бертгольда. Той уже перейшов у штаб Гіммлера, міг не тільки усталити становище Генріха, а й стати джерелом, звідки можна черпати потрібну інформацію. Довелося справити заручини.

Під час своєї роботи у Франції, потім у Північній Італії лейтенант фон Гольдрінг, обер-лейтенант фон Гольдрінг, гауптман фон Гольдрінг не раз потрапляв у скруту, часом смерть зазирала йому в очі. Та родичання з Бертгольдами було, мабуть, найгіршим випробуванням. Але саме воно дало йому можливість так добре законспіруватися, виконати доручені завдання.

Тепер, коли згадуєш всю їхню складність, навіть не віриться, що таке під силу одній людині. Викриття таємниці підземного заводу в Проклятій долині, креслення, які він здобув… Усунення ката Гартнера, коли Григорій сам мало не загинув – під час вибуху в ресторані і в гестапо, куди він потрапив і звідки в такий оригінальний спосіб врятувався… Зброя для дивізії, яку фактично передав макі… Фотографування об’єктів Атлантичного валу… Врятування Людвіни Декок, посланця французьких партизанів… Вся та інформація, для збирання якої треба було виявити стільки винахідливості…

Стоп, хлопче! Надто вже ти розхвастався, нічого б ти не зміг вдіяти сам-один без допомоги макі, без дружньої підтримки Курта і Лютца, без…

Григорій спиняє біг думок. Моніка!

Як вийшло, що ти не зумів її вберегти? Єдину любов, що осяяла твоє життя!..

Лише в Північній Італії ти дізнався, хто її стратив, розчавивши під колесами вантажної машини. Винуватці за це сплатили життям. Міллер, Заугель, Бертгольд… Не тільки за це, а за всіх, кого вони замордували і кого б могли закатувати ще. Кастель ла Фонте. Замок графа Рамоні. Височенні покої, де його оселили. Безсонні ночі, коли серце краялось від туги. Його врятувало тоді нове, надзвичайно складне завдання – дізнатись, де розташований завод, що виготовляв радіоапаратуру для літаків-снарядів, за всяку ціну здобути креслення радіопристрою для цієї нової зброї. Не так скоро, як хотілося б, переборюючи численні труднощі, він виконав наказ свого командування. Так, це завдання було найскладніше. Може, тому й проґавив, як хмари почали збиратися над твоєю головою? Втім, статися це могло і раніше. Після перших твоїх спроб через Лідію, покоївку племінниці графа Рамоні, та Курта повідомляти місцевих партизанів-гарібальдійців про заходи, що готуються проти них. А коли ти допоміг втекти Матіні, коли, попереджені тобою, зникли Лідія, Лютц, у гестапо з’явилося досить причин, щоб серйозно зацікавитися особою Генріха фон Гольдрінга. Так би, мабуть, і сталося, якби не навальний хід подій: повстання бранців на засекреченому заводі, спішна евакуація гітлерівців з Кастель ла Фонте, гарібальдійці, що кинулися допомагати повсталим, де розташований завод, висадивши в повітря греблю великого штучного озера з одного боку долини і скелю із замком – з другого, щоб зменшити спад води. Та прогримів лише один вибух – злетів у повітря замок. Греблю гарібальдійці встигли врятувати буквально в останні хвилини, А разом порішити і з автором цього плану.

Знову напливом виникав обличчя Бертгольда? страшне, перекошене люттю. Перш ніж автомат командира гарібальдійців прошив тіло ката, ти встиг прошепотіти йому, хто такий насправді Генріх фон Гольдрінг…

Війна скінчилася. Ти міг би поставити на цьому крапку продовжувати навчання. Та є закон дружби і братерства. Одержавши від Курта листа і дізнавшись, що Маті-ні потрапив у біду, ти рушив йому на допомогу. І вскочив у пастку сам.

Спровокована сутичка з американським солдатом. Камера смертника. Спроба купити твою честь ціною зради. Ні, спочатку ця невдала спроба, а потім уже камера смертників… На світанку тюремний лікар «з гуманних міркувань» приніс ампулку з отрутою. Пам’ятаєш, як ти перекочував її на долоні? Ніби визначаючи вагомість блага, що вона в собі таїла. Була мить, коли ти хотів затиснути її в руці. Миттєва, безболісна смерть. Варт тільки роздавити тонку оболонку зубами. Та вся твоя людська гідність повстала проти цього. Ти хотів померти, як належить мужчині… А от від сигарети не відмовився. Який же курець відмовиться від останньої затяжки!

Помітивши метушню у вузькому тюремному дворі, де відбувалися страти, ти припалив. Гіркий і водночас солодкуватий присмак тютюну. Може, то так тільки здалося? Ти глибоко затягнувся ще раз…

А прийшов до пам’яті вже в Іспанії.

Тебе відкупили в американців, мов річ, і втягли до літака пихатого Нунке. Він збирався й порядкувати тобою, як річчю. Правда, досить цінною. Інакше не призначили б тебе в школі розвідників під Фігерасом вихователем російського відділу.

Знав би Нунке, що, викравши свого колишнього підлеглого, він привіз до школи бомбу уповільненої дії!

Пастка, безвихідь. Ти ще прикутий до ліжка. Всі твої думки спрямовані на одне – як би звідси втекти. Отверезила перша ж розмова з Нунке: недобитки фашизму, не лише тут, у школі «Лицарів благородного духу», а повсюдно, готуються до реваншу, в них могутні покровителі за океаном, де теж складають підступні плани, спрямовані проти Радянського Союзу та інших соціалістичних країн.

Фред Шульц. Тепер він став Фредом Шульцом. Тут усі працюють під вигаданим ім’ям. Навіть головний заокеанський бос Думбрайт.

Не скоро Григорію пощастило подати про себе звістку на Батьківщину й дістати звідти інструкції, а незабаром і вірного помічника, Домантовича. Його доставив сам Думбрайт разом з групою колишніх власовців, що стали курсантами школи.

Любий Мишко Домантович, відчайдушний Мишко Домантович, ми мусили з тобою про людські очі ворогувати, щоб не викликати ні в кого підозри про наші взаємини.

Був у тебе, Григорію, ще один острівець серед багнища, де ти міг відпочити душею, – вілла патронеси школи, “Агнеси Менендос. Ти спочатку поставився до цієї жінки вороже, і якби не її каліка донька, маленька Ірене…

Тепле і болісне почуття проймає серце Григорія. Він бачить красиву голівку молодої ще жінки з тужними очима, бліде личко дівчинки, що ніби освітлюється внутрішнім спалахом, коли вона бачить любих її серцю людей.

Як безжально й цинічно скористалися з сімейної трагедії Агнеси падре Антоніо і Нунке! Якими путами обплутали вони цю недосвідчену жінку, щоб остаточно поневолити її. До останнього часу Агнеса глибоко вірила, що очолювана нею школа «Лицарів благородного, духу» – установа чисто благодійна, де готується Христове воїнство, яке понесе людям науку любові й милосердя. І мадонна воздасть їй за це, повернувши Ірене здоров’я. Бідна ошукана душа! Саме здоров’ям Ірене і нехтували, щоб тримати тебе в руках, ховатися за такою надійною вивіскою, як школа лицарів – поборників віри.

Ну й пика була у Думбрайта й Нунке, коли вони дізнались про втечу Агнеси до Італії! Так спритно їх ошукати! Виїхати ніби на прощу до папи римського і забрати з собою всі гроші, що лежали на рахунку патронеси. «Це рука падре, тільки рука падре…» – аж захлинався Думбрайт. «Негайно його повернути, його і Агнесу з її калікою! Доручити це Фреду!»

І ось ти в Римі. Він вирує за стінами цієї кімнати.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Дозвольте відрекомендуватися вдруге!

На прочинених вікнах лопотять спущені штори.

Цей звук нестерпно дратує Вітторіо Рамоні. Він нагадує йому клацання батога, що підганяє час. Такий дорогоцінний саме зранку, коли він може присвятити себе улюбленій справі… Правда, сьогодні Вітторіо затримався мало не на півгодини: приміряв робочу куртку, принесену кравцем. Що вдієш, коли належиш до тих витончених натур, для яких оточуюча обстановка під час роботи важить немало, чи то колір ручки для письма, чи власне вбрання.

Провівши гребінцем по негустому, хвилястому світло-каштановому волоссю, Вітторіо підходить до дзеркала в простінку і ще раз оглядає себе. Крій, м’який теплий тон світло-сірої матерії, чорні оксамитові вилоги – все це елегантно і, головне, до лиця. В цьому вбранні він скидається на свого прапрадіда, який дивиться на нього з потемнілого від часу портрета. Такий же довгастий овал обличчя, спокійні півкола брів над лагідними замисленими очима, рівний ніс. Хтиві, трохи завеликі вуста надають обличчю оригінальності: боріння плоті й духу! Ним визначалися всі його предки, як і цей прапрадід, що прожив бурхливе життя розбещеного вельможі, залишивши, проте, нащадкам ґрунтовну розвідку з історії венеціанської школи мистецтв доби Відродження. Мабуть від нього успадкував Вітторіо свої літературні нахили.

Для «розгону» Вітторіо завжди починає роботу з переписування зроблених напередодні чернеток. Товстий зошит у сап’яновій обкладинці розгорнуто. Літери швидко нанизуються в рівні рядки:

«Доля Італії – то доля Нарциса, що, закохавшись у власне відображення, тихо сконав від невдоволеного кохання. Замилувані величчю свого минулого, зачаровані неперевершеною красою давнього свого мистецтва, італійці ось уже багато сторіч вдивляються в свічадо історії, паралізовані екстазом самого лише споглядання. Вони відмовились від дії – єдиної рушійної сили всякого прогресу, привівши націю тим самим на край безодні. Повертаючись до подій недавнього минулого, відчайдушної і справді героїчної спроби пробудити дух народу до діяльного творчого життя…»

Не скінчивши речення, Вітторіо Рамоні перечитує написане і самозадоволено посміхається. Прийде час, і вдячні співвітчизники складуть шану своєму літописцеві. Дарма що зараз він мусить ховатись із своїми мемуарами, що писати доводиться уривками, в рідкісні хвилини, вільні від щоденних турбот.

А турботи ці обсідають з усіх боків і в міру того, як життя країни нормалізується, стають все складнішими.

Для стороннього погляду Вітторіо Рамоні просто безжурний бонвіван, завсідник римських світських салонів, їхні двері, міцно зачинені для дрібного адвоката, яким ще донедавна був Вітторіо, широко розкрилися перед єдиним спадкоємцем старого графа Рамоні. Сприяли цьому і трагічні обставини загибелі старого графа та його улюблениці Марії-Луїзи. Ще зовсім недавно скандальна поведінка молодої удови правила за тему зловтішних перешіптувань. Тепер же з неї зробили мало не великомученицю. Ще б пак! Так безглуздо загинути під руїнами в розквіті молодості й краси. Звичайно, це справа рук гарібальдійців, хоч як не силкуються вони обілити себе, поширюючи чутки, буцімто замок висаджено в повітря з наказу якогось есесівського генерала.

Чудово обізнаний з тим, як усе було насправді, Вітторіо помовчував. Так вигідніше для справи, отже, це і є істиною. До речі, новітня течія філософії саме з погляду корисності і трактує поняття істинного. Вже заради цього треба буде почитати твори апостолів прагматизму. Не завадить, щоб практика спиралась на якусь там теорію. Це завжди імпонує. Зробивши відповідну помітку в календарі, Вітторіо знов схилився над зошитом. Але все написане далі погано трималося купи. Доведеться переробляти…

Попрацювавши ще з чверть години і побачивши, що робота сьогодні не посувається, Вітторіо натиснув на кнопку дзвінка.

– Синьйор накаже подати каву? – Ледь чутно постукавши в двері, покоївка спинилась біля порога в позі поштивого чекання.

– Так, Лідіє! – Вітторіо окинув пильним, поглядом постать молодої жінки і з задоволенням подумав, що не помилився, найнявши колишню служницю Марії-Луїзи. Сестра добре її вишколила, в ній нема ані краплини тієї нав’язливої фамільярності, з якою тримається більшість слуг-італійців.

Чашку міцної кави і дві добре підсмажених тартинки – лише таку дрібку доводиться дозволяти собі на сніданок, щоб не втратити спортивної форми і мати ясну голову.

А сьогодні вранці це особливо важливо. Доведеться відверто поговорити з керівниками «Італійського соціального руку» про занепад дисципліни серед членів організації.

Пригубивши принесену покоївкою каву, Вітторіо присунув ближче до себе телефон і набрав потрібний номер.

– Батісто Флоренті? Так, я… Ні, ні, приїздіть негайно, справа термінова… Ні, моєю машиною, ви її знаєте… чекатиме біля кав’ярні.

Вдруге за сьогоднішній ранок Вітторіо відчув глибоке вдоволення. От і здійснилися його честолюбні задуми! Він уже не пішак, якого гравці совають по шахівниці; а сам включився у велику гру, сам може наказувати. То дарма, що про його великі повноваження знають лише кілька довірених осіб. Верхівка завжди має бути законспірована, ховатися в глибокому підпіллі. Та й для власної безпеки краще. Хоч уряд де Гаспері і ставиться до організації з відвертою прихильністю, але що буде завтра і позавтра – невідомо. Цей набрід з робітничих організацій теж гуртує свої сили, невдоволення політикою кабінету міністрів зростає, комуністи все вище піднімають голови і множать свої ряди.

Батісто Флоренті не примусив себе довго чекати. Власник кількох першокласних перукарень, він аж ніяк не міг би правити за живу рекламу своїх закладів. Погано поголений, з масним волоссям, що кільцями звисало над спітнілим чолом, він справляв враження людини, яка відчуває органічну відразу до води, мила, ножиць і гребінця. Про байдужість до власної зовнішності свідчив і костюм з світлої альпаги, весь поцяткований плямами.

Вітаючись, Флоренті довго м’яв руку Вітторіо в пухких, вологих долонях і, наче вкрай виснажений докладеними до цього зусиллями, важко опустився в крісло.

– Даруйте, даруйте, для моєї комплекції сьогодні надто парко. Ху, мокрий, ніби щойно вийшов з купелі. Розумієте, моторчик теє, – товстун торкнувся рукою до грудей. – І, щиро кажучи, розхвилювався. Чому, думаю, негайно? Щось трапилось?

– Досить прикре. Прочитайте ось це! – Вітторіо кинув через стіл згорнуту вчетверо газету. Одна з інформацій на нижній четвертинці була окреслена червоним олівцем.

Все ще відсапуючись, Флоренті швидко пробіг по ній очима.

– Пхе! Невже це вас так схвилювало? Троє молодиків у темному завулку лічили ребра четвертому. Звичайна дрібна пригода. Навіть дивно, що на шпальтах газети…

– А ви зверніть увагу на заголовок і уважно прочитайте коментарі редакції.

– «Бандитський наскок чи ворожа вихватка?»… Можуть скільки завгодно запитувати!

– На жаль, вони не тільки запитали, а й відповіли. Потерпілий і свідки впізнали усіх трьох і твердять, що вони є членами нашої організації – МСІ. А редакція до названих прізвищ додала ще й адреси, точно зазначивши, де хто проживає.

– А, «Уніта»! Що ж, дамо спростування… Можна подати позов на газету за наклеп.

– Трюк уже відомий. І, не забувайте, є свідки.

– На хвіст солі насиплють хлопцям. Підготуємо кожному чудове алібі і – все!

– Ви, Батісто, непоганий організатор, але політик з вас… Невже ви досі не зрозуміли: реорганізація підпілля для того і провадиться, щоб усю нашу роботу побудувати на засадах залізної дисципліни. Реванш ми можемо взяти, лише старанно до нього підготувавшись. І підготовка ця не повинна привертати до себе уваги. Інакше ми не зможемо консолідувати наші сили, об’єднати в єдину могутню організацію всі ті групи, що досі діяли на свій страх і розсуд, за принципом «хто в ліс, хто по дрова». А, чорт!..

Проголошуючи цю тираду, Вітторіо раз у раз постукував по краю стола ножем для розрізування паперу, ніби відрубуючи речення від речення. Щодалі удари ставали запашнішими, і от лезо із слонової кістки не витримало й надкололося. Рамоні з жалем дивився на ручку і уламок, що з неї стирчав.

– Антикварна річ… Подарунок… Погляньте, скільки витонченості в цих лініях… Безумовно, робота видатного майстра, можливо, самого незрівнянного Челліні,– бурмотів він, скрушно похитуючи головою.

– Шкода, ах шкода! – забідкався і Флоренті, сподіваючись виявом співчуття пом’якшити Рамоні. – Але ж ручка цілісінька. Я гадаю…

– Я не скінчив, – сухо перервав його Вітторіо. – Керівництву МСІ слід запам’ятати: наш рух – явище не вузько патріотичне. Наша організація – лише ланка у великому ланцюгу, що потай кується повсюдно, в усьому світі. У слушний час цей ланцюг стриножить більшовизм, обплутає його, повалить… Тепер ви розумієте міру нашої відповідальності? Як обережно ми повинні діяти?

– Синьйор Районі! Приєднуюсь, обома руками підписуюсь під усім, що ви сказали. Але ж зважте і на наш строкатий склад! Адже досі кожен діяв, як йому заманеться. Спробуйте їх приборкати, прибрати до рук! Казан вибухне, якщо тримати його під високим тиском і позакривати всі клапани.

– Щоб цього не сталося, ви мусите самі планувати кожну акцію, заздалегідь обміркувавши всі деталі і передбачивши можливі наслідки. Забезпечивши своїх людей лазівками, крізь які вони могли б вислизнути. Не так, як у цьому випадку.

– Вітторіо гидливо поморщився, ткнувши олівцем у газету.

– Що ж ви порадите?

– Оголосити про виключення всіх трьох з МСІ. Вимагати притягнення до кримінальної відповідальності. Якому відділку поліції підлягає район, де це трапилось?

– Сьогодні ж дізнаюсь.

– Напевно, у нас є там свої люди. Домовтесь, щоб винних заарештували і широко оголосили про це в пресі. А днів за кілька, коли все забудеться, хлопців можна буде відправити кудись на північ, у район озера Комо чи Гарда. До речі, надійшли відомості, що там і досі вештаються якісь підозрілі молодчики. Придивляються і принюхуються.

– Буде зроблено.

Розпрощавшись з Батісто Флоренті, Вітторіо довго і ретельно мив руки. Він гребував «перукарем», але віддавав належне його організаторським здібностям. Тепер, по війні, коли такої сили набрали «Комітет національного визволення» і «Загальна італійська конфедерація праці», Батісто, мов старий хитрий лис, проривав потаємні ходи, якими безслідно зникали можновладні поплічники фюрера і дуче.

Для своїх мемуарів Вітторіо занотував імена багатьох таких втікачів, звичайно, найбільш визначних. Світ колись ойкне від подиву, прочитавши ці списки. А поки що вони надійно сховані в одному з тайничків старого Рамоні. Дядько дуже полюбляв тайники, вони були мало не в кожній кімнаті. Про деякі з них племінник знав, про існування інших лише здогадувався. Оселившись на віллі, Вітторіо довго тішив себе своєрідною грою, обстукуючи стіни й шухляди у пошуках дядькових схованок. Одна з них, – за книжковими полицями, – власне, і ввела його в вузьке коло тих, хто взявся творити історію. Надто важливі документи опинилися в руках спадкоємця графа, щоб можна було ігнорувати молодого Рамоні.

Вітторіо не любить про це згадувати. Він воліє думати, що досягнув нинішнього становища виключно завдяки своїм неабияким здібностям і талантам, умінню триматися в товаристві.

Ні, не йому нарікати на долю. Особливо зараз, коли в його особистому житті має статися така значна зміна. За тиждень повернуться батьки Маріанни, і відбудеться розмова, якої він чекає нетерпляче і з деяким острахом. Що ж, Умберто Вісконте доведеться забути про пиху і поступитися перед фактом: їхня безвинна донечка сама кинулась в обійми Вітторіо, і не він перший, хто звів її з пуття. Хай дякують богові, що знайшлася людина, згодна покрити її давній гріх.

Цей план виник у нього випадково, коли Маріанна якось розповіла йому про загибель в автомобільній катастрофі свого друга дитинства, Андреа Доссеті. Вона тоді дуже плакала, сполошивши батька й матір таким бурхливим вибухом сліз. Вислухавши цю розповідь, Вітторіо спочатку не надав їй значення і лише згодом, коли наївна монастирська вихованка почала визначати його серед інших… Бідне дівча! Вона так і не зрозуміла, що сама має зганьбити свою честь! І в поводженні з Вітторіо, засліплена коханням, тримає себе настільки необережно, що складається враження, ніби вона навмисне афішує їхні взаємини. От і сьогодні. Рівно о дванадцятій вони умовились зустрітися на вокзалі Сан Паоло, де збереться невеличка компанія, щоб вирушити на узбережжя моря. Годилося б написати їй записку, попередити, що він не зможе прийти. Та вчасно цього не зробив, а тепер уже пізно, годинник показує пів на другу. О третій у нього важливе побачення, і якщо Джузеппе найближчим часом не повернеться…

Джузеппе з’явився о другій.

– Все гаразд, синьйор, гостей зустрів, влаштував у приватних пансіонатах. Вони майже поруч, отже…

– Пілот нічого не передавав?

Ось цього листа.

Вітторіо обережно надрізав конверт і розгорнув вдвоє згорнутий аркушик. Заповнено було лише першу сторінку. Пробігши по ній очима, він уголос прочитав:

«Дорогий друже! Для поновлення давніх контактів з вашою автомобільною промисловістю наша фірма «Іспана суіса» відрядила до Рима своїх спеціальних представників: Фреда Шульца і Герберта Вайса… Обидва добре обізнані з справою, володіють італійською мовою, але у вашій чудовій столиці не бували. Цілком природно, що при встановленні ділових зв’язків у них можуть виникнути непередбачені труднощі. Фред Шульц пояснить Вам, у чому полягає складність покладених на нього, як на представника нашої фірми, завдань. Шкодую, що не мені випала щаслива нагода знову відвідати Рим і побути в Вашому товаристві, такому приємному для мене. Сподіваюсь, моє прохання не дуже Вас обтяжить, А хочу нагадати: в свою чергу, я завжди до ваших послуг. Йозеф Нунке».

– Яке вони справляють враження?

Секретар Вітторіо знизав плечима, потім розсміявся:

– Щодо Вайса з певністю можу сказати: повітряним асом він не був. Ледве до машини додибав. Мабуть, зараз відлежується. Другий – Шульц, тримається незалежно. Очевидно, в оркестрі Думбрайт – Нунке грає не останню скрипку. Та й лист свідчить, що саме з Шульцем ми в основному будемо мати справу.

– Тоді ось що: о дев’ятій вечора привезете Шульца сюди. Замовте вечерю і все інше.

– Будуть ще якісь доручення?

– А тепер накажіть подати машину. Я лише переодягнусь.

За півгодини Вітторіо поїхав.

– До синьйора хтось приходив? – запитав Джузеппе Лідію, коли та зайшла до кабінету, тягнучи за собою пилосос.

– Пробачте, думала, ви у себе, хотіла прибрати…

– Треба навести лад на письмовому столі. Ось розберусь з газетами і піду. А ви спокійнісінько включайте свою машину – аж ніяк мені не завадить хоча б тому, що дзижчить далеко приємніше, ніж писаки з деяких газет. Як і пилосос, вони прагнуть засмоктати побільше бруду… То хтось приходив?

– Синьйор Флоренті. Бачите, скільки попелу на килимі?

– А-а, Батісто! Що ж, бруд по собі він лишає, де не ступить. У прямому і переносному розумінні слова… Курт не казав вам, що то за один?

– Курт? З якої речі він став би про нього говорити! Чи про когось іншого, хто тут буває,– знизала плечима Лідія і взялася обмітати порох, орудуючи то ганчіркою, то віничком з м’якого пір’я.

Якийсь дивний вираз промайнув на обличчі Джузеппе. Та Лідія цього не бачила. А коли б побачила, злякалася б іще більше. Бо саме страх намагалася подолати зараз, спантеличена незрозумілим натяком секретаря Рамоні.

– Так, так, я не політик, синьйор Шульц! Я людина кабінетної вдачі, і якщо цікавився раніше соціальними питаннями, то лише в історичному, до деякої міри філософському аспекті. Я залюбки замкнувся б у цьому кабінеті й присвятив свій час виключно літературній праці. Але що вдієш! У наш бурхливий час, коли на терези історії поставлено так багато – саме існування цивілізації, обов’язок людини мислячої не лише споглядати, а й самому творити історію. Я гадаю, що прорахунок і ваш, і наш – це нехтування загальним в ім’я вузьконаціонального…

Ось уже півгодини Григорій Гончаренко слухає велеречиві теревені Рамоні, силкуючись не позіхнути, зберегти на обличчі вираз живого зацікавлення.

«Павич, що розпустив хвоста. Велика честолюбність при малих можливостях чогось досягти. Безумовно, за його спиною стоять сили більш значні і небезпечні – він лише маріонетка, яку смикають згори. На таких людей впливає апломб. Отже, триматися, як персона грата, але так, щоб не зачепити самолюбства. Любісінько з’їсть порцію лестощів, бо сам глибоко вірить у свої таланти».

– Пробачте, що я вас перерву, синьйор Рамоні, але ваші слова настільки мене вразили… Немов ви підслухали мої власні думки… Коли ти зайнятий сугубо практичними справами, мимохіть підпадаєш під їх владу, не помічаєш, як звужується горизонт. Безмежно радий, що випадок звів мене з вами, та ще тут, у Римі, де я почуваю себе таким самотнім.

Щоки Вітторіо ледь порожевіли.

– Я також радий зустріти однодумця. Бо і наді мною тяжать справи практичні. Лише ранок я віддаю роботі, так би мовити, для душі.

– Мені прикро, що я додав вам клопоту.