Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 34 страниц)

– Стривайте, дитино! Здається, я знайшов спосіб…

Мабуть, тільки Марія помітила, як спокійно і впевнено маленька постать старого попрямувала до естради. Напівдорозі він озирнувся, і лише тоді Марія згадала, що десь його бачила, здається, він диригував на якомусь концерті.

– Вони його вб’ють! – із жахом скрикнула Марія, закам’янівши біля стіни.

Та старий уже ступив на естраду. До смішного маленький і беззахисний, він неквапливо попрямував до полишених біля пюпітрів інструментів, узяв до рук звичайний горн і, закинувши голову трохи назад, підніс його до рота. Лункий, чистий і кличний звук прокотився потоком кришталевої води. Він лунав над гамором, заглушував лайку, тужно рвався на простір, до ясного неба, докоряв, вимагав, бринів таким самозабуттям радості, що люди раптом отямились. Ні в кого не піднялася рука жбурнути пляшкою в старого. І він уже не здавався маленьким, його постать не виглядала смішною. Вона ніби збільшувалась на очах, ширшала в плечах.

Скориставшись з загального заціпеніння, Марія попрямувала до вестибюля. Ніхто її не торкнув і пальцем, ніхто її навіть не помітив. Погляди всіх були звернені на естраду.

Переляканий гардеробник подав Марії пальто. Руки його тремтіли, одне віко сіпав нервовий тік.

– Майн гот… майн гот… майн гот… – повторював він монотонно, сам, певно, не чуючи, що вимовляє.

«Таксі миттю домчить мене до Єразулімерштрассе. Там кордон між секторами настільки покручений, що в кількох місцях перетинає вулицю. Звісно, я можу його легко перейти. Але що менше мене бачитимуть у східному секторі, то краще. Котра година? Ненько рідна, вже близько десятої! Надія тільки на те, що й Фред зволікатиме від’їзд… Таксі… тільки б знайти машину!»

Ледве стримуючи себе, щоб не побігти з приміщення прожогом, Марія попрямувала до вихідних дверей. І вони раптом перед нею розчинилися, але не для того, щоб пропустити, – у прочинені двері ринули військові.

– Пробачте, фрау, але я маю наказ нікого не випускати з приміщення. Прошу повернутися до залу! – Недбало козирнувши, офіцер наказав солдатам перекрити всі виходи з ресторану.

? Гер офіцер, невже ви гадаєте, що і я брала участь у бійці? – якомога безтурботніше посміхнулась Марія і метнула в офіцера кокетливий погляд.

? Мені дуже шкода, фрау, але ми повинні допитати не тільки винних, а й свідків. Наказ є наказ, нічого не вдієш.

– Благаю вас, гер офіцер! У мене хвора дитина…

– Сподіваюсь, не така вже хвора, якщо її мати опинилась у ресторані.

? Я не застала нашого постійного лікаря вдома… Мені сказали, що він тут… Бачите, я в пальті… я прийшла лише для того, щоб попросити його ще раз оглянути хлопчика… Благаю вас, гер офіцер!

– Фрау, ви мене затримуєте! А разом і себе. Обіцяю опитати вас у числі перших свідків – це єдине, чим я можу вам прислужитися. Прошу, фрау, пройдіть, не примушуйте мене вдаватись до сили!

Ледве пересуваючи ноги, Марія повернулась у зал.

– Хотіли залишити нас потай? – у голосі Брукса вчувалися ревниві, власницькі нотки.

– У мене пропасниця, я змерзла. Ви ж не додумались принести мені пальто!.. Сказати тільки… серед такого зборища молодих, дужих чоловіків знайшовся єдиний справжній мужчина! І хто? Немічний старий музика! – Марія впала на стілець і ущипливо додала: – Тепер, коли вам ніщо не загрожує, чи можете ви бодай домогтися того, щоб нас швидше відпустили?

– Обережніше, фрау! Я не настільки джентльмен, щоб подарувати такий закид навіть гарній жінці!

Марія стиснула пальцями скроні:

– Хворій жінці, містер Брукс!

– Пробачте! Але ви теж були несправедливі: я дбав тільки про вас, боявся залишити вас саму… Піду спробую щось зробити.

Мері вже встигла причепуритися і, поливаючи серветку водою, прикладала чоловікові до ока компреси. Марія стежила за її рухами, аби тільки не дивитися в зал. Він дзижчав, мов розворушений вулик. До порядку було дуже далеко, а до опитування свідків і поготів. Солдати, що прибули, марно намагалися звільнити середину приміщення і вишикувати військових уздовж однієї стіни, а всіх німців – уздовж іншої.

До сусіднього столика підійшов метрдотель, шанобливо вклонився старому музиці, щось стиха сказав йому. Той хитнув головою і підвівся.

– Ваш футляр, гер професор! – нагадав метрдотель.

– Дуже вдячний, Йоганн! Мало не забув. А тут же найбільший мій скарб…

Марія рвонулася з місця:

– Гер професор, дозвольте, футляр з нотами понесу я! – Рішення визріло миттю, Марія навіть не встигла дати собі ради, чи правильно вона діє, якийсь імпульс штовхнув її вперед.

– Красно дякую! – без тіні подиву старий музикант передав ноти незнайомій жінці. Він давно спостерігав за нею, помітив її неспокій, нетерпляче прагнення вирватися з пастки, куди так несподівано всі вони потрапили. Коли вона звелася з явним наміром пробитися до дверей, він злякався, можливо, це й допомогло йому подолати власний страх, коли прямував до естради.

– Я скажу, що ви наш диригент, а фрау… фрау ваша акомпаніаторка, якщо нас спробують не випустити, – попередив метрдотель і рушив уперед, прокладаючи шлях двом своїм супутникам.

У залі ще вирувала юрба, і до службового входу легко було пройти непомітно. Та відразу за дверима в коридорі стояв патруль.

– До залу, до залу, – вигукнув котрийсь із солдатів, заступаючи дорогу.

– Ви тут на посту, а ми на службі. Роботи через цю безглузду баталію непочатий край. Навіть музичні інструменти потрощили! Маестро разом з своєю помічницею мусять їх оглянути, – скоромовкою пояснив Іоганн і з заклопотаним виглядом рушив далі. Солдат знизав плечима, проте з дороги відступив.

Завівши старого й молоду жінку до кабінету дирекції, метрдотель попросив почекати, поки він розвідає обстановку.

– Службовий вихід, очевидно, перекрито, та навряд вони знають про існування ще одного – із склепу, де ми зберігаємо продукти. Я не забарюсь…

– Дорогий гер професор, ви сьогодні вчинили чудо. Як той казковий флейтист, що зачарував своєю грою навалу пацюків і вивів їх з міста, яке ті полонили. Благаю вас, вчиніть нове диво: хай швидше розступляться перед нами ці стіни! – Марія намагалась жартом приховати свій неспокій, лихоманку, що її тіпала, та голос її тремтів, на очі набігли сльози. – Якби ви знали, як багато важить це для мене!

Старий музикант заперечливо похитав головою:

– Мабуть, до чуда більше причетні ви, фрау! Коли я побачив, з якого відчайдушною рішучістю молода жінка збирається кинутись в оскаженілу юрбу, мені стало соромно за чоловічу стать… І я вхопився за єдину зброю, якою володію, – за музику. Можливо, це був один з найкращих моїх експромтів. Не знаю… не пам’ятаю, що саме грав. Якщо згодом мелодія спливе в пам’яті, а таке у нас, музик, буває, я присвячу її вам, фрау…

– Марія… Марія Кеніг.

– Кеніг? Королівський титул вам до лиця, фрау! – з церемонною старосвітською чемністю вклонився старий. – Конрад Фогель, – у свою чергу відрекомендувався він. – Як бачите, і моє прізвище до деякої міри символічне, бо свідчить про мою приналежність до великого роду співочих птахів. Природа, правда, не наділила мене голосом, зате обдарувала тонким слухом. І саме він підказує мені – за якусь хвилину ми побачимо Іоганна. Ну, що я вам казав?

Двері, справді, прочинились, метрдотель знаком показав: можна йти, все гаразд.

… Свою мандрівку по нічному Берліну Марія запам’ятала надовго. Це було безнадійне намагання надолужити втрачений час. Виборюючи якісь секунди з прогаяних годин, вона, вийшовши з таксі на Єрузалімштрассе, мало не бігцем долала квартали, перетинала лункі, порожні подвір’я, здиралася на хиткі сходи зруйнованих будинків, сягала в темряву проломів, враховуючи буквально кожен крок, який допоміг би їй швидше дістатися мети.

Коли вона нарешті постукала в заповітні двері, було близько півночі. Кондуктор міської залізниці Франц Хердер, побачивши пізню гостю, вражено скрикнув:

– Що з тобою? Ти ледве на ногах тримаєшся!

– Потім, все потім… – Марія впала на канапу, з відрадою відчувши за собою тверду опору її спинки. – Негайно подзвони Горенку – дуже важлива справа. Збуди Греті, вона мені допоможе.

– Якісь неприємності? – зблід Франц.

– Лише те, що я, мабуть, прийшла надто пізно. Поквапся ж!

Франц пішов, нічого більше не питаючи. Греті, його дружина, злякано округлила очі, торкнувшись Маріїного чола:

– Та ти ж уся палаєш!

– Здається, справді підскочила температура. Але тепер це вже не страшно. Дай звичайного аспірину і чашку гарячого чаю чи просто кип’ятку.

Коли приїхав підполковник Горенко, Марія перебувала в химерному світі, десь на грані між маренням і дійсністю. Перед очима виринали то сцени бійки в ресторані, то довгий склеп з навалою мішків, ящиків, консервних банок, крізь які вона продиралася, а вони все насувалися і насувалися на неї… Вона марно шукала виходу, затиснута високими стінами будинків у глибоких, мов колодязі, подвір’ях, і раптом з дивовижною легкістю злітала вгору, слідом за кличними звуками горна… Захоплююча мить ширяння у височині, і вона падає, падає, зараз розіб’ється об бруківку… Треба за щось схопитись, зробити зусилля, вона знала як, а тепер забула… Обличчя Фогеля, Мері, Ройса, Брукса перемішуються, мов карти в перетасованій колоді, хтось із них має їй відповісти на це питання… Та вони мовчать, щойно виразні образи блякнуть, риси стираються, стають стандартними… Король, валети, дама… Що ж це зі мною? Збери свої розхристані думки, зроби ще одне зусилля. Нумо, згадай, згадай… І раптом ніби спрацьовує заховане у глибині її єства реле: з пітьми виринає обличчя Фреда. Марія схоплюється, сідає на канапі. Чорна хвиля, що накочувалась, туманячи голову, схлинула.

Навіть дивно, що Марія допіру марила. З точністю передає вона повідомлення Шульца, розповідає про причину своєї затримки. І тут голос її зривається. Вона знає – безглузда, непередбачена перепона завадила їй прибути вчасно, проте почуття провини гризе їй серце.

– Можливо, я і завинила. Може, мені пощастило б пробитися до виходу, якби я наважилась на це відразу. Я не злякалась, повірте мені, просто сподівалась, що бійка ось-ось припиниться і, неушкоджена, я швидше дістануся сюди… Тепер я розумію: треба було пробиватися, за всяку ціну пробиватися!

Підполковник Горенко, здавалось, не слухав її виправдань.

– То, кажете, Вернер Больман?. – перепитав він і занотував назване прізвище в блокноті. – Гаразд, перевіримо, що то за птах… Якщо він навіть випурхнув з наших рук… – Підполковник несподівано посміхнувся і рвучко підвівся. – Зараз пришлю лікаря, і відразу спати. Інструкції дістанете завтра. І не вболівайте ви так! Хай собі попурхає на волі. Для нас це, може, й краще!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
У санітарній машині

Сидячи в «санітарці», що мчала по автостраді, Григорій раз у раз скошував погляд на золоті погони в себе на плечах. Нунке радив для більшого престижу зодягнути майорський кітель, та Гончаренко спеціально обрав погони з одним просвітом і чотирма зірочками – погони капітана: в цьому званні він значився в списках офіцерів Радянської Армії. Йому пригадалось зауваження Нунке: «А вам до лиця ця форма!» Тоді він лише невиразно посміхнувся. А тепер…

«Так, пане Нунке, мені до лиця ця форма! Пасують ці бриджі, пасують чоботи, кашкет з червоною зіркою і кітель з капітанськими відзнаками, – думав Григорій, дивлячись, як прямокутні бетонні плити автостради ниряють під радіатор машини. – Багато людей носять тепер цю форму. Хтось прибрався в нову, як-то кажуть, з-під, голочки. На декому вона вже трохи поношена, втратила свій початковий вигляд, на ній, мов на обличчі, з’явилися зморшки, вона стала ніби частиною людини, що її носить. Ще на комусь зовсім обшарпалась чи забруднилась, і він набридає інтендантові, бігає за ним, чекає не дочекається видачі нового обмундирування. Та яка б вона не була: нова чи пошарпана, люди з гордістю носять форму армії-переможниці. І хоч зараз я убрався в неї з наказу Нунке, не його інтересам вона служитиме! І я з радістю зодягнув ці зелені доспіхи, на які з симпатією дивляться друзі й перед якими тремтять недруги. Бо я, Григорій Гончаренко, маю на це право!»

Їхали вже дві години. В санітарній машині, крім Григорія, було ще двоє. Один, похмурий здоровань, схилився над кермом, зосереджено вдивляючись у далину, і не виявляв жодних ознак занепокоєння. Другий, рудий, сухорлявий, верткий, що сидів на бічному сидінні, явно нервував. Особливо це впадало в очі, коли перетинали кордон сектора: він то пересідав з місця на місце, то починав щось насвистувати, щохвилини позираючи у вікно. Водій, якого дратувало це безперервне совання, не витримав і, злегка повернувшись в його бік, сердито кинув:

– Чого крутишся, мов воша на гребінці!

Втім, кордону як такого не було. Маршрут пролягав в об’їзд контрольно-пропускних постів, і лише назви населених пунктів говорили про те, що вони залишили Бізонію і в’їхали у східну зону. На колінах у Григорія лежав планшет з картою. Знаючи пунктуальність Нунке, він ні на крок не ухилявся від обраного маршруту. Адже по закінченні операції кожному з них доведеться писати докладний звіт, і найменше порушення плану, в разі провалу операції, буде для Нунке зручною причіпкою, щоб обрушити на Фреда свою лють.

Зараз вони були кілометрів за сорок від мети своєї подорожі.

– Незабаром приїдемо, – попередив Гончаренко своїх супутників. – Нагадую ще раз: до зброї не вдаватися в жодному разі!

– Навіщо ж нам її видали? – запитав верткий.

– Щоб у декотрих не тряслися жижки.

Верткий ображено замовк, а здоровань глузливо посміхнувся. Помітно було, що вони не дуже полюбляють один одного.

За склом промайнув чорно-жовтий показник, сповіщаючи, що до Грюнхауза залишилося п’ять кілометрів. Ці кілометри були заповнені мовчанням – кожен думав про те, що на них чекає. Григорій, хоч і розумів, як це буде небезпечно, потай усе ж сподівався зустрітися з кимось із своїх, поговорити, потиснути руку, вловити бодай теплу посмішку чи приязний погляд. Водій ще більше спохмурнів, його руки міцно вчепилися в кермо, виказуючи приховане напруження. Верткий знову заметушився. Він то витягав, то ховав брудний носовик, витираючи ним шию й долоні.

– Під’їжджаємо! – сказав він хрипко, лише для того, щоб порушити гнітючу мовчанку.

Звернувши з автостради по відлогому пелюстку з’їзду, машина в’їхала в Грюнхауз. Григорій розгорнув карту міста.

– Їдьте прямо до кірхи, потім повернете праворуч по Бангофштрассе. Це десь там.

Лікарня містилася в довгому, досить непоказному на вигляд будинку, змурованому з червоної цегли. Вікна на двох її поверхах були зафарбовані білим. Над під’їздом, освітлюючи широкі двері, горів яскравий ліхтар. В його відлиску на гребені даху тьмяно вимальовувалася металева штанга з вирізаним з жерсті примхливим гербом міста.

Машина зупинилась у жовтому світлому колі.

– Ось ми й приїхали! – сказав Григорій. – Ви залишайтесь тут і приготуйте ноші, а я піду і дізнаюсь що й до чого. Про всяк випадок мотор не вимикайте!

У приміщенні Григорія відразу огорнув специфічний запах лікарні: дезінфекції, йоду, ліків. У приймальні, куди він потрапив, панелі стін були пофарбовані в світло-блакитний колір, вологий лінолеум на підлозі виблискував чистотою, його, видно, нещодавно помили. Крізь напіввідкриті двері Гончаренко побачив двох санітарів, що несли бачок, з-під закритої кришки якого звисав скривавлений бинт.

– Мені треба побачити чергового лікаря, – звернувся Григорій до молоденької дівчини, яка сиділа біля невеличкого столика і щось записувала в товстий з загнутими куточками зошит.

– Навіщо вам черговий лікар? – запитала вона, не підводячи голови від зошита, і, лише поставивши крапку, звела на Григорія очі. Побачивши перед собою людину у військовому, дівчина відразу пожвавішала і, беручи телефонну трубку, привітно кинула:

– О, звичайно, звичайно, одну хвилинку!

Через деякий час до приймальні зайшов худорлявий чоловік у білому халаті.

– Доброго вечора, товаришу капітан! Пробачте, що примусив вас чекати, – останнім часом багато роботи. Грип!

– Доброго здоров’я! – Григорій потиснув лікареві руку. – Я приїхав з приводу пораненого, Ганса Ріхтера.

– Так, так… ходімте… Будь ласка, сюди, на другий поверх, – показав він на сходи. – Додав він нам клопоту, – бідкався лікар. – Коли лейтенант приставив до нього вартового, довелося звільнити для затриманого підсобку, де ми тримали інвентар, а начиння скласти просто в коридорі.

Справді, в кінці коридору, біля вікна, навалом лежало медичне обладнання. Тут-таки, поруч, стояв вартовий. Складалося таке враження, нібито він охороняє це обладнання.

«Вартовий? – занепокоївся Григорій. – Нунке ж казав, що охорони немає! Дивно… Може, цим наші хотіли показати, що поранений нетранспортабельний і везти його не можна?»

– Як самопочуття пораненого?

– Цілком пристойне.

«Тоді зовсім незрозуміло. По німця не приїхали – ознака того, що можу забрати його я. До чого ж тоді вартовий? Для годиться?»

– Це тут.

Григорій хотів рушити за лікарем, але солдат заступив йому дорогу.

Не можу пропустити, товаришу капітан! Тільки лікаря і чергову сестру… Так наказано, – додав він, виправдуючись.

– Не бійся, не з’їм твого німця!

Лікар вийшов з імпровізованої палати.

– Спить… Я звелів дати снотворного… Краще зараз його не турбувати.

Крізь прочинені двері видно було ліжко, на якому лежав поранений. Біле простирадло, що вкривало його аж до підборіддя, коливалось у такт важкому і хрипкому диханню. Бліде обличчя з напіврозкритим ротом лисніло від поту.

– Хай поки спить. Та потурбувати його однаково доведеться. Я піду на станцію за начальником варти чи розводящим, а ви приготуйте його для транспортування.

Григорій вийшов на вулицю. Вирваний з ночі освітлений її клаптик скісно перетинали сріблясті миготливі струни – періщив дощ. У калюжах, навколо камінчиків, дрібок вибитого асфальту, вода закручувалась виром, часом викидаючи вгору маленькі фонтанчики, надимались і лопалися прозорі бульбашки. Подуви вітру, що раз у раз набігали, зв’язували водяні струни в пучки, закручували в тугі струмені, шмагали ними порожню вулицю.

– На станцію! – наказав Григорій, перебігши до машини і струшуючи з себе дощові краплини.

– А де ж той? – запитав рудий.

– Тут. Але біля нього поставили вартового. Доведеться заїхати за розводящим.

У тиші, що запала, чутно було лише глухе гурчання мотора, монотонний шерех склоочищувача, шум дощу. Машина раптом уповільнила хід.

– Нам же казали – охорони нема, справа, мовляв, надійна… сердито кинув водій. А тепер премося до чорта в пельку… Послухайте, шефе, чи не краще нам забратися геть, поки не пізно?

– Еге ж, еге ж… Схоплять і запроторять до Сибіру. Красно дякую! Щось не до смаку мені така нагода познайомитися з найдальшими куточками нашої планети, – підтримав його рудий.

– У нас наказ! – сухо відповів Григорій.

– Ой шефе, облиште… Наказ… наказ… Наказ, що телеграфний стовп: перелізти зась, а обійти можна.

– Припинити розмови! Давай до того будиночка, бачиш, де солдат!

Водій невдоволено хмикнув, але скорився.

Старшина, начальник варти, провів Григорія до лейтенанта. Незважаючи на пізню годину, той сидів біля стола, захаращеного брошурами, списаними аркушами. На одній з брошур Григорій прочитав: «Всесоюзні заочні курси іноземних мов».

– Навчаємось? Як казали наші батьки: боже поможи!.. Доброго здоров’я, лейтенанте! Капітан Гонта з… та ось мої документи. Приїхав за Гансом Ріхтером.

– Доброго здоров’я! Лейтенант Кравцов, що ж це ви так пізно? Я вже думав, сьогодні не приїдете.

– Справи, братику, справи…

Лейтенант розгорнув посвідчення, уважно прочитав його і повернув Гончаренкові.

– Більш нічого у вас нема?

– Гадаю, цього досить.

– Звичайно ми одержуємо в подібних випадках письмове розпорядження… А здебільшого з вашими працівниками приїздить хтось з мого начальства. Ви самі?

– Зі мною двоє, для охорони.

– Я не про те… – Лейтенант замислився. – Зробимо так: ви поки пишіть розписку на цього німця, а я з’єднаюсь з нашим штабом. Для проформи… Щоб не намилили потім шиї. А то, знаєте, як буває: припишуть брак пильності, те та се…

Григорій узяв простягнутий аркушик паперу.

«Судячи з усього, його не попередили про мій приїзд. Чому? Не встигли передати по інстанції? Чи передумали? В такому разі теж дали б відповідні вказівки. Може, зроблять це зараз? Ху-у, щось мені все це не подобається…»

Написавши розписку, Гончаренко доклав її на стілець поверх розкиданих паперів. Лейтенант уже розмовляв з штабом, і Григорій нашорошив вуха, прислухаючись.

– Так… Капітан Гонта з контррозвідки… Що? – лейтенант майже кричав у трубку і морщився, схилившись над столом: очевидно, чутність була погана… – Гаразд… Буде зроблено!.. Слухаю, товаришу майор!

Лейтенант поклав трубку і якось дивно подивився на свого нічного відвідувача:

– Ось що… Очевидно, сталось якесь непорозуміння. – Лейтенант Кравцов підвівся, пройшовся по кімнаті й зупинився поруч з Григорієм. – Мені сказали, що. за цим Ріхтером виїхав інший ваш співробітник і наш начштабу. Вам доведеться зачекати, поки вони приїдуть, і ми з’ясуємо це непорозуміння.

– Я одержав наказ доставити його негайно! Щось наплутали у вашому штабі!

– Нічим не можу допомогти! – В суворих сірих очах лейтенанта була незламна рішучість, – До їх приїзду ви залишитесь тут. Я не можу порушити одержаного розпорядження. – Лейтенант кивнув на телефон.

Григорій зрозумів, що сперечатись марно.

«Що ж сталося? Не спрацювала якась деталь так чітко налагодженої машини. Але яка? У Горенка? Ні, це виключається. Марія? Скоріше Марія… Забарилась і не встигла вчасно попередити. Що ж тепер робити? Поїхати без Больмана? Але цей лейтенантик не відпустить мене. А чекати приїзду тих, що виїхали, я не можу. Це викличе підозру в тих двох, і вони дременуть без мене. Попросити з’єднати мене з Горенком?»

– Що ж вони не їдуть?

Лейтенант Кравцов глянув на годинник.

– Зараз прибудуть.

В його відповіді, в усьому його вигляді Григорій відчував ворожість. Цей молоденький офіцер явно щось запідозрив. Погляд лейтенанта, спочатку стомлений, став тепер колючим і настороженим, стежить за кожним його кроком.

«Любий, дорогий мій хлопчику! А ти дарма, що дуже юний, а молодець! На твоєму місці я поводився б так само! Навіть більше – відібрав би пістолет, а власника його запроторив у якусь буцегарню. Та якби ти знав, що, виявивши зараз пильність, ти можеш зашкодити нашій спільній справі!.. І як здивуєшся ти, коли я попрошу тебе з’єднати мене з Горенком! От тільки чи зумієш потім тримати язика за зубами?»

– Послухайте, лейтенанте, ви комуніст? – почав було Григорій, та в цей час за вікном спалахнуло світло потужних фар, тінь віконної рами пробігла по кімнаті, і долинув вигук вартового:

– Начальник варти! На вихід!

За кілька хвилин прочинились двері і на порозі з’явився невисокий кремезний майор. З-за його плеча на Григорія дивилось знайоме, з кущуватими бровами, усміхнене обличчя Горенка. Він щось прошепотів майору, той зробив знак лейтенанту, і вони вийшли, залишивши Григорія наодинці з полковником.

– Здоров… як тебе, Гонта? Що ж, теж козарлюга непоганий! – Горенко обійняв Григорія. – Загнав ти мене вкрай! Ледве встиг… Марія затрималась через бійку в ресторані, не так давно добігла. Хотів вислати до тебе когось молодшого, та закортіло побачитись. Стільки ж минуло часу! Ну, як ти?

– Товаришу полковник, я мушу негайно їхати! Я тут уже хвилин з п’ятнадцять. Боюсь, моїм головорізам це здасться підозрілим. Марія все розповіла вам про затриманого?

Горенко відразу заквапився:

– Все. Тоді слухай: забирай свого Больмана. Так, мабуть, буде краще. Дізнаємось про його зв’язки – недаремно ж він швендяє в нашу зону! Цей томик Ґете передаси Домантовичу. Знайди спосіб. Справа в тому, що Марія звалилась – певно, грип! – а шифр треба передати негайно. Запам’ятай: балада «Корінфська наречена». Ключ в обкладинці. Себастьяну скажи, щоб його не турбувало зникнення Марії, поясниш, у чому річ, а то зніме галас. Ну, здається, все… Бережи себе! Ага, перекажи ще Домантовичу, що знайшлася його сестра. Він її розшукував… А тепер щасти тобі! Їдь у лікарню і забирай свого Больмана.

Пригашені вогні сплячого міста промайнули востаннє і залишилися позаду – їх поглинула ніч. Знову безкрая стрічка шосе, вихоплені світлом фар придорожні показники та кілометрові стовпи. За спиною – стогін Больмана і посвистування рудого. Тепер це вже бадьорий свист.

– А непогано ми їх ошукали. – Свист урвався. – Признатися, почував себе препогано, особливо там, біля караулки. Ну, думаю, все… А тут ще і вас довго немає. Сидів, наче на голках.

– Розводящого чекав. Він перевіряв пости.

– А хто ці двоє, що приїхали машиною?

– Гаразд і не добрав. Одного лейтенант повів чомусь до складів, другий копирсався в якихось паперах.

Похмурий водій під час цієї розмови двічі покосився на Григорія.

«Чого це він? – подумав Гончаренко. – Щось запідозрив?» Та, перебравши в пам’яті події ночі, відкинув таке припущення.

– Еге ж… – вів своєї рудий, – усе вийшло якнайкраще. А то б не минути Сибіру…

– І запав тобі в тямки цей Сибір! Що ти, сморчок, про нього знаєш? Сибір – це…

Похмурий замовк.

– Що «це»? – не вгавав рудий.

– А так… Тайга, просторінь, привілля для душі…

– Бували там? – запитав Григорій.

– Бував… – зітхнув водій і ще дужче натиснув на акселератор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Далі їхали мовчки. Зрідка траплялися зустрічні машини, і тоді дощові краплі, що тремтіли на вітровому склі, спалахували, наче дрібні іскорки.

«Ось і скінчилося моє відрядження… – з сумом думав Григорій, дивлячись на набігаючі околиці Берліна. – Якби не ці двоє, було б щось схоже на вихідний день…»

Світло фар упало на великий білий щит з чорними літерами. На ньому чотирма мовами напис: «Ви в’їжджаєте в американський сектор. Носити зброю в неробочий час заборонено. Підкоряйтесь правилам…» Далі Григорій не читав.

Починались будні.