Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Згорток у бляшанці

Ернст Ленау міряє й міряє кроками квартал біля станції міської залізниці, раз у раз поглядаючи на годинник. Рут запізнюється.

Сьогодні видався на диво гарний вечір. Без туману і сльоти, без вітру, що так набрид за останні дні. В таку погоду приємно пройтися, та одна справа – блукати вулицями міста, віддавшись плинові думок, і зовсім інша – тупцювати в межах кварталу, не маючи сил зосередитись, бо весь час доводиться звірятися з годинником, пильно вдивлятись у кожну дівочу постать, що здаля хоч чимсь нагадує Рут.

У Ернста не дуже великий досвід поводження з особами жіночої статі. Короткочасні захоплення незмінно закінчувались розчаруванням. Його дратувала легковажна готовність до любовних пригод одних і удавана цнотливість других, ота фальшива дівоча доброчесність, за яку сплачувати доводилось надто дорогою ціною – ціною відмови від власної свободи. Рут здавалася йому зовсім не такою. Йому подобалась її незалежність, критичний склад розуму, дотепність. З нею можна просто товаришувати, не думаючи про те, як складуться їхні дальші взаємини, обмежаться вони приятелюванням чи переростуть у почуття більш глибоке.

Сьогодні, одержавши платню, він збирався запросити Рут до ресторану. Хотілося посидіти в затишному куточку, почастувати чимсь смачним, потанцювати.

Запізнення Рут спочатку його непокоїть, потім починає дратувати. З невблаганною точністю годинник показує, що від дев’ятої – часу, самою нею призначеного, – минуло тридцять п’ять хвилин. Може, в такий спосіб вона хоче випробувати його терпіння? Міру свого на нього впливу? Коли це так, то нема чого й чекати. Він не терпить жіночих хитрощів, вона не повинна була до них вдаватись. Йому залишається одне – повернутися й піти. Він навмисне роздмухує в собі почуття образи, щоб подолати бажання залишитися, бо відчуває, яка сила таїться в надто довгому чеканні – воно вбирає в себе хвилину за хвилиною, поглинає їх, ущільнюючи час так, що втрачаєш уяву про його плин. Ернста дивує парадоксальність цього висновку. Врешті, ці тридцять п’ять хвилин тривали для нього не так уже й довго. Якби не годинникові стрілки…

Чиясь рука тихенько прослизає йому під лікоть. Рут! Вона стоїть поруч нього, задихана, з палаючими від швидкої ходьби щоками.

– Боже, яка я рада, що ти не пішов! Я так поспішала… Мені було прикро, що саме сьогодні ми не побачимось!

– Так би і сталося, якби я не зустрів давнього приятеля, – похмуро кидає Ернст. У нього відлягло від серця, але він не збирається цього виказувати, хай наперед начувається.

Рут розуміє, приятель – то вигадка, спроба захистити свою чоловічу гідність. Насмішкувате зауваження проситься їй на язик, але вона відчуває, що говорити нічого не слід. Та, правду кажучи, їй зараз і не до цього.

– Якби ти знав, з якої причини я затрималась: у нас була поліція!

Ернст, до краю вражений, зупиняється.

– Де це у вас? У тебе вдома? – стривожено запитує він. – Йому відомо, яку роль у назріваючому конфлікті з адміністрацією відіграє на заводі Герман Шварц, старший брат Рут, і серце його калатає, мов після удару струмом.

– Та ні ж, в аптеці,– роздратовано кидає Рут і скоромовкою веде далі: – Розумієш, кудись зникла Клара! – Вона витримує паузу, прагнучи приголомшити його цим повідомленням, але Ернст лише байдуже знизує плечима.

– Ну то й що? Чому це раптом зацікавило поліцію? Вона щось поцупила у вас в аптеці? Якусь життєдайну тинктуру чи чудодійний бальзам?

– Не жартуй, Ернст! Як ти можеш?

– Не плакати ж мені за твоєю Кларою! До речі, ти й сама, здається, не дуже її полюбляєш.

– Не настільки, щоб бажати їй лиха.

– Та звідки ти взяла, що з нею щось скоїлось? Мало які обставини могли її затримати. Хай собі тиняється де завгодно і з ким завгодно. Чому тобі про це турбуватись?

– Стривай… Хіба гер Себастьян тобі нічого не розповідав?

– Учора я повернувся додому пізно, і ми не бачились. Сьогодні вранці він пішов раніше звичайного, отже…

– Тоді ти не знаєш найголовнішого: позавчора ввечері підробленим ключем Клара намагалась відімкнути двері до кімнати фрау Кеніг.

– Нісенітниця! Їй варто було просто постукати в двері, озватись, і фрау Кеніг, безсумнівно, впустила б її. Навіщо ж підробляти ключі? Ну, зваж сама, як це нелогічно. Облишмо Клару і подумаємо краще, де нам повечеряти. Я при грошах, шановна фрейлейн, і запрошую вас до ресторану. Який оберемо?

– Ніякий, поки ти не вислухаєш мене.

– Сподіваюсь, розповідь буде не дуже довгою? Зваж, я не обідав.

Рут раптом відчула, що й вона дуже голодна, що ноги в неї підгинаються від утоми.

– Я теж, – жалісно вихопилось у неї. – Нікому з нас і на думку не спало хоч трохи перекусити, так ми розхвилювалися.

– Хто «ми»?

– Я, фрау Марія і гер Себастьян. Його особливо вразила моя знахідка.

Те, що батько поділяв тривогу жінок, примусило Ернста насторожитися. Не став би старий, з його спокійною вдачею, хвилюватися без поважних причин.

– Ось що: давай поєднаємо приємне з корисним. Пошукаємо, де нам приземлитися, а дорогою ти розкажеш про ваші події. Тільки послідовно, не забігаючи вперед.

– Тоді почну з учорашнього дня, як він минув для мене. На роботу я прийшла, як завжди, о пів на дев’яту, щоб заздалегідь приготуватися до відкриття аптеки. Вдвох з Кларою ми встигаємо впоратись за півгодини, та вона чомусь не прийшла, і я мусила все зробити сама. Закрутилася так, що ніг під собою не чула. Тому дуже зраділа, коли фрау Марія попросила мене взяти таксі, поїхати до Клари додому й дізнатися, що з нею. Я злітала туди й назад, але повернулася з порожніми руками: виявилось, удома Клара не ночувала, куди вона поділась, мати не знала, припускала, що дочка могла податись до тітки в східний сектор, куди останнім часом почала вчащати. Почувши, що Клара ввечері додому не повернулася, фрау Марія дуже розхвилювалась і розповіла нам про вечірню пригоду, про оту історію з ключами, яка здалася тобі такою неймовірною. Так от, цього вечора фрау Кеніг вирішила заночувати в горішній кімнаті, бо вдома у неї холодно. Замкнувшись на всі внутрішні запори, вона збиралася покластися в ліжко, аж раптом почула, що сходами хтось піднімається. Судячи з кроків, то була жінка. Це її не стільки перелякало, як здивувало, бо ключі від чорного ходу були лише в неї. Гукнувши, коли невідома відвідувачка дряпнула ключем, шукаючи отвір замка, фрау Кеніг швидко спустилася вниз, у провізорську, з вікна якої можна побачити, хто виходить з нашого подвір’я. І знаєш, хто то був? Клара! І не сама, а з Петерсоном.

– Що то за один, цей Петерсон?

– Американський сержант, дуже сумнівний тип. Він останнім часом крутився біля Клари.

– Ось тобі й розгадка: закохані шукали притулку.

– Це й мені спочатку спало на думку. Та поводились вони не так, як належить двом голубкам. Фрау Марія твердить, що вони зупинилися, сперечаючись, потім він вихопив з її рук якийсь пакунок і подався геть. Клара з хвилину постояла, вагаючись, і кинулась слідом за ним.

– Тільки й усього?

– Ні. Не забігай наперед. Так от, сьогодні вранці я знову зайшла до Клари. Мати її, фрау Нейман, зустріла мене заплакана: дочка і цієї ночі не повернулась додому, не подала про себе жодної звістки. Припущення, що вона затрималась у тітки, відпало – та, як виявилось, не бачила племінниці вже давно, місяців зо два. Бідолашна фрау Нейман була в такому стані, що я не наважилась залишити її без догляду. Довелося зайти на телеграф і викликати до неї сестру з Панкова, на яку завжди посилалась Клара, дурячи матір. Як бачиш, прояснилося дуже мало. Напевне ми знали лише одне: у тітки Клара не була, отже, її зникнення стало ще загадковішим.

– І тоді ви подзвонили в поліцію?

– Не відразу. Гер Себастьян вважав, що заяву про розшук має подати фрау Нейман, обіцяв зайти до неї під час обідньої перерви і допомогти скласти таку заяву. І якби міс Мері не зажадала кави з молоком…

– Я бачу, на сцену з’являється ще один загадковий персонаж.

– Зовсім ні. Справа тут не в самій міс Мері, а в її уподобаннях. Чоловіки у нас звичайно замовляють чорну каву, і ми не розводимо заздалегідь сухе молоко. Тому мені довелося діяти спритно. Заскочивши в комірчину, де ми зберігаємо продукти, я схопила з полиці бляшанку з молоком, але через поспіх зачепила іншу, в задньому ряду, і вона на диво легко посунулася, наче була напівпорожня. Тоді я поставила першу бляшанку і взяла ту, гадаючи, що вона вже розпочата і просто ненароком її запроторили в другий ряд. Отже, озброїлась ложкою, зняла кришку і… мало не впала: в бляшанці лежав щільно загорнутий у целофан згорток. Я покликала фрау Кеніг, вона – твого батька, всі ми тупцювали біля стола, не знаючи, що робити. Кортіло дізнатись, що в тому згортку, і водночас було страшно торкатися його, наче там лежала міна уповільненої дії. «Це наркотики, – сказала фрау Кеніг. – З якоїсь причини Петерсон не наважувався тримати їх у себе, от і намовив Клару переховати тут. А щоб мати доступ до схованки, підбив дівчину зняти зліпки з ключів. Вона й приходила тому, що хотіла взяти заховане. Петерсон чекав на неї внизу. Невдача розлютила його. Страшно подумати, що може статися з бідолашною. Гер Себастьян, негайно дзвоніть у поліцію, треба запобігти найгіршому…» Ернст, як ти гадаєш, що з Кларою? Невже він міг її…

– Пусте! Якщо згорток справді належав йому і в ньому був кокаїн або героїн – то це ж цілий капітал. Він не став би ризикувати. Одержати його назад він міг лише за допомогою Клари.

– Чому ж тоді вона не прийшла?

– Гм… Не все складається так, як хочеш, як плануєш. Часом виникають непередбачені дрібні, але дошкульні перешкоди. Як у нас з тобою. Ми проминули щонайменше два ресторани, зо три кафе, а й досі не повечеряли. Найобразливіше те, що спричинились до цього Клара і Петерсон. Не варті вони того, щоб ми з тобою сконали з голоду, а тому… бачиш он ту світлову рекламу? Вона кличе нас зайти, обіцяє за помірну плату комфорт, високі смакові якості страв і, як компонент їх, старовинні й новітні мелодії. Таким чином ми зможемо навіть потанцювати.

Це був заклад, де тяжіння до буржуазної благопристойності несміливо поєднувались з вимогами сучасного модерну – забагато для статечних клієнтів і замало для молоді, пожадливої на екстравагантні розваги. Тому публіки навіть у вечірній час тут зібралося небагато. Ернст і Рут одразу знайшли вільний столик, зручно розташований у дальньому куточку.

– Замовляй ти, я не розбираюсь у цих назвах. Тільки, бога ради, зважай на ціни, – скоромовкою прошепотіла Рут, побачивши, що до них прямує офіціант. І голосно додала, коли він уже наблизився: – Я не голодна, любий! Для мене замов щось легеньке.

– Апетит приходить під час їжі… Адже так, гер обер?

– Безумовно. Насмілюсь додати лише одне визначення: хорошої їжі. А кухня у нас непогана, так само, як і картотека вин. Сподіваюсь, фрейлейн повечеряє з задоволенням.

Одержавши замовлення, кельнер поштиво вклонився і відійшов. Ернст з Рут перезирнулися і стиха розсміялися, їм було добре зараз, у теплі та затишку, в обстановці для обох незвичній і тому святковій.

– Знаєш, від мене все ніби відсунулось, – призналася Рут. – Тепер я сама ладна повірити, що з Кларою нічого лихого не сталося. Ну, як повіриш у біду, коли навколо так гарно, коли поруч, куди не кинь оком, точаться жваві приязні розмови і оркестр не горлає над вухом, заважаючи і слухати, і говорити. Те, про що я розповідала тобі на вулиці, здається примарним сном: підроблені ключі, бляшанка з таємничим згортком, поліція… Бр-р, як усе гидко!

– Радий, що ти заспокоїлась. Щоб не повертатися до цієї теми, скажи лише одне: як повелася поліція і що було у згортку?

– Героїн. Твій батько зробив аналіз. На споді бляшанки знайшли ще один, менший згорточок з жіночими прикрасами: низкою перлів, перснями, браслетом, золотим годинником, кулоном з коштовним камінцем, – він мінився то рожевим, то бузковим кольором. Коли я давала свідчення, у мене все допитувались, чи не бачила я цих прикрас на Кларі, чи не вихвалялась вона ними переді мною. Розпитували ще про її взаємини з Петерсоном. Я розповіла те, що знала, а знала я не дуже багато, ми ж з нею ніколи не товаришували. От і все. Поставила свій підпис на протоколі, і мені дозволили піти.

– А про що запитували фрау Кеніг і батька?

– Не знаю. Ми давали свідчення поодинці. А розпитувати потім не було часу – я знала, що ти на мене чекаєш і напевне нервуєш. Тому відразу пішла. І добре зробила Ми б не сиділи тут разом, якби не той приятель, якого ти випадково зустрів.

– Ніякого приятеля не було, – буркнув Ернст.

– Навіщо ж ти його вигадав? – з простодушним подивом запитала Рут і відразу опустила вії, намагаючись приховати лукаві смішинки в очах.

– Бо демон гордині нашептав мені, що не треба виказувати дівчині, як багато вона для тебе важить.

– А хто нашіптує тобі ці слова, Ернст?

– Ти сама. Твої очі і твій усміх, перед якими не хочеться критися і лукавити.

– А якщо я признаюсь тобі, що теж злукавила?

– Мені буде боляче.

– І все ж мушу сказати: я аніскілечки не повірила в твого приятеля.

– Чому ж ти промовчала?

– Бо фея злагоди нашептала мені, що треба бути дуже обережною, коли йдеться про чоловічу гідність.

– Давай ніколи не дослухатися до чужих голосів і говорити одне одному лише правду.

– І нічого не приховувати одне від одного. Адже в недомовках також криється брехня. Накопичується, накопичується, аж поки не виросте в одну велику неправду. А тоді вона знецінює все.

– Ти дуже гарна, Рут.

– Помиляєшся, у мене багато вад.

– У мене теж. Але ми повинні сприймати одне одного такими, якими ми є.

– Е, ні! Кожен з нас мусить стати кращим. Задля іншого.

Кельнер поставив на столик пляшку вина, закуску і хотів запитати, чи скоро подавати гарячу страву. Та, глянувши на обличчя юнака і дівчини, тихенько відійшов, зрозумівши, що їм не до нього.

Ернст і Рут нічого не помічали, захоплені розмовою, сповненою для них найглибшого змісту…

Тим часом Марія була заклопотана справою суто буденною: готувала вечерю для двох працівників поліції, залишених в аптеці па ніч.

– Побачите, він неодмінно прийде, щоб забрати заховане, – переконував молоду жінку старший чином. Кожна крихта цього порошку обчислюється вагою золота. Не зможе він залишити таке багатство. Пожадливість переборе інстинкт самоохорони, запевняю вас.

– Чому ви вважаєте, що прийде він, а не вона? – роздратовано запитала Марія. – Недавно ви мене заспокоювали, а тепер…

– І тепер кажу: дівчина десь переховується. Вона новак у подібних справах, і перша невдача її смертельно налякала, настільки, що вона побоялась вернутися додому, вийти на роботу.

– Багато що віддала б я за те, аби це було так. Мене мучить думка, що я мимохіть стала причиною її загибелі. Не знаю чому, але весь час мені ввижаються страхіття.

– Нерви, нерви, фрау Кеніг!

– Можливо. Смішно вірити в передчуття в наш тверезий вік.

– Не такий він тверезий, шановна фрау! Люди одурманюють себе наркотиками, вином, какофонією звуків, що зветься у них музикою, смиканням і торсанням, замість повільного танцю.

– З якої ж причини виникло таке явище?

– Старші хочуть забути, молодші – не знати.

– Ви песиміст, гер Коппе! А тому забуваєте про звичайних людей, яким не до вибриків. Вони мусять думати про щоденний шмат хліба, а здобути його не так легко.

– Самим куснем хліба тепер ніхто не вдовольняється, фрау! Ті, про кого ви говорите, хочуть до нього мати ще й масло з юшкою, справжню каву з цукром, вечірню пляшку пива, можливість бодай раз на тиждень відвідати кіно. Хочуть пристойно одягнутися і взутися. А все це вимагає грошей. От і здобувають їх, де тільки можливо, начхавши на етичні норми й закон.

На язик просилася гостра відповідь про несправедливість соціального устрою як першопричину всього потворного, та Марія вчасно схаменулася.

– Не наважуюсь з вами сперечатися, гер Коппе! – примирливо сказала вона. – Особливо тепер, коли на власному досвіді довелося переконатися, до якої пастки може потрапити звичайна дівчина, знаджена спокусою легкого життя. І досі не прийду до пам’яті, настільки це мене приголомшило. Здавалася такою скромною, навіть флегматичною… Роботу між дівчатами я намагалася розподілити справедливо, отже, обом щось перепадало від клієнтів… Харчувалися тут, я й пфеніга не вираховувала за це з платні, хоч у трудовій угоді про харчування не було й мови. Ну, чого їй ще треба?

– Ви були надто поблажливою, фрау!

– Рут же це не зіпсувало. А втім, годі про Клару. Не хочу про неї думати. Тим більше, що й вечеря в мене готова. Прошу до столу, панове!

Марія поставила на стіл омлет з беконом, паруючий кавник, підсмажені скибочки хліба, джем.

– Даруйте, що так скромно! – вибачилась вона. – Але припаси в мене досить одноманітні. Чим багаті, тим і раді.

– О фрау, ми завдали вам стільки клопоту!

– Менше, ніж я вам. Коли подумаю про довгу безсонну ніч…

– У затишку й теплі вона не здаватиметься надто довгою. А ми звикли до всякого: годинами стояти на морозі, мокнути під дощем. От вам, справді, треба спочити.

– Хтось з вас залишиться нагорі?

– На жаль. Не хотілося б вас наражати на небезпеку. Ми перенесемо ваше ліжко, куди ви накажете.

– Я вдовольнюся кріслом. Мені однаково не заснути.

– Маючи стільки ліків від безсоння! Навіщо даремно себе виснажувати? Ми з Віллі виспалися перед чергуванням, погляньте: він і досі гаразд не прокинувся.

Зачувши своє ім’я, другий поліцай кліпнув повіками, миттю схопився на рівні ноги і виструнчився:

– До ваших послуг, гер Коппе!

– Поки за командира тут фрау Кеніг. А вона запрошує нас до вечері.

– О, такій команді не можна не скоритися! – Віллі Зонненбург ласо повів носом, вдихаючи випари їстівного, спробував галантно вклонитися, але його квадратовий тулуб лише незграбно шарпнувся вперед, навздогін за кивком голови, надто поспішним для його неповороткої статури. Віддавши таку данину ввічливості, він першим опинився біля столика і нетерпляче взявся за спинку стільця.

За вечерею Коппе і Зонненбург намагалися розважити гостинну власницю аптеки, розповідаючи про цікаві випадки з власної практики. Власне, говорив здебільшого Коппе, його підлеглий лише зрідка вставляв свої репліки, що мали уточнити ту чи ту ситуацію. Іншим разом Марія слухала б обох упівуха. Як усі люди, звиклі чинити добро, вона відчувала непоборну відразу до всього лихого, до розмов, явно розрахованих на те, щоб полоскотати нерви тим, хто слухає, пікантними подробицями з чужого життя. В останньому випадку її холодний відчужений вигляд виливав на оповідача, наче цебро крижаної води. Сьогодні вона зрадила цій звичці. їй байдуже було, про що говорили, вона сама втручалась у розмову, аби не мовчати, аби не лишитися наодинці з своїми думками, прискорити плин часу.

Приблизно о десятій Зонненбург піднявся нагору, Коппе примостився на спостережний пост біля вікна провізорської. Накрившись пледом, калачиком згорнулась у старовинному великому кріслі Марія.

Залягла темрява. Запала тиша.

Цілий день Марія з острахом чекала того часу, коли вона залишиться сама з собою наодинці. І ось він настав, щоб безжально мучити її страхом, каяттям, почуттям самотності, сумнівами. Тисячами голосів звучить для неї ця тиша. Заплющивши повіки, молода жінка силкується опанувати бігом своїх думок, зосередитись на найголовнішому. Ключ! Ні, про нього годі думати. Зробленої помилки не виправити, можна послабити лише її наслідки. В який спосіб? Де і в чому може таїтися небезпека? Перебираючи в пам’яті події минулого дня, вона прискіпливо перевіряв кожен свій крок. Здається, в її поведінці нема нічого, що могло б здатися поліції підозрілим. Прихід слюсаря, щоб поставив нові замки? Цілком природне з її боку бажання убезпечити свою кімнату від нового вторгнення. Особою слюсаря ніхто не зацікавився, бо гер Себастьян повівся з ним, як з давнім знайомим, і поспішив його вирядити, попросивши зайти за два-три дні: «Я тоді скажу, ми ж з вами сусіди». Телефонна розмова з Зеллером? Через присутність поліції Марія не змогла йому пояснити, чому відіслала слюсаря, просто сказала, що ліків, про які він питає, в аптеці, на жаль, нема. Не зовсім вдало з її боку придумано, Гельмут, звичайно, не зрозумів, чому вона так розмовляла. Тобто зрозумів, що говорити вона не може, але жодної інформації так і не дістав. Коли вже так сталося, треба було попросити Себастьяна розшукати Зеллера ввечері, пояснити йому ситуацію, поспитати поради. Невідомо, як мине ця ніч, невідомо, що чекає на неї завтра. Одного разу вона вже схибила з ключами, де гарантія, що не схибить удруге. Фред сказав, щоб вона сама себе покартала, тільки не перебирала міри. Вона й справді втрачає рівновагу, ті кляті ключі стоять у неї перед очима, дзенькаючи на ланцюжку.

Марія змінює позу, занімілу руку пощипує, їй здається, що в ній теж дзеленчать тоненькі голки. Рука або нога сміється, казала в таких випадках бабуся. Маленька Марійка іноді навмисне сідала на ногу, щоб відчути той щемний лоскіт-сміх, а мама завжди сердилась. Як давно це було, як давно…

Сон раптово навалюється на Марію, поглинаючи мамине й бабусине обличчя, поглинаючи всю її істоту, наче глибока чорна вода, крізь яку ніщо не може пробитися назовні. Ось тільки дзенькіт, що безперервно десь звучить, стає все лункішим. Треба повернутися, випростатись, сховати голову під подушку…

Марія рвучко повертається, голова її скочується з спинки крісла, в’язи проймає короткий гострий біль, повіки враз розплющуються.

Вже задніло. Спиною до неї стоїть Коппе і з кимсь розмовляє по телефону. Ага, ось звідки цей дзенькіт. Виходить, вона заснула, її збудив звичайний телефонний дзвінок. Хто може їй телефонувати так рано: Фред, Зеллер? Охоплена тривогою, Марія підводиться, і саме в цю мить Коппе кладе трубку на важіль і повертається обличчям до Марії.

– Пробачте, фрау Кеніг, що мимохіть порушив ваш сон, – ніяково вибачається він. – Щойно дзвонили з Фрізенштрассе, просили вас і гера Ленау о десятій прибути до моргу.

– До моргу? – перепитує Марія, ще не усвідомивши значення цього слова. Лише вимовивши його, вона починає бліднути.

– Так. На жаль, так. У руїнах біля Штральзундерштрассе знайдено труп молодої дівчини. Особисті прикмети забитої збігаються з прикметами Клари Нейман.