Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 34 страниц)

– Машина проїхала, – каже Григорій, – Може, поясниш, що сталося?

Марія повертається до нього обличчям. Воно зблідло, всі його риси наче закам’яніли.

– Потім, – відповідає вона стомлено, – Я й так спізнююсь. Скоро одинадцята. Пробач!

– Але ж…

– Я не хотіла, щоб мене впізнала одна людина. Тільки й усього, можеш не турбуватися.

Марія відходить так швидко, що Григорій не встигає заперечити. Він з хвилину стоїть, дивлячись їй услід. Незрозуміло, зовсім незрозуміло… Чому вона так злякалася саме радянського офіцера?

А Марія й уяви не має про те, який неспокій вона посіяла в Фредовому серці. Сидить оце зараз навпроти Зеллера, розповідає йому про свої спостереження, часом наводить просто уривки з незрозумілої для неї розмови своїх постійних відвідувачів, що чомусь здалася їй підозрілою. Зеллер уважно слухає, іноді перепитує, знов і знов у думках щось зважує і співставляє. Його пильна увага до кожного її слова впливає на Марію заспокійливо. А це вносить ясність і в її власні думки: у пам’яті спливає багато такого, що вона, можливо, і випустила б, та тепер окремі факти самі систематизуються, побіжно кинуте кимось слово стає ключем до почутого ще вчора або й позавчора, як це буває з лакмусовим папірцем, коли на нього потрапляє краплинна реактиву.

– Так, дуже добре, – каже Гельмут. – Є багато такого, над чим слід подумати…

Зеллер замислюється, обличчя його похмурнішає. Дві глибоких зморшки, що перетинають чоло, стають ще глибшими. Марія відчуває ніяковість, ніби вона в чомусь завинила, не виправдавши покладених на неї сподівань.

– Я наговорила вам дуже багато, – сумно каже вона, – а користі з того, певно, ніякої.

– Що ви, люба фрау! – заперечує гаряче Зеллер. – Якби не ваша пересторога, ці мерзотники зірвали б таки з’їзд колишніх в’язнів концтаборів. Бачили б ви, яку зграю бешкетників вони на нас напустили! Але ми встигли вчасно мобілізувати свою молодь. Без бійки, щоправда, не обійшлося, та наші хлопці дали їм доброго прочухана, з авансом, так би мовити, на майбутнє.

– Правда? – В очах молодої жінки світиться радість, Уперше вона відчуває себе не відрізаною скибкою, а часткою великого цілого.

– Я розумію вас… Людина повинна бачити ефективність своїх зусиль, а ми зустрічаємося так рідко і стільки за цей час назбирується всякого, що просто не вистачає лічених хвилин для більш докладної розмови. Я завинив перед вами, так завинив… А проте й сьогодні мушу поспішати. Останнім часом моя робота дуже ускладнилася. Не сердьтесь, але…

– Мало вам клопоту без мене! Я трохи понервувала через несподівану затримку, от і все.

– Тоді повернемось до справ. Сподіваюсь, ви незабаром здихаєтесь Брукса, а поки що я попросив би вас частіше бувати в його товаристві. Треба дізнатись, з ким він підтримує ділові зв’язки. Незалежно від того, хто це: його ж таки співвітчизники чи наші так звані шібери. Свого часу ім’я Брукса промайнуло на шпальтах преси серед тих, кого звинувачували в махінаціях з вугіллям. Його персона проходила, так би мовити, другим планом. До того ж справу зам’яли. А першу скрипку в усьому грав якраз він. У нас є щодо цього незаперечні докази, дещо треба тільки уточнити, щоб не лишити йому жодної лазівки. Тоді не вийти Бруксові сухим з води. Бо й обстановка зараз цьому більш сприяє: спекуляції на чорному ринку набули скандальних розмірів, і губернатор зони, генерал Клей, мусить рятувати престиж американської окупаційної армії, а також свій власний. Найперше свій власний, адже рильце і в нього в пушку.

– Ще й як! Заборонивши ввозити в зону сигарети, він раптом відчув бурхливий приплив почуттів до свого батечка, тютюнового магната, і підозріло часто став надсилати свого літака за океан. Бідолашній Мері Ройс так і не судилося стати «королевою диму», поступившись і високим саном, і зиском місіс Клей. Почули б ви, скільки розмов точиться навколо спритної генеральші!

– От-от, тому-то й доведеться Клею відволікти загальну увагу на інше – афери Брукса з усією його зграєю.

– Отже, Брукс… Що ж, постараюся, – без ентузіазму погодилась Марія.

– Я знаю, прохання моє не з дуже приємних, до того ж забере у вас багато часу… Мені давно спадає на думку, що вам потрібен надійний помічник. Якої ви думки про Себастьяна Ленау?

– Найкращої. Та після смерті дружини він дуже змінився і часом мені заважає, допізна засиджуючись в аптеці. Просто не знаю, що з ним робити.

– Я попрошу Ернеста зайти сьогодні за батьком і ввечері завітаю до них. Я знаю Себастьяна давно, він глибоко порядна й чесна людина, хоч якийсь час був зневірився в нашій роботі. Гадаю, тепер саме вона стане для нього найкращими ліками. Ви не заперечуватимете проти кандидатури старого?

– Навпаки.

– А якої ви думки про дівчат?

– Рут – мила дівчина, тримається з гідністю, більше про неї нічого не знаю. А от Клара мене непокоїть. Зв’язалася з непевним типом, і відтоді її наче підмінили.

– За Кларою простежать. Мабуть, краще буде її спекатися. Я подумаю, як це обережно зробити. Що ж до Рут, то, можливо, вона стане нам у пригоді. Згодом, коли ми перевіримо, чим вона дихає.

– Як я дізнаюсь про результати вашої розмови з Себастьяном?

– Він передасть вам синю плетену рукавичку і запитає, чи не ваша вона, – мовляв, знайшов на підлозі. Ну, а тепер… – Зеллер підвівся, підійшов до дверей у майстерню і прислухався. – Мейєр стиха насвистує, отже, він у приміщенні сам. Можна виходити.

Вертаючись додому, Марія намагалась думати лише про свою розмову з Зеллером, про Себастьяна, Клару і Рут, про потребу підтримувати дружні взаємини з Бруксом, та поза всім цим перед нею виринав зримий образ: обличчя капітана з «віліса». Воно насувалося на неї з усіх боків, у всіх ракурсах, щоразу змінюючись, немов то пробігала, то зупинялась перед її очима давня кіноплівка, що назавжди зафіксувала знайомі риси в їх живій, невпинній мінливості.

Марія піднялась до себе чорним ходом, жбурнула на стілець пальто, шарф і притулилась гарячим чолом до шибки. Прозора холодна поверхня відразу затуманіла, потім взялася дрібними крапельками; з’єднуючись, вони раз у раз котилися вниз, лишаючи по собі світлі доріжки. Здавалось, шибка плакала. Молода жінка відхилилася і роздратовано провела долонею по спітнілому склу, наче то воно хотіло спровокувати її на вболівання і сльози.

«Ні, цьому край!» – подумала вона вголос і з перебільшеною старанністю почала водити щіткою по волоссю.

Униз Марія зійшла, як завжди, спокійна і привітна.

– До вас хтось дзвонив, фрау, і просив переказати: є два квитки на восьмигодинний сеанс, – притишивши голос, сказала Рут.

– Ах так, справді!.. Зовсім випало з пам’яті. Так зрання заморочилась.

Рут скривилася:

– Приплентався якийсь тип, канючив морфію. Якби не Петерсон…

– Знов Петерсон?

– Атож.

– Якщо ще раз ти помітиш… О, полковник Ройс! А де ж ваша чарівна дружина?

Ройс жартома розвів руками, та погляд у нього був вимучений. Замовивши Рут склянку помаранчевого соку і омлет з беконом, він сів на своє звичне місце і, коли Марія опустилася на стілець біля його столика, сумно додав:

– Думав проситися, щоб мене відкликали звідси, люба фрау Кеніг. Тільки навряд це допоможе. Мері пригубила келих з отруйним напоєм і тепер ладна пити його нахильці. Подумати тільки! Все почалося з каблучки, яку я взяв майже задурно… Так, задурно, як не соромно мені в цьому признатися.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Не можна двічі ввійти в одну й ту ж ріку

Григорій скинув рукавичку, застромив руку в кишеню пальта. Пальці його торкнулися конверта, слизнули нижче, машинально затиснули ключі від машини і заклякли на холодному металі. Перед очима й досі стояла сцена, свідком якої він був: зіщулена постать Марії, «віліс», бліде обличчя капітана… Марія явно злякалася цієї людини. Чому? Що він, Гончаренко, взагалі про неї знає? Звичайно, ті, хто добирав йому помічницю, добре перевірили всі обставини її життя, вдачу і здібності. Інакше не може бути. І все-таки… А що коли саме здібність перевтілюватися – бо жінки володіють нею краще, ніж чоловіки! – і вплинула на перебільшену оцінку не лише її відданості, а й сили, витривалості? Між «хочу» і «можу» не завжди стоїть знак рівності. Добрими намірами, як то кажуть, пекло вибрукувано…

До біса! Знов перед ним проблема довіри і недовіри. Скільки разів вона поставала! Керуючись внутрішнім чуттям, заносиш ногу на щабель, не знаючи, витримає він тебе чи, може, шугнеш униз разом з його уламками. В ту прірву, яку постійно відчуваєш, куди не повернись: ззаду, спереду, обабіч.

Нерви, нерви, капітане, не гарячкуй! Що-що, а на людській психології ти розумієшся добре. Якби не це, не стояв би ти зараз тут, у Берліні, а давно наклав би головою в котромусь з застінків гестапо на окупованих просторах Білорусії, Франції чи в Італії. Отже, можна вважати, що такий собі барон фон Гольдрінг діяв не наосліп, сподіваючись на щасливий випадок, а навчився знаходити в кожному з тих, з ким йому доводилось стикатися, найдошкульніше, на чому можна було грати. Іноді він ішов на певний ризик, як, наприклад, було з Лемке під час першого їх знайомства. Та ризикував він тоді лише своїм життям, от у чому річ… Тепер же, коли він зв’язаний з Домантовичем, Марією, Зеллером…

Під’їхавши до найближчого кінотеатру, Григорій придбав два квитки на сеанс о восьмій. Про всяк випадок. Це стало для нього звичною пересторогою перед побаченням у кімнаті над аптекою. Навіть коли хтось зайде до Марії, квитки лежатимуть на столі, як доказ його щирих намірів трохи розважити молоду самотню жінку. Сьогодні Марія не сподівається на другу зустріч з Фредом Шульцем. Отже, треба попередити. Зачекавши, поки звільниться таксофон у вестибюлі кінотеатру, Григорій набрав потрібний номер і попросив передати, що квитки для фрау Кеніг замовлено на восьму.

Як завжди у вітряну погоду, почала боліти голова. Гострий біль черкнув по скроні, пробіг над бровою до перенісся, по вилиці, сягнув униз, причаївся і знову шарпнув. Клятий трійчастий нерв! Після контузії в Сен-Ремі він постійно нагадує про себе, часом доводячи до нестями. Щільніше насунувши капелюха і піднявши комір, Григорій поспішив у завулок, де зупинив машину. Додому, швидше додому! Випити рятівний порошок з пантопоном, потім прочитати нарешті листа. Бува, озветься таки Лютц…

Неподалік від машини двоє підлітків зчепилися в бійці. Власне кажучи, слово «бійка» не зовсім відповідало становищу: один, кремезний і вищий, напосідав, щосили гамселячи іншого кулаками, нижчий і тендітніший невміло, але відчайдушно захищався, то викидаючи руку вперед, то намагаючись прикрити обличчя шкільним портфелем. З носа меншого юшила кров, одне око запливло.

– Ану, хлопці, зараз же припиніть! – грізно гукнув Григорій.

Вищий озирнувся, певно, хотів вилаятись, та, побачивши поважного пана, поспішно відступив, з запобігливою поквапливістю спробував скласти уста в приязну посмішку добре вихованого хлопця, котрий і сам не знає, як ускочив у халепу.

Та погляд, ще не простиглий від жорстокої насолоди позбиткуватися над слабкішим, суперечив усміхові, очі дивилися наче крізь туман сп’яніння.

– Забирайся! – У скронях засіпало дужче, тепер біль почав охоплювати і нижню щелепу. Мимохіть обличчя Григорія перекривилося, і це вплинуло найдужче: нападника наче вітром здуло. Лише за мить з-за рогу висунулась його голова, пухкі щоки розсунулися, рот округлив крик:

– Це лише завдаток, паршива свиня! Начувайся!

Припавши чолом до стіни, хлопчик з розбитим носом, мабуть, і не чув цього вигуку: плечі його тремтіли від плачу, що то стишувався, то вибухав з новою силою. Рукавом пальта він час від часу розмазував по обличчю кров і сльози.

– Годі-бо! Сідай у машину і витрись. Ось тобі чистий носовичок. А у кишеньці чохла знайдеш пляшку мінеральної. Приклади мокре до носа й ока!

Хлопець зробив кілька кроків до машини, потім, вагаючись, спинився.

– Не підеш же ти з такою пикою по вулиці! Та й кровотечу треба спинити… Закинь голову на спинку.

Крізь оглядове люстерко Григорій бачив, як його нежданий пасажир, все ще схлипуючи, витирає обличчя, силкується змити мокрим носовичком кров на вилогах пальта і рукаві. Що й казати, вигляд у хлопця жалюгідний. Око запухло ще більше, ніс поступово набирав форми бараболі.

– Добре він тебе розмалював! Коли вже ти волієш провадити дискусію за допомогою кулаків, то навчився б бодай найпростіших прийомів боксу!

– Шмат м’яса, тварюка він, он що!

– Ну, знаєш, якщо кожна тварюка почне бити тобі пику, то незабаром рідна мати тебе не впізнає. До речі, куди тебе відвезти? Рушаймо потроху, бо хтось з перехожих подумає, що то я так тебе пригостив.

Хлопець сквапно схопився за ручку дверцят:

– Ні, ні, я не можу додому! Вони думають, що я в школі!

– Ходив у кіно? Збираєшся там навчитись мудрості?

– Нікуди було подітись… До школи я теж не можу.

– Чому ж то інші можуть, а ти ні?

– Бо вони всі, майже всі, вважають мене диваком і негідником… А негідники саме вони, бо в усьому шукають тільки гидоту… їм і на думку не спаде, що хтось може думати інакше. Начхати їм на це! Вони вихваляються найбридкішим, тільки й мови про різні такі штуки, і коли я сказав, коли хотів їм заперечити, вони… – Новий вибух сліз урвав це нескладне речення, і коли Григорій почав допитуватись, хлопець знов ухопився за ручку дверцят.

– Я піду! Спасибі вам за все, але я піду…

– Куди ж ти збираєшся податись?

– До Карова. У мене там є…

– Ну, то давай я тебе довезу хоч до станції міської залізниці.

Машина рушила, маленька постать зіщулилась у кутку заднього сидіння, тепер звідти не долинало ані звуку.

– Послухай, може, все-таки краще додому? Якщо ти відверто розкажеш удома про всі свої прикрості…

– Він нічого не зрозуміє! Він ніколи нічого не зрозуміє!

– Хто це «він»?

– Батько.

– Даремно ти так гадаєш.

– Ви його не знаєте. Він уміє тільки повчати, тільки вимагати. Він… Для нього я навіть не людина. Об’єкт для муштри, он хто я для нього… Дуже вас прошу, спиніть машину, я сам дійду!

– Не бійся, до насильства я не вдамся. У Каров, то в Каров… А гроші на квиток у тебе є?

Хлопчина завовтузився, занишпорив по кишенях.

– На один кінець вистачить, навіть лишається кілька пфенінгів.

«Ага, він знає вартість квитка, виходить, уже бував там. Хто там у нього? Родичі, друг? Запитати? Однаково не відповість. Перший порив балакучості минув, хлопець замкнувся й нашорошився. Найкраще було б відвезти його до себе. Але це – «табу». До моєї господи можуть входити тільки люди певної професії, надіслані Нунке. Та й голова болить нестерпно. Треба швидше випити порошок, прочитати листа, обміркувати розмову з Марією… І даремно тобі крає серце почуття жалю до малого. З кимось посварився, з кимось побився… Згадай-но тебе в такому віці – як часто тобі затьмарювався світ сонця через якусь дурну сварку…

За півтора квартали до найближчої станції міської залізниці Григорій спинив машину.

– Тут ми з тобою розпрощаємось, дійдеш сам. Все-таки раджу навчитись прийомів боксу. Так безпечніше для фізіономії, а часом і для переконань. Як же тебе звуть, коли не секрет?

Насторожений погляд, краска поволі залила праву, не уражену в бійці щоку.

– Віллі Шуббе, – буркнув хлопчина похмуро. – Дуже вдячний вам за все, пане!

Не рушаючи з місця, Гончаренко дивився вслід маленькій постаті, що віддалялася. Гострі плечі, лопатки, що випинаються з-під пальта. Одна рука тримає комір з вилогою, певно, щоб прикрити запухле око. Несподівано для себе Григорій натиснув на акселератор.

– Віллі!

Довелося гукнути двічі, лише побачивши машину, хлопець спинився.

– Ось тобі мій телефон. У разі якоїсь скрути подзвони. І не надавай надто великої ваги тому, що сталося. Око стухне, все буде гаразд. Тримайся як належить мужчині!

Почуття незадоволення собою гризло всю дорогу додому. Сьогодні все склалося не так, як хотілося. Навіть цей хлопчисько звалився мов сніг на голову. Звичайно, він не подзвонить, і все-таки… Тобі довго щастило, і ти втрачаєш почуття обережності. А може, ти стаєш страхополохом? Що, власне, станеться, коли хтось знайде написаний твоєю рукою номер? Анічогісінько. Просто починаєш втрачати почуття реальності, бо тобі остобісіло подвійне життя, хочеться бути серед своїх, жити за звичайними нормами…

У кімнаті було холодно, та невеличка чудо-грубка з білих кахлів не потребувала багато поживи: жменька трісок, з десяток цурпалок, кілька брикетів вугілля – і від глянцювато-білої поверхні потягло теплом. Після порошку біль притишився, поволі почав спливати, хоч голова трохи заніміла, ніби після легкого сп’яніння. Григорій знав: зараз воно минеться, особливо, якщо випити гарячого, міцного й солодкого чаю.

Та не хотілося вставати з крісла біля грубки. Крізь напівпричинені дверцята було видно, як палахкотить вогонь, як поступово починає розжарюватись вугілля. Колись у дитинстві, під час відпустки, батько взяв Грицька до брата на Херсонщину. Там палили довжелезними снопами очерету, грубки були вузькі й довгі, перетинали кімнату майже навпіл. Сніп посували поволі, полум’я весело гуло, і від червоного жерла грубки несила було відірватись, бо там відбувалися дивні, казкові перетворення. А ще полонив Грицька степ. Він скидався на море, тільки був ще кращим: здіймався під вітром хвилями, просочений неповторними пахощами, а вночі сріблився так, що, здавалося, то від нього, а не від місяця, лине сяйво аж до зірок, схожих на великі достиглі яблука. Зіпсувала все чорна буря. Вона налетіла зненацька, безжальна, така несумісна з запашними світанками і зоряними вечорами, що збуджувала в душі навіть не страх, а почуття нестриманої відрази, протесту проти того, що таке могло статися. Фашистська навала також налетіла, мов чорна буря. Але ти став уже дорослішим і відчував її грізні передвісники. От лише не міг передбачити, як далеко на передній край закине тебе доля… Парадоксально: радянська військова комендатура майже поруч, і саме через це ти ще гостріше відчуваєш свою самотність. Такий собі психологічний феномен: до місяця не потягнешся рукою, бо знаєш його недосяжність, а от до жаданого так близько…

М’язи розімліли від тепла, голова й досі паморочиться. Слід би зателефонувати в бюро, дати кілька розпоряджень. А, достобіса! Машину налагоджено так, що вона крутитиметься і без нього. Причому в потрібному напрямку. Цей, рекомендований Зеллером, Краус людина розумна й обережна. От тільки не досить прониклива, щоб здогадатися про справжню роль свого патрона, Фреда Шульца.

Згадавши старшого референта з юридичних питань, Григорій мимохіть посміхається. Добре аргументовані висновки зриваються з уст звиклої до пунктуальності людини у чіткій послідовності. Жодного притиску на будь-якій деталі, вигляд обличчя стримано-поштивий, але без натяку на догідливість. Погляд очей уважно-зосереджений. Спеціаліст, який знає собі ціну, і тому звик цінувати свій час… Григорію іноді кортить промацати цю зовнішню шкаралупу бездоганного службовця, хоча б для того, щоб Краус у своїй роботі був обережніший, але досі він на це не наважився з поваги, а може, з почуття солідарності з однодумцем, якому теж, певно, нелегко жити подвійним життям. Треба буде поговорити про нього з Зеллером, а поки хай вважає Фреда Шульца телепнем, якому легко забити баки.

Думки чіпляються за що завгодно, тільки не за ту розмову, до якої йому слід приготуватися. Марія, звичайно, розхвилюється, можливо, й образиться. Тому треба… Ні, про це потім, часу ще вистачить. Краще прочитати листа. В машині він побіжно глянув на нього і побачив – лист з Італії. Отже, Карл Лютц знову не озвався! Чи не тому так зіпсувався настрій, так тоскно сьогодні на душі?

З надірваного конверта випав невеличкий аркушик. Рука Курта. Уникаючи будь-якого звернення, його вірний Санчо Панса коротко повідомляв, що відразу після Нового року вони з Лідією виїздять до Фінова, за «відомою вам адресою». Кілька добрих побажань, вимучених і незграбних не через відсутність щирості, а через почуття скутості: бідолаха так і не збагнув, як йому слід звертатися до свого колишнього гауптмана. За підписом «Ваші щирі друзі» йшов постскриптум, приписаний Лідією. Вона приєднувалась до всіх побажань чоловіка, а далі сповіщала: «Вам, певно, цікаво буде дізнатись, що Маріанна і Джузеппе дуже подружилися, з усього видно, йдеться у них до шлюбу. Та перш ніж станеться ця подія, Джузеппе має виїхати до Німеччини кореспондентом від своєї газети. Отже, всі ми плекаємо надію незабаром зустрітися з Вами і докладно поговорити, бо в листі всього не напишеш. І ще одне: недавно відвідала Матіні. Може, я помиляюсь, тільки мені здалося, ніби в нього не все гаразд. Ви знаєте добрість синьйора: неплатних пацієнтів в його лікарні більше, ніж платних. Та й не лише це. Про все розкажу по приїзді. Маленька синьйорита почуває себе краще, але до видужання ще далеко, так далеко, що й не віриться. Мабуть, сумніви непокоять і синьйору, бо вона часто потай плаче. Про це розповіла мені Стефанія, хоч сама я й не бачила».

Григорій удруге, втретє перечитує приписку Лідії, потім кидає листа у грубку. Аркуш і конверт миттю спалахують, якусь частку секунди зберігають форму пожмаканого паперу, потім поверх вугілля осідають лише дрібні пластівці попелу. На душі кепсько, так кепсько, ніби по серцю лизнули язички полум’я. Дуже легко бути благодійником, зваливши свою ношу на плечі іншого. Допоможи, мовляв, друже, несила нести! А сам тим часом у кущі. Навіть листа досі не написав Матіні. Правда, не з лінощів і не через забутливість, а з обережності. Нунке, настрашений історією з Вайсом, здається, цілком задовільнився поясненням Григорія і про Агнесу більше не згадує. А от як поставиться до цього Думбрайт, ще невідомо. І те, яку роль відіграватиме бос «чорних лицарів» надалі. Домантович твердить, що Думбрайт з групою курсантів з школи біля Фігераса виїхав кудись аж у Штати, де вони мають пройти гарт і справжню науку. Нунке здебільшого мовчить. Лише іноді прохопиться словом про ненормальність становища, коли не добереш, кому підпорядкований: відомству Гелена чи зарозумілим панам з ЦРУ.

Спрямовані у звичне русло, думки течуть не збочуючись. Ніякий ти не Григорій, не Гриша, а Фред Шульц. От і тримайся, як належить в твоєму становищі…

… Марія намагається не думати про неминучу розмову з Фредом Шульцем. Їй нема з чим таїтися, але не хочеться ворушити минулого. Тим більше, що історія її добре відома Горенку, всім тим, хто готував її до ролі фрау Кеніг. Отже, можна буде обмежитися лише переліком фактів, не вдаючись до подробиць. З тим, що було, покінчено раз і назавжди, відтято, наче ножем хірурга. Збуджений мозок відганяє спогади, силкується не лишити для них найменшої лазівки. Та вони спливають і спливають, ніби вихоплені з темряви яскравим спалахом магнію. Як після ампутації продовжує боліти рука чи нога аж до кінчиків неіснуючих уже пальців, так болить тепер усе пережите, здавалося б, назавжди поховане.

Марія дізналась про свою вагітність за три місяці до початку війни, в той день, коли їй уперше назвали і діагноз маминої хвороби: рак.

Це коротеньке слово клацнуло, мов клешні чорної велетенської потвори. Зімкнувшись, вони затисли Марію в міцних лещатах, відгородивши від усього, що досі містилося для неї в понятті «життя». Біганина в лікарню, консиліуми, пошуки нових ліків… Вона кружляла в цьому тісному колі, кидалась з боку в бік, гнана думкою будь-що відвернути неминуче, будь-що врятувати, будь-що захистити. Думка про свою майбутню дитину відступила кудись у найвіддаленіші куточки свідомості. І ховалася там, як непроросле зернятко, – несила було думати про нове життя, коли поруч відходило інше.

Виряджаючи Бориса на фронт, Марія ніби вперше спинилася після стрімкого бігу. Ще приголомшена, не спроможна збагнути нового страшного лиха, вона покірливо вислуховувала настанови чоловіка, обіцяла берегтися, якнайскоріше виїхати в безпечніше місце, ну хоча б до Борисової сестри в Полтаву. Як і сотні тисяч інших киян, вони обоє й гадки не мали, які чекають на них випробування. Може, тому Марія не скористалася з першої слушної нагоди евакуюватися, а коли схаменулась, було вже пізно: мати, що досі трималася на ногах лише силою величезного нервового напруження, остаточно злягла. А потім після кількаденних запеклих боїв у місто вступили ворожі війська.

… Цей грудневий ранок почався для неї, як звичайно. Тремтячими руками впорснула мамі морфій, а потім, уникаючи її допитливого погляду, почала складати в кошик ще з вечора відібрані для продажу речі.

– Моє зимове пальто… Воно не знадобиться більше… Ти знаєш про це сама…

Слова зриваються з маминих уст одне по одному, майже нечутно, як пожовкле листя, що тихо спадає з всихаючого дерева.

Треба випростатись, підійти до ліжка. Сказати щось розважливе. Та Марія стоїть, втупившись у кошик. І раптом з несподіваною для себе люттю кричить:

– Помовч! Ти чула, що сказав лікар: звичайне загострення виразки шлунка. От, через тебе мало не забула пляшку для молока! Якби ти хоч трохи думала про мене, якби ти жаліла мене… – їй хочеться виплакатися, викричатися, торохнути тією злощасною пляшкою об підлогу. Та вона знає, що цього не зробить, – єдина пляшка для єдиної їжі, яку ще споживає хвора. Якщо пощастить сьогодні щось продати і купити хоча б півлітра молока… Марія швидко вбирається, запинає хустку.

– Я скоро повернуся! – каже вона вже звичайним лагідним тоном. У відповідь не лунає ні звуку. На змученому маминому обличчі поволі розм’якшуються м’язи. Починає діяти морфій. Тепер можна йти. Мати спатиме аж до її приходу.

Так, день почався звичайно, а скінчився…

На ринку було дуже багато речей домашнього вжитку І мало продуктів. Усі прагнули швидше продати, щоб купити мірку дрібної картоплі, гранчасту склянку перемішаного з мишачим послідом пшона або ж висхлої, зморшкуватої квасолі, щось на заправку незмінного супу – аптекарський слоїк олії чи тоненький, аж світиться наскрізь, пелюсток пожовклого по краєчках сала. В міру того, як спливав час, ажіотаж збільшувався: продати, за будь-яку ціну продати! Поки не змели ці крихти їстівного, поки трапляється покупець, хай навіть дає він за твою річ мізерію. За другим, третім заходом він запропонує ще менше, тим часом тобі не лишиться нічого, і ти не зможеш зварити вдома юшку, якою вимірюється тепер твоє життя… Марія кружляла в натовпі, безпорадно простягаючи речі, не знаючи, скільки за них правити, зневажаючи саму себе за невміння пристосуватися до неписаних законів купівлі-продажу, які вимагають і реклами товару, і спритності рук, щоб показати його з найкращого боку, і здатності торгуватися, інстинктивно відчуваючи ту межу, на якій треба спинитись, сказати тверде «так» або категоричне «ні».

Заклопотана, Марія не відразу зрозуміла, чому юрба, що тупцювала на невеличкому майданчику при вході в ринок, раптом схлинула назад. Марія зосталась зовсім сама, з простягнутими вперед руками, на яких висіла розгорнута дамська комбінація, світло-рожева, з пишним біло-пінним мереживом спереду. Не розуміючи, в чому справа, Марія напівобернулася: на деякій відстані просто неї вишикувалась шерега німецьких автоматників. Облава?

Дивний спокій, їй зовсім не страшно. Вона не вдіяла нічого лихого. Не можуть же вони отак серед білого дня, ні сіло ні впало…

Закляклі від холоду пальці погано слухались. До того ж одне плечико комбінації зачепилося за обшлаг пальта. Це найбільше зараз турбувало Марію. Ніби вона виставила на загальний огляд щось інтимне.

– Фрау, ця мила сорочечка зійшла вам з мірки? – з посміхом озвався молоденький лейтенант, гарний з обличчя, схожий на Зігфрида з «Нібелунгів», фільму, баченого Марією ще в дитинстві. Лейтенант посміхався приязно, не може людина, така гарна зовні, наважитись на брутальний вчинок. Жужмом затиснувши комбінацію в одній руці, Марія повернулась обличчям до лейтенанта. – Прошу вашого дозволу пройти, гер лейтенант! Удома в мене залишилася хвора мати, – мовила вона, в думці добираючи німецькі слова.

– Фрау мала непогану фігуру, необачно було так її зіпсувати… Ви за цим не шкодуєте?

Новий вираз з’явився на усміхненому обличчі офіцера, та Марія намагалася відігнати від себе страх, хоч спину їй почало обсипати морозом.

– Сподіваюсь, гер офіцер зважить і на мій стан. Його теж породила жінка…

– Німецька жінка, а не більшовицька… – Він додав щось дуже брутальне і брудне, Марія не зрозуміла цього слова, та шерега солдатів вибухла голосним реготом.

– Прошу дати мені дорогу! – Марія ступила на крок уперед.

– Ану, назад, до іншого бидла! – Страшні очі, оскаженілий оскал рота, в куточках уст пузириться слина. Рука піднімається, випроставши два пальці, двоє вибігають з шереги, спрямувавши приклади автоматів просто їй у живіт.

Вже не страх, а жах проймає всю істоту. Приклади не б’ють, все дужче тиснуть, немов місять чашу її лона… Вона неспроможна навіть повернутися, щоб підставити під залізні кулаки бодай спину… Вона силкується задкувати, та ці двоє крокують по-військовому широко, невблаганні автоматні затильники вгрузають у тіло дедалі глибше й глибше, аж поки не кидають дужим поштовхом напівнепритомну жертву на чиїсь несміливо простягнуті з юрби руки.

Хтось довів її додому. Мамині очі, розширені так, що видно самі зіниці. Два поспішних кроки до її ліжка. І раптом нестримний зойк: почалися передчасні перейми.

Вона прийшла до пам’яті десь за місяць. Мами в кімнаті вже не було. І взагалі нічого не було: ні болю, ні туги, ні відчуття власного тіла. Немов висотали її всю, лишивши тільки шкарлупиння, та й воно спливає, мов свічка з чорним скоцюрбленим ґнотиком, на якому ледь тліє тьмяний червонуватий вогник.

… Що ти знала про життя, що ти вмієш, на що здатна? Покірливо сконати, щоб звільнити нелюдам простір?.. Твоє горе, пережиті муки, то – краплина в морі загального горя і загальних страждань. Та море – то грізна сила, коли воно розбурхається. А чутки про загони партизанів по лісах поширюються, в місті теж діють невловимі підпільні групи. Грім учинених їхніми руками вибухів долинув аж у цю кімнату. Твій народ не ліг знеможений під чобіт окупантів… Як їй знайти когось? Де шукати?

… Пелагея Петрівна, двірничиха їхнього будинку, схрестивши руки на животі, стоїть посеред кімнати. Монументальна постать із застиглими рисами обличчя, суворий, важкий погляд. Чимсь первісно могутнім віє від цієї жінки, жартома прозваної Борисом «кам’яною бабою». Та Марії добре відомо, яким ласкавим може бути дотик цих загрубілих у важкій роботі рук, що перевертали її, міняли компреси, підносили до уст ложку з їжею.

– Тітонько Пашо, я завтра піду, – каже Марія, киваючи на клумак, приготовлений одяг.

– Іди! Тут тобі нема чого залишатися. – Слова падають байдуже, ніби йде Марія на звичайну прогулянку. Рука неспішно занурюється у величезну кишеню фартуха, щось з неї витягає. Масний згорток, плитка шоколаду. – Візьмеш. Заробила у хвойди з четвертої…