Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
У короля імперії незримих тіней

– У Пуллах? З якої то речі?

Йозеф Нунке не поділяв подиву Фреда Шульца, проте виказати цього перед своїм підлеглим не хотів, вважав за краще трохи пристрашити його:

– Шеф не любить порушувати атмосфери таємничості навколо своєї персони, а тому уникає зустрічей з людьми, безпосередньо йому не підпорядкованими. І коли вже когось викликає – це або дуже приємно, або вкрай погано. Найчастіше останнє.

– На щось приємне я не можу розраховувати, для поганого теж, здається, немає причин. Втім, я не люблю забігати вперед, спокушати, так би мовити, долю. Поїдемо машиною?

– Літаком. Я вже замовив рейс.

– Шкода, я сподівався трохи подрімати дорогою.

От такої! Що ж то за одна, яка завадила вам спати вночі?

– Якби одна! А то один. Ввалився близько десятої Больман, вже напідпитку – вдень його виписали з госпіталю, і він відзначав цю знаменну подію в кожному шинку, що траплявся дорогою. Уявляєте, як набрався? Співрозмовник з нього ніякий, довелося розважати гостя в інший спосіб. Внаслідок перебрав і я. Мабуть, уперше в житті, ви ж знаєте, у мене нема нахилу до чарки. Та надто нудно було слухати його теревені. Не дурно кажуть, що віслюка взнають по вухах, ведмедя по кігтях, а дурня по балачках. Якщо взяти перше визначення і останнє, саме й буде портрет Больмана.

– Помиляєтесь, доречні всі три визначення, бо кігті в нього є, і досить міцні,– посміхнувся Нунке. – Не раджу в них потрапляти.

– О, він вважає мене своїм рятівником і якщо задушить, то в обіймах.

– Прошу прибути на аеродром загодя, вилітаємо рівно о дванадцятій.

– В такому разі дозвольте зараз-таки відкланятись.

Повідомлення Нунке про виліт у Мюнхен змішало Григорію всі карти. Після дев’ятої він подзвонив в аптеку, попросив, як було умовлено, Магду. Марія, очевидно, чекала, що він зателефонує, бо відразу зняла трубку. «Пане, ви помилились номером, треба бути уважнішим». Кінець речення вона вимовила з притиском і, не поклавши трубки, комусь роздратовано гукнула: – «Треба перевірити, чому не з’явилась Клара».

Отже, дівчина не прийшла, Марія схвильована, хоче з ним побачитись… Учора йому ледве пощастило відшукати Зеллера, історія з підробленими ключами Гельмута дуже збентежила. «Я спробую завтра ж уранці розвідати через нашу людину в поліції про цього Петерсона. Як усі завсідники чорного ринку, він, безумовно, привернув до себе увагу, і його взято на облік. А далі доведеться діяти залежно від обставин. Можливо, фрау Кеніг доведеться випередити події і самій звернутися в поліцію з заявою про спробу вторгнення в її володіння. Все залежатиме від зізнань Клари. Давайте завтра о дванадцятій зустрінемось у кафе біля авторемонтної. Господар кафе – мій добрий приятель, він влаштує, щоб ми могли поговорити наодинці».

І, ось вийшло так, що він не зможе побачитися з Зеллером, отже, й не знатиме, як у Марії справи. Добре хоч, що можна попередити через власника кафе про свій раптовий від’їзд.

Рівно опівдні Фред Шульц зустрівся на аеродромі з своїм начальником. Вигляд у Нунке був заклопотаний – через несприятливі метеорологічні умови виліт затримувався. Лише за три години невеличкий, на два місця, літак знявся в повітря. Протерши рукою спітнілу шибку круглого віконця, Григорій глянув униз. Сірим сувоєм хмар соромливо прикрила земля свою осінню наготу. Вгорі теж пливли хмари – вони скидалися на шмаття, видерте з цього сувою. Літак маневрував між ними, то набираючи висоту, то знижуючись. Григорію пригадалась його остання повітряна подорож, те почуття радості й полегкості, що тоді проймало його. Все обернулося не так, як він сподівався, зовсім не так. Серце заскніло. Це був тупий, нудотний біль. Домішуючись до тривожних думок, він збільшував почуття неспокою. Чому «королеві незримих тіней», як називали Гелена, забажалося побачити якогось там Фреда Шульца? Що чекає на цього бідолаху Фреда в Пуллаху? На яку несподівану небезпеку можна наразитись?.. Щоб не розмовляти з Нунке і мати змогу обміркувати лінію своєї поведінки, Григорій стулив повіки, ніби й справді хотів подрімати.

Та Нунке й не збирався продовжувати почату на аеродромі розмову. Трьохгодинне чекання вкрай знервувало його, і тепер на нього напосіли невеселі думки. Вчора знову виникла сутичка з Гансом, цього разу гостріша, ніж будь-коли. Зустрівшись з сином лише за вечерею, батько побачив, що в того спухли розбитий ніс і губи. «Звідки це?» – поцікавився Нунке, в душі радіючи, що хлопець встряв у якусь бійку, як належить кожному нормальному школяреві його віку. «Я відмовився взяти участь у військовій грі», – байдуже відповів Ганс і простягнув матері свій уже порожній кухоль: «Мамо, налий ще трохи молока, воно таке холодне, навіть менше болить…» Стримуючи гнів, Нунке зовні спокійно запитав: «Чому відмовився? Може, ти занедужав, погано себе почував?» – «Просто я ненавиджу війну», – так само неуважно відповів хлопець, більше думаючи про молоко, що так приємно холодить запалені губи, ніж про незабутий ще жах перед бомбуванням, свої розмови з Лютцом, який так несподівано зник з школи, а потім мало не зник і з його життя. «Ага, ненавидиш війну, – тамуючи лють, констатував Нунке. – Ну, а коли б до нашого дому вдерлися розбійники і на твоїх очах почали знущатися з мами і Труди? Як би ти тоді вчинив?»

Очевидно, Ганс не чекав такого повороту в розмові і тепер, відчуваючи, що його хочуть загнати на слизьке, розгублено кліпав повіками. «Чого ж ти мовчиш?» Білясті брови на хлопчачому чолі здригнулися, поповзли до перенісся. «Тоді, тоді б… – почав він, затинаючись, на хвилину замовк і раптом з викликом вигукнув: – Але ж ішлося про чужий дім! Інструктор гімнастики поставив перед нами завдання: прорватися через польський коридор, захопити Гданськ, зламати опір супротивника, просочитися крізь його оборону і…» Ганс не доказав. «Геть з-за столу! Боягуз, нікчемний боягуз!» Далі вибухла одна з тих огидливих сцен, які потім намагаєшся забути. Нунке, може, і забув би, якби не осудливий холодний погляд Берти і затята мовчанка Ганса…

У власній господі, чорт забирай, почуваєш себе паче в приймах! Може, всі ці розмови – вплив репетитора, який у них колись жив? Берта не любить згадувати про нього, зате Ганс раз у раз посилається на його смаки й настанови. Треба перевірити, що то за тип! Давно про це слід було подумати! Отже, частина провини лежить і на ньому. Він рідко буває вдома і мало уваги приділяє сім’ї. Але мусять же вони розуміти, що він, їх годувальник, обтяжений справами. Ось Трудхен, його маленька Трудхен, та завжди до нього ласкава. Коли вона з граційністю кошеняти треться своєю ніжною щічкою об його щоку, він ладен виконати першу-ліпшу її примху. Пустуха це добре знає і з цього користається… Може, Ганс ревнує його до сестри? Може, йому слід ставитись до хлопця більш поблажливо? Завоювати довіру, ввівши в коло сугубо чоловічих інтересів, пробудити родинну гордість?..

Один лише бог знає, як за це взятися. Мабуть, у взаєминах з дітьми треба володіти чимсь таким, чого в нього немає. От Шульц, зумів же він причарувати ту злючку Ірене, яка його, Нунке, просто ненавиділа. А що, як спробувати познайомити Ганса з Фредом?.. Нунке скоса глянув на спокійне, з заплющеними очима обличчя Шульца і заздро подумав, як безтурботно Фредові живеться, скільки в того попереду можливостей висунутись, досягти чогось вищого, ніж має він сам… Так, треба запросити Фреда додому, попередньо пояснивши йому ситуацію.

А той, кого Нунке вже звик називати Фредом Шульцем, саме в ці хвилини теж думав про свого супутника:

«Для тебе це небо – рідне, і в цьому вже велике щастя. І ноги твої зараз ступлять на рідну землю. Ти цього не помітиш, ти про це навіть не подумаєш. Бо любиш ти не свою рідну землю, а кумирів, яких на ній створив. До одного з них ти летиш оце зараз на поклін, загіпнотизований силою, що нею його наділили тисячі таких, як ти… А може, я применшую постать Гелена? Бачу його у викривленому дзеркалі, де зміщено всі пропорції? І проникливий розум мені видається хитрістю, вміння маневрувати і обирати категоричні рішення – нерозбірливістю в засобах, прагнення якнайповніше виявити свої здібності – кар’єризмом… Принаймні організатор з нього добрий, а рука тверда і нещадна. Рішучості теж не бракує. Він зарані обміркував безпомилковий хід і вже на початку сорок п’ятого подався подалі від «обожнюваного» ним фюрера. Спочатку до Цоссена, а потім у невеличке містечко в горах південної Німеччини – Оландсальм. Коли ж сюди наблизились американські війська, сам виїхав їм назустріч, везучи, як хліб-сіль, картотеку гітлерівської агентури на європейському сході та інші вельми секретні документи, передбачливо захоплені з собою, ніби для схову. Тепер Гелен, якому американці доручили організувати розвідку, звісно, під своїм проводом, почав вбиватися в колодочки і вже не від того, щоб позбутися набридливого опікунства. Нунке не раз про це обережно натякав, а сьогодні, перед дорогою, нагадав ще…»

Легкий американський літак незнайомого Григорію типу міг розвивати пристойну швидкість, і під крило значно швидше, ніж можна було сподіватись, величезною діорамою ліг Мюнхен, з усіма своїми передмістями, безлистими парками, нерозібраними ще подекуди руїнами, сталевою стрічкою Ізара. Десь тут мас бути і та вілла біля Штернбергзее, де розташувався штаб «найпотаємнішої людини двадцятого сторіччя», як називають Гелена в пресі, прагнучи вразити уяву читачів і створити навколо його імені легенду. А недалечко, мабуть, і Пуллах з усім своїм чималим апаратом.

По дорозі з аеродрому до Штернбергзее Нунке компенсував себе за мовчанку в літаку. Певно, він нервував через історію з Больманом і балакучістю намагався розвіяти власні побоювання. Коли тебе викликає вищий рангом, ніколи не знаєш, чи будуть схвалені твої дії, особливо, якщо йдеться про «Організацію Гелена», як скромно іменується розвідувальний центр у Пуллаху. Остерігаючись шофера, Нунке, звісно, не казав цього прямо, але таким був підтекст кожного його речення. Слова, що сипались і сипались з його уст, нагадували дрібну мжичку, органічно зливалися з безрадісним сірим днем, оголеними деревами, шерехом шин об асфальт. Григорій згадав свої два приїзди до Мюнхена під час війни. Її сліди, як видно було з літака, ще не стерлися з обличчя міста, а от із свідомості людей зникли з дивовижною швидкістю. Інакше б він не сидів зараз поруч з Нунке, не їхав би на аудієнцію до Гелена, не стирчав би в Західному Берліні, щоб не дати там прорости злому зерну, засіяному на нову війну. Чому ж у людей така коротка пам’ять? Невже мозок пересічної людини може осягнути лише речі малого масштабу? А величезні катастрофи просто не вкладаються в нього, лякають своєю грандіозністю, люди відвертаються від них, як від чогось незбагненного, настільки стихійно могутнього, що годі й думати про те, щоб його відвернути…

Коли якийсь Ганс по-звірячому вбиває котрусь там Емму, коли сусіда по дому потрапляє разом з усією сім’єю в автомобільну аварію, коли десь поблизу спалахує пожежа, – це надовго западає в пам’ять жителів прилеглих до місця пригоди вулиць. Події ці стають своєрідним календарем, за яким відраховується час. «Це було в рік трагічної загибелі Герлахів…», «Саме в рік цього звірячого вбивства мій старшенький перехворів на кір…», «Пам’ятаєте, ході ще загорівся наріжний будинок?» Пам’ятаєте, пам’ятаєте, пам’ятаєте… А війна? Хіба ж вона, змівши мільйони людей, не торкнулася кожного особисто? Ще й як торкнулася! Але те, що вона принесла, стало передусім «своєю бідою», яка не те щоб застила лихо загальне, а робила його невідворотним, мов фатум, мов розбурхану стихію, спинити яку і осягнути глибини, де зароджуються катастрофи, понад людську силу. Сутенер, що спалив у грубці труп забитої ним полюбовниці, стає страховиськом, одне ім’я якого породжує жах. Убивці ж, які спалили в крематоріях концтаборів мільйони людей, безликі. Надто їх було багато, і про них забули. Для багатьох, для дуже багатьох вони були абстракцією, їх злочини не вкладалися в звичайну людську свідомість, а раз так – про них воліли не думати. Тим більше, що преса, радіо, кіно саме про таку забутливість і дбають…

– Що з вами, Фред?

Григорій лише тепер помітив, що вони під’їздять до високої огорожі з пропущеним угорі дротом. Вілла біля Штернбергзее? Так і є!

Нунке спиняє машину біля брами, показує варті чи то документи, чи то перепустку. Машина від’їздить, зупиняється на протилежному боці вулиці, а вони проходять через врізану в огорожу масивну хвіртку і прямують у глиб парку, де височить гарний, але нічим особливим не примітний будинок.

Охороняють вхід люди в чорних лискучих плащах, з-під яких видно звичайні цивільні брюки. Але виправка в охоронців військова і козиряють вони Нунке та його супутнику, після перевірки документів, теж по-військовому, З вестибюля начальник варти комусь дзвонить, називає прізвища Нунке і Шульца. Вираз обличчя в нього непроникний. Розмовляючи по телефону, він холодними сірими очима обмацує обличчя двох чоловіків, що стоять осторонь, чекаючи дозволу пройти, ніби навічно хоче закарбувати їх у пам’яті. Григорій майже фізично відчуває дотик цього холодного погляду. «Мабуть, саме так дивилась на свої жертви Медуза-Горгона, примушуючи їх кам’яніти», – думає Григорій. Нарешті начальник варти кладе телефонну трубку.

– Роздягайтесь! – кидає він коротко. Очі його блищать невситимим голодним блиском. Запрошення роздягнутись він вимовляє завченим тоном наказу. Чи не над ешелонами в’язнів, привезених до концтабору, він лунав, коли нещасних людей піддавали так званій «санобробці»?

У приймальні Гелена обох відвідувачів зустрів його секретар, теж у цивільному, і теж з військовою виправкою.

– Я вже доповів про ваш прихід шефові, будь ласка, пройдіть, гер Нунке! – запросив він. Його обличчя, постать просто сочилися люб’язністю, ніби зустрічав він не викликаних шефом підлеглих, а своїх власних гостей. – Вам, гер Шульц, доведеться трохи зачекати. Сподіваюсь, недовго. Прошу, влаштовуйтесь якнайзручніше, там на столику нові журнали, попільничка. Як бачите, палити у нас не забороняється, я сам заповзятий курець і розумію, що то важать одна-дві сигарети перед розмовою з начальством.

– Тоді я зараз-таки з цього скористаюсь. Дозвольте запропонувати і вам? – Григорій витягнув пачку «Честерфілд» і простягнув її секретареві.

– Саме моя марка. Вельми вдячний! Охоче випалю сигарету в вашому товаристві, сьогодні шеф не дуже завантажив мене паперами, отже, можу дозволити собі таку розкіш.

Запаливши, обидва сіли біля журнального столика, вгору звилися дві цівочки диму.

– Як там Берлін, гер Шульц?

– Не так добре, як хотілося б, гер…?

– Готгард, Рудольф Готгард, пробачте, що досі не відрекомендувався.

– Позначається поділ на сектори, гер Готгард, а звідси і все інше. У значній своїй масі берлінці недоїдають і замерзають. І велику частку провини за це треба покласти на американську військову адміністрацію на чолі з генералом Клеєм. Американці більше дбають про вивезення наших патентів, про експорт вугілля і лісу, вилучення цінностей, ніж про місцеве населення. Що ж до імпорту… Втім, ви, певно, й самі знаєте, що за м’ясо, зерно ми мусимо сплачувати вдвічі дорожче, ніж вони коштують на міжнародному ринку. Я вже не кажу про «чорний» ринок, де ціни взагалі астрономічні…

– Приємно бачити людину, так добре обізнану з економічним станом країни. Це робить вам честь, гер Шульц. На жаль, інші наші відвідувачі здебільшого розповідають про нові кабаре і «герлс», які там виступають… Радий вам сказати, що в Мюнхені ми дечого досягли в боротьбі з «чорним» ринком. Ви взагалі бували раніш у Мюнхені?

– Я тут народився, але виїхав разом з батьками рано, семирічним хлопчаком. В роки війни довелося відвідати Мюнхен двічі, обидва рази було дуже мало часу.

– О, тоді вам доведеться знайомитися з містом наново…

Григорію хотілось зосередитись, внутрішньо підготуватись до розмови, що на нього чекала, та голос Рудольфа Готгарда невпинно дзижчав над вухом, лагідний, вкрадливий, кожна нота випромінювала доброзичливість і ту перебільшену люб’язність, що так здивувала Григорія, тільки він зайшов до приймальні. Все разом узяте присипало, заколисувало, створювало атмосферу благодушності.

«Він виспівує, мов сирена, що прагне приспати пильність рибалок, – подумав Гончаренко. – А чи не криється тут точний розрахунок? Не дати людині зосередитись, розмагнітити її, щоб предстала вона перед очі аса розвідки кваша квашею. Так би мовити, гра на контрастах. Тут тебе гладять оксамитовою лапкою, а там – по голові обухом…»

І, слухаючи Готгарда, Григорій то кивав головою на знак згоди з тим чи тим твердженням, то вставляв якесь зауваження, думаючи водночас про своє. Думки його ніби текли двома паралельними річищами. У верхньому, мілководному, збивалося саме шумовиння. В глибинному – тугі струмені проривали породу, прокладаючи собі дальній шлях, часом закручувались коловоротом, та, виринувши з виру, знову котилися вперед, долаючи нові й нові перешкоди.

Нунке вийшов хвилин за двадцять і жестом показав Григорію, що тепер його черга зайти. Гончаренко звів запитальний погляд на секретаря, той підхопився на рівні ноги.

– Гер Шульц, екселенц! – доповів він, прочинивши двері.

Григорій переступив поріг, зробив кілька кроків уперед, рука піднялась до скроні.

– Дозвольте привітатись по-військовому, гер генерал-лейтенант: гауптман Фред Шульц за вашим викликом з’явився!

– Що ж, гауптман неіснуючої армії, сідайте! – кинув Гелен і на мить звів на свого співрозмовника очі. Григорій не встиг помітити їх виразу, але в тоні сказаного вчувалася гірка іронія.

– Вона існує, оскільки існуємо ми, її солдати, – урочисто мовив Григорій.

– На все свій час, на все свій час. Не будемо забігати наперед. Знаєте прислів’я: багато вкусив, мало проковтнеш? Отже, доводиться відщипувати по шматочку. Поки що мусимо вдовольнятися такими шматочками, як створювана «промислова поліція» і «робітничі команди»… Коли наспіє час, вони стануть кістяком абверу… – Рука Гелена, що досі спокійно лежала поверх якоїсь папки, стиснулась у кулак, вени на шкірі, поцяткованій коричневими плямами, нап’ялися. – Так само, як і ми маємо стати кістяком… – Кулак піднявся і опустився, ворухнулась лише кисть руки, проте в силкованій стриманості цього жесту таїлась загроза – так хижак ховає пазурі перед стрибком.

Григорій провів язиком по пересохлих губах:

– Радий був би служити цій меті, екселенц!

Гелен уп’явся в обличчя свого співрозмовника пильним поглядом:

– Можливо, ви матимете таку нагоду… Генріх фон Гольдрінг!

«Так он у чому річ, ось причина, через яку тебе викликали. Стережись! У біографії Гольдрінга є дошкульна прогалина – час, що передував твоєму арештові і ув’язненню в таборі для військовополонених. Ти не зможеш довести документально, де вештався, виставити будь-яких свідків. І тоді…»

– Пробачте, екселенц, я не наважився відрекомендуватись вам ім’ям, якого тривалий час позбавлений через обставини, про які ви, звичайно, знаєте. – Тінь смутку і замішання на обличчі згасає, уста стискує короткий спазм болю. – Важко призвичаїтись до думки, що так триватиме довго. Адже ім’я, яким можеш по праву пишатися, то не набір звичайних голосівок і шелестівок, а щось невід’ємне від таких понять, як честь роду, офіцерська честь взагалі. Запевняю вас, це не сентиментальність… – Григорій уриває мову, боячись переграти, інстинктивно відчуває, що саме тут він має поставити крапку, щоб не здатися нав’язливим і надто фамільярним.

– Гадаю, незабаром усе стане на свої місця. – Тон Гелена доброзичливий, вивчаюче холодний погляд на мить сховався під плівкою задуми. – Все мусить повернутися на свої місця! – сказав він, притискаючи на слові «мусить», і очі його в прив’ялих повіках знов ожили, мов лезом черкнули по обличчю Григорія. – Вас здивував виклик безпосередньо до мене? – руба запитав Гелен з відвертістю можновладної людини, свідомої своєї вищості.

– Дуже. Я весь час думаю про причини такої високої честі. Мої заслуги надто малі, проте і якоїсь особливої провини я за собою не відчуваю.

– Не буду від вас приховувати, що зацікавився вами цілком випадково. Мою увагу привернула одна деталь у вашій біографії.

«Починається! Те, чого ти боявся…»

– До ваших послуг, екселенц! – «Не виказуй подиву, не запитуй, яка саме деталь, лише шанобливо вклонись», – наказує собі Григорій. Кожен м’яз його напружився, готовий сприйняти першу-ліпшу команду мозку, щоб відреагувати єдино правильно, ні в чому не сфальшувавши.

Геленові, очевидно, подобається витримка Гольдрінга, його готовність відповісти на будь-яке запитання, стримана шанобливість, з якою він тримається. Вона тішить честолюбність «короля імперії незримих тіней», бо в ній не відчувається ані крихти набридлого підлещування, наївно брутальної спроби здобути його прихильність ціною брязкітливих слів, за якими ховається хіба що страх. З такими він любить побавитись, як кіт з мишею, то попускаючи, то встромивши пазурі. З цим мимоволі хочеться повестись інакше.

– Я хочу запитати вас про Бертгольда, – уточнює Гелен.

Григорій не дає напрузі спасти, в цьому запитанні теж може таїтись небезпека. Може, слід самому перехопити ініціативу.

– Усе моє життя було щільно зв’язане з родиною Бертгольдів, – не кваплячись, ніби вдивляючись у минуле, каже Григорій. – Та вас, певно, цікавить останній етап наших взаємин. Пробачте, я не точно висловився, не моїх з ним взаємин, а обставин, за яких Віллі Бертгольд таємниче зник.

– Що означає слово «зник»?

– Ця загадка й досі мене мучить. Я не можу з певністю сказати, що він загинув, не уявляю, куди він міг податись, крім Швейцарії. Принаймні ми з ним так умовились. Ми вирішили їхати різними шляхами, обмінявшись про всяк випадок дорученнями: моїм, на мою спадщину від батька в Швейцарському Національному банку, і його, на суму, покладену в той же банк, як посаг його доньки, з якою я був заручений. До Швейцарії мені не пощастило потрапити – ви знаєте, що діялось тоді в італійській частині Альп: загони партизанів блокували не лише перевали, а й ті таємні стежки, про існування яких знали тільки контрабандисти. Не буду вас стомлювати розповіддю про своє блукання в горах, це справжня епопея, всю трагічність якої може збагнути хіба що той, хто сам опинився в подібному становищі. В багатотисячному таборі військовополонених я зустрівся з двома такими, як і сам, в обох у них відраза до гір стала нав’язливою ідеєю. Намірившись тікати, я марно сподівався знайти в них спільників – їх не хвилювала втрата свободи, навпаки, саме свободи вони найбільше і боялися. Їм треба було змішатися з юрмищем, одержувати свою щоденну пайку харчів, мати теплу ковдру, щоб укритися. Велетенські зсуви земної кори, серед яких вони блукали, призвели і до зсувів у психіці. Даруйте, я відхилився від теми нашої розмови, та, врешті, вона вже й вичерпана. Я не встиг здійснити свій намір і втекти. Замість Швейцарії, потрапив у камеру смертників, звідки мене визволив Нунке. Гадаю, він вам про це доповідав…

– Отже, ви не знаєте, прибув Бертгольд до Швейцарії чи ні?

– На моє прохання, гер Нунке доручив комусь з наших швейцарських агентів це перевірити. Відповідь надійшла негативна.

– На яку суму ви видали доручення Бертгольдові?

Весь зроблений батьком вклад плюс проценти. Трохи більше мільйона марок.

– А Бертгольд вам?

– Двісті тисяч марок.

По устах Гелена пробігла посмішка.

– Чим же ви пояснюєте таку нерівність?

Григорій відчував – його акції в очах Гелена враз похитнулися.

– Нерівності фактично не було. Я зміркував, що і його і мої шанси одержати гроші найближчим часом дорівнюватимуть нулю: по війні переможці домагатимуться арешту капіталів усіх німецьких вкладників, і банк вичікуватиме.

– Гм… Мільйонна сума… Все-таки ви ризикували.

– Мінімально. Я не ставлю гроші над усе, але не кинув би Бертгольдові до рук такий куш, добре не зваживши всі обставини. Це було б неповагою до пам’яті батька. Та й кому схочеться залишитися жебраком, позбавити себе свободи дій? – Куди ви поділи видане вам доручення?

– Розпалив ним вогнище, коли задубів так, що не мав сил рухатися. В ті хвилини гроші для мене не важили геть нічого. Я не вагаючись віддав би всі скарби світу за дрібку тепла.

Гелен стиха сміється, звуки булькають у нього в горлі, наче він полоще його. Григорій ображено насуплюється.

– Не ображайтесь, Гольдрінг! Слово гонору, сміх мій стосується не вас, а… Я уявив собі Бертгольда в подібній ситуації… як він розпалює багаття за допомогою папірця, що має йому принести мільйон… Не вірю, щоб Віллі на таке зважився.

– А він і не міг опинитися у такій ситуації, бо не наважився б податись у гори навмання. Мені часто спадає на думку, що, відчувши небезпеку, він повернув на південь. Цивільний одяг, знання англійської мови, загодя приготований документ… Можливо, це допомогло б йому дістатися Ватикану, де в нього були зв’язки і де він міг переховатись і при нагоді податися за океан, прибравши вигадане прізвище.

– Ви не робили спроб відшукати його родину?

– Спочатку був позбавлений такої можливості, а тепер… Хто я такий, щоб претендувати на руку Лори? Людина баз імені, без поточного рахунку… Та й почуття під час тривалої розлуки охололо. Бертгольд, звичайно, забезпечив свою дружину і доньку, таким чином… Ні, не думаю, щоб вони бідували.

– Але й не розкошують. Місяців зо три тому я одержав листа від фрау Ельзи. Вона порушила клопотання про пенсію і просила мене, як давнього знайомого, засвідчити, що її чоловік загинув чи зник безвісти. Ось чому я й зацікавився вами, гер Гольдрінг. Як людиною, котра бачила Бертгольда востаннє…

«Ху!.. Тільки й усього? Оце через це я перед тобою викручувався, мов карась, кинутий на розпечену сковороду…»

– Шкодую, екселенц, що не зміг дати вам більш точних відомостей…

– Помиляєтесь, ваше останнє припущення… Втім, на сьогодні про Бертгольда досить. Поставимо проти його прізвища просто знак запитання. І водночас розпрощаємось з Гольдрінгом… Скажіть, Шульц, хтось з групи, очолюваної вами, знав справжнє прізвище людини, яку ви мали викрасти в східному секторі?

– Жоден з моїх помічників. Не думаю, що хтось міг його і впізнати: команду гер Нунке набирав з людей, далеких від оточення Больмана. Готуючись до операції, ми про це говорили.

– У госпіталі, куди ви здали Больмана після викрадення, ви не назвали його справжнього прізвища?

– Я мав точні вказівки щодо цього і здав його як Ріхтера.

– Чим же ви можете пояснити той факт, що американське військове командування тиждень тому одержало від російського командування вимогу повернути їм Вернера Больмана як воєнного злочинця і спійманого на гарячому шпигуна?

– Лише тим, що, перебуваючи на лікуванні, Больман міг сам прохопитись необережним словом. Коли Нунке давав мені завдання, нікого з сторонніх у кабінеті не було. Навряд хтось з його підлеглих знав про задуману ним операцію, бо звістка про арешт Больмана самого Нунке заскочила зненацька, тому, власне, він і вдався до моїх послуг. Що ж до мене, то я з Больманом ніколи раніш не стикався, не знав ані його теперішнього амплуа, ані минулого.

Обличчя Гелена завмерло. Раніше воно здавалося молодшим і не таким худорлявим, тепер же зморшки навколо очей і на щоках, від крил носа до підборіддя поглибились, виразнішою стала дряблість шкіри, блиск очей знову затуманила холодна плівка.

– Ви ще бачилися з Больманом?

– Учора вдень він виписався з госпіталю і ввечері прийшов до мене подякувати…

– Звідки він дізнався про вашу адресу?

– Не знаю, я не допитувався, розмовляти з ним було… важкувато.

– Тобто?

– Бідолаха ледве язиком ворочав. Мова його складалася з самих вигуків… розрізнених слів. Як це буває з людиною, яка добре впилася.

– Нікчема! По-дурному завалитися, втягти нас в таку авантюру і після цього… – Гелен узяв пляшку мінеральної води, наповнив келих, надпив його і, скривившись, відставив убік.

– Дозвольте звернутись? – нерішуче запитав Григорій.

– Говоріть!

– У мене виникла одна думка. Ви щойно сказали, що росіяни вимагають видачі Больмана як воєнного злочинця. Чи не міг хтось з персоналу лікарні, звідки ми його викрали, впізнати в ньому людину, причетну, скажімо, до якоїсь акції у концтаборі чи деінде? Може, саме звідси росіяни черпали свою інформацію?

– Можливо й таке. Втім, не вам сушити над цим голову. І я наказав викликати вас сюди з іншого приводу. Ваш послужний список, чудова характеристика, яку дав вам Нунке, навели мене на думку… – Гелен витримав паузу. Серце Григорія закалатало. – … На думку про те, що ваші знання, підготовка, особисті якості використовують неправильно – в інтересах справи вам слід було б доручити ширший обсяг роботи, особливо зваживши на ваше чудове знання російської мови і обізнаність з вдачею і звичаями росіян.

– Ви дуже ласкаві до мене, екселенц! Хочу вас запевнити: на яку б ділянку мене не поставили, малу чи велику, всюди я працюватиму з повною віддачею.

– Треба сподіватись. Я маю вас на меті для здійснення одного плану, але не хочу квапитись, дещо слід перевірити і ще раз уточнити. Приблизно за тиждень вас повідомить про це Нунке. Він керуватиме нашим представництвом у Берліні й триматиме зі мною безпосередній зв’язок.

– Отже, я можу використати цей тиждень для ліквідації свого берлінського бюро?

– Ні в якому разі! Бюро розшуків – то ваше офіційне обличчя. До того ж – найліпша форма нашого зв’язку з широкими колами населення всіх без винятку зон. У справах розшуків вам доведеться мандрувати в усіх напрямках і по усіх секторах. А для нас, для роботи, яку ми збираємось вам доручити, це має першочергове значення.

Фред Шульц вислуховував розмірковування керівника розвідки з стриманою гідністю, серце ж Григорія Гончаренка лунко калатало, ніби розтулилась рука, що досі його стискувала.

– Пробачте, екселенц, перспективи, які ви переді мною відкрили, так мене схвилювали, що я на хвилину забув про небезпеку, що постійно висить над моєю головою… – Григорій затнувся, кожна риса його обличчя виказувала вагання й сум’яття, руки нервово стиснулись.

Гелен насторожено подався вперед.

– Говоріть! – кинув він владно, гіпнотизуючи поглядом свого візаві.

Григорій більш-менш докладно розповів про історію свого знайомства з Хейєндопфом і про зустріч з ним в Італії, потім глибоко перевів подих, як це робить людина, стрімголов кидаючись у крижану воду.

– Далі!

– Він запропонував мені паралельно працювати на американську розвідку.

– І що ви йому відповіли?

– Обіцяв подумати й під час зустрічі в Німеччині дати відповідь.