Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 34 страниц)

– Саме «Варту на Рейні» грав військовий оркестр, – багатозначно підкреслив Бертгольд.

Так, «Варта на Рейні», усміхнене обличчя фюрера, урочисте Бертгольда, довготелеса чванькувата постать, яку потім довелося «зрізати». Лемке! Та це ж Лемке!

Подих полегшення, ніби після розв’язання важкого завдання. Як усе-таки багато важать у процесі мислення асоціації. Досить було цьому бовдурові почати висвистувати… Стривай, стривай, а з якої, власне, причини тобі треба було копирсатись у своїй пам’яті? Чому тебе так схвилювала розповідь ясноволосого хлопця в пивничці? Який знак рівності стоїть між почутим учора і пригаданим сьогодні? Невже Ганс Брукнер – то Лемке?

Григорій послідовно пригадує випадково підслухану розмову. Тепер усі наведені в ній факти звучать ще вагоміше. Особливо прикмети Ганса Брукнера. Мов перемальовані на кальку, вони точно збігаються з портретом добре знаної колись людини. Він не зміг відразу пригадати, якої саме, бо ні на мить не припускав думки, що Лемке залишився живим. Неймовірність припущення – ось що збивало Григорія з пантелику.

А чи не втрачає глузду він і зараз? Пункт за пунктом він спростовує кожне твердження Крістіана. Не їх вірогідність, а те, як вони відбилися в його, Григорія, уяві, породивши закінчений образ. Хіба мало людей хизуються поважною ходою, високі на зріст, а через порушення функцій щитовидної залози мають великий кадик? Недорозвинене підборіддя також може бути наслідком хвороби. Люди взагалі схильні ті чи ті ознаки накладати на звичні шаблони раніш баченого. Так сталося і з тобою.

Ці роздуми не заспокоюють. Образ Брукнера-Лемке настійливо стоїть перед очима. Не можна нехтувати припущенням, що Лемке пощастило врятуватися. А це пряма загроза для нинішнього Фреда Шульца, колишнього Генріха фон Гольдрінга. Надто багато матеріалів зібрав Лемке про його діяльність у Кастель ла Фонте. І, мабуть, переконливих. Інакше не посмів би він доповісти про свої підозри Бертгольду.

– Можливо, мені доведеться з’їздити сьогодні в Хазенмоор. Чи не змогли б ви мене туди відвезти? – несподівано для себе запитує Григорій.

Шофер вагається:

– Якщо в один кінець, мені не вигідно. Навряд чи я знайду там пасажира на Гамбург.

– Сплата за два кінці. Незалежно від того, вертатимусь я в Гамбург чи затримаюсь у Хазенмоорі.

– Що ж, це мене влаштовує.

– Тоді заїдемо до готелю, мені треба дещо взяти.

Запитання шоферові – експромт. Григорій ще не вирішив остаточно, їхати йому чи ні. Якщо під личиною Брукнера справді ховається Лемке, така поїздка дуже небезпечна. Самому лізти в пащу вовка! Може ж трапитися так, що вони здибаються цілком випадково, незважаючи на всі вжиті Григорієм перестороги. А що, коли самому піти в наступ? З’явитись як офіційному представнику «Родинного вогнища», куди надійшла заява про розшук Ганса Брукнера? Ну й заметушиться! Налякати, що його розшукують як воєнного злочинця за розправу, вчинену в Кастель ла Фонте… І що з того? Оговтавшись від першого переляку, він поспішить ціною моєї голови купити собі заступників у вищих правлячих колах. Поки що він спокійнісінько сидить у своєму закутку. Навіщо ж відкорковувати пляшку і випускати схованого в ній диявола?

Сумніви обсідають Григорія. Коли в холі готелю портьє разом з ключем від номера простягає йому і довгастий конверт, він не одразу це помічає.

– Термінова телеграма, надійшла годину тому… На жаль, я не знав, де вас можна розшукати.

– Це не так важливо. Дуже вам вдячний.

Текст телеграми короткий, всього чотири слова: «Приїздіть негайно Берлін. Думбрайт».

«От і розв’язалося питання про поїздку в Хазенмоор само собою», – думав Григорій, збираючи речі.

Але навіщо так терміново викликає його Думбрайт? Що там сталося?

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Сон у руку

Думбрайт лютував. Він кляв усе на світі, в тому числі й себе самого. Мабуть, себе найбільше. Затримався б хоч на місяць у Флориді, і все було б гаразд. Ходив би, мов бог-громовержець! Гримів громами, шугав блискавками в цих нездар, у цих недоумків. А тепер громи і блискавки можуть упасти на його голову.

Як міг Нунке допустити, щоб школу віддали під начало Шлітсена? Куряче гузно він, а не начальник школи! А пнеться повчати інших. «… Якщо вдумливо ці факти проаналізувати…» Ти нааналізуєш! Під носом у себе не бачиш, а туди ж аналізувати… пачкун смердючий! За кілька днів дві такі події: самогубство Гусєва і втеча Ворона. Що Гусєв наклав на себе руки, втрата невелика, не в ньому справа. Річ в іншому – резонанс серед курсантів, у тому, як вони тлумачать його смерть. Усі певні: Гусєв був не сповна розуму після випробування в апараті, його там замордували. От і провадь тепер дальші експерименти! І винен знов-таки Шлітсен. Підібрав до пари! Один велетень, а другий миршавий недоносок. Та ще пустив апарати на повну потужність! За інших обставин, правду сказати, справу з самогубством Гусєва можна було б зам’яти, не виносити за межі школи. Виробничий брак, тільки й усього. Одним менше, одним більше, це не має принципового значення. Але коли на такому тлі відбувається ще й інша подія – несподівано вибухає бомба… і від того вибуху здригаються стіни школи, підлога тікає з-під ніг, ось-ось завалиться стеля… Ні, такого не приховаєш! За таке доведеться сплачувати.

Хто б міг подумати, що ту бомбу підкладе нікчема, напівмертвий старик, дармоїд, якому вже місце на звалищі. Генерал! Спеціаліст по Росії. Скільки у нас таких генералів без армії у шпарках трущоб і в чергах за тарілкою супу. А у Воронова, бачте, знайшлися благодійники. Ще б пак! Вони, оці нунке і шлітсени, ладні впасти ниць перед кожним мундиром, яким би пошарпаним і зотлілим він не був. Бо й самі тужать за своїми мундирами і регаліями. От і маєте!

Якби Воронов кудись гайнув, забився перед смертю в закуток – це було б ще півбіди. Можна б і списати його, знайти в морзі схожий на нього труп, подати в газету траурне оголошення. Але ж ні. Певно, наостанку старий ще комусь перепродався в котрий вже раз! А щоб набити собі ціну, бо хто ж поласиться на таку коростяву шкапу? – поцупив з сейфа Шлітсена анкети курсантів і деякі цілком секретні документи.

Збіг обставин, наче диявол ворожив. Треба ж було статися, щоб Шлітсен, почувши про Гусєва, кинувся з кабінету, забувши ключі від сейфа в отворі замка. Воронову лишилося тільки набрати на диску потрібну комбінацію цифр, крутнути ключем, забрати теку з анкетами, покласти на її місце іншу, з нижньої полиці, де зберігалися давні архівні матеріали. Старий зубр діяв спритно й вправно. Коли, повернувшись, Шлітсен зазирнув у сейф, ніщо не виказувало, що тут хазяйнувала чужа рука.

Думбрайт уявляє собі цю картину, і кулаки його стискуються. Залишити кабінет незамкненим, забути ключ від сейфа! На таке здатний лише нехлюй Шлітсен. Тепер він зліг, симулює хворобу. Мовляв, того дня з самого ранку почував себе вкрай погано, в голові паморочилося. Тепер його, справді, тіпає пропасниця, тільки не від хвороби, а від страху перед відповідальністю.

Боїться відповідальності й Думбрайт. Все дощенту зжере пожежа, якщо відразу не пригасиш вогонь. А пригасити його можна лише в один спосіб: затримавши втікача. В крайньому разі, знешкодивши його. Та поки що пошуки нічого не дали. Десятки людей піднято на ноги, нишпорять по Берліну і за його межами, а й досі немає жодного втішного повідомлення.

Чомусь запізнюється й Шульц, хоч гамбурзький поїзд прибув півгодини тому. Коли людина тобі вкрай потрібна… коли кожна хвилина на обліку…

Думбрайт рвучко притягає до себе телефон, набирає домашній номер Фреда. З трубки линуть довгі гудки, проте до телефону ніхто не підходить. Отже, вдома Фреда нема. Куди ж, чорт забирай, він міг подітися? Може, подався до Нунке?.. Палець з такою силою крутить диск, що апарат совається по столу. Трубку відразу беруть. Але відповідає не Нунке, а його секретарка: «Ні, на жаль, його нема. Гер Нунке поїхав до школи… Фред Шульц? Ні, не приходив. Гаразд, відразу ж подзвоню».

А той, кого так наполегливо розшукує Думбрайт, сидить зараз з Гельмутом Зеллером у задній кімнаті невеличкої кав’ярні, розташованої поблизу автомайстерні.

– То, кажете, ферейн «Врожай»? – замислено перепитав Зеллер і примружив очі, ніби намагався щось поновити в своїй пам’яті. Хвилину помовчав, занурившись у роздуми, потім махнув рукою. – Ні, так не можна! Мимоволі береш під підозру кожного, а це зле. Сьогодні ж, найпізніше завтра до Гамбурга виїде наш товариш. А вам, Фред, величезне спасибі! Тепер, коли триває підготовка до другого Народного Конгресу, особливо важливо викинути з своїх рядів усіляку погань.

– Послухайте, Гельмут! Чи не зміг би цей ваш товариш виконати одне моє особисте доручення?

– Звичайно. Яке саме?

Григорій коротко розповів про розмову в пивничці, про свої сумніви щодо Ганса Брукнера, змалював зовнішність Лемке.

– Цілком слушно, треба перевірити. Можливо, і сфотографувати. Доберу людину, яка зможе це зробити.

– Буду вам безмежно вдячний, з моїх плечей наче гора спаде, коли дізнаюсь, що то за один… А тепер, друже, час прощатися! Мені й так перепаде за спізнення.

– Пошліться на машину, лайте на всі заставки автомайстра, – посміхнувся Зеллер, – такий, мовляв, і сякий.

Обидва підвелися, міцно потиснули один одному руку. Кожне їх прощання могло стати останнім, і вони це добре розуміли.

? Нарешті! Якщо вас викликають терміновою телеграмою, ви повинні з’явитися негайно! Де вас носило, чорт забирай?

– Якраз не носило, а мусив стояти. Зникла іскра. Мало не півгодини бився, поки рушив з місця. Ось вам доказ. – Григорій, сміючись, підняв угору забруднені долоні.

– Ну, гаразд, швидше мийтесь! І без того стільки змарновано часу.

– Та скажіть же хоч, що сталося!

– Утік Ворон, забравши з сейфа Шлітсена документи.

– Фю-ю! – Григорій упав на стілець. – Коли ж це сталося?

? Очевидно, днів зо три тому, а схаменулися тільки вчора.

– Оце так новина! Ви мене просто приголомшили… А може, то панікування Шлітсена?

– На превеликий жаль, правда. Та мийтесь же швидше, тоді поговоримо!

«Ну й Ворон, ну й молодчага, – змиваючи з рук брудну мильну піну, думав Григорій, – виявляється, не марно я з тобою марудився!»

З туалетної Григорій вийшов, на ходу витираючи руки носовичком:

– До ладу і не помився, так не терпиться про все дізнатися. Навіть голову трохи змочив, щоб прийти до тями, спокійно вислухати вас.

Пересипаючи мову міцною лайкою, Думбрайт почав розповідь про події трагічного дня і про наслідки розслідування.

– Одного я не розумію, містер Думбрайт, – озвався враз споважнілий Григорій, – чому ж усі одностайно вирішили, що документи викрав Воронов? Адже його зникнення нічого ще не доводить. Він, наскільки я знаю, і раніш не щодня бував у школі. Чому одразу підозра впала саме на нього? Адже можна припустити й таке: старому стало погано на вулиці і його забрала карета «швидкої допомоги». Ви дали своїм агентам вказівку, щоб опитали лікарні? Або перевірили морги?

– Він живий і при пам’яті, і тепер зловтішно потирає руки, кепкуючи з нас. Ось вам незаперечний доказ. – Думбрайт витяг з шухляди цупкий аркуш глянцевого паперу і підбив його нігтем у бік Григорія. – Помилуйтеся!

Гончаренко мало не приснув від сміху, взявши в руку аркуш. У центрі його, майже в натуральну величину, було намальовано звичайнісіньку дулю, під якою стояв промовистий напис: «На науку і пам’ять. Ворон».

– Де ви це знайшли?

– В кімнаті, де він мешкає, під час обшуку… Як ви гадаєте, куди він міг податися?

– Скоріш за все до своїх давніх друзів – англійців. Можливо, Воронов і не поривав з ними зв’язку, і деякими нашими неприємностями ми можемо завдячити йому. Якщо не всіма.

– До такого висновку прийшли і ми з Нунке. Отже, пошуки треба провадити в цьому напрямку.

– У нас є своя людина в англійській розвідці?

– Звичайно. Але на зв’язок цей типус виходить раз на тиждень. А ми повинні діяти негайно… Гмм, просто не знаю, що робити.

– А що, коли зіграти у відкриту?

– Тобто?

– У приватній розмові з котримсь з впливових працівників їхньої розвідки укласти, як вони люблять казати, джентльменську угоду: вони нам – Воронова і всі викрадені папери, а ми їм… хай самі запропонують, що їх цікавить.

– Зерно істини в цьому є. Давайте зробимо так: я накажу своїм референтам ознайомитися з наявними у нас досьє, заведеними на більш-менш визначних працівників англійської зони… Відібрані досьє прогляну і сам доберу сприйнятливу для такої делікатної місії кандидатуру… Зателефоную одному приятелю з Двохзональної Економічної Ради і запрошу його разом пообідати. Він має широкі зв’язки, знає де, кого і коли можна зустріти… Ввечері ми з вами вечеряємо в названому моїм приятелем ресторані. Бажано з’явитися в супроводі дами, звичайно, пристойної. Присутність жінки створить невимушену атмосферу і дасть змогу двом спокійно поговорити, коли третій запросить її на танець. У вас є хтось на прикметі?

На жаль, – розвів руками і скрушно зітхнув Григорій. – Боюсь, що скоро на моїй спині виростуть крильця.

– Так вас засмутила розлука з Агнесою Менендос? До речі, як ви допустили, щоб її у вас вихопили просто з-під носа?

– Хіба Нунке вам не доповідав? У Римі її вже не було, коли ми з Вайсом приїхали. Я відшукав падре Антоніо, розпитував господиню готелю, де вона по приїзді зупинилась, але куди вона виїхала, ніхто не знав. Дальші пошуки довелося припинити через того недолугого шукача скарбів, Шлітсенового попихача. Всю епопею Вайса можна було б назвати анекдотичною, якби вона не закінчилася так трагічно. Хто його напоумив шукати спадщину дуче? Коли запала в його дурну голову ця божевільна ідея? В Італії чи, може, ще в Іспанії? Чи не тому, бува, Шлітсен і нав’язав мені в попутники Вайса, що сам збирався поживитися за рахунок покійної коханки дуче? Навіть така думка мимохіть виникає, коли починаєш прикидати так і сяк.

– А знаєте, Фред, останнє ваше припущення не таке неймовірне. Так, так, тепер я починаю розуміти, що спонукало його написати оту гидоту…

– Що саме написати і кому? Чим ви хочете мене ще приголомшити?

Думбрайт витяг з кишені портмоне, розгорнув його і обережно вийняв з-під целофану маленький аркушик, помережений добре помітними лініями старих згинів.

– Ось, прочитайте! Мабуть, уривок з чернеток, випадково не знищений.

Швидко пробігши очима текст, Григорій байдуже знизав плечима:

– Нісенітниця! Наслідки розслідування так широко висвітлювались у пресі, що тема незабаром сама себе вичерпала. Особливо після затримання злочинців. Жодне розслідування не дасть нічого нового. Невже цей папірець міг вас стривожити?

– Не те слово, Фред! Не стривожити, а розлютити… Не по собі дерево замахнувся зрубати!

– Коли людина дурна, кажуть, це всерйоз і надовго. І не варта вона навіть розмови двох розумних людей. Особливо за такої ситуації, як у нас тепер. Дозволите до вечора попрощатися? Я зголоднів, перемерз, не виспався.

– Гаразд, ідіть! Я вам надвечір подзвоню.

Відімкнувши двері своєї маленької квартири, Григорій, як завжди, зупинився біля порога, пильно вдивляючись у непомітні для стороннього ока позначки, що їх він полишав, ідучи з дому. Купки попелу, збитого з сигарети близько дверей, не було, її розтолочила чиясь нога, переступивши поріг. Надто гострими стриміли кутики подушки на ліжку. У піжами, здавалося б, недбало кинутої на спинку стільця, одна з пілок була підгорнута не так, як припасував Григорій.

У шухлядах письмового стола, – а він, звичайно, найбільше цікавив таємничого відвідувача! – на перший погляд, панував лад. Проте і його порушували дрібні прикмети, відомі лише власнику паперів.

Все зрозуміло: вперше за весь час в квартирі зроблено обшук!

Що ж до цього спричинилося? Хто наказав шпикові обстежити господу Фреда Шульца?

Сьогоднішня розмова з Думбрайтом не дає підстав думати, що то він. Навпаки, з неї можна зробити висновок про всезростаючу довіру боса до Шульца. Тоді Нунке? З якої причини? Досі ніщо не порушувало їх злагоди, перед від’їздом вони попрощалися по-приятельському тепло. Отже, якісь підозри могли виникнути у Нунке лише в останні дні, коли Григорія не було в Берліні.

У кімнаті холоднеча, клякнуть ноги. Доведеться все-таки затопити, помитися, перевдягнутись. Нумо! Таж не сиди сидьма, не розкисай! З обшуком вони явно впіймали облизня, бо нічого компрометуючого, анічогісінько знайти не могли. Ну, а причини, їх теж можна встановити, уважно проаналізувавши кожен свій крок.

Григорій походжає коло пічки в тісній комірчині, що править йому за туалетну, стає під душ, з силою розтирає тіло жорсткою рукавичкою. Благословенна вода! І та, холодна, що тугими струменями б’є по спині, стегнах, животу, і та, що закипіла в маленькому чайнику, – ач, як весело і задиристо виспівує сюрчок у носику.

За кілька хвилин чисто вимитий, у свіжій піжамі, з стаканом міцного чаю в руці Григорій сидить, зручно вмостившись у кріслі, навпроти своєї чудо-печі. Тепер можна й помізкувати…

Щовечора, перед тим, як укластися спати, Григорій піддавав прискіпливому аналізу весь прожитий день, незалежно від того, сталося сьогодні щось значне чи ні. Тепер йому треба було проаналізувати кожен свій крок на значно більшому відтинку часу. Без певної системи зробити це було б важко, майже неможливо. Та Григорій, пускаючись у мандри в минуле, визначив головні річища, по яких мусять текти спогади. Що в його діях найвразливіше? Зв’язок з Домантовичем? Марія і її аптека? Зеллер? Діяльність в «Родинному вогнищі», кілька зустрічей з Горенком? Сніданки з Вороновим?

Спогади пливуть не збочуючись, по кожному річищу окремо.

Домантович? Усі зустрічі з ним, від першої до останньої, постають у пам’яті з усіма подробицями. Найменше порушення правил конспірації могло для Григорія і Михайла стати фатальним, і обидва не дозволяли собі таких порушень навіть у дрібницях, виходячи на зв’язок, пильно все зважували, десятки разів вивіряли. Те, що останнім часом зв’язок з Домантовичем обірвався, не наслідок його промаху. Збагнувши, що з школи почала просочуватись інформація, начальство взяло під підозру насамперед колишніх радянських громадян. Та підозра – ще не доказ, а один з логічних висновків, який потребує або підтвердження фактами, або спростування. А фактів, що викривали б Домантовича, якраз не може бути, бо свої повідомлення він давно передає лише через Григорія, так би мовити, з рук у руки. Ні, тут нема чого непокоїтись…

Марія? Прилюдно Григорій зустрічався з нею тільки один раз: у ресторані, перед викраденням Больмана. Нічого неприродного в тому, що він запросив її на танець, не було, в ресторанах то звичайна річ. Могла б викликати тривогу зустріч на вулиці, поблизу поштамту. Але тоді він особливо пильно перевірив, чи за ними, бува, ніхто не стежить, бо його насторожив переляк Марії, коли вона побачила свого колишнього чоловіка. Всі інші їхні побачення відбувалися в кімнаті над аптекою, за власну обережність при цьому він може поручитись. Марії не доводилось навіть виходити з приміщення. Часом йому хотілося посидіти довше. Її безмежна довіра до нього, мужня самотність, жіночність породжували в серці щемку ніжність. Він ні разу нічим себе не виказав, бо не мав права ускладнювати свого і її життя. І ось сьогодні Зеллер розповів про Маріїн від’їзд і клопоти, що йому передували. Бідолашна, скільки всього на неї навалилося! Відвідування моргу, свідчення в поліції, поховання нещасної Клари, формальності, що надавали Себастьяну Ленау юридичне право на власний розсуд розпоряджатися майном фрау Марії Кеніг під час її відсутності, лікарські посвідки для себе, в яких ішлося про потребу серйозного лікування і тривалого відпочинку з огляду на тяжкий розлад нервової системи. Ці посвідки захистили її від повторних викликів у поліцію, дали можливість уникнути зустрічей з фоторепортерами і, зрештою, спокійно виїхати. Куди? Скоріше за все додому. Про це він зможе дізнатися тільки від полковника Горенка.

З Горенком йому треба побачитись у найближчі дні. Як тільки з’ясуються причини обшуку, надійдуть відомості про Ганса Брукнера. Але Григорій має заздалегідь попередити полковника про потребу особистого побачення. Уже сьогодні відправити на ім’я Франца Хердера листівку з зовсім невинним текстом, приміром, таким: «Любий дядечко Франц! За тиждень я, мабуть, закінчу ремонт свого моторолера, якщо спроможусь дістати деякі дрібні деталі. Спасибі за п’ятдесят марок, що їх ти мені в минулому місяці надіслав, тільки вони не пішли нам на користь, батько того ж вечора їх пропив, бо підгледів, куди мама сховала. Більш нічого не присилай, краще влаштуй, щоб ми з тобою неодмінно побачились. Твій небіж Томас».

Існує благенький моторолер, що перебуває в стані перманентного ремонту, існує племінник Томас, над яким збиткується п’яничка-батько, брат Франца. Отже, листування між близькими родичами не привертає нічиєї уваги. Кому спаде на думку виривати з контексту лише перше і передостаннє речення? Хіба що полковникові Горенку, до якого ці листівки потім потрапляють. В даному разі він зрозуміє: Григорію треба дещо уточнити і за тиждень доповісти, причому не через зв’язкових, а в особистій розмові.

Зустрінуться вони, як звичайно, на одній з приватних квартир, усі підходи до якої пильно охороняються. В цьому Григорій може цілком покластися па досвід полковника, його передбачливість. Такої ж максимальної обережності Горенко вимагає від усіх, з ким йому доводиться працювати. Разом з Григорієм вони розробили кілька спеціальних маршрутів для найбільш безпечного переходу з сектора в сектор. Вони пролягають через будинки з подвійними ходами-виходами, через подвір’я з потайними лазами, через наскрізні проходи з вулиці на вулицю… Лінія «полковник Горенко – капітан Гончаренко», безумовно, чиста. А от чи так з Гельмутом Зеллером? З його місією в «Родинному вогнищі»?

Телефонний дзвінок примушує підвестися. Голос Нунке. «Як ви себе почуваєте, Фред?» Григорій не поспішає відповісти, зважуючи, як йому триматись. Потім голосно позіхає і ліниво каже: «А-а, це ви… Моє шанування!» Нунке перепрошує, що, очевидно, його збудив, і відразу заводить розмову про події в школі. Григорій жвавішає: «Так… так… Думбрайт розповідав. Як мені це подобається? Мабуть, так, як і вам. Тим більше…» Осяяний раптовою думкою, він уриває мову. «Ну, ну!» – квапить Нунке. «Тим більше, що я стопроцентний йолоп! – випалює Григорій. – Так, так, цілковитий кретин!» – «Тобто?» – не розуміє Нунке. «Я ж кілька разів здибувався з ним в кав’ярні, де часом снідаю, розмовляв і нічогісінько не второпав!» – «Он як?» – в голосі начальника берлінського філіалу так званої організації Гелена вчувається напруження. «Розумієте, деякі його висловлювання на адресу Думбрайта, Шлітсена, частково на вашу, були, м’яко кажучи, не зовсім доброзичливі. Та я пояснив це собі тим, що бідолаха злоститься на весь світ через свою хворобу. Надто нещасний вигляд він мав. Знаєте, як у Едгара По: «І сидить він, лиховісний, ворон чорний, ворон злісний…» З трубки долинув не зовсім щирий сміх: «У вас палка уява, Фред, а наша робота вимагає аналітичного мислення, а не поетичного сприйняття дійсності. Втім, про все це потім… Коли ми побачимось? Може, ввечері?»

Довелося послатися на домовленість з Думбрайтом, відповісти на кілька запитань про Гамбург, самопочуття Берти і дітей, перш ніж Нунке повісив, трубку. На всі ці запитання Григорій відповідав механічно, бо думки його зосереджені на одному: ось де він схибив – Ворон! Треба було забезпечити собі шляхи відходу, кинути, прощаючись з Нунке перед від’їздом, одну-однісіньку невиразну фразу. Щось на зразок: «Ага, забув вам розповісти про Ворона, нагадаєте, коли приїду…» Вона ні до чого його не зобов’язувала, нічим не зв’язувала, адже розмову, залежно від обставин, можна було потім повернути так і так. Добре хоч тепер, під час телефонної розмови, він зробив єдиний правильний хід – сам пішов назустріч небезпеці.

Про те, що він помітив вторгнення в свою квартиру, тепер, звісно, доведеться змовчати. Не такий Нунке дурень, щоб не пов’язати несподівану Фредову відвертість з переляком через обшук. Хай тішиться думкою, що обшук було проведено шито-крито. А шкода! Так і кортить вибухнути благородним обуренням проти ініціаторів обшуку, покепкувати з поганців, що копирсалися в його речах, лишаючи повсюди сліди своїх брудних рук.

Григорій повертається на своє місце, але від пічки пашить, так і тягне впасти в ліжко. Він справді не виспався, перемерз у холодному вагоні, вкрай стомився. Та й нервове збудження, викликане неприємним відкриттям, починає спадати. Непомітно повіки стуляються…

Гучний стукіт у двері повертає його з небуття. Мить Григорій стоїть, похитуючись, не розуміє, де він і що з ним. У голові ще снуються уривки баченого уві сні. Громаддя якоїсь будівлі з безліччю дверей, круті, майже прямовисні сходи, якими він дереться вгору, тікаючи від погоні. Чорний крук застить світ, б’є крилами по голові, силкується вибити з рук пістолет… Гостре почуття небезпеки й безвиході проймає його всього і примушує остаточно прокинутись. Він справді затискує в руці пістолет, невідомо коли вихоплений з-під подушки. В кімнаті поночі. Хтось гатить у двері.

– Хто такий? Та чую, чую… зачекайте!

Думбрайт, регочучи, ввалюється в прочинені двері.

– Ну й сон у вас, хлопче! – вигукує він. – Мертвого можна підняти! А тепер мерщій прибирайтеся, ми спізнюємось!

Думбрайт відсуває крісло від пічки, сідає і, нетерпляче постукуючи черевиком об підлогу, спостерігає, як одягається Фред Шульц.

«Хоч би відвернувся, тварюка!» – сердито думає Григорій. Йому неприємно прибиратися в присутності сторонньої людини, і він вишукує, чим би допекти босу.

– А знаєте, – кидає Григорій, – боюсь, нас спіткає невдача. Така чортівня наснилася!

– Яка саме? – стривожено цікавиться Думбрайт. Як багато уродженців південних штатів, він забобонний, вірить у всілякі прикмети.

– Ніби ми з вами від когось тікаємо чи когось наздоганяємо, а над нами кружляють з погрозливим карканням чорні круки. Вони все знижуються і знижуються, б’ють крилами по голові, прагнуть дзьобнути в очі. Казна-що, а не сон! Мабуть, дуже натопив, от і верзлося.

Обличчя Думбрайта похмурніє.

– Поганий сон! Походження інтуїції ми не знаємо, механізму її дії не збагнемо, а вона часто попереджає нас через сни, передчуття. Можливо, тут спрацьовує інстинкт самоохорони, що дістався нам у спадок від первісної людини, тепер приглушений віками цивілізації. От чому вві сні, коли контроль розуму слабшає… Адже й психологи, візьміть Фрейда, вважають, що підсвідоме впливає на всі наші вчинки куди сильніше, ніж ми вважаємо. Ви зі мною згодні?

– У даному разі інстинкт мені підказує, що не треба втрачати доброго гумору. Хороший настрій – то півуспіху. Бачились з своїм приятелем?

– Аякже. Обіцяв допомогти. О дев’ятій він сам буде в ресторані, роздивиться, хто є, потім відрекомендує мене потрібній людині.

– Чудово! Може, моя присутність буде зайвою?

– Вкрай потрібна. Ви вмієте створювати навколо себе невимушену атмосферу, пожвавити розмову влучним дотепом, А від першого враження при знайомстві багато залежить. Та й даму нашу вам більше личить розважати.

– Отже, буде й дама?

– Ми за нею заїдемо по дорозі.

– Що ж то за одна?

– Один мій підлеглий, – та ви його знаєте – Хейєндопф, – запропонував мені в супутниці свою знайому, актрису.

– Часом не синьйору Джованну? Співачку?

– Виходить, ви її знаєте?

– Дуже мало, якось познайомилися в Італії.

– Що ж, тим краще. Ну, ви нарешті готові?

– Майже. Лишилося тільки пов’язати краватку і взяти носовичка.

Григорій відхиляє дверцята шафи, і знову впадає в око дещо порушений порядок на полицях. Згадка про обшук остаточно псує йому настрій.

Над столиками плине мелодія модного блюзу. Вкрадливі звуки гавайської гітари млосно рокочуть, ненав’язливо вплітаючись у лейтмотив пісеньки про втрачене кохання. В ній нема ні скорботи, ні туги, це лише сумовито-ніжний спогад про давноминулі дні, і, як спомин, звуки обриваються й тануть. Оркестранти кладуть свої смички на пюпітри, гітарист підводиться і вклоняється. Публіка нагороджує оркестр стриманими оплесками. І знову брякають ножі й виделки, ніби всі квапляться перетравити щойно почуте.

– Як це образливо! – вихоплюється у Джованни. У нас в Італії гарних музик вшановують не так. – Випроставши руки, вона й надалі заповзято аплодує. На неї озираються.

– Непогано виконано, – поблажливо схвалює Думбрайт. – Але, люба моя, пошкодуйте свої долоні! І вуха присутніх. Ми привертаємо до себе увагу.

– Увагу привертає кожна гарна жінка, – приходить на допомогу Джованні Григорій. – Нам з вами, містер Думбрайт, просто заздрять.

– Спасибі, Фред! – Молода жінка кидає своєму заступникові вдячний погляд. – Ви, як завжди, готові стати на захист.

– Бо добре усвідомив дуже просту істину: єдиний спосіб мати друга – самому бути другом.

– Чудові слова, Фред! Зовсім просто, лаконічно і водночас…

– Стережіться, Джованно! – перериває Думбрайт. – Слова на те й існують, щоб приховувати думки. Так принаймні твердять дипломати. Отже, не покладайтесь на слова.

– Як на чиї…

– На мої, виходить, ні?

– Я цього не сказала. Бо знаю вас дуже мало, майже зовсім не знаю.

– Тоді вип’ємо за те, щоб ми теж стали друзями!

– Ви щойно на мене нагримали. Поганий початок для дружби.

– І ви образились? Обіцяю бути ввічливим, обіцяю…

– Тепер і я скажу: стережіться, Джованно! Ввічливість нічого не варта, а дає багато. Глядіть, щоб вам не довелося сплачувати за великим рахунком.

– Це не по-товариському, Фред! Не годиться насторожувати синьйору проти мене на самому початку нашого знайомства. Упередженість – поганий порадник, коли йдеться про встановлення людських взаємин. То вип’ємо за дружбу, Джованно?

Два келихи, торкнувшись, тихо дзеленчать. Думбрайт схиляється й цілує молодій жінці руку. Поверх його голови Джованна посилає Григорію силувану посмішку.

В ресторані народу більшає. Тепер зайнято майже всі столики. Думбрайт уважно їх оглядає, з досадою скривлює нижню щелепу, мов від ниючого зубного болю. Оркестр знову заграв, і пари танцюючих закружляли в проходах, заважають йому дивитися.

– Вже чверть на десяту, – кидає Думбрайт, ні до кого не звертаючись. – Не радив би Крігеру зі мною жартувати! Невже?.. – Обличчя його раптом розпливається в широкій посмішці, він піднімає руку, комусь привітно вимахує. – Пробачте, я на хвильку вас залишу!

Григорій стежить за його кремезною постаттю, що досить безцеремонно пробирається між танцюючими. Невисокий, кругленький чоловічок котиться йому назустріч, теж сяючи посмішкою. На ходу він вклоняється то одному, то другому, до декотрих підходить потиснути руку, на мигах просячи у Думбрайта пробачення за затримку. Григорій відвертається.