Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

Зеллер підходить до Григорія, підіймає капот його «опеля». На майданчику, крім них, нікого немає.

– Що сталося? – тихо запитує механік.

– Хотів заїхати до Марії і попросити влаштувати зустріч з полковником, та, проїжджаючи по вулиці, побачив, що аптека зачинена. Не зупиняючись, проминув її, а коли обернувся, побачив, що за будинком Марії стежать. На кого вони полюють: на торговців наркотиками чи в чомусь запідозрили фрау Кеніг?

– Учора забігав Ернст. Сказав, що в лікарні весь час чергує поліцай, чекає, поки лікар дозволить допитати старого. З розмов поліцая з своїм начальством Ернст зрозумів, що вони шукають тих, хто працював з Петерсоном і Штаубе. Кажуть, притиснутий фактами ватажок їхньої зграї – зубний лікар, розколовся. Визнав, що причетний до вбивства Клари, але зробив це за його завданням Петерсон. На жаль, спіймати вдалося не всіх. Їм не зрозуміло, навіщо Петерсон прийшов в аптеку, – коли його взяли, наркотиків при ньому не було, от поліція і хоче простежити за всіма відвідувачами. Вони думають, що там сховано багато наркотиків і члени зграї полюватимуть за ними. Шкода старого, чудовий товариш, ми багато років працювали разом. Потім він відійшов од нас – боявся за дружину й дитину, але його місце одразу ж зайняла дружина. І ось тепер, коли він знову включився в підпільну роботу, – така безглузда історія.

– У мене до вас прохання: я написав листівку, та, оскільки над моєю головою збираються хмари, я прошу вас переписати її іншим почерком, а цю спалити.

Зеллер пробіг папірець очима.

– Звичайно, так краще, тим більше, що я механік і прохання племіннику полагодити моторолер не викличе підозри.

– Сьогодні вранці мені дзвонив бос, запросив на обід. Думаю, що мені знову доведеться вирушити в Гамбург налагоджувати стосунки з англійською адміністрацією. Вам ще не повідомили, хто цей підозрілий Бауер – Лемке чи ні?

– Нашій людині вдалося зв’язатися з комуністичним підпіллям і знайти потрібних людей. Один з них знає Бауера. Він живе в будиночку його батька.

– З ким із ваших людей я можу зв’язатись у Гамбурзі? Мабуть, після зустрічі з містером Лестером у мене з’являться важливі дані.

– Очевидно, в Гамбурзі ви зупинитесь в одному з найкращих готелів і, звичайно ж, їздитимете по місту в таксі. Так от, на зупинці біля готелю «Атлантик» між дванадцятою і другою годинами вас чекатиме таксі вишневого кольору, ободок коліс пофарбований в сірий колір, на багажнику праворуч маленька кругла вм’ятина. Якщо не придивлятись, вона зовсім непомітна. У шофера в кабіні, навпроти керма, наклеєний портрет красуні з модного журналу. Таких портретів багато, тому на голові дівчини домальована вузенька червона стрічка. Сядете в таксі і попросите повозити вас по місту, показати визначні місця Гамбурга. Таксист запитає, що вас найбільше цікавить, скажете, що цілком і повністю покладаєтесь на його смак. Водій одвезе вас у пивний бар, покаже столик, за який вам треба сісти. До вас підійде людина у світлому піджаку, сяде, зіпреться ліктями на спинку стільця і покладе ліву ногу на праву. Привітається, запропонує вам сигарети, і тоді можете починати з ним розмову. Зрозуміло?

– Цілком. Дуже вдячний вам за Лемке.

– Бувайте. Ваша машина в порядку, я залив повний бак бензину.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Знову Каров

І знову машина мчить по знайомому шосе. Фред курить, а тривожні думки змінюють одна одну і на душі тривожно. Удар треба завдати точно, щоб самому вийти сухим з води. Справа полягає не тільки в тому, щоб помститися за Лютца. Головне – не викликати підозри й «виконати» завдання агента, якого він повинен змінити. Судячи з того, як його оберігають, диверсія серйозна. А становище Григорія дедалі ускладнюється.

Замиготіли перші будиночки Карова. День був на диво сонячний і ясний. Різнокольорові будиночки, криті червоною черепицею, здавались мирними і спокійними. Не вірилось, що довкола точиться жорстока боротьба, хтось виношує плани, як знищити людей, перетворити оці тихі містечка на руїни.

Насамперед Григорій вирішив заїхати в Народну поліцію. В руках у нього гнівний лист брата Лютца, який вимагає якнайшвидше розслідувати справу про вбивство і покарати винних.

У кабінеті його зустрів інший чоловік, який назвався Фрідріхом Шмідтом. Він сказав, що Вальтер остаточно зліг і лікарі не впевнені, що зможуть поставити його на ноги. Чоловік, який прийняв Григорія, був молодий, гарний. Він уже був у курсі справи, знав, що людина, яку підозрюють в убивстві, заарештована. Бауман поки що від усього відмовляється. Дуже важливо знайти свідків, особливо ту жінку, яка того вечора приходила до Лютца. Навіть якщо вона не причетна до вбивства, все одно повинна дещо знати. Пошуки ведуться, але поки що безрезультатно.

Григорій подякував за інформацію і, написавши адресу «Родинного вогнища» на вирваному з блокнота аркушику, попрощався з Фрідріхом Шмідтом.

Попереду чекало найважче: зустріч з законспірованим агентом. Хто він, як виглядає? А головне: яке в нього завдання? Григорій розумів: Нунке боїться свого агента, адже той єдиний, хто знає, що вбивство Лютца організував шеф. Отже, Нунке під тим чи іншим приводом прибере його. Але це вже не стосується Григорія. Він має чітке завдання – одержати інструкції, передати наказ Нунке про повернення агента в західний сектор. Крім того, Григорій упевнений: обережний шеф обставив операцію «Лютц» так, що ніхто, крім їх двох, не втаємничений в деталі справи. Наглядач за гроші повідомляв про всі арешти, які чинила Народна поліція, оскільки серед заарештованих могли бути агенти німецької розвідки. Отже, тюремщик для Нунке не небезпечний, він не буде небезпечним навіть у випадку, якщо випливе на поверхню трюк з отруєнням Баумана. Прізвище шефа ніде не буде згадане. Небезпечний сам агент. Якщо Баумана отруять, агент також залишиться осторонь, але він все-таки існує, й Нунке…

«Втім, навіщо я знову морочу голову? Адже це мене не стосується. Ні, стосується. Зараз агент побачить мене і передасть мені «справи». Значить, у випадку мого провалу або його провалу він викаже мене…»

Григорій напружує силу волі, намагаючись прогнати ці думки і зосередитись на головному: як організувати передачу в тюрму і наступного дня переправити агента і жінку, яка зіграє роль матері Баумана, в західний сектор. Григорій про всяк випадок підготував необхідні документи, щоб агент і жінка могли виїхати на побачення з своїми «престарілими батьками».

Зупинившись біля автомата, Григорій набрав номер і попросив до телефону Еміля Зікке. Той одразу ж відповів. Григорій привітався як давній знайомий, сказав, що сьогодні приїхав з Берліна і привіз дружині Еміля листа від брата. Запитав, де він може його передати.

Після недовгої мовчанки Зікке відповів, що найкраще їм зустрітись у пивному барі, який у п’яти кілометрах на захід від Карова. Пояснив, як туди дістатися, і попросив бути там не пізніше п’ятої години.

Часу було ще багато. Григорію захотілось їсти, і він під’їхав до кав’ярні. Замовив сосиски, чорну каву й став переглядати свіжі газети. На серці в нього потеплішало. Тут були повідомлення про відбудову заводів, будинків, вулиць. Були повідомлення і про те, як німці допомагають Радянській Армії виловлювати гітлерівців, які переховуються під чужими іменами. І раптом – невеличка замітка про перехід до радянської комендатури генерала Воронова, який ще в першу світову війну працював в англійській і німецькій розвідках. У замітці сказано, що Воронов приніс з собою надзвичайно цінний матеріал про американську розвідувальну школу і збирається звернутися із закликом до всіх росіян, обманутих німцями і американськими властями, щоб вони спокутували свою вину перед Батьківщиною.

Обличчя Григорія посвітлішало. Він не міг всидіти на місці. Швидко допив каву, сів у машину і поїхав до бару. Хотілося побачити фрау Марту, але він розумів – це категорично заборонено. До того ж що він може сказати їй? Тільки те, що караюча рука нарешті досягла її сина.

Насвистуючи модну німецьку пісеньку, Григорій їхав по шосе. Назустріч йому час від часу траплялись машини з людьми, одягненими в радянську форму. Йому було радісно й гірко. Так і кортіло гукнути до них, заговорити по-російському, вимовити бодай два-три слова. Але він все голосніше наспівував остогидлу пісеньку. Машин дедалі ставало більше, обличчя у солдат веселі, жваві. Вони відвоювались, чесно виконали свій нелегкий обов’язок і тепер повертаються на Батьківщину.

Григорій проїхав п’ятий кілометр і побачив маленький пивний заклад, що потопав у зелені. Промені згасаючого сонця грали на блакитних скельцях, яскраво-червоний дах з маленькою вежею і мідне кільце на дубових дверях виблискували. Обабіч них на рекламі пінилося в кухлях бурштинове пиво, а поряд стікали жиром рожеві сосиски. Повний камуфляж. Усе тут дихало затишком і спокоєм.

Григорій поставив машину на відгороджений майданчик і ввійшов у бар. Вибрав столик біля вікна і ще не встиг нічого замовити, як до бару під’їхала машина, з неї вийшов білявий чоловік, увійшов у зал і попрямував просто до столика Григорія.

– Вибачте, чи можу я взяти у вас лист для моєї дружини?

– Так, її брат просив передати листа вам особисто.

– Радий познайомитись. До ваших послуг. Вважаю, нам краще пройти в бічну кімнатку, там можна спокійно поговорити. Хазяїн – мій друг і обслужить нас там.

Вони сиділи, зручно влаштувавшись у кріслах.

– Так, ви ставите переді мною дуже складне завдання. Скажімо, жінку, яка принесе передачу, я знайду. Звичайно, за велику винагороду. А як бути з тюремщиком? Коли його притиснуть, він одразу ж викаже мене.

– Саме тому Нунке й наказав вам негайно виїхати у Берлін.

– Але ж у мене тут усе добре налагоджено. Мені потрібно зовсім небагато часу, щоб завершити завдання. Не з медом буде тоді радянській комендатурі і тим німцям, які перекинулись до більшовиків.

– Нунке доручив мені замінити вас і довести до кінця цю справу.

Розмова тривала більше години. Потім Григорій і Зікке сіли в свої машини й поїхали.

Думки Григорія бігли стрімким потоком. Що робити? Відвернути жахливу трагедію – означає викрити себе. Нунке каже, що Зікке добре законспірований, і якщо все зірветься, то підозра впаде насамперед на Григорія. Обшук у його квартирі в зв’язку із зрадою Воронова, поява на горизонті Лемке, арешт Баумана – усього цього цілком досить, щоб викликати недовіру навіть у Нунке, Треба заспокоїтись і тверезо все проаналізувати.

І раптом десь у глибині душі, поза свідомістю, зажеврів вогник надії. Згадалось, як шумлять, схиляючись до Дніпра, верби, миготять човни на сріблястій поверхні води… Зашурхотів пісок на знайомій доріжці, червоні й білі троянди потяглись до нього ніжними пелюстками, торкаючись обличчя, рук, волосся. Потім заблищав, заіскрився сніг, і ось уже пухнасті сніжинки ковзають по його обличчю, пестять, гладять… І вже не пісок шурхотить на доріжці, а поскрипує під ногами цупкий сніжок. Повітря бадьорить, хочеться схопити пригорщу снігу, зім’яти в руці й пожбурити сніжкою у товариша… А ось і знайомий будиночок. На порозі стоїть батько і з радощів не може вимовити й слова, тільки простягає до нього руки. Яке то щастя!..

Нунке, задоволено потираючи руки, посміхається, ходить по кабінету, зупиняється біля телефону, набирає номер.

– Фред, чекаю вас, як тільки звільнитесь. Незважаючи на мою хворобу, ми вип’ємо з вами коньяку. Адже в мене сьогодні ще й день народження. Все інше розповім під час зустрічі.

Молодець цей Фред, нічого не скажеш, так чудово провернув операцію. Правда, це ще не все, під будь-яким приводом треба прибрати Зікке, занадто багато він знає про Нунке. Діяти доведеться обережно. Він добре законспірований, устиг налагодити зв’язки з людьми, і якщо зірветься диверсія, Нунке може здорово перепасти від начальства. А саме виконанням цього завдання він хотів якось загладити свій провал з Вороновим. Знову доведеться звернутися по допомогу до Фреда. Адже зв’язки Зікке тепер відомі тільки йому…

Роздуми Нунке перебиває стукіт у двері.

– А, Зікке, заходьте! Сідайте, дуже радий вас бачити.

– Гер Нунке, коли б ви знали, який я радий знов опинитись серед своїх! Мені вдалося багато чого зробити. Не всі німці там продалися більшовикам. Видавши себе за агронома, я об’їздив чимало об’єктів і скрізь налагодив зв’язки. Мені вдалося потрапити на завод, що виготовляє вітамінне борошно для худоби. Там теж є наші люди. Отруту буде засипано майже в усю продукцію заводу, й таким чином вона потрапить у силос.

Скажіть-но, гер Зікке, – обірвав його Нунке, – люди, з якими ви домовились, надійні?

– Гадаю, що не помилився. Кілька днів тому я передав брикети людині, яка засипле їх у борошно. Мені здається, все зроблено чисто. Коли б не та історія з Бауманом, я міг би зіпсувати ще чимало крові радянській адміністрації. Але переляканий тюремщик попросив зустрітися з ним. Я зрозумів, чим це мені загрожує, і, виконуючи ваш наказ, вибув з Карова, щоб більше туди не повертатись. Гер Шульц про всяк випадок забезпечив мене й Інгу документами. Я – щасливий син, який, нарешті, з допомогою «Родинного вогнища» знайшов своїх «стареньких батьків», їду з дружиною до них у гості. Отже, чекаю ваших вказівок.

– Ви – чудовий офіцер, гер Зікке. Я доповім про вас начальству. Повертатись у східний сектор вам не можна, ми підшукаємо вам тут роботу, що відповідатиме вашому досвіду і знанням.

– Дякую, гер Нунке, в Мюнхені проживає моя сестра. Якщо ви дозволите, я з’їжджу до неї.

– Звичайно, звичайно, гер Зікке. Ви заслуговуєте на відпочинок. Подзвоніть мені через тиждень, і я скажу вам щось конкретніше. Ми вміємо цінувати відданих людей.

Стара Зельма накривала на стіл. Виблискували срібло і кришталь, але від цього будинок видавався ще холоднішим, порожнішим.

Нунке був у гарному настрої.

– Отже, з Бауманом покінчено. Тепер він мовчатиме. Але ви розумієте, Фред, – Нунке зробив багатозначну паузу, – не повинно бути ніяких свідків. Ми живемо в світі, де не можна вірити навіть самому собі. Розумієте, про що я кажу?

– Поки що ні, гер Нунке… Тобто ви кажете про Зікке? Я правильно зрозумів вас?

– Так, Фред. Зікке треба прибрати. Це єдина людина, яка знає деталі операції «Лютц».

– Вибачте, гер Нунке, другий – я. Колись ви зволите прибрати й мене? – розсміявся Шульц.

– Гаразд, Фред, мені зараз не до жартів. Я не маю права провалити завдання, яке не встиг завершити Зікке. Вам знову доведеться у справах нашого «Родинного вогнища» побувати в східному секторі, на заводі, який виготовляє вітамінне борошно для худоби, переговорити з нашою людиною і довідатись, як рухається справа. Повірте, Фред, якби я так добре не ставився до вас, то не звертався б з цим проханням. Але, запевняю, це буде ваша остання поїздка в східний сектор. Я розумію, як боляче дивитись на німецькі міста, де з переможним гигиканням ходять азіатські дикуни. Але мине зовсім небагато часу – і ми зметемо з лиця землі цю комуністичну нечисть. Без союзників вони ніщо, а союзники, як вам відомо, вже відвернулись від них. Скоро ми всім доведемо, що таке німецька нація!

– Гер Нунке, вибачте, що перебив вас. Коли мені треба виїхати, щоб завершити завдання?

– Найближчими днями. Це буде чудовий дарунок радянській адміністрації! Доведеться поголодувати їм і тим, хто працює на них, нарешті вони зрозуміють, яке райське життя несуть їм Ради. Ми здійснимо таку ж операцію і з хлібом, але це вже робитимуть інші.

– Я готовий виконати будь-яке завдання, що принесе користь моїй батьківщині. Хотілося б тільки, щоб ви детальніше ввели мене в курс справи.

– Звичайно, Фред. Отже, я підіймаю келих за вас, за те, що є справжні друзі, які виручають нас у тяжку хвилину.

Дзвенять келихи. Нунке підсовує Фредові закуски і, відкинувшись на спинку стільця, пояснює, як і що треба зробити.

Думбрайт жив у розкішному особняку, без будь-яких слідів бомбардувань. Григорій подзвонив. Двері відчинив солдат в американській формі і мовчки провів Григорія на другий поверх, у кімнату, що слугувала господарю кабінетом. Але там було порожньо. Солдат попросив хвилинку зачекати.

Григорій дістав сигарету, закурив. Дуже дивний прийом. Бос запросив його на обід, обіцяв справжню італійську кухню, спагетті й італійські вина, казав, що вони чудово проведуть час за товариською розмовою. Чому ж він не зустрів гостя? Чому так довго не з’являється?

Нарешті двері розчинились і ввійшов Думбрайт.

– Вибачте, гер Шульц, що я затримав вас. Але сталася непередбачена подія. Адже ви знали дівчину, яка була з нами в ресторані?

– Даруйте, містер Думбрайт, чому «знав»?

– Три години тому, коли я вийшов у ванну поголитись, Джованна взяла мій пістолет і вистрелила собі в рот.

Григорій так і закляк. Джованна, чудова, мила дівчина! Вона пішла працювати за копійки, тільки б не потрапити на панель. Та все одно оцей страшний спрут – багатство й розкіш – обхопив її своїми щупальцями, хотів розчавити. Коли Джованна зрозуміла, що поступово перетворилась на продажну дівку, яку передають з рук у руки, вона не витримала…

– Дуже препаршива історія, – провадив далі Думбрайт. – Але що вдієш? Могла жити, купляти ганчір’я, ходити в ресторани і, хто зна, якби зачепила моє серце, рушила б в Америку й там зробила б кар’єру. Мабуть, вона була божевільною. Ще вранці все було гаразд. Я сказав, що запросив вас на обід, попросив приготувати спагетті. Вона зраділа, що ви прийдете, пожвавилась, повеселішала. Обіцяла все приготувати. Навіть вирушила в магазин. І треба ж, викинула такого коника! Що ж, царство їй небесне, як кажуть в Італії, а нам…

– Так, дурна історія. Але як усе це сталося? Вона не залишила листа чи записки?

– Ні. Був якийсь пошматований папірець, можливо, лист, але Джованна сама його знищила. Я не став склеювати і читати. Що там могло бути важливого, у тій записці? Шкода, звичайно, дівчини. Вона була дуже гарна і на диво розумна. Облишимо цю нудну тему, пообідаємо й поговоримо про інше.

Вкотре вже Григорій насилу подолав бажання вихопити пістолет і розрядити його в цю самовпевнену пику. Але треба триматись.

Вони перейшли в їдальню. Подавав і обслуговував той самий американський солдат.

– Отже, гер Шульц, мені знову доведеться вас потурбувати. Справи складаються так, що вам доведеться ще раз виїхати в Гамбург. Домовившись з англійцями, ми тим самим хоч якось компенсуємо страшний провал з Вороновим. Німецькі комуністичні газети погрожують надрукувати відозву Воронова до всіх росіян, які потрапили в полон або перебігли на наш бік. Та головне не в цьому. Воронов спромігся викрасти секретні документи, в яких йшлося про таємні операції, списки агентів, які працюють на місцях. Розумієте, що це означає? – Думбрайт підвівся й забігав по кімнаті. – Це означає, що треба реорганізувати всю школу, починати все спочатку. Чорт знає що! Скільки разів я пропонував відсторонити від роботи цю свиню – Шлітсена, прибрати п’яницю Воронова. – Думбрайт схопив сигару, хотів припалити, але тут же кинув її. – Навіть не уявляю, хто може тепер очолити школу. Вони на місцях за декілька днів виловлять усю пашу агентуру, а ми ж зовсім нещодавно відправили групи в прибалтійські райони і в Закарпаття.

Він бризкав слиною, говорив безперестанку. Григорію ніяк не вдавалося вставити хоч слово у потік цих гнівних викриків і лайки. Нарешті, скориставшись паузою, Григорій проказав:

– Містер Думбрайт, вибачте, але я нічого не розумію. Де зараз Воронов?

– Дідько його знає. Та й яке це має значення – в Берліні чи в Москві? Важливо те, що з сейфа викрадена вся секретна документація. Тепер зрозуміло, звідки просочувалась інформація, – зрадник давно продався росіянам. Ось чому один за одним провалювались наші люди.

Бос знову потягнувся до коробки з сигарами. Акуратно обрізав кінчик, закурив, відкинувшись у кріслі.

Григорій сидів мовчки. Здавалось, він розгублений і пригнічений повідомленням Думбрайта. А серце в нього співало. Отже, його ініціатива, що навіть полковникові здавалась фантастичною, виявилась дійовою. Врятовано від небезпеки Мишка Домантовича, неоціненного друга і товариша, який весь час ходив по лезу ножа. Відтепер, як сказав бос, усі провали приписуватимуть Воронову – інших росіян на якийсь час облишать у спокої. Одне Григорію було не ясно: справді Воронов погосподарював у сейфі Шлітсена чи й тут не обійшлося без Домантовича. Втім, істотного значення це вже не мало…

З роздумів його вивів голос боса:

– Гер Шульц, я настільки схвильований усіма цими неприємностями, що при згадці про Воронова втрачаю над собою контроль. Це не властиве нам, американцям, тому я іноді ловлю себе на думці – чи не час мені на відпочинок? Ми з вами повинні детально обговорити вашу розмову з Лестером. Я нарешті отримав остаточні повноваження запропонувати англійцям досить великий пакет акцій «Гамбурзько-американського акціонерного товариства». Звичайно, якщо англійська адміністрація допоможе розгорнути роботи на верфях.

– Але ж я домовився з Лестером, що він все обговорить зі своїми колегами і приїде для остаточної розмови до вас…

– Так, так, він був у Берліні два дні тому, а мене викликали в Мюнхен, і ми не зустрілись, – не дав йому докінчити Думбрайт. Я дістав доброго прочухана за Воронова, а вже коли спіткнувся, то мене одразу ж почали лаяти і за повільність переговорів з англійцями. Буду відвертим: якщо вдасться завершити справу в Гамбурзі – нам багато чого пробачиться і спишеться. Гроші зроблять своє. Тому я хочу, щоб ви вирушили в Гамбург, не чекаючи приїзду Лестера. Він приїде, потім поїде знову радитися з своїми людьми, і справа затягнеться. Треба вирішити все на місці. У мене є план усіх верфей з детальною розробкою того, що відновлювати. Звичайно, всі роботи провадитимуться як відбудова порту. В Гамбурзі жахливо безробіття, і залучити на свій бік голодних робітників не дуже важко. Втім, Лестер – хитрий ділок, який уже не раз пропонував нам різні послуги. Він знає, як діяти. Організує виступи соціал-демократів, а коли розпочнеться ремонт суден, розгорнуть роботу майстерні, тоді й акціонерне товариство перебудує свою роботу, й ніхто не заперечуватиме проти цього – як кажуть, голод не тітка, «Гамбурзько-американське товариство» зможе прогодувати чимало людей.

Григорій ніяк не міг визначити лінію своєї поведінки. З одного боку, дуже хотілося ще раз поїхати в Гамбург, детальніше довідатись про Лемке – він це чи не він? Однак тепер це було вже не таким важливим. Шукала розрядки ненависть до Нунке. Григорій міг завдати йому два найболючіші удари: повідомити, як Бертгольду, хто він такий, тобто розкрити себе, розповісти Берті й Гансу, хто справжній убивця Лютца. Для цього треба поїхати в Гамбург, бо, як тільки буде зірвано диверсію з отруєнням худоби в східному секторі, Нунке запідозрить Григорія, бо ніхто, крім нього, про це не знає. Тоді одразу ж спливе історія з Вороновим, обшук і все інше. Словом, необхідно відходити, але робити це красиво.

Слова боса доходили до Григорія наче крізь товщу води. Думка пульсувала в пошуках правильної відповіді. Зараз ні в чому не можна промахнутися. Завтра, очевидно, відбудеться його зустріч з полковником, і тоді все вирішиться. Значить, треба відтягти час, виграти у Думбрайта кілька днів.

– Мені б хотілося, щоб ви виїхали негайно, що швидше це вирішиться, то краще для вас… – долинуло до Григорія.

– Звичайно, містер Думбрайт, я все розумію, але мені доведеться на кілька днів затриматись у Берліні. Я вже призначив ділові побачення. Потім треба відзвітувати про свою поїздку в східний сектор. Це також не можна відкласти. Постараюсь виїхати в Гамбург днів через два…

– Ну що ж, домовились.

– Дозвольте йти?

– Йдіть.

– Ну і задав же ти мені задачу, – похитав головою полковник.

Вони сиділи в маленькій затишній кімнаті. М’яке рожеве світло точилося на низькі рожеві канапи, загравало з кришталем і порцеляною, що, наче на параді, вишикувались у скляній гірці. А на вікні, серед сірих шовкових фіранок, підстрибував у клітці папуга.

– Я все розумію, але наказ є наказ – якнайшвидше забрати тебе звідси. Тепер усі підозри можуть збігтися. Але, з другого боку… вони ще вірять тобі. Та й справ незавершених чимало: Лемке, Гамбург, школа. Після втечі Воронова Домантовичу, звичайно, стало легше, ти кажеш, його навіть пророчать у керівники російського відділу. Ну й молодець же ти, Григорію!

– Про Домантовича я дізнався від Больмана. Він був добряче напідпитку, і доводилось ставити йому навідні запитання. Але навіть у п’яному стані цей лобуряка розумів, що розповідати про шкільні справи не можна. Можливо, якісь деталі знайдете в цих плівках. Проявите їх, і багато чого стане зрозумілим.

– Я мушу подякувати тобі за Воронова від імені командування. Бачиш, як воно вийшло: він не тільки перебіг, а ще й прихопив важливі документи, роздягнув школу догола, і задоволений старий чорт про одне тільки мріє: матінку Росію побачити. Цікава постать… А в Москві вимагають берегти тебе, забрати якнайшвидше…

– Мені потрібен ще тиждень-два, аби завершити те, чого без мене ніхто не зробить: запобігти диверсії з худобою і з’їздити в Гамбург. Я повинен побачити родину Нунке – дружину і хлопчика. Головне – хлопчик. Треба зберегти в ньому те зерно людяності, що його виростив у ньому Лютц. Врятування хлопчика, через якого він загинув, буде незримим, але вічним пам’ятником Карлу. Я відчуваю, що з Ганса може вирости чудова людина, талановитий художник. Про це писав Лютц, а батько не дозволяє Гансу займатися живописом. Можливо, вони переїдуть у східний сектор – там проживає брат Берти…

– Я все розумію, але боязко відпускати тебе в Гамбург. Адже може статися так, що, поки ти будеш у Гамбургу, нам доведеться відвернути диверсію з отруєнням худоби. Може, вчинимо так: ти перш за все вирушиш на цей завод і одержиш інформацію, чи отруєні вже суміші і на які ферми їх відправлено. А тоді можеш їхати в Гамбург.

– А якщо хоч частину товару вже відправлено, мені доведеться негайно зникнути? А як же Домантович?

– Про Домантовича наказу нема. А от про тебе все розписано. Приїдеш у східний сектор на машині, а ми організуємо тобі «автомобільну катастрофу». Потім, залежно від обставин, швидко поховаємо як невпізнаного або ж покладемо в госпіталь.

– Що й казати – райдужні перспективи. Сподіваюсь, про «мою смерть» ми домовимось детальніше?

– Поки що лише уточнимо місце зустрічі, а день і час – після твоєї поїздки на завод. Тобі подзвонять. І полковник назвав пароль.