Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 34 страниц)

Втім, якщо сьогодні подзвонити й попросити дозволу прийти завтра вранці…

Парубок, якого фрау Емма назвала Крістіаном, уриває і його роздуми. Він іде до проходу, весело гукаючи до компанії біля сусіднього з Григорієм столика:

– «Чого ви тут шепочетесь, га? Які це у вас завелися таємниці? Забралися казна-куди і голосу не подадуть!

– На коли ми домовлялись, га? На коли? – сердито озвався чорнявий молодик, чимось схожий на свого білявого товариша.

– Так затримав же Блейберг, сам бачив.

– Чого він до тебе в’язне?

– Сподівався на гостинець від батька. Мовляв, без мене він не знайшов би такого покупця, стояв би ваш старий будинок пусткою.

– Овва, коли це було! Я ще жив у Хазенмоорі, коли поруч з нами оселився той тип. Він і досі такий дивний?

– Слухайте, хлопці, що я вам скажу! – Крістіан присунувся ближче до стола і заговорив притишеним голосом. – Вся його історія – то суцільна брехня, він не той, за кого себе видає. Батрак! Добрий мені батрак, який за обшарпану халупу платить такі грубі гроші. Батько ж не хотів продавати, збирався розібрати будинок, використати ліс на розширення хліва і стайні, а він усе накидав і накидав. Йому конче треба було десь осісти! – Рука парубка лягла впоперек горла.

– Не бачу нічого дивного, – втрутився третій з присутніх за столом. – Усі біженці насамперед дбали про дах над головою і клапоть землі під город. Ти, Крісті, завжди щось вигадаєш…

– А ти послухай, ти краще послухай. Як поводять себе інші в його становищі? З усіх сил прагнуть зав’язати добросусідські взаємини з людьми, які живуть поруч, з рання й до смерку гнуть спину над грядками, щоб мати на перший час картоплю, брукву, різне там зілля. А цей і в очі нікому не дивиться, хіба що хитне головою. У землі для годиться подлубається, подлубається, та й кине лопату просто на грядці – хай іржавіє. Сам же замикається в хатині – і нічичирк. Сидить самотою, мов вовк у темній хащі. І потім…

– А може, людині після загибелі сім’ї, оселі і жити несила, – не досить впевнено заперечив чорнявий.

– Тоді б він не набивав так свого черева, от що! Та не абичим, а такими наїдками, саму назву яких ми вже забули.

– Звідки це відомо? Ти що, заглядав йому в горщики?

– Твоя ж мати, моя тітка, підгледіла. Та й інші бачили, як він купував продукти на чорному ринку. І не якусь там бляшанку згущеного молока, а все найпоживніше, найсмачніше. Платить, скільки заправлять, аби доверху набити свій рюкзак.

– Коли маєш гроші, чому не поласувати, – примирливо кинув третій співрозмовник. – Я б, хлопці, оце з’їв повнісіньку сковорідку пряженої яєчні… знаєте, з салом, щоб аж шкварчало. А потім пивка… Ух, смакота! Аж слина набігла! На твоєму місці я б уже до нього підкотився, поласував би.

– Не клей дурня! – гримнув чорнявий і повернувся обличчям до свого брата в перших. – Крісті, що ж ти думаєш?

– Ганс Брукнер – фальшиве ім’я, ним прикривається хтось інший. Особа, якій є чого ховатись. Може, засуджений до страти карний злочинець, а може…

– Ну? Чого ж мовчиш?

– Можливо, хтось з гітлерівської верхівки. Не всі вони сіли на лаву підсудних, не всім пощастило втекти.

– Дядько перед оформленням купчої бачив його документи.

– От утнув! Та коли він з їхньої чорної зграї, йому б виготували який завгодно. Або скористалися з справжнього, прибравши його власника. Якийсь бідолаха Ганс Брукнер, сільськогосподарський робітник з Саксонії, безумовно, існував. Я кажу: існував, а не існує, зрозуміло? Навіщо марудити собі голову, коли є готова біографія малопомітної людини, яка через свою звичайність і придатна для таких от випадків? Кому спаде на думку шукати когось з гітлерівської кліки під личиною батрака?

– Та він же пикою не вийшов, цей Брукнер! Згадай-но його обличчя. Все підборіддя пішло в кадик…

– Не всі народжуються красенями. Натягни на Брукнера генеральський мундир – і грубість рис у твоїй уяві одразу ж перетвориться на вольову зібраність чи щось подібне. При цьому зваж: людина, яка ховається, щомиті мусить дбати про вираз свого обличчя, і це відвертає її увагу від іншого. Тільки дуже добрий актор може цілком опанувати всім своїм тілом.

– Не розумію, куди ти хилиш.

– Брукнера виказує його хода. Вона відразу впала мені в око. Він не йде, він поважно і гордовито простує вперед. Так і здається, наче за ним суне кільканадцять чоловік почту.

Дістався до гамбурзького готелю Григорій близько десятої. Надто пізно, щоб дзвонити в незнайомий дім, турбувати фрау Берту телефонною розмовою. Та й хотілося швидше в ліжко – у номері було незатишно й холодно, під поривами вітру нудотно й настирливо дзеленчала котрась з шибок, навколо якої, певне, повідлуплювалась замазка. Цей звук нестерпно дратував, заважав зосередитись на тому, що конче треба було ще раз обміркувати, не давав і заснути. А втім, утома незабаром зморила. Григорій не помітив, як склепилися повіки, а набридле дзеленчання перетворилося на басовите гудіння. І ось він уже лежить у високій духмяній траві, щоку йому лоскоче рожево-червонувата голівка прим’ятої конюшини, над якою з невпинним дзижчанням кружляє діловий джміль. Проти сонця кожна волосинка його волохатого тільця світиться, тепер видно, що він зовсім не чорний, як здавалося, а брунатно-медовий.

Здавалося, цей єдиний сон устиг побачити Григорій. Та коли він прокинувся, денне світло вже просочувалось у кімнату. Свіжа голова, пружність у всьому тілі свідчили про добрий спочинок.

Годинник показував восьму. Отже, є час не кваплячись прибратися і поснідати. Про свій прихід він вирішив не попереджувати фрау Нунке. Бува, призначить побачення на другу половину дня, тоді його плани полетять шкереберть, виїхати доведеться тільки ввечері. Шкода, звичайно, що він не покінчив з усіма справами вчора. І надало ж йому в таку негоду вирушити прогулюватися, забрести в оту пивничку! Згадка про вчорашній вечір шкрябонула по серцю, наче вістря голки. Ганс Брукнер – ось у чому річ! Батрак, котрий походжає по містечку, мов велике цабе, і тишком-нишком ласує наїдками, про які люди в його становищі не можуть навіть думати… Все-таки цікаво: чому розповідь про цього типа бентежить і досі? А пропади він пропадом! Тут, на прибережній рівнині Північного моря, осіло чимало тих, кому не пощастило потрапити на заокеанські транспорти. Та ворота в Атлантику, як і раніш, ваблять, тримають кожного близько Гамбурга, мов на прив’язі. Можливо, Ганс Брукнер теж з таких, але чому тобі спало на думку, ніби ти десь його бачив? Нісенітниця! Гра збудженої вином і пивом уяви…

На світанку вітер ущух, ніби перетяли йому вільний простір кучугури хмар, які він сам і нагнав. Вони зависали зовсім низько, здавалося, осіли на дахи будівель. Крізь густу сітку дрібної мжички Григорій ледве побачив контури замовленого таксі.

– Куди накажете?

Гончаренко назвав потрібну вулицю.

– Далеченько. Та ті, хто там побудувались, витягли щасливий жеребок. Район майже не потерпів від бомбардувань. Квітуча оаза серед пекельного вогню, що поглинав Гамбург… Усі ми тут були, мов на долоні у диявола… Нас, моряків, списали на берег і перевели в рятувальну команду. І досі не збагну… – Водій раптом зблід і урвав мову: повз його машину, мало не зачепивши її могутнім крилом, промчав «студебекер», з кузова якого щось насмішкувато вигукнули солдати, регочучи і вимахуючи руками. Таксист вилаявся і витер носовичком спітніле чоло. – Нічого, рано чи пізно, а ми з ними розквитаємось. Поразка іноді навчає більше, ніж перемога. І коли ми знову візьмемося до зброї…

– Хто «ми»?

– Як хто? Німці, звичайно.

– А-а, – розчаровано мовив пасажир. – Я гадав, ви маєте на увазі щось конкретніше… – Зачувши в цьому зауваженні глузливі нотки, водій підозріло скосив оком у бік пасажира, але з виразу його обличчя нічого не зміг прочитати: той скоріше збайдужів до розмови, ніж зацікавився нею, бо з явним нетерпінням позирав крізь віконце на охайні будиночки, що визирали, на бульвар і шосе крізь плетиво чорного гілля.

– Ось ми й на місці. Вам, здається, дев’яносто сьомий?

– Угу.

– Мушу доїхати до перехрестя і там розвернутися – дев’яносто сьомий по другий бік бульвару.

– Вам доведеться десять-п’ятнадцять хвилин на мене зачекати. Можете не виключати лічильника.

– О, це залюбки! – розсміявся водій і хвацько загальмував, зупинивши машину якраз навпроти хвіртки чавунного ґратчастого паркану.

Незважаючи на дощ, у палісаднику хтось порався. Коли Григорій ступив на алею, що вела до ґанку, назустріч йому випросталась чоловіча постать у лискучому гумовику. З-під чорного капюшона, що облямовував обвіяне обличчя, на нього глянули пильні, світло-сірі очі.

– Гер Гедлер, якщо не помиляюсь?

– Так, Роберт Гедлер, капітан торговельного флоту у відставці,– чомусь наголосив на останньому слові господар дому. – Чим можу служити?

– Лише прийняти найкращі побажання від вашого зятя і повідомити шановну фрау Берту про прихід Фреда Шульца з листом від гера Нунке. Пробачтесь, будь ласка, за мій непристойно ранній візит: я в Гамбурзі проїздом, мушу виїхати сьогодні ж, першим поїздом.

– Тоді не будемо гаяти часу. Прошу вас, заходьте!

Вони зійшли на веранду, перетнули хол і велику кімнату, що правила, судячи з умеблювання, за вітальню і водночас їдальню. Кинувши погляд на неприбраний після сніданку стіл, капітан Гедлер попросив пробачення за ранковий розгардіяш:

– З появою внуків у домі все пішло шкереберть. Дружина ледве встигає з ними впоратися. Ніби їх не двійко, а цілий табунець. Відносний порядок панує лише на моїй території, куди вас і запрошую. – Він прочинив двері в свій кабінет. – Розташовуйтесь, у тій шухлядці знайдете непогані сигари, а я зараз попереджу дочку.

В кабінеті господаря дому все було припасовано так, щоб у невеличкій кімнаті забезпечити якнайбільше вигод. На зразок корабля, де раціонально використовується кожен сантиметр, щоб створити в плаванні умови для роботи і відпочинку. Проте кімната не нагадувала каюти з обмеженим простором. її стіни ніби розсував вільний простінок з єдиною картиною посередині, під якою на спеціальній підставці стояла дивної краси мушля. Було щось споріднене в шалі морських хвиль, які, накочуючись одна на одну, химерно вигинаючись, бились о невидимий на картині берег, і закрутками мушлі, що немов навічно закарбувала цей безнастанний рух моря, увібравши в себе його мінливі барви…

– Бачу, і вас полонила ця черепашка? – почув Григорій позад себе голос капітана.

– Зачарувала. Не інакше як її вам подарував сам Нептун.

– У вигляді п’яного матроса в одному з портів Індійського океану. Я не збирач екзотичних сувенірів, та, побачивши цю красуню, вигріб з кишені все, що мав. Хотів подарувати нашому музею і… просто не наважусь з нею розлучитись. Здається, ввібрала вона в себе і частку мого життя, пов’язаного з морем. Гляну на неї – і відразу зринають перед очима шляхи моїх далеких мандрів, неозорий океанський простір, шатро неба над головою, поцятковане отакенними зірками, дуже дихання солонуватого вітру… Чаклунство якесь, та й годі!

– Чи не зарано ви пішли на пенсію? Я знаю капітанів далеко старших від вас за віком.

Обличчя Гедлера враз спохмурніло.

– Так склалися обставини, – кинув він коротко і відразу перевів розмову на інше. – Як там Йозеф?

Загальними фразами Григорій розповів про обтяженість Нунке роботою, про засмоктуючий темп берлінського життя, складність стосунків з представниками окупаційної влади. Капітан Гедлер не переривав його запитаннями, здавалось, і не слухав, час від часу нетерпляче позираючи на двері. Те, що Берта забарилась, його явно дратувало.

– От і збагни жінку, навіть коли вона твоє власне дитя. Здавалося б, дізнавшись, що лист від чоловіка, мусить на крилах летіти, а вона ніяк не прибереться. Я ж попередив її, що у вас обмаль часу, могла б…

Телефонний дзвінок не дав йому закінчити. Гедлер сердито глянув на апарат і знехотя зняв трубку.

– Так, капітан у відставці Гедлер. З ким маю честь? А… моє шанування!.. Угу, зі мною з цього приводу говорили, і я вже дав відповідь… Ні, категорично ні! Ви перебільшуєте мій вплив і мої зв’язки! До того ж я не звик діяти наосліп… Я мушу знати, задля кого ризикую і, головне, піддаю риску інших. Високий сан ще не ознака високої цінності для суспільства. Ах, так? Тоді нам взагалі нема про що говорити! Шантажувати і залякувати себе я не дозволю, хоч ким би не був ваш протеже з Хазенмоора! – З трубки ще долинав рокіт густого баритона, та капітан Гедлер з силою натиснув на важіль, відпустив його, знову натиснув і відпустив, не даючи змоги своєму небаченому співрозмовникові ще раз зателефонувати.

Гнівний вигук капітана, яким він обірвав розмову, став для Григорія ключем до почутого. Протеже з Хазенмоора! Певна річ, ідеться про Ганса Брукнера. Від капітана вимагають, щоб вій допоміг його кудись вивезти, можливо, за кордон. Як знайти привід і викликати тестя Нунке на одвертість?.. Запропонувати свою допомогу? В чому, проти кого? Все, що не скажеш, прозвучить нетактовно. Випадковому свідку чужої телефонної розмови належить удати, ніби він нічого не чув. Так вимагають правила благопристойності, порушувати які тобі не слід, бо капітан і досі вкрай роздратований.

– Ви почуваєте себе зле, гер капітан? Може, подати води, когось покликати?

– А-а… що? – запитує господар дому, ніби прокинувшись і вперше згадавши про гостя.

– Вам недобре, гер капітан?

– Пусте, звичайний тиск. У додаток до пенсії я набув ще й гіпертонію. І коли попускаю віжки, відразу відчуваю її. Даруйте, що не стримав себе у вашій присутності. Врешті, я зашкодив лише собі, а не типові, з котрим розмовляв.

– Я зміг би вам стати в пригоді?

– Дуже вам вдячний, але поки в цьому немає потреби. Хоча… про всяк випадок перекажіть Йозефові таке: відомі йому особи безсоромно втручаються в моє родинне життя, ставлять мені на карб листування з Рупертом, загрожують позбавити пенсії. Йому відомі обставини, за яких я був змушений подати у відставку. Якщо я тоді не погодився танцювати під дудку пройдисвітів від політики, то тепер не танцюватиму й поготів. Пенсію я заслужив багаторічною сумлінною роботою, і ставити її в залежність від того, в якій зоні проживає мій син, вважаю порушенням будь-яких правових норм.

– Якщо гер Нунке запитає, що саме спричинилося до ситуації, яка виникла останнім часом?

– Моя відмова від деяких сумнівних доручень. Ці пани розраховували… Пробачте, йде Берта… Мені не хотілося б турбувати її своїми неприємностями, – кинув капітан.

Берта ввійшла задихана, ніби їй довелося дуже квапитись.

– Ти гніваєшся? – запитала вона батька і на мить затримала його біля дверей, поклавши йому на плече руку. – Але я справді поспішала! Якби не пустощі Труди… їй, бачте, заманулося побавитись електромлинком для кави, і там щось зіпсувалося. Мама просить, щоб ти подивився… Діти, о, ці діти! – Берта стомлено впала в крісло, стримано привіталася з Григорієм і роздратовано кинула:

– Він мусив би приїхати сам!

– Гер Нунке дуже шкодує, що його затримали непередбачені справи. Мабуть, у листі…

– Справи, завжди термінові справи!.. Це стає настільки нестерпним… Є обставини, за яких… Ліз я ховала сама. Ви не уявляєте, який то був жах. Дівчинка згоріла буквально за тиждень. Я втратила розум, я не йняла віри, мене силоміць відтягли від труни… Чужі руки, бо він… Хоча б тепер, у річницю її смерті… Самота, боже, яка самота! Все життя самота. Чекання листів, короткі зустрічі… Кар’єра, передусім кар’єра, а я і діти десь на самому задньому плані… Як додаток до його успіхів, безликі другорядні персонажі, що живилися тільки його світлом.

Григорій з подивом вслуховувався в цю розхристану мову, вражений несподіваністю Берти, її зовнішнім виглядом. Йому здалося, що перед ним сидить старша сестра тієї жінки, з якою його познайомив Нунке на пероні вокзалу, відразу по приїзді в Берлін. Причому зовсім відмінна від неї вдачею. Та фрау Нунке, з якою він познайомився на вокзалі, а потім випадково зустрічав у фойє театру і на концерті, справляла враження натури спокійно-розсудливої і стриманої, не здатної ось так, ні сіло ні впало, будь-кому звіритись, тим більше людині малознайомій. Тоді Григорій і уявлення не мав, які взаємини зв’язували Берту й Лютца, і тепер пильно вдивлявся в її обличчя, надто пильно, щоб вона могла не звернути на це уваги.

– Пробачте, іноді втрачаєш над собою владу. Нічна буря вкрай виснажила мене… А після безсонної ночі… Втім, це не має ваги… Батько казав, у вас до мене лист?

– Прошу! А в цих згортках подарунки для дітей.

Розкриваючи конверт, Берта прихопила і краєчок списаних аркушів. Тоненька паперова стрічка, помережана літерами, звисла збоку, відтявши закінчення чи окремі склади слів. Це заважає читанню, та дружина Нунке, певно, наперед знає напрямок думки чоловіка, його схильність до моралізування. Очі її швидко бігають по рядках, губи кривляться в насмішкуватій посмішці.

– Ну що ж, скажете Йозефові: у нас все в нормі. Діти здорові, поводять себе пристойно. З грошовим переказом може не квапитись, у мене дещо залишилось. Здається, й усе… Звісно, крім привітань.

– Хіба ви не напишете бодай кілька рядків?

– Ні… Може, пізніше, тільки не сьогодні! Він мусив би пам’ятати, який нині день.

– Тоді я завинив перед вами подвійно: прийшов не тільки рано, але й невчасно. Повірте, мені прикро, дуже прикро…

Григорій з подивом вслуховувався в цей потік скарг, вражений несподіваною відвертістю малознайомої йому жінки, її зовнішнім виглядом.

– Дозвольте вам побажати всього найкращого і ще раз пробачте! – Григорій підвівся, та Берта з несподіваною жвавістю нахилилася вперед і порухом руки запросила його знову сісти.

Ще кілька хвилин, гер Шульц! – вигукнула вона, червоніючи. – В Йозефовому листі багато настанов і нічого такого, що могло б задовольнити звичайну жіночу цікавість. Може, хоч ви розкажете про столичне життя? Зважте, ми тут живемо дуже самотньо. Це має свої переваги, але часом хочеться опинитися в обстановці, до якої звик, бодай почути про те, що у вас діється… То що ж нового в Берліні?

Перед очима промайнули всі бачені останнім часом театральні афіші та анонси. З них Григорій і почав свою розповідь. Берта слухала його неуважно. її нетерплячий погляд раптом згасав, ставав відсутнім, ніби перед нею пропливали картини, аж ніяк не пов’язані з почутим. Схаменувшись, вона силувано посміхалась, кидала якусь репліку чи про щось запитувала і знов-таки, не вислухавши відповіді, поринала в задуму.

– Ось, мабуть, і все, що впало мені в око. Як бачите, цікавого не так уже й багато, – пробував закінчити розмову Григорій.

– А чим спокушають нас, Євиних доньок, столичні універмаги? – поспішно запитала Берта.

– Як і більшість чоловіків, я помічаю жіночі оздоби й туалети лише тоді, коли вони на гарній жінці. І не самі по собі, а як невід’ємна її частка. Строкатість вітрин робить усі речі безликими. А ярлики з цінами! Старанно вималювані на них цифри скидаються на коротконогих, череватих карликів, що толочать ногами ніжність мережива і серпанків. Згодьтесь, у цьому є щось несумісне.

– З точки зору чоловіків, яким здебільшого доводиться оплачувати наші рахунки. Що ж до жіноцтва… О, для нас висока ціна – своєрідна гарантія того, що та чи та річ не стала загальноприступною. Бо жодна жінка не погодиться прибратися в сукню, подобу якої завтра чи позавтра може побачити на своїй покоївці!

– Сумнівна гарантія. Дівчата й молодиці десятками юрмляться біля вітрин і відходять від них з голодними очима, ладні здобути бажане будь-якою ціною. Розумієте, будь-якою! Вони гинуть самі або стають згубою для інших.

– У день мого від’їзду газети писали про труп дівчини, знайдений серед руїн… Вже з’ясувалося, що то за одна?

– Скромна служниця, якій закортіло прибратися в шати принцеси. Її затягли до зграї злочинців, що торгували наркотиками, а потім прибрали як непотрібного свідка.

– До речі, ви не знаєте, чим скінчилася справа Карла Лютца? Знайшли тих, хто його вбив?

З того, як напружилась уся постать Берти, кожна риса її обличчя, Григорій зрозумів: саме це запитання крутилося весь час у неї на язиці, заради того, щоб дізнатись про перебіг слідства, вона й завела мову про берлінські новини.

– Не знайшли і, можливо, не знайдуть – досі не об’явився головний свідок, жінка, з якою його бачили востаннє. А саме вона могла б найбільше допомогти слідству, скерувати його в потрібному напрямку. Бо лише їй відомо, як розгорталися події після того, як вони вдвох вийшли з пивного бару.

– А якщо подій ніяких не було? Якщо вони незабаром просто розпрощалися?

– Кожна найменша деталь, що передувала злочину, може стати ключем до викриття вбивці чи вбивць. Не опинились же ці двоє, вийшовши з пивної, поза часом і простором!.. Куди вони рушили, де розпрощалися, котра була година? Якщо вони помітили щось підозріле, то що саме збудило їх підозру? Що спонукало жінку прийти того вечора до Лютца? Було це збігом обставин чи хтось наштовхнув її на таку думку? Може, навіть примусив виманити його з дому… Відверта відповідь на кожне подібне запитання могла б допомогти слідству, але жінка та затято мовчить. Дивна мовчанка, незрозуміла бездушність, жорстока наруга з пам’яті загиблого… Якщо вона прагнула усунути його з свого життя…

– Ні! Ви… ви не маєте права так думати… Ви не знаєте… – Рука жінки підвелася, немов Берта хотіла захиститися від болючого удару, і відразу безсило впала на коліна. В недовершеності цього жесту позначалась повна душевна знемога. – Засуджувати іншого завжди легко! А може, ця жінка карається… кожної днини й години карається. І лише особливі обставини… становище, яке вона посідає в суспільстві, не вона особисто, а хтось з її близьких… Мертвого однаково не підняти, а для живих…

– Жива душа теж стає мертвою, коли знехтує голосом совісті.

– Не хотіла б я бути тією жінкою і мати вас за суддю! – Берта силувано посміхнулася. – Втім, може, ви й маєте рацію, може, краще було б… – Закінчити речення їй завадив стукіт у двері. Тієї ж миті вони трохи прочинилися і в щілину просунулася хлопчача голова.

– Мамо, бабуня питає, куди подавати каву: до кабінету чи в їдальню?

– Що за манери, Ганс! Будь ласка, зайди і привітайся з гером Шульцем!

Хлопець неохоче переступив поріг і, затинаючись, почав виправдуватись:

– Бабуня мене квапила, і я хотів… я поспішав якнайшвидше їй сказати…

– А тому й забув про звичайну чемність?

Ганс кинув на гостя благальний погляд, і враз його обличчя спаленіло, ніби шугнуло по ньому полум’я. Воно сягнуло аж до білявого чубчика, здавалося, він ось-ось спалахне, мов солома.

? Я… я ненавмисне… Просто дуже поспішав і тому… Прошу мені пробачити, – прошепотів він, похнюпившись.

– О, пусте! У твої роки я теж завжди кудись квапився і часом це призводило до маленьких непорозумінь між мною і батьками. Та у маленьких прикростей і короткий час життя. В пам’яті залишаються не вони, а солодкі хвилини примирення, коли особливо гостро відчуваєш тепло рідної домівки, єдиного надійного пристановища, де тебе люблять і розуміють. А тепер… Фрау Берта, ви дозволите? – Григорій вказав очима на згортки з подарунками.

– Залишимо це на потім… Ганс, можеш іти! Скажеш бабуні, хай збирає на стіл у їдальні. Ми зараз прийдемо.

Коли хлопчик вийшов, Берта насмішкувато зауважила!

– Все, сказане Гансу, очевидно, адресувалося передусім, мені?

– Боронь боже! Я ніколи на таке не наважився б. Як і більшість підлітків його віку, хлопчик надто вразливий, і мені хотілося його розраяти. Тільки й усього.

– До одних ви непримиренні, до інших – надто поблажливі.

Фрау Берта збиралася поновити перервану розмову, та Григорій рішуче підвівся.

– На жаль, я мушу йти, інакше мені не виїхати сьогодні з Гамбурга. Сподіваюсь, ми незабаром побачимось у Берліні й закінчимо нашу суперечку цілковитим порозумінням. Адже ви недовго гостюватимете у батьків?

– Ви ж самі щойно визначили рідну домівку як єдине в світі надійне пристановище. Ні, я поки не думаю про від’їзд.

– Вашого чоловіка це, певно, засмутить. Тим більше, що останнім часом він почуває себе не зовсім добре: змарнів, став дражливим. У таких випадках присутність близької людини…

– Вам не здається, гер Шульц, що ви перебільшуєте свої повноваження? – недобра посмішка промайнула на устах Берти і відразу згасла, немов її пригасив крижаний блиск очей, зведених на Григорія. – Ви щойно передали мені листа, я його прочитала. В ньому вичерпно сказано все.

? Даруйте, ви маєте рацію. На своє виправдання скажу одне: ваше запитання про справу Лютца, кинуте побіжно, з звичайної цікавості, вивело мене з рівноваги.

– Лютц? Не розумію… При чому тут Лютц?

Не відповівши, Григорій прочинив двері кабінету і трохи відсторонився, щоб пропустити Берту вперед. Та вона раптом зупинилась, чекаючи відповіді на своє запитання.

– Я товаришував з Карлом. Повернувшись на батьківщину, спробував його розшукати. Лише спробував, бо діяв без потрібної наполегливості. А час спливав, якісь мерзотники вже мастили свої пістолети. І нікому було його застерегти. Він був надто довірливою і простодушною людиною, тому й потрапив у пастку.

– Застерегти? Проти кого? Анонім – незримий ворог… рука, яку неможливо вхопити, бо не знаєш, звідки вона простягнеться!

Берта говорила і говорила в гарячковому пориві, наче слова Григорія про його взаємини з Лютцом зняли з неї заборону мовчання.

– Берто, запрошуй гостя до столу! – покликала з глибини їдальні фрау Гедлер.

– О, так, так, прошу вас, гер Шульц! – поспішно, навіть з деякою запобігливістю підхопила запросини матері Берта.

Григорію довелося затриматись ще на кілька хвилин, щоб відрекомендуватися господарці дому, подякувати за гостинність і висловити жаль, що це може скористатися з нагоди бодай півгодини побути в такому приємному товаристві.

Господу Гедлерів він залишив з почуттям полегшення і водночас невиразного невдоволення самим собою. Може, слід було взагалі уникнути розмови про Лютца? Фрау Нунке подалася сюди, гнана страхом, хай хоч цим спокутує свою провину перед Карлом! Бо невідомість – то найгірший з катів…

Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.

– Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?

– Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…

? Хочеш щось переказати батькові?

Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.

– Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…

– Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?

– Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.

– Так, так, ніби починаю пригадувати…

– Ви тоді ще підвезли мене в машині…

– Ти їхав у Каров? – швидко спитав Гончаренко і відчув, як серце його починає тоскно скніти.

– Атож, ви ще поцікавились, чи вистачить у мене на квиток.

– Ну й вигляд же був у тебе! Недурно я не признав… Знайшов свого друга?

– Знайшов… у той же день знайшов, – притишивши голос, сказав Ганс, і на його очі набігли сльози.

– Ти можеш мені сказати його ім’я? – так само півголосом запитав Григорій.

– Його звали Карлом. Карл Лютц, Карл Лютц… – двічі повторив Ганс, ніби вслухаючись у звучання своїх слів. Він нічого більше не додав, стояв похнюплений, маленька людина, що вже спізналася з підступом незбагненного для неї світу.

– Якби ж я тоді знав… Якби я знав… Якби мені спало на думку!

У світлих очах хлопчика блиснув подив.

– Бачиш, у чому річ, я довго розшукував його, ми з ним колись товаришували, і я весь час розшукував…

Побачивши свого пасажира, шофер таксі розвернув машину і спинив її край тротуару, навпроти брами.

– Можна я поїду з вами? – благально запитав Ганс.

– У твоєї матері сьогодні важкий день, побудь з нею! Та й зараз я не зможу говорити з тобою. Ти не ображаєшся?

Ганс заперечливо похитав головою.

– Я не образився, але мені сумно. Я нічого не збагну, а порадитись нема з ким. Мені здалося…

Григорій на мить пригорнув хлопчика.

– Ми скоро побачимось у Берліні. А зараз мушу їхати, незабаром мій поїзд. Прощавай!

– До побачення! Я умовлю маму повернутися додому.

Машина рушила. Серце Григорія стиснулось. Ось він стоїть і дивиться йому вслід, син його запеклого ворога. Маленька істота, що вже спізналась із злом і підступністю дорослих. Треба захистити цього хлопчика. Для того й живе Григорій, щоб зробити світ справедливішим і кращим.

Знайомий шлях завжди здається коротшим, ніж незнайомий, проте цього разу він не слався гладко під колеса. Рух на шосе пожвавився, довелося поступатися дорогою валкам вантажних машин, пропускати вперед чепуристі швидкохідні «ролс-ройси» і «остіни». Шофер таксі злостився, лаявся, кидав услід їм ущипливі репліки. Особливо його дратували офіцерські чини. Коли перед закритим світлофором з ними зрівнявся довгий лискучий «ролс-ройс» і зупинився поруч, він кинув визивний погляд у бік морського капітана, який сидів поряд з шофером, і з незалежним виглядом почав насвистувати якийсь знайомий мотив. «Варта на Рейні», – пригадав Григорій. Певно, зрозумів кинутий йому виклик і англієць. Не повертаючи голови, не удостоївши зухвальця навіть поглядом, він опустив бокове скло і недбалим, але метким жестом жбурнув недокурок своєї сигарети просто у вікно сусідньої машини, немов в урну для сміття. Водій таксі вибухнув лютою лайкою, шарпнувся на місці, та чорний лак багажника «ролс-ройса» вже вилискував далеко попереду.

Іншим, разом ця сцена добре б насмішила Григорія, але перші такти нацистського маршу, зухвало насвистувані шофером, мов удари блискавки, висвітили з темряви те, що він марно намагався пригадати протягом учорашнього вечора і сьогоднішнього ранку. Уривок з кінохроніки, що ним так пишався Бертгольд! У найменших деталях випливли перед очима швидкоплинні кадри, на яких Бертгольд крокував з самим фюрером, очоливши групу гіммлерівських поплічників. Та не обличчя Гітлера і не обличчя Бертгольда чомусь привернули увагу Григорія, а карикатурно смішна довготелеса постать з чванькувато випнутими грудьми, що на якусь мить, збившись з кроку, вихопилась уперед, а потім злякано позадкувала, прикривши рукою підборіддя.

– Що то за дивак? – запитав Григорій, кивнувши головою в бік саморобного екрана.

Бертгольд розсміявся:

– Бідолагу Лемке довелося зрізати, коли кінохронікери монтували плівку.

Назване прізвище нічого не сказало Григорію, відразу випало з пам’яті. Лише пізніше, коли в Кастель ла Фонте доля звела його з Лемке, невиразний спогад про домашній кіносеанс у вітальні Бертгольдів чомусь пов’язувався з особою нового начальника служби СС. Він одмахнувся від цього спомину, бридко було думати про поїздку в Мюнхен, заручини з Лорою, напучування її батька.

Чому ж тепер напівзабуте згадалося з такою яскравістю? Ах, так, цей марш! Це ж він гримів тоді у вітальні, супроводжуючи хроніку, гримів надто голосно, бо дублі плівки не мали звукової доріжки – довелось увімкнути радіолу.