Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 102

Нурмарка, 12 липня 1944 року

…людиною на ім’я Евен Юль. Як і решта хлопців з Опору, він з недовірою поставився до моєї історії. А втім, як інакше їм до неї було ставитися? У правду про те, що я вояк, якого розшукують за вбивство, повірити далеко складніше, ніжу те, що я дезертир зі Східного фронту, що перебрався до Норвегії через Швецію. До того ж вони перевірили по своїх каналах і з’ясували, що вояк на ім’я Сіндре Фьоуке і справді ймовірно перебіг до росіян. Уміють же ці німці вести архіви!

Я розмовляю на досить нейтральному букмолі – напевно, тому що виріс в Америці. Але ніхто не дивується, як це я, Сіндре Фьоуке, раптом так швидко позбувся своєї гюдбрансдальської говірки. Народився я у крихітному норвезькому містечку, але навіть якщо б довелося зустрітися з ким-небудь, хто знав мене з юності (Юність! Господи, вона була всього три роки тому, а здається, що цілу вічність!), упевнений, мене б не впізнали – так сильно я змінився!

Чого я насправді боюся, так це раптом зустрітися з ким-небудь, хто знав справжнього Сіндре Фьоуке. На щастя, він родом узагалі з якогось гірського хутора, але раптом мій обман розкриє хто-небудь з його родичів?

Ці переживання не відступали від мене. Тому легко уявити собі мій подив, коли сьогодні мені наказали вбити одного з моїх (Фьоуке) власних братів-квіслінґівців. Це було задумано як перевірка, чи я справді перейшов на бік Опору, чи був підісланий, щоб упровадитися в їхні лави. Ми з Даніелем ледве стримували сміх – та краще й придумати було неможливо, мене просили просто прибрати з дороги тих, хто може мене видати! Я чудово розумію, що командири цих лісових вояків високо цінують братерські зв’язки, незважаючи на війну. Та я вирішив зловити їх на слові, доки вони не передумали. Щойно стемніє, я поїду до міста, візьму свій пістолет, який разом з військовою формою лежить на вокзалі в камері схову, і тим же потягом вирушу на північ. Я пам’ятаю, як називається найближче від дому Фьоуке селище, а там розпитаю.

ЕПІЗОД 103

Осло, 13 травня 1945 року

Такий дивний день. Людей, як і раніше, п’янить відчуття свободи, а сьогодні ще до Осло повертається принц Олав разом з представниками уряду. Я не пішов зустрічати корабель, але чув, що на пристані зібралося «пів-Осло». Сьогодні я вирішив прогулятися по Карл-Юханс-ґате в цивільному, хоча мої «бойові друзі» не розуміють, чому я не захотів, як вони, красуватися у «формі» вояка Опору і слухати хвалебні слова. Для панянок «форма» – як мед для мух. Якщо не помиляюся, вони з таким же захватом бігали в сороковому за легіонерами в есесівських мундирах.

Я йшов до Палацу, аби подивитися, чи вийде наслідник на балкон, щоб сказати кілька слів. Коло Палацу вже зібралося багато людей. Коли я підійшов, саме була зміна палацового караулу. Жалюгідна копія німецьких військових ритуалів, але народу це шалено подобалося.

Сподіваюся, принц остудить запал усіх цих так званих добрих норвежців, які п’ять років відсиджувалися, не поворухнувши й пальцем, а тепер дерли горло, вимагали відплати для зрадників батьківщини. Я маю надію саме на принца Олава, оскільки, якщо вірити чуткам, він єдиний з усього королівського оточення виявив тоді стійкість, побажавши залишитися з народом і розділити його долю. Але міністри відрадили йому, адже тим самим він виставив би їх і короля у вельми невигідному світлі.

Так, я сподіваюся, що молодий наслідник (який, на відміну від цих «святих останніх днів», знає, як носити військову форму!) зможе пояснити народу справжню заслугу норвезьких легіонерів. Особливо після того, як сам зрозуміє, яку загрозу на сході для нас становили (і далі становлять!) більшовики. Вже в 1942 році, коли ми, легіонери, лише готувалися до відправки на Східний фронт, принц повинен був зустрітися з президентом Рузвельтом і висловити стурбованість щодо намірів росіян з приводу Норвегії.

Махали прапорами, співали пісні. Листя на старих деревах Палацового парку здавалося зеленішим, ніж звичайно. Але наслідник на балкон так і не вийшов. Отже, доведеться запастися терпінням.

– Телефонували з Відня. Відбитки збігаються.

Вебер стояв у дверях вітальні.

– Гаразд, – кивнув Харрі, не відриваючись від читання.

– Тут когось вирвало у відро для сміття, – продовжував Вебер. – Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.

Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:

– Угу.

Мовчання.

– Якщо тобі потрібна ще якась допомога…

– Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.

Вебер кивнув, але з місця не зрушив.

– Ти не збираєшся оголосити його в розшук? – нарешті запитав він.

Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:

– Навіщо?

– А я звідки знаю? – відповів Вебер. – Це ж у вас «цілком таємно»!

Харрі посміхнувся – схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:

– Ні, не зараз.

Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.

– Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!

І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.

– Дякую за допомогу, Вебере, – сказав Харрі.

– Пусте, забудь!

– Спробую. Вдалого тобі… дня.

Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.

ЕПІЗОД 104

Осло, 27 серпня 1945 року

Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер – я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати – він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! – вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.

Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами – це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.

Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.

Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.

ЕПІЗОД 105

Ресторан «Скрьодер», 23 вересня 1948 року

…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.

Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.

– Гюдбранн Юхансен, – сказав він. – А казали, ти загинув. У Гамбурзі.

Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і – що було б ще гірше – за вбивство!

У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно – адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.

Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.

– І тебе теж? – здивувався Мускен.

Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» – все одно я встиг поносити німецьку форму.

Весь час, доки ми говорили, Мускен ледве помітно всміхався, нарешті, не витримав і почав розповідати про те, як довго намагався знайти мене, але всі сліди уривалися в Гамбурзі. І він уже хотів облишити пошуки, коли раптом побачив у статті про борців Опору ім’я Сіндре Фьоуке. Він зацікавився, де Фьоуке працює, і потелефонував туди. Хтось порадив пошукати мене в ресторані «Скрьодер».

Мені знову стало не по собі, я вирішив, що зараз усе й почнеться. Але Мускен сказав зовсім не те, чого я чекав:

– Я ж бо до пуття й не подякував тобі за те, що ти врятував мене, коли Халлгрім Дале заледве мене не вбив. Ти врятував мені життя, Юхансене.

У відповідь я зміг лише знизати плечима.

Мускен сказав, що я тоді повівся як благородна людина. Мовляв, у мене були причини бажати йому смерті. Якби тіло Сіндре Фьоуке знайшли, Мускен міг би підтвердити, що вбивця – я! Я тільки кивнув. Тоді він подивився на мене й спитав, невже я його боюся, і я вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо я розповім йому все, що зі мною насправді сталося.

Мускен слухав мене, інколи похитуючи головою, інколи поглядаючи на мене своїм циклоповим оком, ніби перевіряючи, чи правду я кажу, – але він розумів, що брехати я йому не збираюся.

Я закінчив свою історію і замовив ще пива. Мускен розповів про себе, про те, що, доки він сидів у в’язниці, його дружина знайшла собі іншого, який зміг потурбуватися про неї і дитину. Мускен не засуджував її. Та й для Едварда-молодшого так, мабуть, було краще. Здається, Мускен з усім змирився. Він сказав, що хотів би зайнятися перевезеннями, але ніхто не бере його водієм.

– Сам купи собі вантажівку, – порадив я. – Почни свою справу, як я.

– У мене немає таких грошей, – відповів він, одним оком глянувши на мене. У мене з’явилася ідея. – А в банку мені кредит не дають. Вважають, що колишні легіонери – всі, як є, бандити.

– У мене є деякі заощадження, – сказав я. – Я можу стати твоїм кредитором.

Він відмовився, але я сказав, що це вирішена справа.

– Ну, звичайно, я отримуватиму відсотки А – заявив я. Його лице проясніло. Але потім він знову посерйознішав і сказав, що це, напевно, буде, дуже дорого, поки він не встане на ноги. Довелося заспокоїти його, що відсотки будуть невеликими, майже символічними. Потім ми випили ще пива і, перш ніж розійтися, потисли один одному руки на знак нашої угоди.

ЕПІЗОД 106

Осло, З серпня 1950 року

У поштовій скриньці лист із Відня. Я поклав його на стіл і просто дивився на нього. На зворотному боці стояло її ім’я і домашня адреса. У травні я надіслав листа до шпиталю Рудольфа II, сподіваючись, що хто-небудь знає місцезнаходження Хелени і передасть листа їй. Боявся, що лист потрапить не в ті руки, тому не писав нічого, що могло б спричинити неприємності у мене або Хелени. І звичайно, я писав не від свого імені. Але все одно я не насмілювався чекати відповіді. Я навіть не знаю, чи хотів я отримати її. Що вона напише мені? Що вийшла заміж, народила дітей. Ні, такої відповіді я не хотів.

Боже, ми були тоді такі молоді! їй було всього дев’ятнадцять. І зараз, коли я тримав у руках її лист, він чомусь здавався мені неймовірним, ніби почерк на конверті не мав жодного стосунку до тієї Хелени, про яку я мріяв шість років.

Пальці тремтіли, я розпечатав лист, приготувавшись до найгіршого. Він був довгий, та хоча я вперше прочитав його всього кілька годин тому, я вже можу переказати його напам’ять.

«Любий Уріє!

Я тебе кохаю. Не дивно, що я кохатиму тебе до самої смерті, але дивно – мені здається, я кохала тебе все своє життя. Коли я одержала твого листа, я плакала від щастя, мені…»

Не припиняючи читати, Харрі пішов на кухню, знайшов у шафці над мийкою мелену каву і поставив на плиту кавоварку. Він прочитав про те, як закохані зустрілися в паризькому готелі, про те, яким щасливим, але у той же час гірким було їх возз’єднання. Наступного дня вони заручилися.

Від цієї миті Гюдбранн все менше й менше писав про Даніеля. Здавалося, той зник зовсім.

Замість цього він писав про те, що через убивство Крістіана Брокхарда закохані все ще не можуть забути про переслідувачів. Хелена і Гюдбранн таємно зустрічаються в Копенгагені, Амстердамі та Гамбурзі. Гюдбранн розповідає Хелені про те, що живе під чужим ім’ям. Але чи розповідає він їй про вбивство на фронті й розправу з родиною Фьоуке? Схоже, що ні.

Вони заручилися вже після того, як з Австрії вийшли війська союзників, а в 1955 році Хелена покидає батьківщину, де, вона впевнена, до влади повернуться «військові злочинці, антисеміти й фанатики, які нічого не навчилися на своїх помилках». Закохані оселяються в Осло, де Гюдбранн (як і раніше під ім’ям Сіндре Фьоуке) продовжує свою справу.

У тому ж році вони просять католицького священика обвінчати їх. Весілля відбувається в їхньому саду на Холменколлс-веєн, де закохані на гроші, виручені Хеленою від продажу ательє у Відні, купують величезний будинок. Вони щасливі, пише Гюдбранн.

На плиті зашипіло, і Харрі з подивом побачив, що це кава витікає через край.

ЕПІЗОД 107

Головний державний шпиталь, 1956 рік

Хелена втратила стільки крові, я навіть злякався, що вона може померти. Але, на щастя, лікарі встигли вчасно. Дитину ми втратили. Звичайно, Хелена безутішна, хоча я постійно повторюю їй, що вона ще молода і дитина в нас буде. На жаль, лікар не поділяє мого оптимізму. Він сказав, що матка…

ЕПІЗОД 108

Головний державний шпиталь, 12 березня 1967року

Донька. Ми назвемо її Ракеллю. Я плакав і ніяк не міг зупинитися, а Хелена гладила мене по щоці й казала, що Божі дороги…

Харрі повернувся до вітальні, провів рукою по очах. Як же це йому відразу не спало на думку, коли він побачив ту фотографію Хелени в кімнаті Беатріси? Мати й донька. Все-таки він сам не при собі! Авжеж, він сам не свій. Ракель увижалася йому скрізь: на вулицях – в обличчях перехожих випадкових жінок, по телевізору – коли він швидко перемикав канали, за стойкою кафе. Тому й не звернув уваги, коли на фото вродливої жінки впізнав саме Ракель!

Може, зателефонувати Мускену, щоб той підтвердив усе, що написав Гюдбранн Юхансен, він же Сіндре Фьоуке? Але чи треба? Ні, не зараз.

Харрі знов поглянув на годинник. Навіщо він це зробив? Адже він нікуди не спізнюється, з Олегом і Ракеллю він зустрічається об одинадцятій. Елен би, напевно, все пояснила, але тепер її немає поруч, а в Харрі немає часу замислюватися над відповіддю. Саме так – немає часу. Зовсім…

Швидко перегорнувши сторінки, він побачив запис від 1999 року. 7 жовтня. Аркуш майже внизу стосу. Харрі відчув, як пітніють його долоні. Зараз з ним коїлося те ж саме, що й з батьком Ракелі, коли той одержав листа від Хелени, – страх урешті-решт зіткнутися з неминучим.

ЕПІЗОД 109

Осло, 7 жовтня 1999 року

Я помру. Смішно буде після всього, через що я пройшов, померти від якоїсь хвороби. Як сказати про це Ракелі й Олегу? Я йшов по Карл-Юханс-ґате і відчував, що, хоча після смерті Хелени це життя втратило для мене будь-який сенс, помирати я зараз не хочу. Не тому, що я більше не сумую за тобою, Хелено, але тому, що я так надовго забув про своє земне призначення, а зараз часу вже майже не залишається. Я йшов тим самим схилом, що й 13 травня 1945 року. Принц так і не вийшов на балкон, щоб сказати, що він нас розуміє. Зате він розуміє всіх інших, у кого є проблеми. Не думаю, що він вийде. Мені здається, він зрадив нас.

Потім я заснув під деревом, і мені наснився дивний сон – ніби одкровення. І коли я прокинувся, зі мною прокинувся мій старий супутник. Даніель повернувся. І я знаю, чого він хоче.

«Форд» важко стогнав, коли Харрі роздратовано смикав важіль передач – з першої на другу й назад. А коли він вижав наскільки міг педаль газу, «Форд» заревів, мов поранений звір. Мало не збивши хлопця у святковому естердальському вбранні на перехресті Вібес-ґате з Богстадвеєн, Харрі виїхав на Хегдехьоуґсвеєн. Автомобілі, що їхали в напрямі центру, стояли в пробці, і Харрі виїхав на зустрічну смугу, відчайдушно сигналячи і сподіваючись, що у зустрічних водіїв не забракне розуму в нього не врізатися. Розвернувшись на газоні перед якимсь кафе, Харрі раптом побачив перед собою яскраво-блакитну стіну. Трамвай!

Зупинятися було надто пізно, Харрі ще раз крутонув кермо, злегка натискуючи на гальмо, – машина вже мчала по бруківці. Трамвай був уже зовсім близько, ліворуч, він їхав назустріч. Бічне дзеркало відлетіло, ледь хруснувши, але чути виск дверної ручки, що прокреслила на трамвайному боці довгу смугу, було нестерпно.

– Чорт! Чорт!

Зате він знову вільний. «Форд» радісно виїхав на асфальтовану дорогу і промчав до наступного перехрестя.

Зелене, зелене, жовте.

Харрі сильніше натиснув на газ, однією рукою натиснув сигнал, марно сподіваючись, що звук нікчемного гудка приверне в центрі Осло о 10.15 сімнадцятого травня хоч якусь увагу. Скрикнувши, Харрі ударив по гальмах. «Форд» спробував устояти на місці, чіпляючись за землю-матінку, – а вперед полетіли коробки з-під касет, порожні сигаретні пачки і Харрі Холе власною персоною. Він вдарився головою у вітрове скло, коли машина вже зупинилася. По пішохідному переходу, розмахуючи прапорами, з галасом промчав натовп дітей. Харрі потер ґулю на лобі. Він зараз був поряд з Палацовим парком, усі підходи до Королівського палацу забиті людьми. З відкритого кабріолета, що стояв неподалік, Харрі почув пряму радіотрансляцію. Щороку – одне й те саме:

«А зараз члени королівської сім’ї з балкона махають рукою людям, присутнім на Палацовій площі. З особливою радістю народ вітає наслідника престолу, який недавно повернувся з поїздки по СІЛА. Наслідник…»

Харрі вижав зчеплення й, обережно додаючи газ, повільно поїхав тротуаром.

ЕПІЗОД 110

Осло, 16 жовтня 1999 року

Я знову розсміявся. Звичайно, це сміявся Даніель. Я не написав про це, але перше, що він зробив, коли прокинувся, – це зателефонував Сіте. Ми телефонували з телефону-автомата в «Скрьодері». І це було так кумедно, я сміявся до сліз.

Сьогодні вночі я знову обмірковуватиму свій план. Проблема в тому, що я не знаю, де роздобути собі зброю.

ЕПІЗОД 111

Осло, 15 листопада 1999 року

…було на мазі, аж раптом з’явився він – Халлгрім Дале. Не дивно, що він спився. Я довго сподівався, що він мене не впізнає. Напевно, до нього доходили чутки, що я загинув під час бомбардування в Гамбурзі, бо я, мабуть, здався йому привидом. Він зрозумів, що я від чогось ховаюся, і хотів, щоб я йому трохи заплатив за мовчання. Але цей Дале і за всі гроші світу не зміг би припнути свого язика. Тож я потурбувався про те, щоб він нікому нічого не бовкнув. Це зовсім не втішило мене, але я відчув певну задоволеність, упевнившись, що не втратив навику.

ЕПІЗОД 112

Осло, 6 лютого 2000 року

Ось уже понад п’ятдесят років ми з Едвардом регулярно зустрічаємося в ресторані «Скрьодер». Шість разів на рік: у перший четвер кожного другого місяця. Ми як і раніше називаємо це «штабними» зустрічами, як за тих часів, коли ресторан стояв на Юнґсторґет. Я часто думав про те, що ж нас пов’язує. Ми ж зовсім один на одного не схожі. Може, просто спільна доля. Нам довелося пройти через одне й те ж: обидва побували на Східному фронті, обидва втратили дружин, в обох уже дорослі діти. Не знаю, але чом би й ні? Найважливіше – я аніскільки не сумніваюся у відданості Едварда. Звісно, він ніколи не забуде, як я виручив його після війни, але ж я допомагав йому й пізніше. Наприклад, наприкінці 60-х, коли він проциндрив усе на випивку й перегони, і на його долі можна було б поставити хрест, якби я не сплатив за нього борги.

Ні, Мускен уже далеко не той упевнений у собі боєць, яким був під Ленінградом, але останніми роками він зрозумів, що й життя зовсім не таке, яким він його собі уявляв, тому прагне взяти від нього все, що може. Тепер у нього є свій біговий кінь, він піклується про нього, більше не п’є і не грає й нас від часу радить мені, на кого краще ставити на найближчих скачках.

До речі, про поради: саме Мускен розповів мені, що Евен Юль якось запитав його, чи можливо таке, щоб Даніель Гюдесон усе ще був живий. Того ж вечора я зателефонував Евену й спитав, чи не починається в нього маразм. На це Евен розповів мені, як кілька днів тому зняв слухавку другого телефону в спальні й випадково підслухав розмову його переляканої на смерть дружини з людиною, що видає себе за Даніеля. Цей чоловік заявив, що подзвонить наступного четверга. Евен сказав, що чув на тому кінці звуки, ніби дзвонили з якогось кафе, і тепер вирішив прочісувати по четвергах усі міські кафе, доки не знайде телефонного терориста. У поліцію він звертатися не став – вони такими дурницями займатися не будуть. І Сіте нічого не сказав, щоб його не зупинила. Я аж кулак закусив, щоб не розреготатися, і побажав цьому старому йолопові успіху.

Після переїзду до Майорстуа я ще не бачився з донькою, але ми спілкуємося по телефону. Здається, нам обом уже набридли сварки. Я втомився говорити їй, як сильно образила вона нас з матір’ю, вийшовши заміж за цього росіянина, сина старих більшовиків.

Знаю, тобі це здається зрадою, – каже вона. – Але це все в минулому, і досить про це.

Ні, це не в минулому. Ніщо не в минулому.

Олег про мене питає. Він добрий хлопчик, Олег. Сподіваюся лише, що він не буде таким самим упертим і примхливим, як його мати. Це в неї від Хелени. Вони такі схожі між собою, що, коли я пишу ці рядки, сльози навертаються мені на очі.

Наступного тижня Едвард дозволив мені пожити в його дачному будиночку. Там я й випробую свою гвинтівку. Даніель радіє.

Спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. Передні колеса уперлися в край тротуару, «Форд» струснуло, автомобіль вельми неелеґантно підстрибнув і опинився на газоні. На тротуарі було надто багато народу, і Харрі продовжив рух по траві. «Форд» проповз між ставком та чотирма підлітками, що влаштували собі пікнік. У дзеркалі Харрі побачив мигання поліцейського маячка. Натовпи народу були скрізь – до самої вартівні. Харрі зупинив машину, виплигнув з неї і побіг до поліцейських загороджень.

Голосно вигукуючи: «Поліція!», Харрі прокладав собі дорогу серед натовпу людей. Тих, хто встав сьогодні вдосвіта, щоб зайняти місце ближче до оркестру, доводилося буквально розштовхувати. Коли Харрі перестрибував через загородження, якийсь гвардієць спробував зупинити його, але Харрі відштовхнув його вбік, помахав перед носом посвідченням і невпевнено пішов по вільному від народу майданчику. Під ногами хрускотіла рінь. За спиною під фальшиві звуки мелодії «I'm just a Gigolo» проходили шкільні оркестри з Шлемдаля та Волеренги. Королівська сім’я махала їм руками. Харрі дивився на суцільну стіну сяючих, усміхнених облич і червоно-біло-синіх прапорів, пробігаючи очима ряди глядачів: пенсіонери, фотографи, батьки сімейств із чадами на плечах, але ніде не було Сіндре Фьоуке Гюдбранна Юхансена. Даніеля Гюдесона.

– Чорт! Чорт!

Охоплений панікою Харрі роззирався навсібіч.

Раптом він побачив коло загороджень знайоме обличчя. На посту в цивільному, в руках – рація, на очах – дзеркальні окуляри. Отже, він послухався поради й таки пішов стояти в загородженні, пожертвувавши «Скотсманом».

– Халворсене!