Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 61

Поліцейська дільниця, 27 квітня 2000 року

Харрі став на порозі свого колишнього кабінету і поглянув на білявого хлопця в кріслі Елен. Хлопець буквально уп’явся в комп’ютер і не звернув на Харрі жодної уваги, поки той не відкашлявся.

– То, значить, Халворсен – це ти? – запитав Харрі.

– Так, – відповів хлопець і запитливо поглянув на нього.

– Переведений із Стейнк’ера?

– Так точно.

– Харрі Холе. Я раніше сидів там, де зараз ти, лише в іншому кріслі.

– Воно зламалося.

Харрі посміхнувся:

– Воно завжди було зламане. Б’ярне Мьоллер просив тебе перевірити дещо у справі Елен Єльтен.

– Дещо? – недовірливо перепитав Халворсен. – Я тут три дні працював безвилазно.

Харрі сів у своє старе крісло, яке тепер стояло біля столу Елен. Уперше він побачив, який вигляд мав кабінет для неї.

– І що ти знайшов, Халворсене?

Халворсен спохмурнів.

– Гаразд, – сказав Харрі. – Ця інформація була потрібна мені – хочеш, можеш запитати в Мьоллера.

Обличчя Халворсена прояснилося.

– Ну звичайно, ти Холе з СБП! Вибач, що не зрозумів одразу. – Його хлоп’яче лице розпливлося в широкій посмішці. – Я пам’ятаю ту австралійську справу. Коли ж то було?

– Мені здається, що вчора. Але, як мовиться…

– Ах так, список! – Халворсен поплескав по стосу роздруків. – Тут усі, кого приводили до поліції, притягували до суду або засуджували за тяжкі тілесні в останні десять років. Більш як тисячу імен. Якраз це було зробити найпростіше, складніше з’ясувати, хто з них голиться наголо – цього в протоколах не пишуть. Будуть потрібні тижні…

Харрі відкинувся на спинку крісла:

– Розумію. Але в комп’ютер вноситься код застосованої зброї. Виокрем тільки тих, хто використовував ударну, і подивився, скільки залишиться.

– Я й сам думав запропонувати це Мьоллеру, коли побачив, який цей список довгий. Здебільшого ці злочинці використовували ножі, стволи або просто кулаки. Новий список буде готовий за кілька годин.

Харрі підвівся.

– Чудово, – сказав він. – Не пам’ятаю внутрішнього номера мого кабінету, але його можна знайти в довіднику. І коли наступного разу в тебе з’явиться гарна пропозиція, не бійся її висловити. Ми, столичні, не такі кмітливі.

Халворсен невпевнено засміявся.

ЕПІЗОД 62

СБП, 2 травня 2000 року

Дощ із самісінького ранку періщив по вулицях, і лише опівдні яскраві промені сонця раптом прорвалися крізь обложні хмари, і за мить на небі вже не було ані хмаринки. Харрі сидів, закинувши ноги на стіл, а руки – за голову, і вселяв собі, що думає про гвинтівку Меркліна. Але думки його вилітали у вікно і линули уздовж вимитих дощем вулиць, що пахли теплим мокрим асфальтом, уздовж залізничних колій, нагору схилом Холменколлена, де в тіні ялин де-не-де ще лежав сірими плямами сніг і де вони з Олегом і Ракеллю напередодні стрибали через розмиті весняні стежки, намагаючись не попасти в глибокі брудні калюжі. Харрі неясно пам’ятав, що у віці Олега і сам ходив на такі недільні прогулянки. Якщо це були довгі прогулянки і вони із Сеструнчиком стомлювалися, батько клав на нижнє віття ялиночок шматочки шоколаду. Сеструнчик досі вірить, що шоколадки ростуть на деревах.

У перші візити Харрі Олег з ним майже не розмовляв. Це було навіть добре – Харрі і сам не знав, що сказати хлопчикові. Спільна тема знайшлася, коли Харрі зауважив, що в Олега в «геймбої» є «тетріс», і безсовісно, безжалісно обійшов шестилітнього хлопчака більш ніж на сорок тисяч очок. Після цього Олег став випитувати у нього всілякі речі типу «чому сніг білий» і так далі – чому дорослі так зосереджено морщать лоба, що на ніяковіння вже не залишається сил. Коли під час останньої прогулянки Олег помітив зайця-біляка і побіг за ним, Харрі узяв Ракель за руку: рука була холодна, а долоня – гаряча. Вона схилила голову набік і, розгойдуючи руки вперед і назад, усміхнулась йому, ніби хотіла сказати: «Це ми ненавсправжки». Відчувши, що, побачивши перехожих, Ракель якось напружилася, Харрі випустив її руку. Потім вони випили какао у «Фроґнерсетері», й Олег запитав, чому приходить весна.

Того дня Харрі запросив Ракель повечеряти разом. Удруге. Вперше вона сказала, що подумає, потім зателефонувала і відмовилася. Цього разу вона теж сказала, що подумає, але, у всякому разі, не відмовилася. Поки.

Задзвонив телефон. Дзвонив Халворсен. Йому плутався язик, він вибачався, що тільки-но прокинувся.

– Ось перевірив сімдесятьох із ста десяти підозрюваних у заподіянні тяжких тілесних тупим предметом, – сказав він. – Голених знайшов поки лише вісім.

– Як ти їх шукав?

– Обдзвонював. Подумати тільки, скільки народу можна застати вдома о четвертій ночі! – І Халворсен невпевнено засміявся, не чуючи відповіді співрозмовника.

– Ти що, дзвонив додому кожному? – нарешті запитав Харрі.

– Авжеж, – сказав Халворсен. – Додому або на мобільник. Подумати тільки, у скількох…

Харрі перебив його:

– І ти просто просив цих громил люб’язно надати поліції свої особливі прикмети?

– Не зовсім. Я говорив, що ми шукаємо підозрюваного з довгим рудим волоссям, і запитував, чи не перефарбовували вони волосся, – відповів Халворсен.

– Не зрозумів.

– Якщо ти голений, що ти відповіси?

– Гм, – сказав Харрі. – Та у вас там у Стейнк’єрі справді народ тямущий.

Знову невпевнений сміх.

– Надішли список факсом, – попросив Харрі.

– Відразу ж, – щойно мені його повернуть.

– Повернуть?

– Один поліцейський з нашого відділу. Він сидів і мене чекав. Мабуть, йому він терміново знадобився.

– А я думав, що справою Єльтен займається КРИПОС, – сказав Харрі.

– Очевидно, ні.

– А що це за поліцейський?

– Здається, його звуть Воґен чи щось подібне, – відповів Халворсен.

– У відділі вбивств жодного Воґена немає. Часом не Волер?

– Точно, – сказав Халворсен і, зрозуміло, додав: – Подумати тільки, скільки нових імен…

Найбільше Харрі хотілося вилаяти цього молокососа за те, що передає матеріали слідства людям, яких навіть не знає, як звуть. Але момент для прочухана був непідходящий. Хлопець три ночі поспіль не спав і тепер, напевно, падав з ніг від утоми.

– Ти добре попрацював, – сказав Харрі, збираючись покласти слухавку.

– Зачекай! Твій номер факсу?

Харрі виглянув у вікно. Над Екеберґом знову збиралися хмари.

– Знайдеш у довіднику, – відповів він.

Щойно Харрі поклав слухавку, телефон зателенькав знову. Тепер це був Мейрик, він велів Харрі зайти до нього «цієї ж хвилини».

– Як там твоя доповідь про неонацистів? – запитав Мейрик, тільки-но побачив Харрі у дверях.

– Погано, – відповів Харрі і всівся у крісло. З-за голови Мейрика на нього дивився портрет норвезької королівської пари. – На клавіатурі западає клавіша «Є», – додав Харрі.

Мейрик увічливо посміхнувся, як король на портреті, і велів поки з доповіддю не квапитися.

– У мене тут для тебе інша справа. Мені щойно телефонував голова інформаційного відділу Об’єднання профспілок Норвегії. Сьогодні половина керівництва отримала факсом повідомлення з погрозою розправи. Підписані цифрами 88 – відоме кодування «хайль Гітлер». Таке відбувається не вперше, але цього разу справа просочилася в пресу. Телефонують уже сюди. Ми з’ясували, що розсипку робили із суспільного факсимільного апарата в Кліппані. Значить, до погрози треба поставитися серйозно.

– Кліппан?

– Містечко за три милі на схід від Хельсингборґа. Населення – шістнадцять тисяч. Головний розсадник нацизму в Швеції. Деякі тамтешні родини – нацисти з тридцятих років. Місце паломництва наших неонацистів – їздять подивитися, набратися досвіду. Коротше, Харрі, збирай валізи. – У Холе з’явилося неприємне передчуття. – Поїдеш шпигувати. Проникнеш у їхнє середовище. Твою легенду вже розробляють. Будь готовий до того, що тобі доведеться побути там деякий час. Ми вже попросили наших шведських колег підшукати тобі житло.

– Шпигувати, – повторив Харрі. Він не вірив власним вухам. – Який з мене шпигун, Мейрику? Я слідчий. Чи ви забули?

Було помітно, що Мейрик уже втомився посміхатися.

– Ти швидко навчишся, Харрі, це не проблема. Вважай це цікавим і корисним досвідом.

– Гм. І надовго це?

– На кілька місяців. Максимум на шість.

– На шість?! – вибухнув Харрі.

– Спокійно, Харрі. У тебе ж немає родини, немає…

– І хто зі мною в команді?

Мейрик похитав головою.

– Жодної команди. Ти поїдеш сам, так найнадійніше. А доповідати будеш особисто мені.

Харрі потер шию.

– Але чому я, Мейрику? У вас же цілий відділ фахівців із шпигунства і правих екстремістів.

– Колись треба порушувати правила.

– А як же гвинтівка Меркліна? У нас з’явився слід, що веде до старого нациста, а тут ці погрози, підписані «хайль Гітлер». Якби я не був зайнятий…

– Буде так, як я скажу, Харрі. – Мейрик більше не посміхався.

Щось тут негаразд. Харрі нюхом чув це, але не міг сказати, що саме і чому йому не подобається. Він підвівся, Мейрик теж.

– їдеш цими вихідними. – Мейрик простягнув йому руку.

Харрі подумав, що це зовсім уже дивно, про це ж раптом подумав і Мейрик. На обличчі начальника застигло збентеження. Але тепер було вже пізно, його рука з розчепіреними пальцями безпорадно висіла в повітрі, і Харрі швидко потис 11, – просто щоб скоріше усунути незручність.

Коли Харрі йшов приймальнею повз Лінду, та гукнула, що на його полиці для листів лежить факс, і Харрі на ходу схопив його. Список Халворсена. Проходячи коридором, Харрі переглядав імена, одночасно роздумуючи, що доброго можуть йому дати півроку з неонацистами у глухому закутку на півдні Швеції. Це не потрібно тому Харрі, який вирішив кинути пити. І тому, що чекає відповіді від Ракелі на запрошення на вечерю. І вже напевно – тому, хто полює на вбивцю Елен. Несподівано Харрі зупинився.

Останнє ім’я…

Не дивно, що в списку зустрілося ім’я давнього знайомого, але тут було й дещо інше. Щось клацнуло – цей звук лунав щоразу, коли він, почистивши свій «Сміт-Вессон» 38-го калібру, збирав його знову. Клацання, що ніби говорить: «Усе сходиться».

Харрі увійшов до кабінету й одразу ж зателефонував Халворсену. Той записав його питання і пообіцяв передзвонити, як тільки щось з’явиться.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він чув стукіт власного серця. Зазвичай Харрі було це не до снаги – скласти єдину картину зі шматочків інформації, зовні ніскільки не пов’язаних один з одним. Потрібне було натхнення. Коли за чверть години зателефонував Халворсен, Харрі здавалося, ніби збігло вже кілька годин.

– Саме так, – говорив Халворсен. – Один з відбитків, які слідча група знайшла на стежці, – від армійських черевиків «Комбат бутс» сорок п’ятого розміру. Марку вдалося встановити, тому що відбиток був від майже нового черевика.

– А ти знаєш, хто носить «Комбат бутс»?

– Ну так, звичайно, хлопці з НАТО – у Стейнк’єрі вони часто спеціально замовляють ці черевики. А ще я бачив, що їх носять деякі англійські футбольні фанати.

– Правильно. Ще скінхеди. Коричневі. Неонацисти. У тебе є які-небудь фотографії?

– Чотири штуки. Дві з Акерської культмайстерні і дві з демонстрації перед «Бліцом» у дев’яносто другому.

– Там хто-небудь є в шапці?

– Так, ті, що з Акера.

– Шапки в’язані?

– Зараз подивлюся.

У слухавці почулося шелестіння. Харрі став благати про себе.

– Більше схоже на берет, – нарешті сказав Халворсен.

– Певен? – запитав Харрі, навіть не намагаючись приховати розчарування.

Халворсен був цілком певен, і Харрі голосно вилаявся.

– Але, може, допоможуть чоботи? – обережно поцікавився Халворсен.

– Убивця викинув чоботи, якщо тільки він не ідіот. А те, що він розмазав свої сліди по снігу, доводить, що він зовсім не ідіот.

Харрі затарабанив по телефону. Він знову відчув цю дивну упевненість, що знає, хто вбивця. Харрі розумів, що це відчуття небезпечне. Небезпечне, тому що припиняєш сумніватися, чути ці тихі голоси, що сигналять про внутрішні протиріччя, про те, що в картині, як і раніше, не все сходиться. Сумнів – як холодний душ, а нікому не хочеться потрапити під холодний душ, коли от-от зловиш убивцю. Адже Харрі стільки разів був упевнений у своїх припущеннях. І помилявся.

Халворсен заговорив знову:

– Військові в Стейнк’єрі замовляли «Комбат бутс» прямо із США, так що навряд чи знайдеться багато магазинів, у яких можна їх купити. А якщо ці черевики були майже нові…

Харрі миттєво зрозумів хід його думок:

– Чудово, Халворсене! Знайди магазини, які ними торгують, почни з армійських. Потім пройдися по них з фотографіями, розпитай, чи не продавали кому-небудь з цих хлопців черевики в останні місяці.

– Харрі… е-е…

– Так, знаю, спочатку слід погодити з Мьоллером.

Харрі розумів, що знайти продавця, який пам’ятав би всіх, хто купував у нього взуття, майже неможливо. Завдання полегшується, якщо у покупця на потилиці татуювання «Sieg Heil», але все одно рано чи пізно Халворсену доведеться засвоїти, що, коли розслідуєш убивство, у дев’яноста дев’яти випадках зі ста йдеш хибним слідом. Харрі поклав слухавку і зателефонував Мьоллеру. Вислухавши аргументи Харрі, начальник відділку поліції відкашлявся і сказав:

– Приємно чути, що бодай у чомусь ви з Томом Волером сходитеся.

– Що?!

– Він телефонував мені півгодини тому і говорив приблизно те саме, що й ти зараз. Я дав йому дозвіл привести для допиту Сверре Ульсена.

– Чорт…

– Що таке?

Харрі сам не знав. 1 коли Мьоллер запитав прямим текстом – чи не хоче він що-небудь сказати, Харрі промимрив: «На все добре», – поклав слухавку і втупився у вікно. На Швейгордс-ґате починався час пік. Харрі вихопив поглядом з натовпу чоловіка в сірому пальті і старомодному капелюсі і проводжав його поглядом, доки той зник з очей. Харрі відчував, що пульс прийшов у норму. Кліппан. Про нього він уже майже забув, але тепер пригадав, і голова заболіла, як з похмілля. Захотілося набрати робочий телефон Ракелі, але він відтрутив од себе цю думку.

І тут сталося дивне.

Краєм ока Харрі зауважив зовні якийсь рух і відразу ж поглянув у вікно. Спочатку він не зрозумів, що це, – лише побачив, як щось нестримно наближається. Харрі відкрив був рота, але не зміг ані сказати, ані крикнути. Почувся приглушений стук у шибку. Харрі подивився на вологу плямку на склі і прилиплу до нього сіру пір’їнку, що тріпотіла на весняному вітрі. Харрі завмер. Потім схопив свою куртку і побіг до ліфта.

ЕПІЗОД 63

Вулиця Круклівеєн, Б’єрке, 2 травня 2000 року

Сверре Ульсен зробив приймач гучніше. Він неквапливо перегортав журнал «Жіноча мода», який узяв у матері. По радіо говорили про листи з погрозами, що їх отримали лідери профспілок. Над вікном вітальні, з дірки в ринві, капотіла вода. Ульсен засміявся. Звук такий самий, як у квартирі Роя Квінсета, в якого течуть водопровідні труби. Цікаво, він що-небудь уже полагодив?

Ульсен поглянув на годинник. Увечері він збирався піти до «Герберта». Грошей в Ульсена майже не залишилося, але цього тижня він полагодив старий пилосос, так що, можливо, мати позичить йому сотеньку. Щоб цей Принц здох! Від останнього разу, як він пообіцяв Сверре віддати гроші «за два дні», минуло вже два тижні. А ті, кому Сверре сам був винен, уже почали погрожувати йому. І, що найгірше, його столик у піцерії «У Герберта» почали займати інші. З дня нальоту на «Денніс-кебаб» спливло вже багацько часу.

Сидячи в піцерії востаннє, Ульсен ледве стримався, щоб не схопитися і не загорлати: це він убив тітку з поліції. І як бризнула фонтаном кров від останнього удару, і як вона кричала, вмираючи. Правда, тоді Ульсен не знав, що вона з поліції. І від вигляду крові його мало не знудило, – але про ці подробиці нема чого розводитись.

Щоб йому здохнути, цьому Принцові! Адже він знав, що ця баба – із нишпорок.

Сверре заробив ці сорок тисяч, ніхто й не думав цього заперечувати, але він – що він міг зробити? Після того що сталося, Принц заборонив Сверре телефонувати йому. Для безпеки, доки все вляжеться, пояснив він.

На вулиці верескливо скрипнула хвіртка. Сверре підвівся, вимкнув радіо і поспішив до дверей. Підіймаючись по сходах, він почув кроки матері у дворі. Коли Сверре вже був у себе в кімнаті, в замку брязнули ключі. Поки мати копошилася внизу, Сверре стояв посеред кімнати і дивився на себе в дзеркало. Він провів рукою по тімені – щітка короткого, з міліметр завдовжки, волосся колола пальці. Ульсен вирішив для себе: навіть якщо він і отримає ті сорок тисяч, він влаштується на роботу. Йому набридло стирчати вдома і скоро набриднуть «соратники» в піцерії «У Герберта». У професійному училищі Ульсен здобув спеціальність електрика, він непогано ремонтує електроприлади. Багатьом електрикам потрібні учні й помічники. За кілька тижнів волосся відросте, і татуювання «Sieg Heil» на потилиці не буде видно.

Так, волосся. Він раптом пригадав, як цієї ночі йому телефонував поліцейський з трьоннелазькою вимовою і запитував, чи не руде у нього волосся! Вранці, прокинувшись, Сверре вирішив був, що все це йому наснилося, але за сніданком мати запитала, хто це ще дзвонить йому о четвертій ночі.

Сверре перевів погляд із дзеркала на стіни. Фотографія фюрера, плакат з концерту Бурзума, прапор зі свастикою, залізні хрести і плакати «Blood & Honour», змальовані з тих, що друкували у війну за наказом Йозефа Геббельса. Вперше Сверре подумав, що його кімната схожа на кімнату підлітка. Якщо замість фашистського прапора повісити плакат «Манчестер Юнайтед», а замість Генріха Гіммлера – Девіда Бекхема, можна буде подумати, що тут живе чотирнадцятилітній пацан.

– Сверре! – погукала мати.

Ульсен заплющив очі.

– Сверре!

Знову та ж картина. Вона постійно перед очима.

– Що! – крикнув він так голосно, що заболіла голова.

– Тут з тобою прийшли поговорити!

Тут? З ним? Сверре розплющив очі і нерішуче поглянув на своє відображення в дзеркалі. Але сюди ніхто не міг прийти. Наскільки Ульсен пам’ятав, він нікому не розповідав, де живе. Серце загупало. Може, знову цей трьоннелазький поліцейський?

Ульсен уже попрямував до дверей, коли вони розчахнулися.

– Добридень, Ульсене.

У вікні над сходами горіло весняне призахідне сонце, і Сверре міг розрізнити лише силует гостя. Але голос він упізнав одразу.

– Ти не радий мене бачити? – Принц зачинив за собою двері і з цікавістю поглянув на стіни. – Ну в тебе й кімнатка.

– Чому вона тебе впустила…

– Я показав твоїй матері ось це. – Принц помахав посвідченням із позолоченим гербом на блакитному тлі. На звороті картки стояло: «ПОЛІЦІЯ».

– О чорт, – проковтнув слину Сверре. – Справжнє?

– Почім я знаю? Розслабся, Ульсене. Присядь.

Принц указав йому на ліжко, а сам сів верхи на стілець біля письмового столу.

– Навіщо ти прийшов? – запитав Сверре, сідаючи на дальній ріжок ліжка.

– А ти як гадаєш? – Принц широко посміхнувся йому. – Треба розрахуватися з тобою, Ульсене.

– Розрахуватися?

Сверре все не міг отямитися. Звідки Принц довідався, що він живе тут? А ще це посвідчення. Сверре знову поглянув на Принца і раптом подумав, що той цілком може працювати в поліції – незмінна посмішка, холодний погляд, штучна засмага, накачані м’язи, коротка куртка з м’якої чорної шкіри, сині штани. Дивно, що Ульсен не здогадувався раніше.

– Так. – Принц посміхався й далі. – Треба розрахуватися. – Він дістав з внутрішньої кишені конверт і простягнув його Сверре.

– Нарешті. – Сверре на мить нервово посміхнувся і сунув у конверт руку. – Що це? – запитав він, дістаючи складений аркуш паперу.

– Список восьми людей, до яких незабаром навідаються хлопці з відділу вбивств і напевно візьмуть кров на аналіз ДНК, щоб звірити з ДНК лупи з твоєї шапки, яку вони знайшли на місці злочину.

– Моєї шапки? Ти ж казав, що знайшов її в машині і спалив!

Сверре з жахом подивився на Принца. Той з винуватим виглядом похитав головою.

– Виходить, я повернувся на місце злочину. Там стояла молода, перелякана до смерті парочка і чекала поліцію. Мабуть, я впустив шапку в сніг за кілька метрів од тіла.

Сверре схопився за голову.

– Тебе щось бентежить, Ульсене?

Сверре кивнув і спробував посміхнутися, але губи не слухалися.

– Мені пояснити?

Сверре знову кивнув.

– Коли вбивають поліцейського, справа розслідується першочерговим порядком. Убивцю шукають, доки знайдуть – не важливо, скільки на це піде часу. У посадовій інструкції цього не прописано, але сищики ніколи не зупиняються перед вибором засобів, коли жертва – хтось із них. Непросто вбивати поліцейських – адже слідаки не вгамуються, поки не схоплять… – він указав на Сверре, – винного. – Це питання часу. І я вирішив допомогти слідству, щоб тобі не так довго довелося чекати.

– Але…

– Ти, напевно, думаєш, з чого б мені допомагати поліції, – адже, ясна річ, ти відразу здаси мене, щоб тобі скостили строк?

Сверре проковтнув слину; Він спробував зрозуміти почуте, але воно ніяк не хотіло вкладатися у голові.

– Звичайно, це задачка не з простих. – Принц провів пальцем по ордену Залізного хреста, що висів на стіні, – дешевій підробці. – Зрозуміло, я міг би пристрелити тебе відразу ж після вбивства. Але тоді поліція зрозуміла 6, що у тебе є спільник, який хоче замести сліди, і полювання 6 тривало. – Він зняв Залізний хрест із стіни і начепив на шию, поверх шкіряної куртки. – Був інший варіант – самому «розкрити» цю справу, пристрелити тебе під час арешту і обставити все так, ніби ти намагався чинити опір. Проблема в тому, що, коли б я розкрив справу самотужки, це здалося б надто дивним. З’явилися б усілякі підозри, тим паче що я був останнім, хто бачив Елен Єльтен живою. – Раптом він розсміявся. – Не трусися ти так, Ульсене! Я ж говорю, що цей варіант я відкинув. Я вирішив просто посидіти осторонь, але постійно поглядати – вирахували тебе чи ще ні. Щойно вони підберуться дуже близько, я збирався долучитися до гри і на останньому етапі перехопити естафетну паличку. До речі, на твій слід наткнувся той п’яничка, що зараз працює в СБП.

– Так ти… лягавий?

– Даси поносити? – Принц указав на Залізний хрест. – Викинь з голови! Я перш за все вояк, як і ти, Ульсене. У корабля має бути міцний корпус. Маленької течі вистачить, аби він пішов на дно. Зараз я розповів тобі, хто я такий. Розумієш, що це означає?

У Сверре так пересохло в роті і в горлі, що він більше не міг ковтати. Його охопив страх. Смертельний страх.

– Це означає, що я не можу випустити тебе з цієї кімнати живим. Розумієш?

– Так. – Голос у Сверре став хрипким. – А мої г-гроші…

Принц сунув руку під куртку і дістав пістолет:

– Сиди спокійно.

Він підійшов до ліжка, сів поряд зі Сверре і, тримаючи пістолет обома руками, направив дуло на двері.

– Пістолет Глюка, найточніша зброя у світі. Лише вчора отримав його з Німеччини. Номер сточений. На чорному ринку коштує вісім тисяч крон. Вважай, що це перший внесок.

Пролунало клацання, Сверре здригнувся і, широко розплющивши очі, втупився у маленьку щілину в дверях. У смужці сонячного світла, яка, мов лазерний промінь, виходила із щілини і пронизувала кімнату, танцював пил.

– На. – Принц кинув пістолет Сверре, підвівся і відійшов до дверей. – Тримай міцніше. Правда, ідеально збалансований?

Сверре безвільно вчепився в рукоятку пістолета. По спині горохом котився піт. «Стеля тече», – от і все, про що він думав: куля проробила ще одну дірку в стелі, а вони з матір’ю досі не домовляться з ремонтниками. Ульсен думав про це і чекав. Він заплющив очі.

– Сверре!

«У неї такий голос, ніби вона випила. – Він стиснув пістолет. – У неї завжди такий голос». Ульсен знову розплющив очі і побачив, як Принц, ніби у сповільненій зйомці, розвернувся біля дверей – обома руками він тримав блискучий чорний «Сміт-Вессон».

– Сверре!

З дула вихопилось жовте полум’я. Ульсен уявив собі матір, яка стоїть внизу біля сходів. За мить куля влучила йому в лоб, вийшла через потилицю, через слово «Heil» в татуюванні «Sieg Heil», пробила дерев’яну панель облицювання, пройшла крізь утеплювач і застрягла в зовнішній стіні. Але у цей момент Сверре Ульсен був уже мертвий.