355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ю Несбьо » Червоногрудка » Текст книги (страница 5)
Червоногрудка
  • Текст добавлен: 29 апреля 2017, 05:30

Текст книги "Червоногрудка"


Автор книги: Ю Несбьо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 14
МЗС Норвегії, 4 листопада 1999 року

Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.

З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель – у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.

З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я – невже старіє?

У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.

– Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, – почав він. – Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.

Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:

– Ну, як там ця ваша людина?

Начальник поліції поглянула на нього здивовано.

– Цей ваш поліцейський? – поспішив виправитися Браннхьоуґ. – Здається, його звуть Холе?

Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.

– Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, – він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.

Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:

– Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?

– Ну, – сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. – Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з приводу нерозголошення.

– Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, – поспішила додати Анна Стьорксен.

– Тоді сподіватимемося, що все під контролем, – сказав Браннхьоуґ. – А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.

Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.

– Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, – він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, – підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.

– А де він? – спитав НВП.

– А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.

Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.

– Гаразд, – сказав Браннхьоуґ. – Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.

– Ясно. – Мьоллер почухав потилицю. – Е-е…

Браннхьоуґ мовчав.

– Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.

Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.

– Авжеж, – погодився він.

– А про що ви там порозумілися з американським послом? – нараз запитала Ракель.

– Я саме збираюся до цього перейти, – поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. – Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.

– Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, – сказала Анна Стьорксен.

– Вони спрацювали на диво швидко, – зауважив Браннхьоуґ. – 3 цим погоджується і американський посол.

Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.

– Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.

– Певна річ, – погодився Мьоллер.

– Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був – пробачте, міг – передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.

Він поглянув на Анну Стьорксен – вона не заперечила.

– Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються – рано чи пізно.

Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.

– Окрім двадцяти чоловік у СБП, МЗС та координаційній групі, про цю справу знають також близько п’ятнадцяти поліцейських, які були свідками події коло переїзду. Я не хочу нічого поганого говорити про них – вони, звичайно, дотримують своїх зобов’язань щодо нерозголошення. Взагалі. Але вони прості поліцейські, у них немає досвіду підтримання тієї міри секретності, яка потрібна в даному разі. Крім того, в курсі цього випадку співробітники Головного шпиталю, Служби повітряного сполучення, компанії «Ф’єлліньєн» та готелю «Плаза» – і всі вони тією чи іншою мірою могли щось запідозрити. У нас також немає жодної гарантії, що ніхто не спостерігав за кортежем у підзорну трубу з вікна якої-небудь розташованої поблизу будівлі. Досить кому-небудь з тих, хто хоч якось з усім цим пов’язаний, сказати хоч слово, і…

Він надув щоки і з шумом видихнув, зображаючи вибух.

За столом стало тихо, потім Мьоллер відкашлявся:

– А чому це так… е-е… небезпечно, якщо все стане відомо?

Браннхьоуґ кивнув, ніби показуючи, що це не найбільш ідіотське запитання, яке він чув у своєму житті, але Мьоллера це відразу ж переконало в протилежному.

– Сполучені Штати Америки для нас – дещо більше, ніж просто союзник, – почав Браннхьоуґ з ледь помітною посмішкою. Він сказав це з такою інтонацією, з якою іноземцям пояснюють, що в Норвегії править король, а столиця називається Осло. – В 1920 році Норвегія була однією з найбідніших країн Європи. Такою би вона, мабуть, і залишалася, коли б не допомога США. Забудьте все те базікання, яке ми чуємо від політиків. Еміграція, допомога за планом Маршалла, Елвіс і фінансування всієї цієї авантюри з нафтою зробили Норвегію, мабуть, найбільш проамериканською країною в світі. Кожен з присутніх тут довго працював, щоб досягти нинішніх кар’єрних висот. Але якщо станеться так, що хто-небудь з наших політиків довідається, що хтось із людей у цій кімнаті допустив, щоб життя американського президента наражалося на небезпеку…

Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.

– На щастя для нас, – додав він, – американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.

– Це означає, – сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, – що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.

Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.

– Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?

Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом – бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю – бо він нараз утямив, що на неї зважати доведеться в будь-якому разі.

– Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, – сказав Браннхьоуґ. – І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання – в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…

– …нам потрібен герой, – договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.

– Пардон, – подав голос Мьоллер. – Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.

– Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, – сказав Браннхьоуґ. – Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.

– Розумно, – сказала Анна Стьорксен. – У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.

Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.

– Добре, – вів далі Браннхьоуґ. – «Штука» – як ви сказали, Б’ярне, – полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.

Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера – той був збентежений.

– Не представити його до нагороди негайно – означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.

Присутні закивали, погоджуючись.

– Ergo[14]14
  Отже (лат.).


[Закрыть]
, – сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».

– Ergo, ми маємо дати йому медаль? – знову втрутилася Ракель.

Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план – комедія?!

– Ні, – тихо й рішуче відповів він. – Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. – Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. – Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.

Запала довга пауза.

– Інспектором? – Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. – За те, що він підстрелив секретного агента?

– Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.

– Це… – Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.

– Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, – почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», – чомусь подумав Браннхьоуґ.

– Ми й про це подумали, Анно, – відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. – Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми – ви – цей поліцейський – добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.

– Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… – криво посміхнулася Ракель. – Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.

– А що скажеш ти, Курте? – запитав Браннхьоуґ.

Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.

– А що? – сказав він. – Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.

Браннхьоуґ кивнув:

– Було б, дуже добре.

– Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.

– Чудово, – широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.

ЕПІЗОД 15
Санктхансхьоуґен, 4 листопада 1999 року

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine!»[1

[Закрыть]
[15]15
  Влаштуймо собі сьогодні вечірку у дусі 1999! (Англ.)


[Закрыть]

Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.

– Не заважає? – спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер – Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.

– Підар нігер! – прокричав Том. – І співає відповідно.

Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.

– Давай ліворуч і тут зупинися, – сказала вона. – Ти можеш почекати мене в машині.

– Радісінько, – сказав Волер. – Терпіти не можу алкашів.

Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.

У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.

– Привіт, – сказала Елен, сідаючи навпроти.

Харрі поглянув на неї, кивнув. Ніби весь цей час сидів і чекав її. Відтак знов опустив голову.

– Ми всі намагалися тебе знайти. Заходили до тебе додому.

– Я був удома? – спокійно, без посмішки запитав він.

– Не знаю. Ти зараз удома, Харрі? – Вона кивнула на келих.

Він знизав плечима.

– Він виживе, – зауважила вона.

– Я чув. Мьоллер знову залишив мені повідомлення на автовідповідач. – Говорив Харрі на диво виразно. – Він, щоправда, не сказав, наскільки небезпечна рана. Адже там сила-силенна нервів, здається?

Він схилив голову набік, Елен мовчала.

– Можливо, він просто залишиться паралітиком. – Харрі клацнув по порожньому келиху. – Сколь![16]16
  «Сколь!» – найпростіший та найпоширеніший у Норвегії тост: «Пиймо!».


[Закрыть]

– Твій лікарняний буде готовий завтра, – сказала Елен. – І ми знову чекаємо тебе на роботі.

Він швидко підвів голову:

– А я на лікарняному?

Елен кинула на стіл тонку пластикову теку. Зсередини визирав краєчок рожевого паперу.

– Я говорила з Мьоллером. І лікарем Еуне. Візьми собі копію цього лікарняного листка. Мьоллер каже, що після того, як застрелиш кого-небудь на роботі, треба кілька днів, щоб оговтатися. Просто приходь завтра.

Він відвернувся, подивився на вікно з кольоровими рифленими стеклами. Мабуть, такі вікна зроблено було задля безпеки: щоб відвідувачів не можна було побачити з вулиці. На відміну від кафе-бару навпроти, подумала Елен.

– Ну? Ти прийдеш? – запитала вона.

– Знаєш… – Він подивився на неї тим самим затьмареним поглядом, яким дивився щоранку після повернення з Бангкока. – Я б не загадував.

– Все одно приходь. Тебе чекає кілька прикольних сюрпризів.

– Сюрпризів? – Харрі м’яко засміявся. – І що ж це, хотів би я знати? Достроковий вихід на пенсію? Почесна відставка? Чи, може, президент хоче нагородити мене орденом Пурпурового Серця?

Він підвів голову, і цього разу Елен помітила, як налилися кров’ю його очі. Вона зітхнула, відвернулася до вікна. За рифленим склом пропливали безформні автомобілі, ніби в якомусь психоделічному фільмі.

– Навіщо ти себе мучаєш, Харрі? Ти знаєш – і я знаю – і всі знають, що ти не винен! Навіть у Службі безпеки погодилися, що це з їхньої вини нас не проінформували. І що ми – що ти все зробив правильно.

Харрі відповів тихо, не дивлячись на неї:

– Гадаєш, його родина буде тієї ж думки, коли він приїде додому в інвалідному кріслі?

– О Господи, Харрі! – підвищила голос Елен. Упівока вона бачила, що офіціантка за стійкою роздивляється їх з усе більшою цікавістю. Напевно, очікуючи великої сварки. – Завжди є хтось, кому не пощастило, хто виявився крайнім. Харрі, це так, і в цьому немає нічиєї провини. Ти знаєш, що кожен рік гинуть шістдесят відсотків лісових звіряток? Шістдесят відсотків! Харрі, та якщо зупинитися й почати про це думати, то, перш ніж до чогось додумаєшся, сам опинишся серед цих шістдесяти відсотків!

Харрі не відповідав, просто сидів і кивав головою, втупивши очі в картату скатертину, де-не-де пропалену сигаретами.

– Я себе потім ненавидітиму за те, що сказала це, Харрі, але ти зробив би мені велику особисту послугу, прийшовши завтра на роботу. Тільки спробуй мені заперечувати, і я перестану з тобою розмовляти. Ти боятимешся дихнути на мене. Зрозумів?

Харрі встромив мізинець в одну з чорних дір на скатерті. Потім посунув склянку на іншу. Елен чекала.

– Там, у машині, Волер сидить, чи що? – запитав Харрі.

Елен кивнула. Вона чудово знала, що ці двоє терпіти не можуть одне одного. У неї сяйнула рятівна думка, і, трохи повагавшись, Елен вирішила спробувати щастя:

– Взагалі-то він заклався на дві сотні, що ти не прийдеш.

Харрі вдруге м'яко засміявся. Потім знову підвів голову і, підперши її руками, подивився на Елен.

– Не вмієш ти брехати, Елен. Спасибі, що хоча б намагаєшся.

– Та до бісу тебе.

Вона набрала в груди повітря, збираючись іще щось сказати, але передумала. Подивилася на Харрі довгим поглядом, потім знову глибоко зітхнула:

– Гаразд. Узагалі-то це тобі мав би сказати Мьоллер, але скажу я. Тебе хочуть зробити інспектором СБП.

Харрі розреготався. Його сміх був гучним, як рев «Кадиллака».

– Добре, ще трохи тобі потренуватися, і брехати ти, здається, навчишся.

– Але це правда!

– Це маячня. – Його погляд знову блукав по вікну.

– Чому? Ти у нас один з кращих слідчих, ти вже проявив себе неймовірно здібним поліцейським, ти вивчав право, ти…

– Я кажу, це маячня, нісенітниця. Навіть якщо комусь наверзеться раптом така ідіотська ідея.

– Але чому?

– З дуже простої причини. Адже хіба шістдесят відсотків цих – як їх там, цих пташок? – Він відсунув скатертину зі склянкою на край столу.

– Тинівки, – сказала вона.

– Атож! Від чого вони там дохнуть?

– Від голоду. Хижаків. Морозу. Виснаження. Хтось, може, розбивається об скло. Все можливо.

– Гаразд. Але я готовий побитися об заклад на що завгодно – нікому з них не стріляв у спину норвезький поліцейський, який не має ліцензії на носіння зброї, тому що він не здав стрільби. А такого поліцейського слід судити і запроторити в одне місце на термін від року до трьох. Не надто схоже на підвищення по службі, га?

Він підняв келих, грюкнув ним, поставивши на стіл на край скатертини.

– Які стрільби? – незворушно запитала Елен.

Він пильно подивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього абсолютно чесними очима.

– Що-що? – перепитав він.

– Я не розумію, про що ти говориш, Харрі.

– Ти чудово знаєш, що…

– Я чудово знаю, що цього року ти проходив стрільби. Це знає і Мьоллер. Він навіть їздив сьогодні спитати про це інструктора зі стрільби. Вони все звірили і з’ясували, що ти показав чудові результати. Ти знаєш, у СБП не призначали б людину інспектором, якщо бона застрелила секретного агента, не маючи при собі ліцензії.

Вона широко посміхнулася Харрі. Той навіть трохи протверезів від подиву.

– Але в мене немає жодної ліцензії!

– Та ні ж бо, ти її просто кудись подів. Але вона знайдеться, Харрі, обов’язково знайдеться!

– Ні, ти послухай, я…

Він раптом замовк і подивився на пластикову теку перед собою. Елен підвелася.

– Ну що, побачимося завтра о дев’ятій, інспекторе?

У відповідь Харрі зміг лише мовчки кивнути.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю