Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД З

Вулиця Карл-Юханс-ґате, 5 жовтня 1999 року

«Ти помреш».

Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси – збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику – чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».

Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.

«Ти помреш».

Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу – хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.

– Пухлина збільшилася, – сказав лікар Буєр.

– Гаразд, – відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.

– Тобто? – запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом – голосом, сповненим смертельного жаху.

– Так, це питання…

– Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.

Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.

Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно – скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.

– Я розумію, чому…

– Ви геть нічого не розумієте, лікарю. – Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. – Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.

Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати – звук, що повернув йому відчуття юності.

Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:

– Ти помреш.

Старий волів би почути краще: «Ви помрете».

Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше – чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.

«Хоч як би там було, рік ви маєте».

Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»

Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.

Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!

Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.

«Нацистська сволота», – примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.

Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.

«Ти помреш».

Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

ЕПІЗОД 4

МЗС Норвегії Вікторія-Террасе, 5 жовтня 1999 року

Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi – спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності – просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.

– Привіт, Лізо! – кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.

Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.

– Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.

– Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? – Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.

– Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?

Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП – начальник відділку поліції.

Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.

Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій – управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ – були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ – управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки – всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.

– Почнімо, – сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти – порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них – ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

– Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання – забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

– Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і – найголовніше! – о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

– Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, – додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

– Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, – вів далі Браннхьоуґ. – В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені – тисяча сімсот.

Почувся гомін.

– Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

– Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, – саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».

Потім сплеснув руками:

– Гадаю, зайве пояснювати, як це мало – два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?

– Але ми вважаємо… – почав статс-секретар.

– Депресії в тому числі, – урвав його Браннхьоуґ.

Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.

– Але ми… – знову почав статс-секретар.

– Будь ласка, Мейрику, – раптом підвищив голос Браннхьоуґ.

– Га?

Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.

– Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? – запитав Браннхьоуґ.

– А, це, – сказав Мейрик. – У нас є з собою копії.

Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу.[2]2
  Ріксмол – найбільш унормована форма букмолу – норвезької «книжкової мови» на основі данської (на відміну від лансмолу, заснованого на діалектах).


[Закрыть] Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне – Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?

– Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, – промовляє він.

– Гаразд.

– Я тільки хотів би перше сказати… – почав статс-секретар.

– Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?

Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.

– СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, – сказав Мейрик.

Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув – і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!

– Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… – Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. – Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…

– Дев’ятсот першому, – добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.

– Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.

Браннхьоуґ кашлянув:

– Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.

– Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.

– А чому? – Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.

– Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, – сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. – До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.

– Які охоронні заходи плануються? – перервав його статс-секретар.

Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:

– У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.

– Для чого? – запитав статс-секретар.

– Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…

– Коротше кажучи, всіх, крім президента?

– Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.

– Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, – посміхнувся Браннхьоуґ.

Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, – боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.

– Бьйорне! – Браннхьоуґ ляснув у долоні. – Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!

Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво – але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?

ЕПІЗОД 5

Палацовий парк, 5 жовтня 1999 року

– Ти помер?

Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.

«Ти помер?» – повторив чистий мелодійний голос.

Він не відповідав, бо не розумів, наяву все це відбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.

– Як тебе звуть?

Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»[3]3
  Мається на увазі вірш Н. Ґріґа «Король».


[Закрыть] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.

– Мене звуть Алі, – сказав малий.

Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.

– Алі означає «Бог», – додав малий. – А що означає твоє ім’я?

– Мене звуть Даніель, – посміхнувся старий. – Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».

Малий поглянув на нього:

– То ти Даніель?

– Так, – сказав старий.

Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.

– А де твоя мама? – запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.

– Онде. – Малий обернувся і показав пальцем.

Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.

– Значить, я тебе судитиму, – сказав хлопчик.

– Що?

– Алі – це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…

Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.

– Твоя мама, Алі, – старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.

– Матусю! – радісно загукав малий. – Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.

Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, – це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати – і тільки. Тепер за все мають платити інші.

Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.