Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 93

Вулиця Холменколлвеен, 17 травня 2000 року

Грав оркестр, і вітер доносив уривки музичних фраз. Харрі розплющив очі. Все довкола було біле. Біле світло сонця, яке мерехтіло між білими фіранками, що тріпотіли на вітрі, білі стіни, біла стеля і біла білизна на ліжку; м’яка, вона приємно холодила гарячу шкіру. Харрі повернувся на бік. Ракелі не було, але подушка ще зберігала відбиток її голови. Харрі поглянув на свій годинник. П’ять хвилин на дев’яту. Ракель з Олегом пішли на Фортечну площу, звідки мала початися дитяча хода. Вони домовилися зустрітися об одинадцятій перед караульним приміщенням коло Королівського палацу.

Харрі заплющив очі, ще раз пригадуючи цю ніч. Потім підвівся і почалапав до ванної. І там теж усе було біле: біла плитка, білий фарфор. Харрі став під крижаний душ, мугикаючи стару пісню:

– …a perfect day![55]55
  …чудовий день! (Англ.)


[Закрыть]Потім він узяв м’який махровий рушник – білий, – який дбайливо поклала для нього Ракель, і почав розтиратися, роздивляючись своє обличчя в дзеркалі. Зараз він щасливий, хіба ні? Саме зараз. Харрі посміхнувся дзеркалу. Дзеркало посміхнулося йому у відповідь. Як в Екмана і Фрізена. Усміхнися світові…

Харрі голосно засміявся, обмотався рушником і, обережно ступаючи мокрими ногами по коридору, повернувся до спальні. Харрі зрозумів, що увійшов не до тієї спальні, лише за кілька секунд, бо й тут усе було біле: стіни, стеля, бездоганно застелене і покрите старомодним плетеним покривалом двоспальне ліжко, комод з родинними фото на ньому.

Харрі вже обернувся був, щоб піти звідси, аж раптом завмер. Він стояв, не знаючи, що робити: ніби одна половина його мозку наказувала забути про все і вийти з кімнати, а друга – повернутися і переконатися, що він побачив саме те, що й думав. Вірніше сказати – те, чого боявся. Чого саме він боявся і чому, він не розумів. Розумів він лише одне: як усе чудово, як не хочеться нічого міняти – навіть на краще. Нічого. Але було пізно. Так, пізно.

Харрі перевів дух, обернувся і підійшов до комода.

Чорно-біла світлина стояла в простенькій позолоченій рамці. У жінки на фото було худе обличчя, високі вилиці і спокійний, усміхнений погляд. Жінка дивилася трохи вище камери, очевидно, на фотографа. У її погляді відчувалася сила. Поверх простої блузи висів срібний хрестик.

«Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах».

Ні, не тому Харрі з першого погляду побачив щось знайоме в тому обличчі на фото.

Сумнівів не залишалося. Це була та сама жінка, яку він бачив на фото в кімнаті Беатріси Хофман.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА
СУДНИЙ ДЕНЬ

ЕПІЗОД 94

Осло, 17 травня 2000 року

Я пишу це, щоб той, хто знайде мої записи, зміг зрозуміти, навіщо я зробив те, що зробив. Часто в житті мені доводилося вибирати менше лихо – і мене можна судити, з урахуванням цього. Але врахуйте до того ж, що я ніколи не намагався ухилитися від вибору, ніколи не уникав свого морального обов’язку, вважаючи за краще помилитися, але не жити боягузом, як мовчазна більшість, що ховається за чужі спині і дозволяє робити вибір за себе. І свій останній вибір я зробив, тому що хочу з чистим серцем постати перед Господом і знову зустрітися з Хеленою.

– Чорт!

Харрі різко натиснув на гальма – через пішохідний перехід на перехресті прямував строкатий натовп, хто в діловому костюмі, хто в національному вбранні. Схоже, все місто вже на ногах. Здавалося, зелене світло не загориться ніколи. Нарешті Харрі відпустив зчеплення і натиснув на газ. Знайшовши місце для паркування на Вібес-ґате, Харрі вийшов з машини і, підійшовши до дверей багатоквартирного будинку, де жив Фьоуке, подзвонив. Повз нього пробіг хлопчисько на роликових ковзанах і так голосно дунув у пластиковий ріжок, що Харрі здригнувся.

Фьоуке не відповідав. Харрі повернувся до машини, дістав фомку, яка завжди лежала в нього під заднім сидінням, бо замок багажника був зламаний. Потім знову підійшов до дверей і обома руками натиснув на обидва ряди кнопок на панелі дзвінка. Йому відповів незлагоджений хор обурених голосів, – зрозуміло, момент непідходящий: хтось саме сорочку напрасовує, хтось начищає черевики. Харрі сказав, що він з поліції, і хтось, мабуть, йому повірив, бо раптом почувся жахливий писк, і двері відчинилися. Стрибаючи через три сходинки, Харрі добіг до четвертого поверху. Зараз серце билося ще сильніше, ніж усі ці п’ятнадцять хвилин – відтоді, як він побачив світлину в спальні.

Мета, яку я перед собою поставив, уже коштувала життя декільком ні в чому не винним людям, і, як і раніше, залишається небезпека, що загиблих стане ще більше. Так завжди буває на війні. Тому судіть мене як вояка, вибір у якого невеликий. От і все, про що я прошу. Але якщо ви почнете засуджувати мене, знайте, що ви – всього лише грішні люди, такі самі, як і я, адже, врешті-решт, Судія у нас лише один – Бог. Ось мої спогади.

Харрі вдарив кулаком по дверях Фьоуке і викрикнув його ім’я. Не отримавши відповіді, він підсунув під замок фомку і наліг усім тілом. З третьої спроби двері піддалися. Харрі переступив поріг. У квартирі було тихо й темно, і чомусь це нагадало Харрі спальню, в якій він щойно був, – тут теж було порожньо, і відчувалася занедбаність. Увійшовши до вітальні, Харрі зрозумів: квартира насправді покинута. Всі папери, що були розкидані на підлозі, книги на перекошених полицях, чашки з недопитою кавою – все це пропало. Меблі було зсунуто в куток і накрито білими покривалами. Промінь сонця падав з вікна на стос перев’язаних аркушів посеред кімнати.

Коли ви це прочитаєте, сподіваюся, мене вже не буде серед живих. Сподіваюся, нас нікого не буде серед живих.

Харрі присів навпочіпки поряд з паперами.

«Велика зрада, – було надруковано на першому аркуші. – Спогади вояка».

Харрі розв’язав мотузок.

Наступна сторінка:

Я пишу це, щоб той, хто знайде мої записи, зміг зрозуміти, навіщо я зробив те, що зробив.

Харрі перегорнув стос – схоже, тут декілька сотень сторінок щільно надрукованого тексту. Харрі поглянув на годинник. Восьма тридцять. Він відшукав у блокноті номер Фріца з Відня й зателефонував йому на мобільний. Фріц саме повертався додому після нічного чергування. Після хвилинної розмови з ним Харрі подзвонив у довідкову, де його з’єднали з потрібним номером.

– Вебер слухає.

– Це Холе. Моє вітаннячко з празником, так би мовити.

– Пішов ти! Навіщо дзвониш?

Ну… Напевно, в тебе на сьогодні якісь плани…

– Так. У мене були плани замкнути двері й вікна і почитати газети. Кажи вже, що тобі треба!

– Зняти кілька пальчиків…

– Чудово. Коли?

– Просто зараз. Візьми із собою валізу, щоб можна було надіслати їх прямо звідси. І ще: мені потрібен табельний пістолет.

Харрі дав йому адресу. Потім узяв з підлоги аркуші, сів у накрите, ніби саваном, крісло й почав читати.

ЕПІЗОД 95

Околиці Ленінграда, 12 грудня 1942 року

Вогні спалахують у сірому нічному небі, і воно схоже на брудну парусину намету, напнуту над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, – зараз це не можна знати напевно. Даніель знову показав свою стрілецьку майстерність. Якби він уже не був легендою, то збезсмертив би своє ім’я сьогодні. Він побачив і застрелив росіянина з відстані в півкілометра. Потім він сам пішов на нічийну смугу і по-християнськи поховав убитого. Ніколи не чув, щоб хтось робив що-небудь подібне. Після цього він узяв собі за трофей шапку російського вояка. Потім він, як завжди, був в ударі, співав пісні й усіх потішав (крім, може, деяких заздрісників). Я дуже пишаюся, що в мене є такий чудовий і хоробрий друг. Хоча іноді здається, що війні ніколи не настане кінець і наших загинуло вже надто багато, такі люди, як Даніель Гюдесон, уселяють у нас надію, що ми все-таки зупинимо більшовиків і повернемося додому, до своєї вільної Норвегії.

Харрі поглянув на годинник, перегорнув сторінку.

ЕПІЗОД 96

Околиці Ленінграда, ніч на 1 січня 1943 року

Коли я побачив перелякані очі Сіндре Фьоуке, мені довелося його трохи заспокоїти, щоб приспати його пильність. На кулеметній позиції були тільки ми вдвох, решта повернулися в ліжка. Тіло Даніеля лежало на ящиках з боєприпасами і заклякало. Я зішкрібав кров Даніеля з патронної стрічки. Світив місяць, ішов сніг – чудова ніч. І я думав, що зараз збираю разом розкидані шматочки Даніеля, щоб він ожив, підвівся і повів нас за собою. Сіндре Фьоуке цього не розумів – безпринципний пристосуванець і зрадник, він завжди схилявся на бік тих, хто, на його думку, перемагав. І в день, коли нам усім – мені, Даніелю – справді було непереливки, він вирішив зрадити й нас. Я хутко зайшов йому за спину, легко схопив його за лоба й дістав багнет. Щоб зробити глибокий і акуратний поріз, треба діяти швидко. Я перерізав йому горлянку й одразу відпустив його – справу було зроблено. Він повільно обернувся, подивився на мене своїми поросячими очицями. Здавалося, він силкувався закричати, але горло в нього було перерізане, і із зяючої рани вийшло лише глухе шипіння. І кров. Обома руками він схопився за горло, ніби намагаючись утримати в собі життя, але тут кров тонкими цівками потекла крізь його пальці. Я впав на землю і відкотився в замет, щоб кров не потрапила мені на одяг. Якщо «дезертирство» Сіндре Фьоуке почнуть розслідувати і знайдуть на моїй формі свіжу кров, вийде погано.

Коли він перестав сіпатися, я перевернув його на спину і відтягнув до ящиків, на яких лежав Даніель. На щастя, у них схожа статура. Я витягнув у Фьоуке документи. Вони завжди при нас, вдень і вночі, бо якщо нас зупинять і в нас не виявиться паперів, в яких сказано, хто ми й що ми (піхота, напрям «Північ», дата, печатка тощо), нас можуть розстріляти на місці як дезертирів. Я скрутив документи Сіндре трубочкою і засунув їх у похідну фляжку в мене на поясі. Потім стягнув з голови Даніеля мішок і обмотав довкола голови Сіндре. Далі звалив Даніеля на спину і виніс на нічийну смугу. Там я поховав його в снігу, як Даніель поховав Урію, росіянина. На згадку про Даніеля я зберіг російську шапку. Заспівав псалом «Великий Господь». І «Відблиски вогнища».

ЕПІЗОД 97

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

М’яка зима. Все йшло за планом. 1 січня, в перший ранок нового року, прийшли хлопці з похоронної команди, узяли труп з ящиків, гадаючи, що це Даніель Гюдесон, і на санчатах відвезли на ділянку «Північ». Коли я про це згадую, мені як і раніше хочеться сміятися. Знімали з його голови мішок, перш ніж кинути труп у могилу, чи ні – мене нітрохи не хвилювало, – адже вони не знали ні Даніеля, ні Сіндре Фьоуке.

Непокоїло мене тільки те, що Едвард Мускен запідозрив – Фьоуке не дезертирував, його вбив я. Та що він може зробити? Тіло Сіндре Фьоуке вже згоріло (а його душа хай горить вічно) і лежить серед сотень таких самих невпізнанних останків.

Але цієї ночі, стоячи в дозорі, я зважився на відчайдушний крок. Урешті-решт я зрозумів, що Даніелю не можна лежати там у снігу. Якщо зима буде теплою, труп у будь-який момент може вилізти з-під снігу, і тоді я буду розкритий. А як я вночі уявив собі, що з тілом Даніеля зроблять лисиця і тхір навесні, коли сніг відтане, то відразу ж вирішив викопати труп і відтягнути його до братської могили – все одно земля там освячена капеланом.

Звичайно, я більше боявся наших караульних, ніж росіян, але, на щастя, коло кулемета чергував Халлґрім Дале – тупий приятель Фьоуке. До того ж і небо було хмарним, і – що набагато важливіше – я відчував, що Даніель зі мною, так, що він – у мені. І коли я нарешті затяг труп на ящики з боєприпасами і почав пов’язувати йому на голову мішок, Даніель посміхнувся. Я знаю, що безсоння й голод часто можуть зіграти з мозком лихий жарт, таж я сам побачив, як вираз його застиглого мертвого обличчя змінювався просто на моїх очах. Дивно, але я не злякався, а, навпаки, зрадів і далі почувався впевненіше. Потім я прокрався в укриття і заснув як дитя.

Не минуло й години, як Едвард Мускен розбудив мене. Сталося те, що я й думав, і я постарався зобразити щире здивування, почувши, що труп Даніеля з’явився знову. Але Мускена я не переконав. Він був упевнений, що там лежить Фьоуке, що я вбив його і поклав на ящики, сподіваючись, що хлопці з похоронної команди вирішать, ніби першим разом забули його забрати, і повернуться за тілом. Коли Дале зняв мішок і Мускен побачив обличчя Даніеля, вони з Дале тільки роти роззявили. А я ледь стримувався від сміху, щоб не видати нас. Даніеля й мене.

ЕПІЗОД 98

Лазарет на ділянці «Північ», околиці Ленінграда,

17 січня 1944 року

Граната, скинута з російського літака, ударила Дале по шолому і впала на лід. Вона лежала на льоду й крутилася, мов навішена, а ми намагалися відповзти подалі. Я лежав найближче і був упевнений, що ми загинемо всі втрьох: я, Мускен і Дале. Дивно, але моєю останньою думкою було те, що за іронією долі я щойно врятував Едварда Мускена, якого ледве не застрелив Халлґрім Дале. Бідолаха, я, видно, продовжив йому життя на якихось дві хвилини. Але, на щастя, гранати у росіян погані, і ми вижили всі троє. Щоправда, мені пошкодило ногу, та ще один осколок пробив мого шолома і врізався в лоба.

За дивним збігом мене привезли в палату до Сіґне Алсакер, нареченої Даніеля. Спочатку вона мене не впізнала, але ввечері підійшла і заговорила зі мною норвезькою. Вона дуже вродлива, і я відчуваю, що хочу, щоб вона стала моєю нареченою.

У цій самій палаті лежить і Улаф Ліндві. На вішаку поряд з ліжком висить його білий мундир – я не знаю навіщо, може, для того, щоб, як тільки йому залікують рани, він зміг відразу ж іти виконувати свій обов’язок. Зараз саме потрібні люди його гарту – я чую, що артилерія росіян підходить усе ближче. Якось уночі мені здалося, що його мучив кошмар, бо він закричав, і до палати увійшла сестра Сіґне. Вона зробила йому якийсь укол, напевно, морфію. Коли він знову заснув, я бачив, як вона погладила його по волоссю. Вона була така вродлива, що мені захотілося покликати її до свого ліжка і розповісти їй, хто я такий, але я не хотів її лякати.

Я відчуваю, що нога болить уже менше. Сьогодні сказали, що мене відправляють на захід, адже сюди медикаменти не доходять. Росіяни наступають, і я знаю, що це єдиний шлях до порятунку.

ЕПІЗОД 99

Віденський ліс, 29 травня 1944 року

Найвродливіша і найрозумніша жінка, яку я будь-коли бачив. Чи можна кохати двох жінок одночасно? Виходить, що так.

Гюдбранн дуже змінився. Тому я взяв прізвисько Даніеля – Урія. Хелені це ім’я подобається більше. Вона вважає, що «Гюдбранн» звучить дивно.

Коли інші сплять, я пишу вірші, хоча поет з мене кепський. Варто їй з’явитися в дверях, як серце в моїх грудях починає калатати, але Даніель говорить, що треба поводитися спокійно, так, майже холодно, якщо хочеш завоювати жіноче серце. Це як муху ловити. Треба сидіти зовсім спокійно і дивитися в інший бік. А потім, коли муха вже тебе не боятиметься, сяде на стіл просто перед тобою і підповзе ближче, ніби прохаючи, щоб ти зловив її, – тоді треба діяти блискавично – рішуче і з вірою в себе. Віра найважливіша. Тому що мухи ловляться не прудкістю, а вірою. У тебе лише одна спроба, а отже, ти маєш бути готовий. Так каже Даніель.

ЕПІЗОД 100

Відень, 29 червня 1944 року

…сном немовляти, коли я покинув обійми моєї коханої Хелени. Бомбардування давно закінчилося, але була глибока ніч, і людей на вулицях майже не було. Нашу машину я знайшов там, де ми її й залишили, – коло ресторану «Три гусари».

Заднє скло було розбите, на даху – вм’ятина від цеглини, але, на щастя, серйозно машина не постраждала. Як найшвидше я поїхав назад до лікарні.

Я знав, що тепер запізно робити що-небудь для Хелени або для мене. Нас обох просто підхопив вир подій, і ми не змогли з нього вирватися. Хелена надто любить свою родину, і вона сама винесла собі присуд – це весілля з лікарем, Крістофером Брокхардом, брудним типом, що образив саму суть кохання своїм безмежним егоїзмом (його він називав коханням!). Хіба він не бачить, що його так зване кохання анітрохи не схоже на кохання, яке рухає Хеленою? Мені доведеться пожертвувати своєю мрією. Хай ми з Хеленою не будемо разом, але я хочу, щоб її життя стало якщо не щасливим, то хоча б вільним; Брокхарду не вдасться принизити Хелену.

Думки пролітали в моїй голові з такою ж швидкістю, з якою я мчав вулицями міста, звивистими, як саме життя. Але мої руки й ноги скеровував Даніель.

…відчув, що я сів на край його ліжка, і недовірливо поглянув на мене.

– Що ти тут робиш? – запитав він.

– Крістофере Брокхард, ти зрадник, – прошепотів я. – І я засудив тебе до страти. Ти готовий?

Не думаю, що він був готовий. Люди ніколи не готові померти, їм здається, вони житимуть вічно. Сподіваюся, він устиг побачити, як фонтан крові бризнув до стелі, сподіваюся, він устиг почути, як бризки впали на його ковдру. Але головне, я сподіваюся: він устиг зрозуміти, що помирає.

У шифоньєрі я знайшов костюм, пару черевиків і сорочку. Схопивши все це під пахву, я побіг назад. Сів у машину, завів.

…усе ще спала. Дорогою я потрапив під раптовий дощ і геть змок. Мені було холодно, я заліз до неї під ковдру. Вона була гаряча, як піч, а коли я пригорнувся до неї, тихо застогнала уві сні. Я спробував притиснутися тілом до кожної клітинки її шкіри, намагався уявити собі, що так буде вічно, намагався забути про час. До відправлення мого потяга залишалися лічені години. І лічені години залишалися до того, як в Австрії мене оголосять у розшук як убивцю. Вони не знають ні коли я від’їжджаю, ні якою дорогою поїду, але вони знають, де я повинен опинитися – мене чекатимуть в Осло. Я стиснув Хелену в обіймах так сильно, як обійняв би власне життя.

Харрі почув дзвінок. Будильник? Але ні, подзвонили кілька разів. Харрі відшукав домофон і відчинив Веберу.

– Ненавиджу! – прогарчав Вебер, ввалюючись досередини і з гуркотом ставлячи на підлогу свою величезну валізу. – Більша гидота, ніж сімнадцяте травня, лише спортивні репортажі! У країні загальна пиятика на ґрунті національної гордості! Дороги перекрито! Щоб кудись дістатися, доводиться намотувати кола по місту! Господи! Ну, що тут таке?

– Чудові відбитки пальців ти точно знайдеш на кавоварці на кухні, – відповів Харрі. – Я поговорив з колегою із Відня – він уже шукає відбитки пальців, узяті в сорок четвертому. У тебе ноутбук зі сканером при собі?

Вебер поплескав по валізі.

– Чудово. Коли відскануєш відбитки, вийдеш через мій мобільний в Інтернет і відішлеш пальчики за адресою, яка значиться в списку як «Фріц з Відня». Він миттю зробить аналіз і пришле відповідь. Ось так-от. А зараз мені треба дочитати деякі папери. Буду у вітальні.

– Що за…

– Внутрішні справи СБП, – відрубав Харрі. – «Цілком таємно».

– Он воно що! – Вебер закусив губу і недовірливо поглянув на Харрі. Той дивився йому прямо в очі й мовчав. – Знаєш що, Холе? – нарешті сказав Вебер. – Добре, що хоча б хтось у цій країні ще поводиться як професіонал.

ЕПІЗОД 101

Гамбург, ЗО червня 1944 року

Написавши листа Хелені, я відкрив фляжку, витрусив звідти документи Сіндре Фьоуке і поклав замість них листа. Потім багнетом нашкрябав ім’я та адресу Хелени і вийшов на вулицю. Була ніч. Тільки-но я вийшов за двері, мене обдало жаром. Вітер рвав з мене одяг, небо нависало брудно-жовтим покровом, у реві пожежі чулося, як дзенькає, лопаючись, скло, і крики людей, яким нікуди тікати. Приблизно так я уявляв собі пекло. Бомби більше не падали. Я йшов вулицею, яку вже не можна було назвати вулицею, – просто смужка асфальту, що йде пустирем між руїн. Єдине, що залишилося на цій «вулиці», це верба, що простягала свої обгорілі руки до неба. І палаючий будинок. Крики чулися звідти. Підійшовши так близько, що гаряче повітря обпалювало мені легені, я розвернувся і пішов до пристані. Тоді я й побачив її, маленьку дівчинку з чорними переляканими очима. Вона потягнула мене за куртку, гукаючи при цьому:

– Meine Mutter! Meine Mutter![56]56
  Моя мама! Моя мама! (Нім.)


[Закрыть]Я не зупинявся. Я нічим не міг допомогти – я вже бачив у вогні другого поверху людський скелет, що вчепився у віконну раму обгорілими кістками. Але дівчинка все йшла за мною, відчайдушно благаючи, щоб я врятував її маму. Я спробував прискорити крок, та дівчинка схопила мене за пояс обома рученятами і не хотіла відпускати. І я поніс її від будинку до величезного вогняного моря. Так ми і йшли, ніби прикуті один до одного, назустріч загибелі.

Я плакав, так, плакав, але сльози висихали, не встигнувши виступити. Не знаю, хто з нас двох зупинився і підняв дівчинку на руки, але я розвернувся, відніс її до спальні і накрив її моєю ковдрою. Потім постягав з інших ліжок матраци і ліг на підлозі поряд з нею.

Я так і не дізнався ні як її звуть, ні що з нею стало, тому що на ранок вона зникла. Але я знаю, що вона врятувала мені життя. Вона вселила в мене надію.

Я прокинувся в конаючому місті: місцями ще вирувала пожежа, від пристані не залишилося й сліду, і кораблям, що підійшли, щоб доставити продовольство або забрати поранених, ніде було причалити.

Лише надвечір розчистили місце, куди кораблі змогли підійти для навантажування і розвантажування, і я поквапився туди. Я ходив від корабля до корабля і нарешті знайшов, що шукав – корабель, який відпливав до Норвегії. Судно називалося «Анна» і везло цемент до Тронхейма. Місце призначення мене цілком влаштовувало, оскільки мене навряд чи будуть там розшукувати. Замість звичайного німецького порядку всюди панував хаос, і розібратися, хто є хто, було складно. Дві букви «S» у мене на комірі справляли належне враження, і в мене не виникло труднощів з тим, щоб потрапити на борт і переконати капітана, що згідно з наказом (який я пред’явив) мені належить потрапити до Осло так скоро, як тільки можливо, а за існуючих обставин це означає – добратися на борту «Анни» до Тронхейма, а звідти – потягом на Осло.

Дорога зайняла три дні. Щойно опинившись у Норвегії, я пред’явив свої документи і відразу сів на потяг до Осло. Їхав чотири доби. Перш ніж зійти в Осло, я зайшов до туалету і змінив одяг на той, що прихопив з шафи Крістофера Брокхарда. До першого випробування я був готовий. Я йшов по Карл-Юханс-ґате, мрячив дощ, було тепло. Вулицею, узявшись за руки, йшли двоє дівчат. Проходячи повз мене, вони голосно засміялися. Здавалося, кромішнє пекло Гамбурга лишилося десь на іншій планеті. Серце співало. Я повернувся в мою улюблену країну, народився заново.

Адміністратор в готелі «Континенталь» прискіпливо передивився мої документи і, дивлячись на мене поверх окулярів, сказав:

– Ласкаво просимо, пане Сіндре Фьоуке.

Лежачи на ліжку в золотистому готельному номері, втупивши очі в стелю і слухаючи міський шум на вулицях, я думав про своє нове ім’я. Сіндре Фьоуке. Незвично, звичайно. Але й з ним можна жити.