Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
УРІЯ

ЕПІЗОД 23

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 7 червня 1944 року

Хелена Ланґ швидко котила столик-візок до палати номер чотири. Вікна були відчинені, і вона вдихала свіжий аромат недавно скошеної трави. Руйнуванням і смертю сьогодні не пахне. Минув рік від першого бомбардування Відня. Останніми тижнями бомбили щоразу, коли випадала ясна ніч. Хоча шпиталь Рудольфа II розташовувався за кілька кілометрів від центру міста, прихований від війни в зеленому Віденському лісі, дим міських пожеж перебивав запахи літа.

Хелена проминула поворот і посміхнулася лікарю Брокхарду, той, схоже, хотів зупинитися й поговорити, тож вона прискорила ходу. Щоразу, зустрічаючись віч-на-віч з Брокхардом, з його нерухомим поглядом із-за скелець окулярів, що ніби свердлив її, вона почувалася незатишно. Її мати ніяк не могла зрозуміти, чому дочка уникає цього молодого, такого перспективного лікаря, тим більше що Брокхард походив з вельми заможної віденської сім’ї. Але Хелені не подобався ані Брокхард, ані його родина, ані спроби матері використати її як зворотний квиток у пристойне товариство. Мати вважала: у всьому, що сталося, винна війна. Війна була винна в тому, що батько Хелени, Генріх Ланґ, втратив своїх єврейських кредиторів так зненацька, що не зміг розплатитися з іншими кредиторами в погоджені строки. Але проблеми з грішми змусили його імпровізувати, він написав своїм єврейським банкірам, щоб вони переказали заарештовані австрійським урядом облігації Ланґу. Тож тепер Хенрік Ланґ сидів у в’язниці за змову з ворогами рейху – євреями.

На відміну від матері, Хелена сумувала більше за батьком, ніж за тим становищем, яке посідала сім’я. Вона, наприклад, зовсім не сумувала за бучними бенкетами, з їхніми напівдорослими світськими розмовами і вічними спробами прилаштувати її за якого-небудь багатенького розпещеного хлопчика.

Вона поглянула на годинник і наддала ходи. Маленька пташка, яка, мабуть, залетіла через відчинене вікно, сиділа зараз високо під стелею на одному з абажурів і безтурботно співала свою пісеньку. У такі дні Хелені навіть не вірилося, що там, зовні, йде війна. Може, тому, що ці щільні шереги ялин надійно відгороджували від усього, що не хотілося б бачити. Але варто було зайти до якоїсь з палат, як відразу ставало зрозуміло, що це була ілюзія миру. Разом з понівеченими тілами, понівеченими душами поранених вояків сюди приходила війна. Спершу Хелена була вислуховувала їхні історії, твердо переконана в тому, що їй вистачить стійкості й віри, щоб полегшити їхні страждання. Але всі розповідали одну й ту саму нескінченну, кошмарну казку про те, що доводиться пережити людині на цьому світі, які муки уготовані тим, хто виживе. Лише мертвим зараз легко. Тоді Хелена перестала слухати їх. Вона просто прикидалася, що слухає, поки міняла бинти, міряла температуру і давала їм ліки та їжу. А коли вони спали, вона намагалася навіть не дивитися на них, адже їхні обличчя самі продовжували їхні розповіді навіть уві сні. Вона читала страждання в блідих молодих, зовсім хлоп’ячих фізіономіях, жорстокість – в згрубілих, суворих лицях, і бажання померти – в понівечених болем рисах того, хто нараз дізнався, що йому відріжуть ногу.

Але все одно вона йшла легко, швидко. Може, тому, що було літо, може, тому, що лікар щойно сказав, яка вона сьогодні вродлива. Чи вся річ у цьому норвезькому пацієнтові в четвертій палаті, який скоро посміхнеться їй і скаже «Guten Morgen»[31]31
  Доброго ранку (нім.).


[Закрыть] своєю смішною каліченою німецькою. Потім він снідатиме, довго дивлячись на неї, поки вона ходитиме від ліжка до ліжка, обходячи інших хворих, кожного підбадьорюючи кількома теплими словами. І що п’ять-шість секунд вона оглядатиметься на нього, і, якщо він посміхнеться їй, вона посміхнеться йому у відповідь і продовжить свою роботу, ніби нічого не відбувається. Нічого. І в той же час для неї це – все. Лише думка про ці короткі погляди підтримувала її всі ці дні і додавала їй снаги сміятися, коли жахливо обгорілий капітан Хадлер, лежачи на ліжку біля дверей, жартома питався, коли ж із фронту надішлють його геніталії.

Вона зайшла в поворотні двері четвертої палати. Сонячне світло, що переповнювало приміщення, забарвило все у білий колір: стіни, стелю, простирадла – все мерехтіло. «Прямо як у раю», – подумала вона.

– Guten Morgen[32]32
  Доброго ранку (нім.).


[Закрыть], Helena.

Вона посміхнулася йому. Він сидів на стільці коло ліжка й читав книгу.

– Ти добре виспався, Уріє? – весело спитала вона.

– Як ведмідь, – відповів він.

– Ведмідь?

– Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?

– А, барліг.

– Еге ж, у барлозі.

Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.

– А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?

– Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.

Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.

– Ей! – розсміявся він. – Ти що, вчора допізна танцювала?

Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.

– Так, – сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.

– А що ви тут танцюєте, у Відні?

– Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.

– Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.

– Так, це правда, – сказала вона, дивлячись на градусник.

– Так. – Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.

– Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! – гримнула вона суворо.

Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.

– А ти вмієш рейнлендер? – запитав він.

– Рейнлендер?

– Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?

– Ти сидітимеш, доки не одужаєш!

– А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.

Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.

– Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, – парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.

– Скажи «так», – прошепотів він.

Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.

– Ну? – сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.

– Ви мене запитували, лікарю?

– Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? – Брокхард зітхнув і посміхнувся. – Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.

– Навіщо ви мене викликали?

– Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.

– Зрозуміло.

Вона ніяк не відреагувала на це – навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.

– П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.

– Швидко. – Її голос був рівним і спокійним.

– Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.

– Так, – сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».

– Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.

Вона спіймала його вивчаючий погляд.

– А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? – Вона хотіла заперечити, та він випередив її: – Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… – він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, – просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?

Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:

– Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.

Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.

– Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?

Вона наморщила лоба:

– Третя танкова дивізія? Він доброволець військ СС. Чому його приписують до регулярної армії вермахту?

Брокхард знизав плечима:

– У такий час кожен повинен робити все, що може, і виконувати ті завдання, які ставляться. Чи, може, ти не згодна, Хелено?

– Що ви маєте на увазі?

– Він же піхотинець? Отже, бігтиме за цими танками, а не сидітиме в них. Один мій друг – він був на Україні – розповідав, що вони щодня стріляють по росіянах, доки кулемети не розжарюються, що трупи лежать уже купами, а цей людський потік не слабшає, і ніщо не може зупинити наступ.

Вона ледь стрималася, щоб не вирвати цього листа з Брокхардових рук і не розірвати його на шматки.

– Можливо, такій дівчині, як ти, варто бути розсудливішою і не прив’язуватися так до людини, якої ти напевно більше ніколи не побачиш. Ця шаль тобі вельми личить, Хелено. Фамільна штучка?

– Я приємно здивована вашим співчуттям, лікарю, але запевняю вас, що воно цілком зайве. Я не маю жодних особливих почуттів до цього пацієнта. Час подавати обід, тож, з вашого дозволу…

– Хелено, Хелено… – Брокхард похитав головою і посміхнувся. – Ти й справді гадаєш, що я сліпий? Ти думаєш, мені легко дивитися, яких страждань це тобі завдає? Близька дружба між нашими родинами змушує мене відчувати якийсь особливий зв’язок між нами. І це зближує нас, Хелено. Інакше я не розмовляв би з тобою так щиро. Вибач, але ти не могла не зрозуміти, що я маю до тебе певні теплі почуття, і…

– Досить!

– Що?

Хелена зачинила за собою двері й підвищила голос:

– Я тут з доброї волі, Брокхарде, і я не з тих медсестер, з якими ви можете гратися, як забажаєте. Давайте сюди листа і кажіть, що вам треба, або я зараз же йду звідси.

– Дорога моя Хелено, – у Брокхарда був заклопотаний вигляд. – Ти не розумієш, що це залежить від тебе?

– Від мене?

– Виписувати когось чи ні – справа суб’єктивна. Особливо якщо це стосується такого поранення в голову.

– Розумію.

– Я можу виписати його й через три місяці, а хто знає, буде взагалі через три місяці який-небудь Східний фронт чи ні?

Вона здивовано зиркнула на Брокхарда.

– Ти ж уважно читаєш Біблію, Хелено. Тож знаєш історію про царя Давіда, який зажадав Вірсавію, хоча вона була заміжня за одним з його воїнів? Він наказав своїм генералам послати мужа в першій шерензі на війні, щоб того вбили. І тоді цар зміг без перешкод до неї засвататися.

– І що це означає?

– Нічого. Нічого, Хелено. Я не збираюся посилати твого обранця на фронт, якщо він поки що не зовсім здоровий. Або кого-небудь ще з цієї ж причини. Я мав на увазі саме це. А оскільки ти не гірше за мене знаєш, яке в цього пацієнта нараз здоров’я, я подумав: вислухаю спершу, що ти скажеш, а далі прийму рішення. Якщо ти вважаєш, що йому ще зарано на фронт, я, можливо, надішлю вермахту інший рапорт.

Схоже, до неї повільно доходило те, що він казав.

– Ну ж бо, Хелено?

Вона ледве могла зрозуміти це: він що, хоче використовувати Урію як заручника, щоб домогтися її? Довго він це придумував? Може, він вирішив це вже дуже давно і просто чекав відповідного моменту? І потім, як хто йому потрібна Хелена? Як дружина чи коханка?

– Ну? – запитав Брокхард.

Думки юрмилися в її голові, намагаючись знайти вихід з лабіринту. Але Брокхард перекрив усі виходи. Зрозуміло. Він не схожий на дурня. Поки він заради неї вигороджує Урію, вона муситиме підкорятися йому в усьому. Адже рішення просто відкладається на певний час. А якщо Урія покине шпиталь, Брокхарду буде нічим тиснути на неї. Тиснути? Господи, та вона ледь-ледь знайома з цим норвежцем. І не знає, що він відчуває до неї.

– Я… – почала вона.

– Що?

Він подався вперед. Вона хотіла продовжити, сказати, що хоче бути вільною, але щось її зупинило. І за секунду вона зрозуміла що. Це все брехня. Брехня, що вона хоче бути вільною; брехня, що вона не знає, що відчуває до неї Урія; брехня, що людина повинна змиритися з усім і жити далі; все це – брехня. Вона прикусила нижню губу, відчувши, як та починає тремтіти.

ЕПІЗОД 24

Стадіон Бішлет, переддень Нового 2000 року

Була дванадцята година, коли Харрі Холе вийшов з трамвая біля готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-ґате, помітивши, як низьке ранкове сонце зблиснуло у вікнах будівлі Державної лікарні і знову сховалося за хмарами. Він востаннє заходив до свого кабінету. Щоб востаннє навести лад, перевірити, чи все він узяв з собою, – так він говорив сам собі.

Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин – нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.

Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.

Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного – дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.

Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.

Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу[33]33
  Бьйорнебу Єнс (1920–1976) – норвезький письменник, драматург і поет, виразник лівоекстремістських поглядів.


[Закрыть]:

І цей ріст потужностей – усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.

Це знання = жах.

Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.

Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.

Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.

– Привіт, Харрі. – Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. – Будеш страву дня?

– Якщо кухар сьогодні тверезий.

– Тверезий. Що-небудь питимеш?

– А як же! – Він на мить підвів очі: – Що сьогодні порадиш?

– Значать, так. – Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: – Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.

– А хто тобі це сказав, Майє?

– Взагалі-то ти, Харрі, – хрипко й щиро засміялася вона. – Втім, ця автоцистерна саме для тебе. – Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.

Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло – 2611 км», на іншій – «Ленінград – 5 км».

Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».

Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері – тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі – сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою – на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух – це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху – створення альтернативи соціал-демократії. Гасло – заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду – занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.

Майя принесла обід.

– Картопляні фрикадельки? – запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.

– Фірмова страва «Скрьодера», – сказала Майя. – Лишилися відучора. З Новим роком!

Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:

– Трясця його матері!

Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, – це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі – такому худому, що череп випинав з-під шкіри, – проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.

– Трясця, кажу! – повторив він.

За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:

– Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?

Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.

– Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.

Могіканин звів очі на стелю.

– Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.

Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.

– Справді? Ну, тоді щиро дякую.

Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.

– У бандитів треба стріляти, – сказав він.

– Навіть так? У кого ж?

Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.

– Всіх їх до стінки! – Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.

Харрі заспокійливо махнув рукою.

– Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.

– Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару – двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.

Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.

– Сидів тут один з них – де ти зараз. Нічого – такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!

– А звідки ти знаєш, що я з поліції? – здивувався Харрі.

– Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.

– Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.

Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці – краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.