Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 76

Вулиця Ірісвеєн, 12 травня 2000 року

Серце в грудях скажено забилося. Вона зняла слухавку.

– Здрастуйте, Сіґне, – сказав голос. – Це я.

їй захотілося заплакати.

– Досить, – прошепотіла вона. – Прошу тебе, досить.

– Вірність і в смерті. Ти так сказала, Сіґне.

– Я покличу чоловіка.

Голос тихо розсміявся.

– Його ж немає вдома, правда?

Сіґне стисла слухавку так, що руці стало боляче. Звідки він знає, що Евена немає вдома? І чому він телефонує, лише коли Евен кудись іде?

Від наступної думки в Сіґне перехопило дух і потемніло в очах. Може, з того місця, звідки він телефонує, видно їхній будинок, і він бачив, коли Евен виходить з нього? Ні, ні, ні. Вона зібралась на силі і постаралася дихати рівно. Повільно, глибоко і спокійно, повторювала вона про себе. Так вона говорила пораненим воякам, коли їх, у сльозах, зрешечених кулями, з жахом в очах, приносили до них у лазарет з окопів. З гомону на тому кінці Сіґне зрозуміла, що там, звідки їй телефонують, багато людей. А в їхньому окрузі – тільки житлові будинки.

– Ти була така красива в халаті медсестри, Сіґне, – говорив голос. – Така сліпучо чиста і біла. Біла, зовсім як білий мундир Улафа Ліндві. Пам’ятаєш його? Ти була така чиста, і я вірив, що ти не зрадиш нас, що у твоєму серці немає зради. Вірив, що ти як Улаф Ліндві. Я бачив вас поруч, Сіґне, ти стояла і гладила його волосся при місячному сяйві. Ви з ним були схожі на двох янголів, посланих з небес. Але я помилився. Адже є янголи, які послані не з небес, ти знала це, Сіґне?

Вона мовчала. Думки в її голові закрутилися безладним вихором – щось у його словах відразу здалося їй дивним. Голос. Тепер вона зрозуміла. Він намагається говорити чужим голосом.

– Ні, – видушила із себе Сіґне.

– Ні? А мала 6. Я – такий янгол.

– Даніель помер, – сказала вона.

На тому кінці стало тихо. У слухавці чулося лише важке дихання. Потім голос заговорив знову:

– Я прийшов, щоб судити. Живих і мертвих.

І він поклав слухавку.

Сіґне заплющила очі. Потім підвелася і пройшла до спальні. Вікна були завішені. Сіґне стояла і дивилася на себе в дзеркало. Вона тремтіла, ніби у неї був жар.

ЕПІЗОД 77

Старий кабінет, 12 травня 2000 року

Харрі переїхав до свого старого кабінету. На це в нього пішло двадцять хвилин. Усі необхідні йому речі вмістилися в пластиковому пакеті. Щонайперше він вирізав з «Даґбладет» фотографію Бернта Браннхьоуґа і почепив її на дошку поряд з архівними фотографіями Елен, Сверре Ульсена і Халлґріма Дале. Чотири пункти. Халворсена він відрядив до МЗС, аби з’ясувати, ким могла бути та жінка в «Континенталі». Чотири людини. Чотири життя. Чотири історії. Харрі сидів у своєму зламаному кріслі, не відриваючи погляду від фотографій, але ті порожніми поглядами дивилися крізь нього.

Він зателефонував Сеструнчику. Та сказала, що хотіла б ще хоч трішечки потримати Хельге у себе. «Ми так здружилися», – пояснила вона. Харрі сказав, що не проти, якщо тільки Сеструнчик не забуває годувати його.

– Хельге – це вона, – сказала Сеструнчик.

– Та ну? Звідки ти дізналася?

– Ми з Хенріком це з’ясували.

Харрі хотів був запитати, як це їм удалося, але потім вирішив, що ліпше не треба.

– Ти розмовляла з батьком?

Сеструнчик відповіла, що так, і запитала, чи збирається Харрі знову зустрічатися з тією дівчиною.

– З якою дівчиною?

– Ну, з тією, з якою ти ходив на прогулянки, ти сам розповідав. У неї ще є син.

– А, з нею… Ні, не думаю.

– Дуже нерозумно.

– Нерозумно? Але чому, Сеструнчику, ти її жодного разу не бачила.

– Я думаю, що це нерозумно, тому що ти в неї закохався. Іноді Сеструнчик говорила такі речі, що Харрі не знав, що й відповісти. Вони домовилися якось сходити в кіно. Харрі запитав, чи піде з ними Хенрік. Аякже, відповіла сестра.

Вони попрощалися, і Харрі повісив слухавку. Він подумав, що все-таки зустрічається з Ракеллю – але тільки коли вони здибуються в коридорах. Але ж він знає, де її кабінет. Харрі зібрався на силі і підвівся – слід поговорити з нею зараз, більше він чекати не міг.

Коли Харрі увійшов до приймальні СБП, Лінда всміхнулась йому.

– Вже повертаєшся, молодче?

– Мені лише заглянути до Ракелі.

– Ото й усе? Харрі, я надивилася на вас на тій вечірці. Харрі відчув роздратування, коли побачив на обличчі Лінди двозначну посмішку і почув її сухий сміх.

– Але ти можеш повертати голоблі назад, Харрі. Ракелі сьогодні не було на роботі. Хворіє. Секундочку. – Лінда підняла слухавку: – Служба безпеки, говоріть.

Харрі вже збирався піти, коли Лінда погукала його.

– Це тебе. Відповіси зараз? – Вона простягнула йому слухавку.

– Це Харрі Холе? – почув Харрі у мембрані жіночий голос, засапаний або переляканий.

– Так, це я.

– Це Сіґне Юль. Ви повинні мені допомогти, Холе. Він хоче вбити мене.

Харрі почув на тому кінці собачий гавкіт.

– Хто хоче вас убити, пані Юль?

– Зараз він прийде сюди. Я знаю, це він. Він… він…

– Заспокойтеся, пані Юль. Про що ви говорите?

– Він спробував змінити голос, але цього разу я його впізнала. Він сказав, що бачив, як я гладжу Улафа Ліндві по волоссю в лазареті. Тоді я все й зрозуміла. Боже, що мені робити?

– Ви сама?

– Так, – відповіла вона. – Сама. Зовсім, зовсім сама, розумієте?

Гавкіт став голосніший.

– Ви можете добігти до сусідів і там діждатися нас, пані Юль? Хто цей…

– Він мене знайде! Він знайде мене скрізь!

У неї почалася істерика. Харрі, прикривши слухавку рукою, попросив Лінду зв’язатися з центром оповіщення і сказати, щоб вони направили найближчу патрульну машину до будинку Юля, по Ірисвеєн, у районі Берґ. Потім, намагаючись приховати хвилювання, знову заговорив із Сіґне Юль:

– Пані Юль, якщо ви залишитеся вдома, замкніть двері. Хто…

– Ви не розумієте, – перебила його Сіґне Юль. – Він… він… – Гудки. Зв’язок обірвався.

– Чорт! Вибач, Ліндо. Скажи їм там, щоб зробили все якнайшвидше. І були обережнішими – злочинець може стріляти.

Харрі зателефонував у довідкову, довідався номер Юля і набрав його. Зайнято. Він кинув слухавку Лінді.

– Якщо Мейрик мене запитуватиме, я поїхав до будинку Евена Юля.

ЕПІЗОД 78

Вулиця Ірісвеєн, 12 травня 2000 року

Звернувши на Ірісвеєн, Харрі відразу ж побачив перед будинком Юля поліцейську машину Тиха вулиця з дерев’яними будинками, калюжки талої води, мляве блимання блакитного маячка на даху машини, цікаві діти на велосипедах – ніби повторюється сцена перед будинком Сверре Ульсена. Боже, хоч би схожість на цьому й закінчилася.

Припаркувавшись, Харрі вийшов зі свого «Форда» і поплентався до воріт. Уже зачиняючи їх за собою, він почув чиїсь кроки на ґанку.

– Вебер? – здивувався Харрі. – Наші шляхи знову перетинаються.

– Схоже на те.

– Не знав, що ти їздиш у патрулі.

– Ти чудово знаєш, що я не їжджу. Але будинок Браннхьоуґа – вгору цим схилом. І коли ми отримали це чортове повідомлення, то сіли в машину і прибули сюди.

– Що тут відбувається?

– Я хотів тебе про це запитати. У будинку нікого немає. Але двері були прочинені.

– Ви все тут оглянули?

– Від горища до льоху.

– Цікаво. Собаки, як я розумію, теж немає.

– Нікого, ні псини, ні людей. Але в льосі неначе хтось побував, бо в підвальних дверях вибито скло.

– Зрозуміло. – Харрі поглянув уздовж Ірісвеєн. Між будинків він побачив тенісний корт.

– Вона могла піти до сусідів, – припустив Харрі. – Я просив її про це.

Вебер і Харрі увійшли всередину. У коридорі стояв молодий поліцейський і дивився в дзеркало над телефонним столиком.

– Ну, Муєне, ти бачиш ознаки розумного життя? – уїдливо запитав Вебер.

Муєн обернувся і коротко кивнув Харрі.

– Ну… – протягнув він. – Не знаю, наскільки це розумно. Швидше, незрозуміло. – Муєн указав на дзеркало.

Харрі і Вебер підійшли ближче.

– Ось тобі й на! – вигукнув Вебер.

На дзеркалі губною помадою великим почерком було написано:

БОГ МІЙ СУДДЯ.

У Харрі пересохло в горлі.

Раптом з гуркотом відчинилися вхідні двері.

– Що ви тут робите? – запитала людина, що з’явилася на порозі, – проти сонця її обличчя не було видно. – І де Бурре?

Це був Евен Юль.

Харрі сидів за столом навпроти вочевидь схвильованого Юля; Муєн подався розпитувати сусідів, чи не заходила до кого-небудь з них Сіґне Юль. Веберу раптом знадобилося терміново поїхати у якихось справах, пов’язаних з убивством Браннхьоуґа, і він відбув поліцейською машиною. Харрі пообіцяв підвезти Муєна своїм «Фордом».

– Зазвичай вона попереджала перед тим, як кудись піти, – сказав Евен Юль. – Тобто попереджає.

– На дзеркалі в коридорі – її почерк?

– Ні, – відповів Юль. – Принаймні, мені так не здається.

– Напис зроблено її помадою?

Юль дивився на Харрі, не кажучи ні слова.

– Вона чогось боялася, коли я розмовляв з нею по телефону, – сказав Харрі. – Вона говорила, що хтось хоче її вбити. Ви можете припустити, хто б це міг бути?

– Вбити її?

– Так вона сказала.

– Сіґне ніхто не хоче вбити.

– Значить, ні?

– Та ви з глузду з’їхали!

– В такому разі виходить, що у вашої дружини нестійка психіка. Можливо, вона істеричка з манією переслідування?

Евен Юль не відповідав, і Харрі вирішив, що він не розчув його слів. Але тут господар похитав головою.

– Чудово, – Харрі підвівся. Постарайтеся нам допомогти. Обдзвоніть усіх її друзів і родичів, у яких вона могла шукати прихистку. Я вже оголосив її в розшук, ми з Муєном перевіримо будинки в околиці. Поки ми більше нічого не можемо зробити.

Коли Харрі вийшов за, ворота, він побачив Муєна, що йшов до нього назустріч. Молодий поліцейський похитав головою.

– А якої-небудь машини люди не бачили? – запитав Харрі.

– В цей час удома сидять лише пенсіонери і матері з грудними дітьми.

– Пенсіонери зазвичай усе помічають.

– Напевно, тутешніх це не стосується. Якщо тут взагалі сталося що-небудь, що заслуговує на увагу.

Заслуговує на увагу. Харрі не розумів чому, але ці слова викликали у нього в підсвідомості дивний резонанс. Діти на велосипедах уже кудись поїхали. Харрі зітхнув:

– Поїхали звідси.

ЕПІЗОД 79

Поліцейська дільниця, 12 травня 2000 року

Коли Харрі увійшов до кабінету, Халворсен розмовляв по телефону. Із жесту колеги Харрі зрозумів, що той говорить з інформатором. Якщо він, як і раніше, намагається знайти ту жінку з «Континенталя», значить, похід до МЗС не надто допоміг. Паперів у кабінеті майже не було, крім стосика архівних копій на столі Халворсена – «Справи про гвинтівку Меркліна».

– Нема та й нема, – сказав Халворсен. – Коли що довідаєшся, подзвони, гаразд?

Він поклав слухавку.

– Еуне телефонував? – запитав Харрі, сідаючи у своє крісло.

Халворсен кивнув і показав два пальці. Друга година. Харрі поглянув на годинник. Еуне приїде сюди за двадцять хвилин.

– Дістань мені фотографію Едварда Мускена. – Харрі взяв слухавку, набрав номер Сіндре Фьоуке і домовився зустрітися з ним о третій. Потім розповів Халворсену про зникнення Сіґне Юль.

– Думаєш, це може бути якось пов'язано з убивством Браннхьоуґа?

– Не знаю, тому мені й потрібно поговорити з Еуне.

– Для чого?

– Для того, що я все більше переконуюся в тому, що ми маємо справу з божевільним. А значить, потрібна порада фахівця.

Еуне можна було назвати великою людиною з кількох причин: він страждав надлишком ваги, був на зріст під два метри і вважався кращим психологом країни у своїй галузі. Психопатологія до цієї галузі не належала, але Еуне, будучи талановитим фахівцем, допомагав Харрі і в цих питаннях.

У лікаря Еуне була доброзичливе, відкрите обличчя, – Харрі часто здавалося, що він дуже м’який і вразливий і біль іншої душі не минає для нього безслідно. Коли Харрі запитував його про це, Еуне відбувався жартом, що важко, мовляв, але кому зараз легко?

Зараз Еуне напружено і зосереджено слухав розповідь Харрі. Про вбивство Халлґріма Дале, Елен Єльтен і Бернта Браннхьоуґа. Про Евена Юля, який сказав, що їм потрібно шукати квіслінґівського легіонера, і про те, що на підтримку цієї версії говорило вбивство Браннхьоуґа, вчинене наступного дня після інтерв’ю «Даґбладет». І на закінчення – про зникнення Сіґне Юль.

Вислухавши Харрі, Еуне деякий час сидів і розмірковував, похитуючи головою і похмикуючи.

– Боюся, я особливо вам допомогти не зможу, – сказав він нарешті. – Єдина зачіпка, яку я бачу, – той напис на дзеркалі. Це схоже на візитну картку, що типово для серійних убивць. Особливо для тих, хто скоїв уже кілька вбивств, почуває себе в безпеці і хоче для гостроти відчуттів подражнити поліцію.

– Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?

– Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.

– Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні – не важливо, на чиєму боці, – йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?

– І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.

– Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?

– Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше – не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.

– Чому? – запитав Халворсен.

– Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?

– Ну… – протягнув Харрі. – У всякому разі, вони кажуть.

– То ж бо й воно, – сказав Еуне. – Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.

– Бог мій суддя, – пригадав Харрі.

Еуне кивнув.

– Що це, по-вашому, означає, Еуне?

– Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.

Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, – напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.

– Еге ж, бачила я цю зморщену пику, – кивнула Майя. – Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.

– Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?

– Ну й питаннячка у тебе, Харрі!

– Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?

Майя знизала плечима:

– Міг, а що ж? А міг і Дід Мороз. Ти ж знаєш, як воно іноді буває, Харрі.

Дорогою на Вібес-ґате Харрі зателефонував Халворсену і попросив його навідатися до Едварда Мускена.

– Затримати його?

– Ні-ні. Лише перевір його алібі щодо вбивства Браннхьоуґа і сьогоднішнього зникнення Сіґне Юль.

Коли Сіндре Фьоуке відчинив двері, обличчя його було сірого кольору.

– Вчора до мене заскочив приятель з пляшкою віскі, – пояснив він, скорчивши гримасу. – Мені таке вже важкувато. Де мої шістдесят років…

Він засміявся і пішов знімати з плити кавоварку.

– Читав про вбивство того великого цабе з МЗС! – кричав він з кухні. – Там написано, що поліція виключає зв’язок між убивством і його словами про норвезьких легіонерів. А газета «Вердене ґанґ» вважає, що за цим стоять неонацисти. Ви в це вірите?

– Можливо, в це вірить «Вердене ґанґ». Ми ні в що не віримо і нічого не виключаємо. Як там ваша книга?

– Поки що справа мало посунулась. Але якщо я її закінчу, вона відкриє людям очі. Так, принаймні, я кажу сам собі, коли на мене нападає нудьга. Як от сьогодні.

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, – пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

– Пропала дружина Евена Юля, – сказав він.

– Ну й ну! Втекла?

– Не думаю. Ви з нею знайомі?

– Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?

Харрі розповів про телефонні дзвінки і раптове зникнення.

– Більше нам нічого не відомо. Я думав, ви знайомі з нею, і сподівався, що ви подасте яку-небудь ідею.

– Вибачте, але… – Фьоуке замовк, надпив кави. Схоже, він щось надумав. – Що, ви кажете, було написано на дзеркалі?

– Бог мені суддя, – сказав Харрі.

– Гм.

– Про що ви задумалися?

– Я взагалі-то не певен… – Фьоуке потер неголене підборіддя.

– Просто скажіть.

– Ви кажете, він, можливо, хотів пояснити свій вчинок, зробити так, щоб його зрозуміли…

– Ну?

Фьоуке підвівся, підійшов до книжкової шафи, дістав звідти грубу книжку і почав її перегортати.

– Точно, – сказав він нарешті. – Так я й думав.

Він простягнув книжку Харрі. Це був словник біблійних імен.

– Подивіться на «Даниїл».

Харрі пробіг сторінку очима і знайшов це ім’я. «Даниїл (д.-євр.) – Бог мій суддя».

Він поглянув на Фьоуке, той збирався налити в чашки ще кави.

– Ви шукаєте привида, Холе.

ЕПІЗОД 80

Вулиця Парквеєн, Уранієнборґ, 12 травня 2000 року

Юхан Крун прийняв Харрі у себе в кабінеті. Шафа за спиною адвоката була напхом напхана справами різних років, підшитими в солідні брунатні шкіряні теки, що дивно контрастували з дитячим обличчям Юхана Круна.

– Радий побачити вас знову. – Крун жестом запросив Харрі сісти.

– Ви мене пам’ятаєте? – запитав Харрі.

– Пам’ять поки мене не підводить. Так. Сверре Ульсен. У вас тоді була сильна справа. Шкода, що міському суду не вдалося дотриматися всіх формальностей.

– Я прийшов з іншого приводу, – сказав Харрі. – Попросити вас про одну послугу.

– Попросити ви можете безкоштовно. – Крун склав долоні пальцями догори. Він нагадував хлопчака, який намагається зіграти дорослого на сцені шкільного театру.

– Я шукаю зброю, яку незаконно ввезли до країни, і в мене є підстави вважати, що Сверре Ульсен так чи інакше міг бути в цьому замішаний. Враховуючи, що ваш клієнт уже помер, зобов’язання про нерозголошення вже не заважає вам надати поліції потрібну інформацію. Цим ви допомогли б розкрити вбивство Бернта Браннхьоуґа, якого – ми в цьому цілком упевнені – вбили саме з цієї зброї.

Крун криво посміхнувся:

– Гадаю, що буде краще, якщо ви надасте мені право вирішувати, коли спливають мої зобов’язання, пане слідчий. Це не відбувається автоматично після смерті клієнта. А вам не здається, що з вашого боку це дещо нетактовно – приходити сюди і робити подібні заяви після того, як ви ж і застрелили мого клієнта?

– Я намагаюся забути про особисте і пам’ятати лише про професійне, – відповів Холе.

– То намагайтеся краще, пане слідчий! – Голос Круна лунав ще писклявіше, коли той говорив на підвищених тонах. – Не надто професійно це у вас виходить. Так само непрофесійно, як убивати людину у її власному домі.

– Це була самооборона, – сказав Харрі.

– Формальності, – відповів Крун. – Ваш поліцейський був досвідчений. Він повинен був знати, що в Ульсена нестабільна психіка, і не вдиратися так. Безперечно, ваш співробітник підлягає суду.

Не стримавшись, Харрі відповів:

– Я з вами згоден: завжди неприємно, коли злочинців відпускають через якісь формальності.

Крун двічі моргнув, перш ніж він розчовпав сенс слів Харрі.

– Юридичні формальності – зовсім інша річ, пане слідчий, – сказав він. – Можливо, присяга, складена в залі суду, – це дрібниця, але якщо ми нехтуватимемо судовим ритуалом…

– Пане інспектор, – поправив Харрі. Він намагався говорити повільно і тихо. – А через цей ваш «судовий ритуал» загинула моя колега. Елен Єльтен. Закарбуйте це у своїй пам’яті, якою ви так пишаєтеся. Елен Єльтен. Двадцяти восьми років. Найталановитіший слідчий поліції Осло. Проламаний череп. Жахлива смерть.

Харрі підвівся і своїм стодев’яностосантиметровим тілом навис над письмовим столом. Він бачив, як на худій шиї Круна стрибає кадик. Довгі дві секунди Харрі милувався страхом в очах молодого адвоката. Потім кинув на стіл візитну картку.

– Зателефонуйте, коли визначитеся зі своїми зобов’язаннями, – сказав він.

Харрі вже збирався піти, коли почув голос Круна:

– Він дзвонив мені незадовго до смерті.

Харрі обернувся до адвоката. Той зітхнув:

– Він був чимось наляканий. Цей Сверре Ульсен завжди боявся. Йому було страшно і самотньо.

– Усім так, – буркнув Харрі. – Тож кого він боявся? – запитав він.

– Принца. Він називав його просто Принцом.

– Ульсен говорив, чого він боїться?

– Ні. Говорив лише, що цей Принц був щось на зразок старшого за званням і дав йому наказ учинити якийсь злочин. Ульсен хотів дізнатися, яке йому буде покарання, якщо він просто виконає наказ. Нещасний ідіот.

– Який наказ?

– Цього він мені не говорив.

– Він сказав що-небудь іще?

Крун похитав головою.

– Якщо вирішите повідомити нам ще що-небудь, телефонуйте. У будь-який час доби, – сказав Харрі.

– І ще, пане інспектор. Якщо ви думаєте, що у мене на душі спокійно від того, що через мене звільнили людину, яка вбила вашу колегу, то ви помиляєтесь.

Але Харрі вже пішов.