Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 81

Піцерія «У Герберта», 12 травня 2000 року

Харрі зателефонував Халворсену і запропонував зустрітися «У Герберта». Крім них, у піцерїї майже нікого не було. Вони сіли коло вікна. У дальньому кутку, закинувши ноги в чоботях на сусідній стілець, сидів хлопець у довгій шинелі, з вусиками а-ля Адольф Гітлер. Схоже, він вирішив перемогти в конкурсі на найкислішу фізіономію.

Халворсен зустрічався з Едвардом Мускеном, але не в Драммені.

– Коли я дзвонив йому додому, він не відповідав. Тому я довідався в довідковій номер його мобільного. Виявилося, що він в Осло. У нього квартира на Тромсьоґата в районі Рудельокка, де він мешкає, коли приїздить на Б’єрке.

– Б’єрке?

– Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

– Що ще він сказав?

– Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав, що пам’ятає її з фронту.

– Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

– Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

– Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

– Що ти маєш на увазі?

– Ти йому повірив?

– Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

– Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

– Якщо Мускен і бреше, – сказав він, – то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

– Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

– їж, їж, – сказав Харрі. – Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

– Ага, до речі, – пригадав Харрі. – Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

– Добре, бос, – прожував Халворсен. – Тільки от з піцою розберуся.

– А я поки розберуся з тим хлопцем. – Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

– Даруйте, – сказав Харрі. – Я гадав, що місце вільне.

– Козел! – буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.

– Цілком правильно, – сказав Харрі. – А ще виродок. Мусор. Або «дядько». Ні, це, здається, надто ввічливо. Як щодо слова «коп» – воно начебто зрозуміле всім.

– Ми тебе чимось ображаємо, чи?.. – запитала «шинель».

– Так, ображаєте, – відповів Харрі. – Довго вже ображаєте. Перекажи привіт Принцові і скажи йому, що Холе прийшов і приніс із собою неприємності. Від Холе Принцові, зрозуміли, чи ні?

«Камуфляжна куртка» дивилася, роззявивши рота і кліпаючи очима. Потім «шинель» розкрила жувальник з ріденькими зубами і засміялась, бризкаючи слиною.

– Ти, чи що, про Хокона Магнуса говориш? – запитала «шинель»; «камуфляжна куртка» зрозуміла його гумор і теж заіржала.

– Так, – сказав Харрі. – Якщо ви просто рядові, ви, звичайно, не знаєте, хто такий Принц. Тоді перекажіть повідомлення своїм командирам. Сподіваюся, що піца смачна, хлопці.

Відчуваючи на спині їхні погляди, Харрі повернувся до свого столика. Халворсен остовпів з величезним шматком піци в руці.

– Доїдай швидше, – сказав йому Харрі. – І звалюємо, доки я знову не вліз у чергове лайно.

ЕПІЗОД 82

Схил Холменколлена, 12 травня 2000 року

Цей весняний вечір був спекотніший за всі попередні. Вікно в машині Харрі було відчинене, і вітерець ніжно пестив його обличчя і волосся. Звідси можна було побачити Осло-фіорд з його острівцями, розсипаними, ніби бурі черепашки. Перший цього року білий вітрильник линув до берега. Два олені сцяли край дороги, поряд з червоним автобусом, з даху якого з динаміків гриміло: «Wont – you – be ту lover…»[52]52
  Композиція з репертуару групи «Фулз Ґарден».


[Закрыть]Літня жінка в спортивних штанях і зав’язаній на поясі куртці бігла підтюпцем по дорозі з блаженною втомленою посмішкою.

Харрі зупинився біля будинку Ракелі. Йому не хотілося заїжджати у двір, він навіть не знав чому – може, йому просто не хотілося вторгатися на її територію. Смішно, звичайно, – адже він і так прийде непроханий і нежданий.

Коли він уже підходив до ґанку, раптом запищав мобільний телефон. Дзвонив Халворсен, який щойно закінчив свої пошуки в Архіві державних зрадників.

– Нічого, – сказав він. – Якщо Даніель Гюдесон і справді ще живий, то за зраду батьківщини його не судили.

– А Сіґне Юль?

– їй дали рік в’язниці.

– Але у в’язниці вона не сиділа. Ще що-небудь цікаве є?

– Ні. І зараз мене, напевно, випровадять звідси, бо їм час зачинятися.

– Йди додому і лягай спати. Ранок покаже.

Харрі підійшов до сходів і вже зібрався злетіти по них одним стрибком, коли раптом відчинилися двері. Харрі завмер. На порозі стояла Ракель – у вовняному светрі і синіх джинсах, з розкудланим волоссям і ще блідішим обличчям, ніж звичайно. Харрі поглянув їй в очі, намагаючись побачити у них хоч якусь ознаку того, що Ракель рада цій зустрічі. Але не побачив. Проте не побачив він у них і тієї завченої ввічливості, якої боявся більше за все. У її погляді не було нічого взагалі.

– Я почула, хтось розмовляє на вулиці, – пояснила Ракель. – Заходь.

У вітальні сидів Олег у піжамі і дивився телевізор.

– Привіт, невдахо! – гукнув йому Харрі. – Чи не час потренуватися в тетріс?

Олег шмигнув носом, але нічого не відповів.

– Постійно забуваю, що діти не розуміють іронії, – сказав Харрі Ракелі.

– Де ти був? – суворо запитав Олег.

– Був? – Харрі трохи розгубився. – Що ти маєш на увазі?

Олег знизав плечима.

– Каву будеш? – запитала Ракель.

Харрі кивнув.

Поки Ракель метушилась на кухні (на це пішло чимало часу), Харрі з Олегом сиділи в кімнаті і мовчки дивилися, як чудернацькі гну мандрують пустелею Калахарі (на це теж пішло чимало часу).

– П’ятдесят шість тисяч, – нарешті заявив Олег.

– Та ти що? – сказав Харрі.

– Я посів перше місце в таблиці рекордів!

– Ну ж бо принеси!

Олег схопився і побіг шукати «геймбій». Тут Ракель принесла каву і сіла навпроти Харрі. Він дотягнувся до пульта і зменшив звук телевізора. Мовчанку порушила Ракель:

– Що збираєшся робити сімнадцятого травня?

– Працюватиму. Але якщо ти хочеш кудись мене запросити, я зроблю все можливе і неможливе.

Вона засміялась і замахала руками:

– Вибач, я просто шукала тему для розмови. Поговорімо про щось інше?

– Мені сказали, ти хворієш? – сказав Харрі.

– Це довга історія.

– У тебе всі такі.

– А чому ти повернувся?

Через Браннхьоуґа. З яким я, як не дивно, сидів і розмовляв у цій ось кімнаті.

– Так, життя складається з абсурдних збігів, – сказала Ракель.

– Таких абсурдних, що ні в кого не виходить вигадати щось більш-менш правдоподібне.

– Ти не знаєш всього, Харрі.

– Що ти маєш на увазі?

Вона лише зітхнула і стала розмішувати цукор у своїй чашці.

– Та що таке! – обурився Харрі. – Сьогодні уся сімейка змовилася загадувати мені шаради?

Ракель слабо засміялася, потім шмигнула носом. Весняна застуда, вирішив Харрі.

– Я… загалом…

Вона спробувала почати речення ще двічі, але безуспішно. Чайна ложка все мішала і мішала цукор у чашці. За плечем Ракелі Харрі побачив гну, яку повільно і безжалісно тягнув у річку крокодил.

– Усе було так жахливо, – сказала Ракель. – І я так за тобою скучала.

Вона повернулася обличчям до Харрі, і він уперше побачив, як вона плаче. Сльози текли по щоках і капали з підборіддя. Вона навіть не намагалася їх зупинити.

– Ну… – почав Харрі, більше він нічого не встиг сказати – Ракель кинулася до нього. Вони вчепилися один в одного, як потопельник – у рятівний круг. Харрі тремтів. Хоча б отак, думав він. Хоча б тільки це. Просто тримати її в обіймах – ось так.

– Мамо! – гукнув Олег з другого поверху. – Де «геймбій»?

– У комоді, – тремтячим голосом відгукнулась Ракель. – Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, – прошепотіла вона Харрі.

– А якщо Олег…

– «Геймбій» не в комоді.

Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов – у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:

– Що це у вас обличчя такі дивні?

Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.

– А те, що нам добре разом. – Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. – Твоєму рекорду гаплик, невдахо.

Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:

– У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.

ЕПІЗОД 83

Квартира Харрі, 12 травня 2000 року

Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом – сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.

– Ми можемо поїхати кудись утрьох, – сказав їй Харрі. – Коли із справою буде покінчено.

Ракель погладила його по голові.

– Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.

– А хто тут нахабний?

– Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.

Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.

Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:

«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».

Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.

«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен – просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».

Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.

«Це знову Халворсен. Старію: про головне ж бо я забув! Здається, ми нарешті щось знайшли. В архіві СС у Кельні немає даних ні на Гюдесона, ні на Юхансена. Мені сказали подзвонити до Центрального архіву вермахту в Берліні. Там якийсь зануда ввічливо втовкмачував мені, що в регулярній німецькій армії норвежців майже не було. Але коли я пояснив йому, в чому річ, він усе-таки погодився піти й подивитися. За якийсь час він передзвонив і сказав, що на Даніеля Гюдесона нічого немає. Та зате є копії документів на ім’я норвезького легіонера Гюдбранна Юхансена. З них виходить, що в сорок четвертому Юхансена з СС перевели до вермахту. І на копіях написано, що оригінали влітку сорок четвертого відіслали в Осло, і це, за словами берлінського архіваріуса, означає, що Юхансена перевели саме туди. Ще залишилося листування з лікарем, що виписав Юхансена зі шпиталю. У Відні».

Харрі знайшов у темряві єдине в кімнаті крісло і сів.

«Лікаря звали Крістофер Брокхард. Він працював у шпиталі Рудольфа II. Я дізнався у віденській поліції: цей шпиталь діє до цього часу. Мені навіть дали штук двадцять імен і телефонів тих людей, які працювали там у війну».

Хто-хто, а німці вміють вести архіви, подумав Харрі.

«Я став їх обдзвонювати. Чорт, як же препаскудно я пам’ятаю німецьку!»

У динаміку затріщав сміх.

«Я подзвонив уже вісьмом, перш ніж знайшов медсестру, яка пам’ятає Гюдбранна Юхансена. Це жінка сімдесяти п’яти років. Вона сказала, що пам’ятає його добре. Завтра я дам тобі її адресу і телефон. А звуть її Майєр. Хелена Майєр».

Тріскотлива тиша, гудок і клацання – повідомлення кінчилось.

Уві сні Харрі бачив Ракель, як вона кладе йому голову на плече, як вона міцно його обіймає, як падають одна за одною тетрісні фігурки. Але опівночі його розбудив голос Сіндре Фьоуке. Харрі здалося, що він побачив у темряві чийсь силует і почув:

«Потрібно знайти Гюдбранна Юхансена».

ЕПІЗОД 84

Фортеця Акерсхус, 13 травня 2000 року

Була пів на третю ночі, старий зупинив машину біля товарного складу на набережній Акерсхус. Колись ця вулиця була однією з транспортних артерій Осло, але після відкриття тунелю «Ф’єлліньєн» рух тут став однобічним. Тепер удень по ній їздили тільки ті, хто працював у порту, а ввечері тут можна було зустріти лише повій та їхніх клієнтів, які шукали затишний куточок. Від затоки вулицю відділяли лише складські споруди, з іншого боку був західний фасад фортеці Акерсхус. Але, звичайно, якби хтось, стоячи на Акер-Брюґґе, дивився в потужну зорову трубу, він напевно б побачив те ж саме, що й старий: чоловічу спину в сірому плащі – плащ теліпався у такт рухам стегон чоловіка – і дуже нафарбоване і страшенно п’яне обличчя жінки – її голова ритмічно билася об кам’яну кладку. По обох боках від парочки били прожектори, що освітлювали стіну й бійниці.

Акерсхус, колишня в’язниця для військовополонених. Вночі вона замкнута, і хоча він знав, як пробратися всередину, ризик дуже великий. Усередині, на місці страти, була меморіальна дошка загиблим бійцям норвезького Опору, але нікому не відомо, скільки тут розстріляли у війну. Старий знав, що принаймні один з них був звичайним зрадником і заслужив на покарання, хоч з якого боку на це поглянути. І тут же розстріляли Відкуна Квіслінґа та інших, кого після війни засудили до смерті. Квіслінґ сидів в Арсенальній башті. Старий часто думав, чи не на честь цього назвали книгу, де розповідається про види страти різних часів. Чи не було опис розстрілу змальовано із страти Відкуна Квіслінґа? Того жовтневого дня зрадника привели сюди, щоб зрешетити його тіло кулями. Напевно, йому, як і в книзі, наділи каптур на голову і прикололи на груди білий клаптик, щоб легше було цілитися. Вигукнули чотири слова-накази, почулися постріли. І досвідчені стрільці спрацювали так погано, що лікар, прослухавши засудженого, сказав, що страту слід повторити. І її повторили чотири чи п’ять разів, доки той помер від утрати крові, яка витекла з його численних дрібних ран.

Старий вирізав опис страти з книги.

Чоловік у плащі впорався нарешті й пішов до своєї машини. Повія залишилася стояти біля стіни із спущеною спідницею. Потім закурила. Коли вона затягувалася, сигарета спалахувала в темряві. Старий чекав. Та ось повія кинула недопалок на землю, роздавила його і пішла заболоченою доріжкою навколо фортеці – назад у «контору» поряд із Банком Норвегії.

Старий подивився на заднє сидіння. Жінка з кляпом у роті дивилась на нього тими ж переляканими очима, як щоразу, коли вона приходила до тями. Кляп у роті зарухався.

– Не бійся, Сіґне, – сказав старий.

Він нахилився до неї і приколов щось їй на плаття. Вона хотіла поглянути, що це, але він не дав їй цього зробити.

– Пройдімося? – сказав старий. – Як раніше.

Він вийшов з автомобіля, відчинив задні дверцята, витягнув Сіґне і поставив її перед собою. Вона спіткнулась і впала на коліна в траву на узбіччі. Але, смикнувши за мотузок, яким були зв’язані її руки, старий знову поставив Сіґне на ноги. Він поставив її прямо перед прожектором, і світло било їй в очі.

– Стій спокійно, – сказав старий. – Забув, як називається вино… «Рібейрос», червоне, пам’ятаєш? Стій спокійно, інакше…

Світло сліпило її, і старому довелося піднести їй ніж під самісіньке обличчя, щоб вона його побачила. І, попри яскраве світло, її зіниці були такими величезними, що очі здавалися майже чорними. Старий відійшов до машини і поглянув довкола. Ні душі. Він прислухався: нічого, лише рівний міський шум. Старий відкрив багажник, відсунув мішок для сміття убік. Труп собаки вже почав дубіти. Ось блиснула матовою сталлю гвинтівка. Старий узяв її, сів у крісло водія і напівопустив скло. Підвівши очі, старий побачив, як на золотистій стіні середньовічної фортеці танцює гігантська тінь Сіґне. Цю тінь, напевно, видно із сусіднього району. Чудово.

Старий повернув стартер, запрацював мотор. Він востаннє огледівся і прицілився. До Сіґне було менше п’ятдесяти метрів, і весь приціл займало її пальто. Старий прицілився трохи правіше і побачив у чорному перехресті те, що шукав, – клаптик білого паперу. Видихнувши, старий поклав палець на курок.

– До зустрічі, – прошепотів він.

ЧАСТИНА ВОСЬМА
ОДКРОВЕННЯ

ЕПІЗОД 85

Відень, 14 травня 2000 року

Харрі сів у літак «Тірольських авіаліній». Секунди три він просто відпочивав, відчуваючи під шиєю і руками прохолоду шкіряного сидіння. Потім знову поринув у роздуми.

Внизу зелено-жовтою клаптиковою ковдрою лежала земля. Загноєною раною блищав Дунай. Стюардеса тільки-но повідомила, що вони приземляються у Швехаті, і Харрі пристібнув ремінь.

Польоти ніколи не надихали Харрі, а останніми роками він узагалі боявся літати. Якось Елен запитала, чого він боїться. «Того, що ця махина впаде і я розіб’юся, чого ж іще?» – відповів їй Харрі. Тоді Елен сказала, що вірогідність розбитися в якомусь окремому польоті становить одну тридцятимільйонну. Харрі подякував їй за інформацію і сказав, що більше не боїться.

Харрі глибоко дихав, прислухаючись до звуку моторів. Чому страх смерті з роками зростає? Хіба не повинно бути навпаки? Сіґне Юль було 79 років, а на обличчі у неї був божевільний жах. Її знайшов один з охоронців фортеці Акерсхус. Черговому подзвонив якийсь страждаючий на безсоння мільйонер з Акер-Брюґґе, повідомив, що один з прожекторів біля південної стіни вийшов з ладу, і туди негайно послали одного з молодих охоронців. Дві години тому Харрі вислуховував його свідчення: той розповів, що, підходячи до прожектора, побачив на ньому тіло жінки. Спочатку він прийняв її за наркоманку, але, підійшовши ближче і розгледівши сиве волосся і старомодний одяг, зрозумів, що перед ним старушенція. Охоронець подумав був, що з нею стався напад, поки не побачив, що руки в неї за спиною зв’язані. І тільки потім він помітив у пальті величезний отвір.

– У неї хребет був перебитий, – розповідав охоронець Харрі. – Чорт забирай, я бачив це своїми очима!

Потім він розповів, що відійшов до стіни, сперся на неї рукою, що його знудило, що потім приїхала поліція, і труп забрали, і лише коли світло з прожектора знов освітило стіну, він зрозумів, що забруднив руку чимось слизьким. І показав руку Харрі, ніби речовий доказ.

Приїхала слідча група, і Вебер підійшов до Харрі, який стояв, сонними очима дивлячись на Сіґне Юль, і сказав, що тут суддя не Бог, а дехто поверхом нижче.

Єдиний свідок, сторож, що обходив складські споруди, сказав, що за чверть до третьої бачив машину, яка їхала по набережній Акерсхус на схід. Але дальнє світло фар засліпило його, і сторож не розгледів ані марки, ані кольору машини.

Здається, пілот додав швидкості. Харрі подумав, що, напевно, потрібно терміново набрати висоту, тому що пілот побачив прямо перед собою Альпи. Тут літак раптом ніби втратив опертя під крилами, Харрі відчув, як усередині все перевертається, і мимоволі застогнав – а літак знову злетів угору. Перший пілот по гучному зв’язку англійською і німецькою сказав щось з приводу турбулентності.

Еуне говорив, якби у людини не було почуття страху, вона б не прожила й дня. Учепившись у підлокітники, Харрі намагався втішити себе цією думкою.

До речі, саме через Еуне Харрі наважився летіти до Відня літаком. Коли Харрі повідомив йому всі факти, Еуне сказав, що не можна гаяти ні хвилини.

– Якщо ми маємо справу із серійним убивцею, він може вийти з-під контролю, – сказав Еуне. – Це не сексуальний маніяк, який, задовольняючи свої бажання, раз у раз все більше збуджується. Очевидно, що у цього вбивці немає сексуальних мотивів, у його хворій голові є якийсь план, котрий він повинен виконати. Поки що він діяв обережно і раціонально. Вбивства йдуть одне за одним, і вбивця намагається надати їм символічного характеру – як це вбивство-страта біля фортеці Акерсхус. Усе це вказує на те, що вбивця або вважає себе непереможним, або скоро його хватка ослабіє. Можливо, у нього почнеться психоз.

– А можливо, він, як і раніше, себе сповна контролює, – зауважив Халворсен. – Досі у нього не було промахів. Ми все ще не знаємо, кого шукати.

Так, це правда, чорт забирай, Халворсене. Вони не знають, кого шукати!

Мускен знайшов що відповісти. Коли Халворсен після чергового звіту поліцейських, що вартували квартиру Мускена, зателефонував йому в Драммен, той узяв слухавку. І сказав, що коли о пів на одинадцяту іподром у Б’єрке зачинили, він вирушив у Драммен і приїхав туди о пів на дванадцяту. Але як перевірити, чи правда це? А якщо він приїхав туди о пів на четверту ночі? Тоді він міг убити Сіґне Юль.

Без особливої надії Харрі звелів Халворсену розпитати сусідів Мускена, чи не бачив або не чув хто-небудь, як той приїздив. Ще Харрі попросив Мьоллера поговорити з прокурором, аби їм дозволили провести обшук в обох квартирах Мускена. Харрі і сам знав, що їх аргументація дуже кульгає, тому не здивувався, коли прокурор сказав, що перш ніж дати «зелене світло», йому потрібно побачити що-небудь, що хоча б віддалено нагадувало доказ.

Вони не знають, кого шукати. Саме час для паніки.

Харрі заплющив очі. Але перед ними, як і раніше, стояло обличчя Евена Юля. Сіре, непроникне. Тоді, на Ірісвеєн, він згорбившись сидів у кріслі і тримав у руці повідець.

Шасі торкнулося асфальту, Харрі зрозумів, що знову опинився серед тридцяти мільйонів щасливчиків.

Поліцейський, якого начальник віденської поліції люб’язно дав Харрі як шофера, гіда і перекладача, стояв у залі чекання. На ньому був чорний костюм і темні окуляри, а в руках він тримав аркуш паперу формату А4 з жирними літерами: «М-р ХОЛЕ».

Поліцейський назвався як Фріц (от уже ім’ячко, подумав Харрі) і провів гостя до синього «БМВ». За кілька секунд вони вже мчалися по шосе до центру, повз повиті димом заводські труби і ввічливих автомобілістів, що притискалися до узбіччя, коли Фріц їх обганяв.

– Жити будеш у шпигунському готелі, – сказав Фріц.

– Шпигунському?

– Так, у старому доброму «Імперіалі». У «холодну війну» туди частенько навідувалися і росіяни, і західні агенти. У вашого начальника поліції, мабуть, багато грошей.

Вони виїхали на вулицю Кернтнерринг.

– Поглянь праворуч, – показав рукою Фріц. – Над дахами будинків ти бачиш дзвіницю собору Святого Стефана. Гарно, правда? А ось і готель. Ти реєструйся, а я тут почекаю.

Черговий адміністратор в «Імперіалі» посміхнувся, побачивши, як Харрі здивовано розглядає приймальню.

– Ми витратили сорок мільйонів шилінгів, аби все тут стало як до війни. У сорок четвертому готель був майже зруйнований бомбардуваннями. Кілька років тому він був у жахливому стані.

Коли Харрі вийшов з ліфта і пішов коридором третього поверху. Йому здавалося, що він ступає по вкритому мохом болоту – так пружинив під ногою товстий і м’який килим. Кімната, куди його поселили, була не дуже великою, але в ній було ліжко з балдахіном, судячи з вигляду, років йому було не менше ста. Коли Харрі відчинив вікно, до нього донісся запах здоби з кондитерської навпроти.

– Хелена Майєр живе на Лацаретґасе, – повідомив Фріц, коли Харрі повернувся в машину, і посигналив іншому водієві, котрий перестроївся в іншу смугу, не ввімкнувши поворотника. – Вона вдова, у неї двоє дорослих дітей. Після війни працювала вчителькою, потім вийшла на пенсію.

– Ти з нею розмовляв?

– Ні, читав її досьє.

Потрібний їм будинок на вулиці Лацаретґасе колись, очевидно, був вишуканим. Але зараз зі стін обсипалася штукатурка, а відлуння кроків на сходах змішувалося із звуками падаючих крапель води.

На четвертому поверсі на порозі своєї квартири гостей зустрічала Хелена Майєр. У неї були жваві карі очі і привітна посмішка. Господиня вибачилася за жахливий стан сходів і повела гостей у квартиру.

Всередині все було заставлено меблями і різними дрібничками, яких за довге життя у людей назбирується чимало.

– Сідайте, – сказала господиня. – Я говоритиму німецькою, але ви можете говорити англійською – я розумію, – додала вона, звертаючись до Харрі.

Потім вона принесла з кухні тацю з кавою і здобою:

– Штрудель, пригощайтесь.

– Із задоволенням, – сказав Фріц, підходячи ближче до столу.

– Отже, ви кажете, що знали Гюдбранна Юхансена? – запитав Харрі.

– Звичайно. Тобто ми звали його Урією – він просив, щоб його називали так. Спочатку ми думали, що він трохи того через поранення.

– Яке поранення?

– У голову. І, звичайно, в ногу. Лікар Брокхард навіть хотів її ампутувати.

– Але ж влітку сорок четвертого він видужав, і його направили до Осло?

– Еге ж, передбачалося, що так і буде.

– Як це – передбачалося?

– Він зник. І в Осло, по-моєму, не з’явився, чи не так?

– Наскільки нам відомо, не з’явився. Скажіть, чи добре ви знали Гюдбранна Юхансена?

– Досить добре. Він був веселим хлопцем і вмів розповідати історії. Гадаю, всі наші медсестри до нестями були захоплені ним.

– І ви?

Хелена Майер дзвінко розсміялася:

– І я. Але я йому не подобалась.

– Чому?

– Ні, я тоді була дуже гарна – але річ не в красі. Урії подобалась інша жінка.

– Хто ж?

– Її теж звали Хеленою.

– Хеленою? А повне ім’я?

Господиня наморщила чоло:

– Хелена Ланґ, ось. Усе це жахіття сталося через їхнє кохання.

– Яке жахіття?

Старенька здивовано поглянула на Харрі, потім – на Фріца, потім – знову на Харрі.

– Ви хіба не через це приїхали? – запитала вона. – Не через це вбивство?