Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 64

Вулиця Круктвеєн, 2 травня 2000 року

Харрі ледве виканючив паперовий стаканчик кави у слідчої групи. Зараз, стоячи перед маленьким непоказним будиночком на Круклівеєн, що в Б’єрке, Харрі дивився, як молодий поліцейський, залізши на драбину, відзначає в даху отвір, через який вийшла куля. Вже почали збиратися зіваки, і навколо будинку про всяк випадок натягнули жовті стрічки загорожі. Людину на драбині осявали промені призахідного сонця, але сам будинок містився в низині, і там, де стояв Харрі, було прохолодно.

– Значить, ти прийшов відразу ж після того, як це сталося? – почув Харрі голос позаду себе. Обернувшись, він побачив Б’ярне Мьоллера. Начальник відділу поліції тепер рідко виїздив на місце злочину, але Харрі багато разів чув, що слідчий Мьоллер гарний. Натякали, що краще б він ним і залишався. Харрі простягнув Мьоллеру свою каву, але той відмовився.

– Так, я прийшов хвилин за п’ять, – відповів Харрі. – Хто вам це розповів?

– Центр оповіщення. Там сказали, ти попросив підкріплення відразу після того, як Волер повідомив про перестрілку.

Харрі кивнув на червоний спортивний автомобіль біля воріт.

– Коли я під’їхав, то побачив машину Волера. Я знав, що він поїхав сюди, і думав, що все гаразд. Але коли я вийшов з машини, то почув якесь страшне завивання. Спершу я подумав, що виє який-небудь собака в сусідньому дворі, але, підходячи до будинку, зрозумів, що звук іде звідти і що виє не собака, а людина. Я не став випробовувати долю, а попросив підкріплення з Екернської поліцейської дільниці.

– Це ридала мати?

Харрі кивнув:

– У неї була істерика. Ми витратили хвилин тридцять, аби заспокоїти її і добитися чогось зрозумілого. Зараз вона у вітальні, з нею розмовляє Вебер.

– Старий сентиментальний Вебер?

– Вебер – чолов’яга що треба. Він бурчить на роботі, але з людьми в подібних ситуаціях уміє поводитися як ніхто інший.

– Знаю. Я просто жартую. Як там Волер?

Харрі знизав плечима.

Зрозуміло, – сказав Мьоллер. – Волера так просто не проб’єш. Це добре. Зайдімо всередину, погляньмо?

– Я там уже був.

– Значить, будеш показувати.

Помаленьку (бо Мьоллер дорогою вітався з кожним із колег, з якими давно не бачився) вони дісталися до другого поверху.

У спальні було не проштовхатися від експертів слідчої групи, раз у раз спалахували бліци фотоапаратів. На ліжку лежав шматок чорного пластика з нанесеним на нього білим контуром.

Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» – пробурмотів він.

– Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, – прокоментував Харрі.

– Не чіпай нічого, Б’ярне! – гримнув голос, – Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. – Пам’ятаєш, як було минулого разу?

Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.

– Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, – почав Харрі. – Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері – ось отвір, – а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.

– Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.

– Прямо в лоб, – підтвердив Харрі.

– Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.

– Ви забуваєте про мій результат, – сухо сказав Харрі.

– Ну як, Рональде? – гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.

– Гадаю, особливих проблем не буде. – Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. – Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її – балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.

– Гм… Дякую.

– Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?

Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.

Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.

На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.

– Як справи, Вебере? – запитав Мьоллер.

Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.

– З нею все нормально, – відповів він і знову поглянув на людину на драбині. – Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів – тут усе гаразд.

– Гм. – Мьоллер узяв Харрі під лікоть. – Пройдімося.

Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:

– Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.

– Чому тут радіти? По-перше, ми до кінця не впевнені, що вбивця – Сверре Ульсен. Аналіз ДНК…

– Аналіз ДНК покаже, що це він. Що ще, Харрі?

– Нічого, шефе.

Мьоллер зупинився:

– Правда?

– Правда.

Мьоллер кивнув на будинок:

– Ти вважаєш, що Ульсен дешево відбувся, діставши кулю в лоб?

– Я нічого не вважаю, шефе! – раптом розлютився Харрі.

– Викладай! – проричав Мьоллер.

– Я думаю, що все це просто смішно!

Мьоллер наморщив лоба:

– Що смішно?

– Такий досвідчений поліцейський, як Волер, – Харрі, стишивши голос, говорив повільно, виразно виділяючи кожне слово, – і раптом сам-один їде поговорити і по змозі затримати людину, підозрювану у вбивстві. Це порушення всіх писаних і неписаних правил.

– І що ти хочеш цим сказати? Що Том Волер сам влаштував провокацію? Ти гадаєш, що, змусивши Ульсена дістати зброю, Волер хотів помститися за Елен? Ти тому весь час повторював «за словами Волера», «за словами Волера» – ніби ми, поліцейські, ставимо під сумнів слово колеги? А половині слідчої групи довелося це слухати.

Вони стояли і дивились один на одного. Мьоллер був майже того ж зросту, що й Харрі.

– Я лише сказав, що це просто смішно, – сказав Харрі і розвернувся. – Це все.

– Досить, Харрі! Не знаю, навіщо ти приїхав сюди за Волером, якщо підозрював, що щось подібне може статися. Але я знаю одне: більше я не бажаю про це чути. Я взагалі не бажаю чути від тебе жодних інсинуацій відносно будь-кого. Ясно?

Харрі подивився на будинок Ульсенів. Жовтий, нижчий за інші будинки, і живопліт теж нижчий, ніж у сусідів. Серед будинків на цій залитій призахідним сонцем вулиці будиночок Ульсенів здавався беззахисним. І самотнім. У повітрі гірко пахло багаттям, з іподрому Б’єрке доносилися уривки металевих фраз із динаміків.

Харрі знизав плечима:

– Перепрошую. Я… загалом, ви знаєте.

Мьоллер поклав руку йому на плече.

– Вона була краща за нас усіх. Я знаю, Харрі.

ЕПІЗОД 65

Ресторан «Скрьодер», 2 травня 2000 року

Старий тримав у руках «Афтенпостен». Він захоплено читав про фаворитів на майбутніх перегонах, коли помітив, що до його столика підійшла офіціантка.

– Добрий день, – сказала вона і поставила перед ним півлітровий кухоль пива. Як завжди, не кажучи ні слова, старий пильно дивився на офіціантку, поки та рахувала дрібняки, якими він з нею розплатився. Вік цієї жінки було важко визначити, але старий припустив, що їй більше тридцяти п’яти, але менше сорока. Вигляд у неї такий, ніби життя в неї не легше, ніж у відвідувачів ресторану. Мабуть, натерпілася за ці роки. Але вона все одно посміхалася. Офіціантка пішла, і старий, роззираючись, відсьорбнув із кухля.

Він поглянув на годинник. Підвівся, підійшов до телефону-автомата в дальньому кутку ресторану, опустив у нього три крони, набрав номер і став чекати. Після трьох гудків слухавку взяли, і він почув її голос:

– Юль.

– Сіґне?

– Так.

З її голосу він зрозумів, що вона вже боїться, що вона впізнала, хто говорить. Він телефонував уже вшосте – може, вона вже вловила його графік і сьогодні чекала його дзвінка?

– Це Даніель, – сказав старий.

– Хто це? Що вам потрібно? – задихаючись, запитала вона.

– Я ж кажу, це Даніель. Я лише хотів знову почути те, що ти говорила того разу. Пам’ятаєш?

– Припиніть. Даніель помер.

– «Зберігати вірність і в смерті», Сіґне. Не до смерті, а в смерті.

– Я дзвоню до поліції.

Він повісив слухавку. Потім надягнув капелюх і пальто і вийшов на залиту сонцем вулицю. У парку Санктхансхьоуґен уже розпустилися перші бруньки. Все було як раніше.

ЕПІЗОД 66

Ресторан «Діннер», 5 травня 2000 року

На тлі рівного ресторанного гулу – гомону голосів, дзвенькоту столових приборів і човгання метушливих офіціантів – сміх Ракелі лунав якось по-особливому.

– …І не на жарт перелякався, коли побачив, що хтось залишив мені повідомлення на автовідповідач, – говорив Харрі. – Ну, ти знаєш, там блимає такий вогник. А потім на всю кімнату розлягається твій командний голос. – Харрі перейшов на бас. – «Це Ракель. Зустрічаємося в „Діннері“ в п’ятницю о восьмій вечора. Одягнися пристойніше і не забудь гаманець». Ти до смерті налякала Хельге, мені довелося дати йому подвійну порцію корму, щоб заспокоївся.

– Я так не говорила! – із сміхом заперечила Ракель.

– Ну, приблизно так.

– Ні. Це все через тебе, через твій автовідповідач. – Вона теж спробувала заговорити басом: – «Це Холе. Говоріть». Це так… так…

– Harry?[50]50
  Тут: Бентежить (англ.).


[Закрыть]– Правильно!

Це була чудова вечеря, чудовий вечір, і ось настав час усе зіпсувати, подумав Харрі.

– Мейрик відправляє мене до Швеції, шпигувати за нацистами, – сказав Харрі, крутячи в руці склянку. – На шість місяців. Від’їжджаю цими вихідними.

– А-а.

Харрі уразило, що на її обличчі не відбилося жодних почуттів.

– Сьогодні телефонував Сеструнчику і батькові, розповів їм, – вів далі Харрі. – Батько поговорив зі мною і навіть побажав успіху.

– Це добре. – Ракель ледь посміхнулась і заглибилась у вивчення меню. – Олег за тобою нудьгуватиме, – додала вона тихо.

Харрі підвів очі, але зловити її погляду не зміг.

– А ти? – запитав він.

Ракель усміхнулася.

– Тут є бананове морозиво а-ля Сичуань, – сказала вона.

– Замов два.

– Я теж за тобою нудьгуватиму, – сказала вона, переводячи погляд на іншу сторінку меню.

– Дуже?

Вона знизала плечима.

Харрі повторив запитання. Він побачив, як Ракель набрала повітря в груди, вже зібралася відповісти, але видихнула. Потім вдихнула знову. Нарешті вона сказала:

– Вибач, Харрі, але зараз у мене в житті є місце лише для одного чоловіка. Маленького чоловіка, якому шість років.

Немов крижаною водою облила.

– Ще раз, – сказав він. – Я не міг помилитися аж так.

Ракель одірвала погляд від меню і поглянула на Харрі здивовано.

– Ти і я. – Харрі нахилився до неї. – Тут, зараз. Ми фліртуємо. Нам добре разом. Але ми хочемо більшого. Ти хочеш більшого.

– Можливо.

– Не можливо, а напевно. Ти хочеш усього.

– І що з цього виходить?

– «Що з цього виходить»? Це ти мені поясни, «що з цього виходить», Ракеле. За кілька днів я виїжджаю до якогось шведського глухого закутка. Я людина невибаглива – просто хочу знати, чи буде, до чого повертатися восени.

їхні очі зустрілись, цього разу він зміг утримати її погляд. Вони довго дивилися одне на одного, і врешті-решт Ракель відклала меню вбік.

– Вибач. Мені не хотілося, щоб так вийшло. Розумію, це звучить дико, але… альтернативи немає.

– Що за альтернатива?

– Зробити те, що мені хочеться. Поїхати з тобою додому, роздягнути тебе і кохати тебе всю ніч.

Останні слова вона прошепотіла тихо і швидко. Нібито вона могла скільки завгодно довго не говорити їх, – але сказати їх можна було лише так. Прямо і відверто.

– А друга ніч? – запитав Харрі. – А решта ночей? Завтра, післязавтра, і за тиждень, і…

– Припини! – Вона сердито насупилася. – Ти повинен зрозуміти, Харрі. Це неможливо.

– Ну звісно ж. – Харрі дістав сигарету і закурив. Він дозволив Ракелі провести рукою по його щоці, губах. Обережний дотик відчувався як ляпас і відзивався німим болем.

– Річ не в тобі, Харрі. Якось я подумала, що один раз можна. Зважила всі «за» і «проти». Це стосунки двох дорослих людей. І більше вони нікого не обходять. Це ні до чого не зобов’язувало. До того ж з чоловіком, який подобається мені більше, ніж будь-хто з того часу… з того часу, як я розлучилася з Олеговим батьком. Тому я знаю, що одним разом справа не кінчиться. А це… це неможливо.

Ракель замовкла.

– Це через те, що Олегів батько був алкоголіком? – поцікавився Харрі.

– Чому ти про це запитуєш?

– Не знаю. Це могло б пояснити, чому ти не хочеш зі мною зв’язуватися. Не в сенсі, що ти вже досить пожила з алкашем, аби зрозуміти, що я – поганий варіант, але…

Ракель поклала свою руку на його.

– Ти зовсім не поганий варіант, Харрі. Не в цьому річ.

– А в чому тоді?

– Ми бачимося востаннє. Ось у чому річ. Ми не будемо більше зустрічатись.

Вона поглянула на нього. Тепер Харрі зрозумів. Сльози, які блищали в кутиках її очей, були не від сміху.

– І це все? – Харрі спробував посміхнутися. – Чи ти, як і всі у СБП, засекречена?

Ракель кивнула.

До їхнього столика підійшов офіціант, але, очевидячки зрозумівши, що зробив це невчасно, знову одійшов.

Ракель відкрила рот, збираючись щось сказати. Харрі побачив, що вона ладна заплакати. Ракель закусила нижню губу, поклала на стіл серветку, ривком відсунула стілець, підвелася і, ні слова не кажучи, пішла. Харрі сидів і дивився на серветку. Мабуть, вона довго стискала її в руці, подумав він. Серветка, зібгана жмутом. Харрі довго дивився на кульку, а та розгорталась, ніби біла паперова квітка.

ЕПІЗОД 67

Квартира Халворсена, 6 травня 2000 року

Коли офіцера поліції Халворсена розбудив телефонний дзвінок, мерехтливі цифри на електронному будильнику показували 01.20.

– Це Холе. Я тебе розбудив?

– Та ні, – ні на мить не замислюючись, збрехав Халворсен.

– Я тут роздумував про Сверре Ульсена.

Судячи з хапливого дихання і шуму машин на тому кінці, Харрі йшов по вулиці.

– Знаю, що тобі потрібно, – сказав Халворсен. – Сверре Ульсен купив пару черевик «Комбат бутс» у магазині «Цілком таємно» по вулиці Генрік-Ібсенс-ґате. Ульсена впізнали на фотографії і навіть повідомили нам дату покупки. Виявилось, перед Різдвом КРИПОСівці вже побували там і перевіряли його алібі з приводу справи Халлґріма Дале. Але сьогодні я вже відправив про це факс.

– Я знаю, зараз я саме повертаюся звідти.

– Зараз? Хіба ти не збирався піти цього вечора до ресторану?

– Ну. Ми повечеряли по-швидкому.

– І ти повернувся на роботу? – недовірливо запитав Халворсен.

– Ну так, звичайно. Твій факс навів мене на деякі роздуми. Не міг би ти довідатися для мене ще дещо?

Халворсен застогнав. По-перше, Мьоллер недвозначно дав зрозуміти, що Харрі Холе більше не можна підпускати до справи Елен Єльтен. А по-друге, була субота, завтра – вихідний.

– Халворсене, ти мене чуєш?

– Авжеж.

– Уявляю, що тобі сказав Мьоллер. Наплюй на це. У тебе є можливість дізнатися дещо новеньке про роботу слідчого.

– Харрі, річ у тім, що…

– Помовч і послухай, Халворсене.

Халворсен подумки вилаявся. І приготувався слухати.

ЕПІЗОД 68

Вулиця Вібес-ґате, 8 травня 2000

Ще в передпокої, вішаючи куртку на порожній вішак, Харрі вловив запах свіжосмаженої кави.

– Спасибі, що відгукнулися так швидко, Фьоуке.

– Та годі вам, – буркнув з кухні господар. – Таким старим, як я, завжди приємно допомогти молодим. Якщо, звичайно, я можу вам допомогти.

Фьоуке налив каву у два великих кухлі і сів біля кухонного столу. Харрі провів кінчиками пальців по важкій темній дубовій стільниці.

– З Провансу, – похвалився Фьоуке. – Дружині подобалися французькі селянські меблі.

– Чудовий стіл. У вашої дружини був добрий смак.

Фьоуке посміхнувся:

– Ви одружені, Холе? Ні? І не були одружені? Я б на вашому місці з цим не затягував. Знаєте, від самотнього життя можна з’їхати з глузду. – Він розсміявся. – Я знаю, про що кажу. Мені було тридцять, коли я одружився. Я одружився пізно. У травні п’ятдесят п’ятого.

Фьоуке показав на одну з фотокарток, що висіли над кухонним столом.

– Так це ваша дружина? – здивувався Харрі. – А я думав, це Ракель.

Фьоуке здивовано витріщився на нього, потім сказав:

– Авжеж, звичайно. Зовсім забув, що ви з Ракеллю знайомі по СБП.

Вони пішли у вітальню. Від минулого разу стоси паперів ще підросли і тепер громадились на всіх стільцях, крім того, що стояв коло бюро. Фьоуке розчистив місце біля захаращеного журнального столика.

– Що-небудь з’ясували про тих людей, про яких я вам говорив минулого разу? – запитав він.

Харрі коротко розповів йому про це, потім додав:

– Тим часом у нас з’являються нові обставини. Убили жінку-поліцейського.

– Я щось читав у газеті.

– Це конкретна справа, схоже, вже розкрита, ми чекаємо лише результатів аналізу ДНК. Фьоуке, ви вірите у збіги?

– Не надто.

– Я теж. Тому коли у двох, здавалося б, не пов’язаних одна з одною справах раптом з’являються одні і ті ж люди, я починаю ставити собі питання. Того вечора, коли вбили нашу співробітницю, Елен Єльтен, вона залишила мені на автовідповідач повідомлення: «Тепер йому не втекти».

– Юхан Борґен?[51]51
  Борґен Юхан (1902–1979) – норвезький письменник, автор психологічних романів, серед яких – «Тепер йому не втекти» («Vi har ham ne», 1957).


[Закрыть]– Що? А, це? Ні, не думаю. Вона допомагала шукати людину, пов’язану з придбанням гвинтівки Меркліна. Звичайно, необов’язково, що між цією людиною і вбивцею є якийсь зв’язок, але таке припущення само напрошується, враховуючи, що вона так наполегливо намагалася зв’язатися зі мною. Цю справу я розслідував уже декілька тижнів, але саме того вечора вона кілька разів намагалася додзвонитись до мене. Судячи з її голосу, вона була чимось схвильована. Можливо, відчувала, що їй загрожує небезпека. – Харрі провів пальцем по столу. – Одного з людей у вашому списку, Халлґріма Дале, минулої осені вбили. Під аркою, де знайшли його труп, серед іншого виявили залишки блювотних мас. Спочатку жодного зв’язку з убивством не побачили: група крові не збігалася, а образ холоднокровного професійного вбивці ніяк не в’язався з людиною, яку нудить на місці злочину. Але КРИПОС, зрозуміло, не став відкидати можливості, що це блювота вбивці, і слину відправили на аналіз ДНК. Сьогодні вранці мій колега порівняв результати цього аналізу з аналізом ДНК лупи з шапки, яку ми знайшли на місці вбивства нашої співробітниці. Результати ідентичні.

Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.

– Розумію, – сказав Фьоуке. – Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця – одна й та сама людина.

– Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.

– А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?

– Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?

– Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.

– Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.

Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:

– Так, але…

– Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.

Фьоуке повільно кивнув.

– Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, – сказав він.

– У вас, здається, є якісь міркування? – запитав Харрі.

– Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.

– Так. Це можливо?

– Цілком. – Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. – Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.

– Ви могли б розповісти про нього детальніше?

– Так. Але спочатку – ще кави.

ЕПІЗОД 69

Вулиця Ірісвеєн, 8 травня 2000 року

– Хто там? – почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.

– Це Холе. Я вам телефонував.

Двері трохи прочинились.

– Вибачте, я…

– Все гаразд, я розумію.

Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.

– Евена немає, – винувато посміхнулась вона.

– Так, ви говорили по телефону, – сказав Харрі. – Я хотів би поговорити з вами.

– Зі мною?

– Якщо можна, пані Юль.

Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.

Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.

– Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? – запитав Харрі.

– Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, – відповіла Сіґне Юль. – Сідайте.

– Кафе?

– Він щось занадився туди останнім часом, – посміхнулась господиня. – Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.

– Ну, в цьому щось є.

– Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.

– Про що помріяти?

– Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. – Вона знову на мить винувато посміхнулася. – Ну та годі про це. До речі, хочете кави?

– Так, дякую.

Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».

– Це дідусь Евена, – сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.

– Зрозуміло. У вас тут багато портретів.

– Та вже ж. – Господиня поставила тацю на стіл. – На малюнку поруч – Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.

– А це?

– Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.

– А ваші родичі?

Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:

– Даруйте?

– Де тут портрети ваших родичів?

– Вони… висять не тут. Хочете вершків?

– Ні, дякую.

Харрі сів.

– Я б хотів поговорити з вами про війну, – сказав він.

– Може, не треба, – вихопилося в Сіґне Юль.

– Розумію, але це важливо. То ви згодні?

– Там побачимо, – відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.

– У війну ви були медсестрою…

– Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.

Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.

– Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько – он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?

Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.

– Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?

Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.

– Що саме ви хочете’знати? – запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.

– А ваш чоловік не розповідав вам?

– Евен ніколи нічого мені не розповідає.

– Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.

– Зеннхайм, – пошепки повторила Сіґне Юль. – Там був Даніель.

– Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

– Хто це такий?

– Колишній легіонер, а потім – учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

– Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, – сказала вона. – Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. – Вона всміхнулася. – Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

– Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

– Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти – всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.

Останнє, що мені запам’яталося, – як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

– І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла – ледь помітно.

– Через кілька місяців я отримала від нього листівку, – відповіла вона. – Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, – щось подібне до трофея. Дивно трішки – але на війні таке не рідкість.

– Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

– Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

– Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

– А як цей Фьоуке про мене дізнався? – запитала Сіґне Юль.

– Ну-у… – Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

– Всі легіонери чули про мене. – Вона посміхнулась, але її очі були сумні. – Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?

– Не знаю, – сказав Харрі. Він відчув, що час іти. Подумати тільки, вони за якихось два квартали від галасливого Рінґвеєна, а тихо, як на березі гірського озера!

– Знаєте, я так його більше і не побачила, – сказала Сіґне Юль. – Даніеля. Після того, як він помер.

Вона зосередилася на якійсь точці перед собою.

– Військовий медик передав мені його привітання з Новим роком, а через три дні я побачила Даніеля в списку загиблих. Я в це не повірила, відмовлялася вірити, доки не побачу його труп. І мене привезли до братської могили на ділянці «Північ», де спалювали мерців. Я спустилася в могилу і почала його шукати. Я йшла від одного обгорілого трупа до іншого і заглядала в їхні порожні чорні очні западини. Але Даніеля серед них не було. Мені сказали, що я навряд чи змогла б його впізнати, але я відповіла, що вони помиляються. Тоді мені сказали, що його, напевно, поклали в одну з тих могил, які вже засипали землею. Не знаю, але я його так і не побачила.

Вона здригнулася, Харрі відкашлявся:

– Дякую за каву, пані Юль.

Вона провела його до дверей. Одягаючись у передпокої, Харрі намагався знайти бодай у якомусь із портретів на стіні риси Сіґне Юль, але марно.

– Евену потрібно про це знати? – запитала вона, відкриваючи Харрі двері.

Харрі здивовано поглянув на неї.

– Я маю на увазі – про те, про що ми з вами говорили? – поквапилася пояснити господиня. – Про війну і… Даніеля.

– Ну-у… Якщо вам цього не хочеться, то не варто.

– Але він помітить, що ви приходили. Давайте просто скажемо, що ви почекали його, а потім пішли у своїх справах?

У її погляді читалося благання. І щось іще.

Що саме, Харрі зрозумів, лише коли виїхав на Рінґвеєн, відхилив скло звичному оглушливому ревінню автомобілів, і нещодавня тиша миттю пощезла з пам’яті. Страх. У очах Сіґне Юль був страх. Вона чогось боїться.