Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 28

Сільяну фюльке Телемарк, 22 лютого 2000 року

Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.

Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні – він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.

– Ове Бертельсен? – запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.

– Тут, – сказав один з чоловіків і помахав рукою. – А це дільничний Фоллдал.

Другий чоловік спокійно кивнув.

Харрі припустив, що хлопчик – той самий, що знайшов гільзи.

– Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? – запитав Бертельсен.

Харрі дістав пачку сигарет.

– Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.

Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.

Бертельсен посміхнувся:

– Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.

Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.

– Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?

– Це тут недалеко.

Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.

– Хлопчик знайшов гільзи в снігу коло того каменя. Вважаю, стріляв мисливець, який пішов у ліс тренуватися. Бачите сліди поруч? Нового снігу не було вже тиждень, так що сліди, скоріш за все, того, хто стріляв. Схоже, у нього широкі телемаркські лижі.

Харрі присів навпочіпки і провів пальцем по каменю в тому місці, де його торкалася лижня.

– Гм. Або старі дерев’яні.

– Гадаєте?

Харрі підняв маленьку тріску.

– Отакої! – Сказав Фоллдал і поглянув на Бертельсена.

Харрі обернувся до хлопчика. На ньому були мішкуваті штани з дебелого сукна, з кишенями всюди, й насунута аж на вуха хутряна шапка.

– З якого боку каменя ти знайшов гільзи?

Хлопчик показав. Харрі зняв лижі й ліг спиною на сніг. Небо стало блакитним, як і завжди взимку перед самим заходом сонця. Він повернувся на бік і, примружившись, поглянув поверх каменя. На просіку, по якій вони прийшли. На просіці стояли три пеньки.

– Ви знайшли кулі або дірки від них?

Фоллдал почухав потилицю:

– Ви маєте на увазі, оглянули ми кожне дерево навколо в радіусі на півкілометра звідси чи ні?

Бертельсен обережно прикрив рота рукавичкою. Харрі обтрусив попіл і поглянув на тліючу сигарету.

– Ні, я маю на увазі, чи перевірили ви он ті пеньки.

– А з якого дива нам перевіряти саме їх? – запитав Фоллдал.

– З такого, що мерклінівська гвинтівка – найважча мисливська зброя. Вона важить п’ятнадцять кілограмів, так що стоячи з неї стріляти не будеш, тож резонно припустити, що він лежав і спирався на цей камінь. Мерклінівська гвинтівка викидає стріляні гільзи праворуч. І, оскільки гільзи лежали з цього боку каменя, він повинен був стріляти в тому напрямі, звідки ми прийшли. Тоді, що цілком зрозуміло, мішень, по якій він стріляв, могла стояти на одному з тих пеньків. Ви іншої думки?

Бертельсен і Фоллдал перезирнулися.

– Зараз поглянемо, – сказав Бертельсен.

– Якщо ту діру зробив не диявольських розмірів короїд… – сказав Бертельсен за три хвилини, – то, без сумніву, диявольських розмірів куля.

Він сидів на колінах у снігу перед пеньком і колупав у ньому пальцем.

– Чорт, куля зайшла глибоко, я не можу її намацати!

– Подивіться туди, – порадив Харрі.

– Навіщо?

– На те, щоб перевірити, чи не пройшла вона наскрізь.

– Крізь цей товстенний пень?

– Просто погляньте, чи видно світло.

За спиною в себе Харрі чув, як сопе Фоллдал. Бертельсен приклав око до діри.

– О Боже правий…

– Що-небудь видно? – запитав Фоллдал.

– Та я бачу половину Сільяна!

Харрі обернувся до Фоллдала, але той відвернувся і сплюнув.

Бертельсен підвівся з колін.

– Так від такого жоден бронежилет не врятує… – простогнав він.

– Ніщо не врятує, – сказав Харрі. – Тільки броня. – Він загасив сигарету об сухий пень і уточнив: – Тільки товста броня.

Він стояв, спираючись на палиці, і намагався розковзати лижі.

– Треба погомоніти з людьми із сусідніх будиночків, – говорив Бертельсен. – Може, хто-небудь що-небудь бачив. Або добровільно признається, що десь дістав цю чортову гвинтівку.

– Після торішньої амністії зі зброї… – почав був Фоллдал, та Бертельсен зиркнув на нього, і він замовк.

– Ми можемо ще чимось допомогти? – запитав Бертельсен Харрі.

– Ну… – Харрі тоскно поглянув на дорогу. – Як щодо того, щоб трохи поштовхати машину?

ЕПІЗОД 29

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 23 червня 1944 року

Хелена Ланґ ніби все це вже бачила. Порозчиняні вікна, теплий весняний ранок сповнює коридор духом свіжоскошеної трави. Останні два тижні постійно тривали бомбардування, але зараз вона не відчувала запаху диму. У руці вона несла листа. Чудового листа! Навіть старша медсестра – страшна буркотуха – і та посміхнулася на Хеленине привітне «Guten Morgen».

Лікар Брокхард здивовано звів очі від паперів, коли Хелена без стуку влетіла в його кабінет.

– Ну? – сказав він, зняв окуляри, закусив дужку і поглянув на неї, як завше, не мигаючи.

Хелена сіла.

– Крістофере, – почала вона. Вона давно не називала його на ім’я, хіба що колись давно, як вони обоє були дітьми. – Я хочу дещо розповісти тобі.

– Чудово, – відповів він. – Я саме цього й чекав.

Вона знала, чого він чекав. Пояснень, чому вона ще не виконала його бажання і не прийшла до його квартири в головній будівлі лікарняного містечка, адже він подовжив термін перебування Урії в лікарні вдвічі. Хелена сказала, що побоялася виходити через бомбардування. Тоді він сказав, що сам може прийти до неї в літній будиночок її матері – на це вона, звичайно, не погодилася.

– Я все розповім, – сказала вона.

– Все? – перепитав він, ледь посміхнувшись.

«Ні, – подумала вона. – Майже все».

– Того ранку Урія…

– Його звуть не Урією, Хелено.

– Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?

– Звичайно.

Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.

– Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.

– Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.

– Справді? – Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла – він не любив видавати своє здивування.

– Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.

– Гм. – Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. – І як він пояснив цю ідіотську витівку?

– Ну, – сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. – Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.

– Та-ак.

– Я так само приїхала із Зальцбурга.

– І ти?

– Так.

– Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.

Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.

– Зрозуміло, – сказав Брокхард, коли вона замовкла. – Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?

– Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.

Брокхард сухо розсміявся.

– Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?

– Ні.

– Я тобі прощаю. – І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: – Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.

– Але я прийшла не за прощенням.

– Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?

– Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?

– Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.

– Ні! – Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.

– Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.

Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:

Управління військ СС

Берлін, 21 червня

Ми отримали запит від начальника норвезького Поліцейського управління Йонаса Лі про Ваше негайне переведення до поліції Осло для подальшого проходження служби. Враховуючи, що Ви – норвезький підданий, ми не вбачаємо причин не задовольнити Ваше бажання. Це розпорядження скасовує попереднє розпорядження командування вермахту, подальші подробиці про місце і час зборів Ви отримаєте від норвезького Поліцейського управління.

Генріх Гіммлер головнокомандувач Охоронних загонів (СС)

Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.

– Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, – запевнила Хелена.

З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:

– Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?

– Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.

– Відправила листа?

– Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.

– Запит повністю?

– Так.

– Отакої. Але ж це… дуже дорого.

– Так, дорого, зате швидко.

– Генріх Гіммлер… – повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.

– Я стомилася, Крістофере.

Знову сухий сміх.

– Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?

– Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.

– Це ж про яку?

– Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.

– Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?

– Твій батько входить до керівництва лікарні.

– Так, я можу наробити вам проблем. – Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.

– Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?

– Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?

Хелена застигла з відкритим ротом. І хай вона почула це від чоловіка, якого зневажала, і хай він говорив несвідомо – все одно ці слова боляче, мов ляпас, ударили її. Але перш ніж вона встигла відповісти, Брокхард поморщився – ніби це вдарили його.

– Пробач, Хелено. Я… чорт! – Він раптом відвернувся від неї.

Зараз Хелені найбільше хотілося встати й піти, але вона не знаходила слів, без яких цього зробити було не можна. Він продовжував з напругою в голосі:

– Я не хотів образити тебе, Хелено.

– Крістофере…

– Ти не розумієш. Я сказав це не тому, що зарозумілий, а тому що в мене є певні риси, які, я впевнений, ти з часом навчишся цінувати. Може, я надто далеко зайшов, але згадай: я завжди бажав для тебе всього найкращого.

Вона дивилася на його спину. На білий халат, заширокий як на його вузькі похилі плечі. Вона подумала про того Крістофера, якого знала в дитинстві. У того були гарні чорні кучерики і пристойний костюм уже в дванадцять років. Якось улітку їй навіть здалося, що вона в нього закохалася!

Вона повільно й нервово видихнула. Їй захотілося підійти до нього, але вона зупинилася. Чому вона має жаліти цю людину? Ні, вона знає чому. Тому що її власне серце переповнилося щастям, що прийшло до неї само. А Крістофер Брокхард, який усе своє життя ганявся за щастям, так і залишився самотнім.

– Крістофере, я піду?

– Так. Звичайно. Роби свою справу, Хелено.

Вона встала і попрямувала до дверей.

– А я робитиму свою, – закінчив він.

ЕПІЗОД 30

Поліцейська дільниця, 24 лютого 2000 року

Райт вилаявся. Він уже перепробував усі кнопки епідіаскопа, щоб зробити картину чіткішою, – все марно.

Хтось відкашлявся:

– Райте, напевно, річ у знімку, а не в проекторі.

– Гаразд, взагалі, це Андреас Хохнер, – сказав Райт і з-під руки подивився на присутніх. У кімнаті без вікон тепер, коли світло вимкнули, зовсім нічого не стало видно. Наскільки Райт знав, цю кімнату неможливо й прослухати, а це зараз було особливо актуально.

Крім нього самого – лейтенанта Служби розвідки Міноборони Андреаса Райта – в кімнаті було тільки троє: майор розвідки Борд Овесен, Харрі Холе – новий хлопець у СБП, і сам начальник СБП Курт Мейрик. Саме Холе тоді надіслав йому факсом ім’я цього торговця зброєю в Йоханнесбурзі. І відтоді щодня смикає. Мабуть, серед співробітників СБП встигла прижитися думка, що Служба розвідки Міноборони – не більше ніж відділ СБП. Вони, здається, не читали, що це дві рівноправні організації, що співпрацюють. А Райт читав. Отже під кінець він заявив цьому новачкові, що не надто важливі справи можуть і зачекати. За півгодини зателефонував сам Мейрик і сказав, що справа – особливо важлива. Що, не можна було сказати це відразу?

На нечіткому чорно-білому знімку на екрані вгадувався чоловік, що йшов до ресторану. Схоже, фотографували крізь скло автомобіля. У чоловіка було широке грубувате обличчя з темними очима і великим, але нечітким носом, з-під якого звисали густі чорні вуса.

– Андреас Хохнер, народився 1954 року в Зімбабве, батьки – німці, – прочитав Райт виписку, яку прихопив із собою. – Раніше служив найманцем у Конго та ПАР, контрабандою зброї займається, мабуть, із середини вісімдесятих. У дев’ятнадцять років разом з шістьма товаришами проходив у справі про вбивство чорношкірого хлопчика в Кіншасі, але був відпущений за браком доказів. Був двічі одружений і розлучений. Його роботодавці в Йоханнесбурзі підозрюються в постачанні зенітних комплексів до Сирії та купівлі хімічної зброї в Іраку. Стверджується, ніби вони продавали стрілецьку зброю Караджичу під час війни в Боснії й готували снайперів для штурму Сараєва. Остання інформація не підтверджена.

– Будь ласка, без подробиць, – сказав Мейрик і поглянув на годинник. Усе дуже затягується, адже Райт не прочитав ще й першого аркуша.

– Добре. – Райт почав гортати папери. – Ось. Андреас Хохнер, як і троє його спільників, був затриманий під час облави у магазині зброї в Йоханнесбурзі у грудні. Тоді ж було знайдено зашифрований список замовлень, де одним з пунктів значиться гвинтівка марки «Мерклін», і позначка – «Осло». І дата: «21 грудня». Все.

Запала тиша, стало чутно, як гуде епідіаскоп. Хтось кашлянув – судячи зі звуку, Борд Овесен. Райт знову прикрив очі долонею.

– А звідки нам відомо, що саме Хохнер причетний до всього цього? – запитав Овесен.

У темряві пролунав гучний голос Харрі Холе:

– Я говорив з інспектором Есаясом Берном з Хіллброу, Йоханнесбург. Він розповів мені, що після арешту обшукали всіх, хто був замішаний у цій справі. І у квартирі Хохнера знайшли цікавий паспорт. З його фотографією, але зовсім, іншим ім’ям.

– Контрабандист з підробленим паспортом не така вже й сенсація, – сказав Овесен.

– Мене в ньому значно більше цікавлять штампи. «Осло, Норвегія. Десяте грудня».

– Отже, він бував в Осло, – підсумував Мейрик. – У списках його клієнтів значиться норвежець, і ми знайшли стріляні гільзи від цієї супергвинтівки. Тобто ми можемо припустити, що Андреас Хохнер приїжджав до Норвегії, де й відбулася оборудка. Але хто ж той норвежець зі списку?

– На жаль, у цьому списку замовлень не писали повних імен і адрес, – знову почувся голос Харрі. – Покупець з Осло значиться там як «Урія» – зрозуміло, це просто кодове ім’я. І, як повідомляє інспектор Бьорн, Хохнер зовсім не збирається бодай щось розповідати.

– А я гадав, що поліція в Йоханнесбурзі має в своєму розпорядженні ефективні методи дізнання, – проказав Овесен.

– Можливо. Та Хохнер, безсумнівно, ризикує значно більшим, якщо почне говорити, ніж якщо мовчатиме. Список покупців довгий…

– Я чув, у ПАР для допиту використовують струм, – сказав Райт. – Під ноги, на соски і… мгу. Нестерпний, тобто пекельний біль. До речі, хто-небудь може увімкнути світло?

Харрі:

– Якщо в справі фігурує купівля хімічної зброї у Хусейна, тоді ця ділова поїздка з гвинтівкою до Осло – суща дурниця. На жаль, але мені здається, африканці прибережуть струм для більш важливих питань. До того ж Хохнеру зовсім не обов’язково знати, хто такий Урія. А оскільки ми теж цього не знаємо, нашим наступним питанням буде: «Що він задумав? Замах? Теракт?»

– Чи грабіж, – додав Мейрик.

– З мерклінівською гвинтівкою? – здивувався Овесен. – Це все одно що з гармати бити по горобцях.

– Може, вбивство, пов’язане з наркотиками, – висловив припущення Райт.

– Навряд чи, – відповів Харрі. – Щоб убити того, кого в Швеції пильнували як зіницю ока кращі охоронці, вистачило простого пістолета. І вбивцю Пальме досі не знайдено. Так навіщо потрібна закордонна гвинтівка, вартістю півмільйона крон, заради того, щоб кокнути кого-небудь тут?

– 1 що ти про це думаєш, Харрі?

– Можливо, їхня мета – не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть – надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.

– Хто ж він? – запитав Овесен. – Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.

– І не передбачається в найближчому майбутньому, – додав Мейрик.

– А може, вони передбачаються у віддаленому, – парирував Харрі.

– Але зброя вже місяць як потрапила до країни, – сказав Овесен. – Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.

– Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?

– У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, – заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.

– Тож-то й воно, – відповів Харрі.

– Тобто?

– Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.

– Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, – кивнув Мейрик.

– Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки – більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.

– А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? – запитав Овесен. – Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?

– Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.

– Забавне припущення, – зауважив Овесен. – І як це перевірити?

– Ніяк. Я кажу про людину, про яку нам нічого не відомо. Не можна вгадати її логіку, якщо вона взагалі у неї є.

– Чудово, – усміхнувся Мейрик. – А є ще якісь ідеї, як ця зброя могла опинитися в Норвегії?

– Та скільки завгодно, – відповів Харрі. – Але цей варіант може виявитися самим немислимим.

– Так, так, – зітхнув Мейрик. – Наша робота – це полювання на привидів. Отже, треба спробувати розговорити цього Хохнера. Я потелефоную кільком… ой.

Райт нарешті знайшов вимикач, і кімнату залило сліпуче біле світло.

ЕПІЗОД 31

Літній будинок родини Ланґ, Відень, 25 червня 1944 року

Хелена стояла в спальні перед люстром і розглядала своє віддзеркалення. Найбільшим її бажанням зараз було, щоб вікно було відчинене й можна було почути лункі кроки по доріжці, що вела до будинку. Але мати вимагала зачиняти вікна щільно. Хелена поглянула на фотографію батька на туалетному столику перед дзеркалом. Її завжди вражало те, яким він був на ній – молодий і безвинний.

Вона заколола волосся простою шпилькою, як завжди. А може, зараз вона має виглядати інакше? Беатріса вшила материне червоне муслінове плаття, добре припасувавши до стрункої Хелениної постаті. Мати була в цьому платті, коли зустрілася з батьком. Ці спогади здавалися неймовірними, далекими і в той же час сумними. Може, тому, що тепер, говорячи про це, мати ніби розповідала про двох зовсім інших людей – двох вродливих закоханих людей, які гадали, ніби знають, що чекає їх попереду.

Хелена зняла шпильку і стріпнула головою так, що каштанове волосся впало на обличчя. Задзеленчав дверний дзвіночок. Почулися кроки Беатріси в залі. Хелена впала на ліжко. У животі зробилося лоскітно. Давно з нею такого не було – вона знову почувалася чотирнадцятилітнім закоханим дівчам! Знизу чулися приглушені розмови, різкий, у ніс, голос матері, бряжчання вішаків – це Беатріса вішає до шафи його шинель. «Шинель!» – подумала Хелена. Він носить шинель, хоча на вулиці вже не перший день така спека, якої раніше ніколи не бувало навіть у серпні.

Вона просто лежала й чекала, потім почула, як мати кличе її:

– Хелено!

Вона піднялася з ліжка, заколола волосся, поглянула на руки, ще раз подумки повторила: «У мене зовсім не великі руки, у мене зовсім не великі руки». Потім востаннє поглянула в люстро – красуня! – і з тремтячим зітханням вийшла з кімнати.

– Хеле…

Голос матері урвався, щойно Хелена з’явилася на сходах. Вона обережно зробила крок на першу сходинку, високі підбори, без яких вона, напевно, бігом злетіла б униз, робили її ходу хисткою і невпевненою.

– До тебе гість, – сказала мати.

До тебе. За будь-яких інших обставин Хелена б дозволила собі обуритися цією манерою матері, тим, що вона підкреслює, що не вважає цього іноземного вояка гостем усього дому. Але зараз був час поступок, і Хелена поцілувала матір за те, що та не повелася гірше і взагалі прийняла його до того, як Хелена сама урочисто зійшла вниз.

Хелена перевела погляд на Беатрісу. Стара служниця посміхалася, але в її очах стояла та сама меланхолія, що й у матері. Хелена перевела погляд на Нього. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває, як від їхнього тепла спалахнули її щоки, вона поглянула на засмаглу, недавно поголену шию, комір з двома літерами «Б» і зелену уніформу, що пом’ялася тоді в потязі, але тепер була ретельно випрасувана. У руці він тримав букет троянд. Вона знала, що Беатріса вже порадила поставити їх у вазу, але він відмовився і сказав, що спочатку діждеться, поки Хелена спуститься і побачить їх.

Вона зробила ще один крок. Поклала руку на поруччя. Тепер легше. Вона підвела голову і відразу побачила всіх трьох. І відразу відчула, що це найкраща картина, яку вона бачила у своєму житті. Адже вона знала, що бачать вони, і ніби віддзеркалювалася в них.

Мати бачила, як зі сходів спускається вона сама, її втрачена мрія і молодість; Беатріса бачила дівчинку, яку виховала, як власну доньку; а Він бачив жінку, яку кохав так палко, що не міг приховати цього навіть за скандинавською стриманістю і гарними манерами.

«Красуня», – прочитала Хелена по губах Беатріси. І підморгнула у відповідь. Нарешті вона спустилася.

– Виходить, ти зміг знайти дорогу навіть у непроглядній пітьмі? – посміхнулася вона Урії.

– Так, – відповів він голосно й виразно, і під високою кам’яною стелею почулася луна, як у церкві.

Мати говорила різким, іноді верескливим голосом, а Беатріса сновигала з їдальні в кухню і назад, як добрий дух будинку. Хелена не могла відвести погляду від діамантового намиста в матері на шиї, її найдорожчої прикраси, яка діставалася лише в особливих випадках.

Проти звичаю, мати залишила двері в сад прочиненими. Хмари лежали низько-низько – тож, скоріш за все, цієї ночі не бомбуватимуть. З прочинених дверей віяло протягом, полум’я стеаринових свічок блимало і тіні танцювали на портретах серйозних чоловіків і жінок на прізвище Ланґ. Мати охоче розповідала, хто є хто, чим хто уславився, з яких родин походило їхнє подружжя. Як здалося Хелені, Урія слухав усе це з саркастичною усмішкою, втім, у напівтемряві було важко розібрати. Мати казала, під час війни слід економити електрику. Звичайно, вона не розповідала подробиць про справжнє фінансове становище родини і про те, що з чотирьох колишніх слуг залишилася одна Беатріса.

Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати – на чолі столу.

– Все було дуже смачно, фрау Ланґ.

Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.

– Це все Беатріса, – відразу сказала Хелена. – Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?

– Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.

– Schwein, – сказала мати. – Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі – індичку.

– Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, – посміхнувся він. – Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.

Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.

Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія – вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.

– Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? – запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.

Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.

– Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?

– Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.

– Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?

– Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.

– Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?

– Мамо! – Хелена поглянула на матір з докором.

– Що, люба? – Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.

– Ти перетворюєш усе на якийсь допит. – Хелена спохмурніла.

– Так. – Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. – Це і є допит.

Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.

– Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена – ваша єдина донька. І у вас є повне право – я б навіть сказав: обов’язок – з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.

Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.

– Я не надто багатий чоловік, – вів далі Урія. – Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.

Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало – якась дивна напруга.

– Боже! – вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. – Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?

– Здається. – Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. – У вас чудове вино, фрау Ланґ.

Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.

– Але час зараз дивний. І його залишається все менше. – Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. – Вечорами – такими ж, як цей, – ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. – Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. – Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє – це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, – це одна година. І ваше, напевно, теж.

Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.

– Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.

Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.

– А зараз буде пиріг, – підморгнула мати Беатрісі. – Спеціально з Відня.

– Я тільки хотів, щоб ви знали, як я цього чекаю, – продовжив Урія.

– Ще б пак, звісно. – Мати саркастично посміхнулася. – Він же зготований з наших власних яблук.