Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 32

Йоханнесбург, 28 лютого 2000 року

Поліцейська дільниця Хіллброу розташовувалася в центрі Йоханнесбурга і більше скидалася на фортецю – з колючим дротом уздовж стін і сталевими ґратами на вікнах, таких вузьких, що вони були схожі на бійниці.

– Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, – говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. – Бачили ту громадину – готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.

Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.

– Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, – сказав він. – Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.

– А що, не я один його допитуватиму? – запитав Харрі.

– От ми й на місці. – Есаяс відчинив двері.

Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.

– Однобічне, – шепнув Есаяс. – Він нас не бачить.

Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.

За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.

– Норвежець? – буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.

Есаяс Берн ствердно кивнув.

– Гаразд, – сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. – Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.

– Але у факсі говорилося…

– Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?

– Ну… ні, не знаю.

– Тож радій, що взагалі з ним поговориш, – сказав чоловік.

– А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?

– А нам що до того? Сам з ним домовляйся.

Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.

– Андреас Хохнер?

– Андреас Хохнер? – пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. – Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.

Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.

– Харрі Холе з норвезької поліції, – тихо назвав себе Харрі. – Мені треба дещо дізнатися від тебе.

– Норвегія? – скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. – Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.

– А де твій адвокат? – Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.

– Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?

– Не знаю. А що таке?

– Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.

Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.

– Яка оборудка?

Хохнер закотив очі, потім перегнувся через стіл і швидко прошепотів:

– За все, що на мене повісили, мені тут світить «вишак». Розумієш, про що я?

– Можливо. Кажи далі.

– Я можу розповісти тобі дещо про того мужика в Осло, якщо ти пообіцяєш мені, що ваш уряд попросить тутешніх чорномазих помилувати мене. За те, що я вам допоміг, розумієш? Ця ваша прем’єрша приїжджала сюди, вони з Манделою зустрічалися. Бонзи з конгресу, які зараз тут усім заправляють, вони люблять Норвегію. Ви їх підтримували, бойкотували нас, коли про це просили чорномазі комуністи. Вони до вас прислухаються, розумієш?

– Чому ти не запропонуєш це місцевій поліції?

– Чорт! – Хохнер грюкнув кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула і з неї посипалися недопалки. – Ти що, нічого не розумієш, суко? Вони думають, що це я вбив тих чорномазих!

Він учепився в край столу і пильно поглянув у вічі Харрі. Потім його обличчя зморщилося, мов продірявлений м’яч. Він закрив обличчя руками.

– Вони сплять і вві сні мріють про те, як би мене повісити!

Він хрипко схлипнув. Харрі дивився на нього. Хто його зна, скільки ті двоє допитували його, перш ніж прийшов він. Харрі глибоко вдихнув, перегнувся через стіл, однією рукою узяв мікрофон, а другою висмикнув дроти.

– Згода, Хохнере. У нас залишається десять секунд. Хто такий Урія?

Хохнер дивився на нього крізь розчепірені пальці.

– Що?

– Хутчіше, Хохнере. Зараз вони прийдуть!

– Він… він старий, йому за сімдесят. Я його бачив тільки раз, коли передавав зброю.

– Який він мав вигляд?

– Старий, як я й сказав.

– Особливі прикмети!

– На нім було пальто і капелюх. Це було пізно вночі, в темному порту. Здається, блакитні очі, зросту середнього… е-е.

– Про що ви говорили? Швидко!

– Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.

– Навіщо йому гвинтівка?

– Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…

Двері до кімнати відчинилися.

– Що ненавидить? – прокричав Харрі.

У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:

– Що ти робиш, трясця твоїй матері!

Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.

Двері знову замкнулися перед ним.

Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:

– Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, – двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.

Харрі знизав плечима:

– То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за це медаль. А які договори укладає Хохнер і уряд – це вже не твій клопіт.

– Ти ж поліцейський, Харрі, ти розумієш, як це – бачити, що на волі розгулюють злочинці, яким убити – раз плюнути. І вони вбиватимуть, варто їх тільки випустити.

Харрі не відповів.

– Таки розумієш? Це добре, що розумієш. Бо тоді в мене до тебе пропозиція. Гадаю, Хохнер свою частину угоди виконав і таки розповів тобі те, що мав розповісти. А отже, ти можеш виконувати чи не виконувати свою частину на свій власний розсуд. Understand – izzit?[36]36
  Ти мене розумієш? (Споте, англ.)


[Закрыть]

– Я просто роблю свою роботу, Есаясе. Хохнер може потім знадобитися мені як свідок. Вибач.

Есаяс з такою злістю ударив по керму, що Харрі здригнувся.

– Послухай мене, Харрі. Це сталося до виборів тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого, коли нами ще правила біла меншість. Тоді Хохнер застрелив двох дівчаток, обом було по одинадцять років. Він убив їх з водонапірної башти, за шкільним двором у чорному районі, який називається Александра. Ми вважаємо, за цим стояли люди з Націоналістичної партії, партії апартеїду. За школу тривали суперечки, бо до неї ходило троє білих. Він стріляв сінгапурськими кулями, такими ж, які застосовувалися в Боснії. Вони закручуються гвинтом і просвердлюють усе на своєму шляху. Обом він поцілив у горло, «швидка» нічого не змогла б зробити, навіть якщо б приїхала вчасно, хоча до чорних кварталів вони тоді приїжджали за годину після виклику.

Харрі мовчав.

– Але ти помиляєшся, Харрі, якщо думаєш, ніби ми просто хочемо помститися. Ми добре розуміємо, що на почутті помсти нове суспільство не побудуєш. Тому перший чорношкірий уряд організував комісію для розслідування насильства, яке чинилося за часів апартеїду. І метою було не помститися, а добитися покаяння і пробачити злочинців. Це залікувало багато ран і допомогло суспільству в цілому. Та водночас ми програвали війну з кримінальними злочинцями. Особливо тут, у Йоханнесбурзі, де ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Харрі, ми молода і вразлива нація, і щоб так не тривало далі, мусимо показати, що закон і порядок щось таки значать, що хаос не виправдовує злочинів. Усі пам’ятають ті вбивства в дев’яносто четвертому і зараз стежать з газет за ходом слідства. Отож це значно важливіше, ніж твоє чи моє особисте бажання, Харрі. – Він стиснув кулак і знову вдарив по керму. – Річ не в тім, що ми запаніли, адже тепер можемо вирішувати, хто має право жити, а хто ні. Ми просто хочемо повернути простим людям віру в справедливість. А інколи для цього треба стратити кілька чоловік.

Харрі дістав з пачки сигарету, опустив скло і поглянув на жовті купи сміття, які робили випалену голу рівнину не такою монотонною.

– Ну, що скажеш, Харрі?

– Додай газу, Есаясе, а то я спізнюся на літак.

Есаяс ударив так сильно, що Харрі здивувався, як кермо взагалі витримало.

ЕПІЗОД 33

Лайнцер-Tiрґартен, Відень, 27 червня 1944 року

Хелена сиділа сама на задньому сидінні чорного «Мерседесу» Андре Брокхарда. Автомобіль, погойдуючись, проповзав уздовж кінських каштанів, що ніби охороняють цю алею, у бік стаєнь Лайнцер-Тірґартена.

Вона дивилася на зелені лужки. Машина їхала, здіймаючи невелику хмару куряви з сухої рінистої дороги, і попри відчинене вікно в салоні було нестерпно жарко.

Коли вони в’їхали в буковий ліс, коні, які паслися там, з цікавістю попідводили голови.

Хелені подобався Лайнцер-Тірґартен. До війни вона часто приходила сюди у неділю. Тут, у зеленому парку в південній частині Віденського лісу, вона влаштовувала пікніки з батьками, дядечками, тітоньками або кінні прогулянки з друзями.

Внутрішньо вона вже підготувалася до того, що почула вранці від кастелянші в лікарні: Андре Брокхард хоче з нею переговорити і в першій половині дня пришле по неї машину. Відтоді, як їй дали рекомендаційного листа від керівництва лікарні і дозвіл на виїзд, щастя переповнювало дівчину, і першою думкою її було: слід неодмінно скористатися з нагоди і подякувати Андре Брокхарду за допомогу. А другою – що Крістоферів батько навряд запросив би її для того, аби вислуховувати її подяки.

«Спокійно, Хелено, – міркувала вона. – Це вже не може нам перешкодити. Завтра вранці ми будемо вже далеко».

Напередодні вона зібрала дві сумки з одягом і своїми улюбленими речами. Останнє, що вона поклала, це розп’яття, яке висіло у неї над ліжком. Музична шкатулка – батьків подарунок – залишилася на туалетному столику. Як дивно: раніше вона б нізащо не розлучилася з нею, а тепер усе це так мало важило! Беатріса допомагала їй, вони згадували давні дні. Все це – під безперестанні звуки кроків – мати внизу ходила вперед і назад. Як, мабуть,’ важко буде їхати звідси! Але сьогодні вона тільки раділа. Урія заявив, що сором і ганьба поїхати, так і не побачивши міста, і запросив її на обід. Незрозуміло чому він просто загадково підморгнув і запитав, чи зможуть вони позичити машину у лісничого.

– Приїхали, фройляйн Ланґ, – сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.

Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.

Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка – навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку – підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.

– Хелено! – В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. – Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. – Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: – Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. – Він вказав на споруди: – Ти ж бувала тут раніше?

– Ні, – відповіла Хелена, посміхнувшись.

– Ні? А я гадав, Крістофер возив тебе сюди, адже ви нерозлийвода…

– Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…

– Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.

Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.

– Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.

«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», – подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.

– Джанджичу! – крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. – Приведи Венецію.

Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.

– Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…

– Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.

Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.

– Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.

– Я знаю.

– Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… – Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: – …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.

– Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?

– Я вже не пам’ятаю, як їх звали.

– Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.

– Йосифа Бернштейна? – Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. – Це, напевно, було дуже давно.

– У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.

Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.

– Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.

Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.

– Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.

Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:

– Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.

Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.

Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»[37]37
  Тут: Поручительство (нім.)


[Закрыть]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.

– Схоже на поручительство, – сказала вона.

– Це і є поручительство, – кивнув він. – Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.

– Чому поручительства, а не позики?

Брокхард здивовано поглянув на неї:

– Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.

– А підпису Андре Брокхарда було достатньо?

Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.

– Я маю деяку власність у Відні.

Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард – впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу – гітлерівської окупації 1938-го – підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.

– Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, – сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. – Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.

Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».

– Венеціє! – крикнув раптом Брокхард.

Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.

Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.

– Ліпіццанер, – сказав Брокхард. – Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?

– Звісно.

– Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?

Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.

– Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.

Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.

– Дехто стверджує, що це жорстоко – навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? – Він погладив кобилку по морді. – Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми – створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.

– Щоб ощасливити їх?

– Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.

Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.

– Це важливо – знати своє місце. І вищим і нижчим. Якщо людина опирається цьому, вона ніколи не стане щасливою. – Він поплескав Венецію по шиї і зазирнув у її великі карі очі. – Ти ж не опираєшся, так?

Хелена розуміла, що ці слова насправді звернено до неї. Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і спокійно, їй було зрозуміло: від того, що вона зараз скаже чи не скаже, може залежати все її подальше життя, і що зараз не можна приймати поспішних рішень.

– Не опираєшся?

Раптом Венеція заіржала і смикнула головою так, що Брокхард посковзнувся на ріні; втратив рівновагу і вхопився за вуздечку. Конюх кинувся був на допомогу, але почервонілий і пітний від досади Брокхард заперечливо махнув йому рукою, щоб той не підходив. Хелена не змогла втриматися від посмішки, і, можливо, Брокхард помітив це. У кожнім разі, він уже був заніс на Венецію батіг, але передумав і знову опустив його. Губи сердечком вимовили кілька слівець, які потішили Хелену ще більше. Брокхард підійшов до неї й знову поклав руку на її стан:

– Ну от, здається, ми достатньо побачили, а зараз, Хелено, на тебе чекає важлива робота. Дозволь мені провести тебе до автомобіля.

Вони стали коло сходів, чекаючи, поки водій сяде за кермо.

– Я сподіваюся і розраховую побачити тебе знову, Хелено. – Він узяв її за руку. – Передавай матусі сердечний привіт від фрау Брокхард. Здається, вчора вона сказала, що хотіла б запросити вас на обід наступними вихідними. Не пам’ятаю, коли точно, та вона вам зателефонує.

Хелена почекала, поки шофер відчинить їй дверцята, і, вже сідаючи в авто, сказала:

– Гер Брокхард, а ви знаєте, чому кобилиця трохи не звалила вас?

Вона поглянула на нього – в його очах знову спалахнув вогонь.

– Бо ви подивилися їй прямо у вічі, гер Брокхард. Коні сприймають це як виклик, як неповагу до них і їхнього рангу в табуні. Якщо їм не вдається уникнути прямого погляду, коні поводяться вже зовсім інакше, вони можуть збунтуватися. Без належної пошани до тварини ви навряд чи досягнете справжніх висот у дресируванні, попри вашу безсумнівну приналежність до вищого виду – це вам скаже будь-який приборкувач. Деякі види вимагають пошани до себе. Далеко звідси, в Аргентинських горах, водиться дикий кінь. Коли він відчуває, що людина хоче приборкати його, він може стрибнути сторчголов у найближчу прірву. Прощавайте, гер Брокхард.

Вона сіла на заднє сидіння «Мерседесу», дверцята м’яко зачинилися, і Хелена, відчуваючи, як уся тремтить, перевела дух. Коли вони з’їжджали вниз по алеї Лайнцер-Тірґартена, вона заплющила очі й побачила перед собою закляклу постать Андре Брокхарда, що зникала у хмарі куряви позаду авто.