Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 37

Готель «Континенталь», другий поверх,

1 березня 2000 року

– Як приємно, що можна ось так зустрітися, – сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.

Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.

– І не лише на роботі. – Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.

Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.

– І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.

Вона вирішила, що він має на увазі обід.

Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.

– Отож учора нам трапилася досить забавна справа, – сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. – До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми – це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.

Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», – подумав Браннхьоуґ.

– І за що ж ми йому заборгували?

– Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», – йому недоплатили жалування.

– Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?

– Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.

– Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, – сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? – Бідолаха, – додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. – Найсумніше в цій справі – що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.

– Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.

– А як він себе назвав?

– Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.

Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.

– Гаразд, – зупинив її Браннхьоуґ. – Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.

Вона підвела на нього очі.

– Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.

Браннхьоуґ засміявся:

– Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?

– Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.

– Ну ти скажи! – Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: – Терпіти не можу клопіт, а ти?

Вона засміялася, зніяковівши.

Браннхьоуґ підняв келих.

– Я все думаю, що робити з цим старим, – сказала вона.

– Забути, – відповів він. – А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.

– Про що?

– Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?

Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.

ЕПІЗОД 38

Тренажерний центр «САТС», Іла, 2 березня 2000 року

Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.

«That dorit impress me much!»[41]41
  Тут: Поручительство (нім.)


[Закрыть] – пролунало з колонок.

«Мене теж», – подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» – все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще – не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього – просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»

«І препоганий одяг», – подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів – і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку:

– Холе.

«Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»[42]42
  Тут: Поручительство (нім.).


[Закрыть]– Це Юль. Я перебив вам заняття?

– Ні, це просто музика.

– Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.

– Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.

– Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?

– Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.

– Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, – колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм – маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.

– Але…

– У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще – я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.

– Справді?

– Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.

– Оце так-так!

– Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.

– І ви йому довіряєте?

Юль засміявся:

– Цілком.

– А що в цьому смішного?

– Це довга історія.

– Я не поспішаю.

– Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.

Харрі облишив крутити педалі.

– Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.

Пауза.

– І що? – запитав Харрі.

– Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого – в стайні, батьки лежали у вітальні.

– О Боже, – сказав Харрі. – Та він божевільний.

– Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.

І прошу вас, ви теж.

– Зрозуміло, я не буду. Де він живе?

– Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.

– І як його звуть?

– Фьоуке. Сіндре Фьоуке.

– Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.

На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.

«… Whatever; that don’t impress me much…»[43]43
  Тут: Поручительство (нім.).


[Закрыть]

ЕПІЗОД 39

Бутік «House of Singles», вулиця Хегдехьоуґсвеєн,

2 березня 2000 року

– Шерсть найвищої якості, – сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. – Найліпша. Легка і носитиметься довго.

– Мені треба буде надягти його лише один раз, – посміхнувся старий.

– А-а, – сказала вона, трохи спантеличено. – Тоді, може, ми що-небудь принагідне…

– Мені подобається це. – Він поглянув на себе в дзеркало.

– Класичного крою, – підстрахувалася продавчиня. – Найбільш класичного з усього, що в нас є.

Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.

– Вам погано? Може, треба б…

– Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. – Старий випростався. – А чи скоро будуть готові штани?

– Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?

– Так. Але середа мене цілком влаштує.

Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.

– Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.

Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

ЕПІЗОД 40

Холменколлен, З березня 2000 року

Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.

Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.

– Доброго ранку, – привітався Харрі і кивнув на машину: – Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.

– Підлікувати? – У жінки був низький доброзичливий голос.

– Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.

Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і – Харрі відчував це інстинктивно – вельми дороге.

– Я збиралася йти, – сказала жінка. – Вам сюди?

– Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?

– Жив, – відповіла вона. – Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.

Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.

– Чи можу я вам чимось допомогти?

Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.

– Я з поліції. – Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. – Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.

Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.

– Навіщо?

– Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.

– А кого ви шукаєте?

– Цього ми ще не можемо сказати.

– Чудово. – Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.

– Але якщо ви сказали, що він тут не живе… – Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?

– Не живе, – сказала вона. – Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.

«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.

– Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.

– Добре.

– Так.

Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.

– Ясно, – повторив Харрі.

У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.

– А зараз мені час іти, – сказала вона. – Мій трамвай…

– Ясно, – повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

– Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

– Ми постараємося.

– На все добре. – Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

– Розумієте, у мене маленька проблема… – почав Харрі.

– Дякую за допомогу, – сказав Харрі.

– Ну що ви, – відповіла вона. – Вам справді не доведеться робити великий гак?

– Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. – Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». – Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

– У вас тут, я бачу, скромно. – Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

– Вкрали, – пояснив Харрі. – Тому й двері не замикаються – замок теж зламали.

– І тепер у неї може залізти хто хоче?

– Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

– Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

– Червоне світло, – мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

– Перепрошую, – виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

– Якісь проблеми? – запитала вона.

– Ні-ні. – На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. – Просто в мене погані спогади про це місце.

– У мене теж, – сказала вона. – Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. – Вона показала рукою. – Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

– А хто вам це розповідав?

– Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе – остаточно і безповоротно.

– Так ви навчалися в Поліцейській академії? – запитав він.

– Ви з глузду з’їхали? – Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. – Ні, я вивчала право в університеті.

– Я теж, – сказав він. – У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

– Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

– А ви?

– У дев’яностому, – відповів Харрі.

– Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

– Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

– Я теж! Було здорово, правда? – Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? – думав Харрі. – Де ти була?»

– Так, було класно. – Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».

– Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, – припустила вона.

– Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.

Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.

– Можете висадити мене тут, – сказала вона.

– Вам саме сюди?

– Так, тут уже недалеко.

Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.

– Дякую, – сказала вона, всміхаючись.

Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.

– Даруйте, – сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. – Цей замок… – Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.

– Може, ще побачимося, – сказала вона.

– Можливо.

Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.

Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.

Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Вулиця Вібес-гате, Майорстуа, З березня 2000 року

Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.

– Вибачайте за сходи. – Чоловік подав йому руку. – Сіндре Фьоуке.

У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило – так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.

– Я щойно зварив каву, – сказав він. – Я знаю, навіщо ви прийшли.

Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.

– Я тут ще не зовсім навів лад, – сказав він, розчищаючи для Харрі диван.

Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.

– У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.

– А хіба ніхто ще не написав такої книги?

Фьоуке розреготався:

– Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.

– Зрозуміло. А навіщо це вам?

– Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. – Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. – Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?

– Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.

– Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону – адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.

– Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.

– Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?

«Яку роботу?» – хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.

Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.

– Чорну будете? – Він поставив один кухоль перед Харрі.

– Радо.

– Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. – Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.

Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.

– У вас у Холменколлені великий будинок, – зауважив Харрі вголос.

– З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. – Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. – У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.

– Тоді чому ви його не продасте?

– Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?

– Ваша донька живе сама?

Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.

– З нею живе хлопчик. Олег.

Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.

Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.

– Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…

– Я розумію.

– Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.

– Ех. Нас там було дуже багато.

– Про тих, хто ще живий.

Фьоуке посміхнувся:

– Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.

– О Боже, зовсім як лісові тинівки…

– Що?

– Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Харрі сконфужено втупився в чашку.

– Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, – сказав Фьоуке. – Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг – це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…

Фьоуке похитав головою.

– Гинули? – запитав Харрі.

– Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.

– Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.

– Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. – Фьоуке посміхнувся. – І обидва рази опинявся не в тому таборі.

– Ви воювали за росіян?

– Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.

Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.

– Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней – лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололи німців багнетами – економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду – інша позиція. І там відбувалося те ж саме.

Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.

– Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.

– Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?

– Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг – я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»[44]44
  «Хірт» – фашистська організація штурмовиків у «Національному об’єднанні» в 1940–1944 рр.


[Закрыть], де їм дали завдання – вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно – тоді я вже їхав на фронт.

– А на фронті ваші погляди змінилися?

– Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.

– А чому на свій страх і ризик?

– Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! – Він знову голосно засміявся. – Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути – то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?

– Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?

– Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. – Він пригладив сиве волосся. – Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи – і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.

– Ті, з Опору?

– Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.

– Так. – Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».

– Я знаю, про що ви думаєте, – сказав Фьоуке. – Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. – Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. – Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, – він вів далі. – Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто – смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три – може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.

У Харрі зашерхло горло.

– Ясно, – сказав він.

Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.

– Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?

Сіндре Фьоуке різко підвівся.

– Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. – Він зітхнув. – Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?