Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 89

Грьонланслейр, 16 травня 2000 року

Б’ярне Мьоллер, Халворсен і Харрі пліч-о-пліч ішли вулицею Мотцфельдтс-ґате. Вони були в самому серці Маленького Карачі, пакистанського району, де запахи, одяг, та й самі люди настільки мало нагадували про Норвегію, як ті кебаби, що їх купили собі поліцейські, – звичайні смажені сосиски. По тротуару вистрибцем біг кирпатий хлопчисько, вбраний як пакистанець, але зі святковим бантом на честь 17 травня на курточці із золотим орнаментом і з норвезьким прапором у руках. Харрі читав у газетах, що мусульмани вирішили влаштувати для дітей святкування Дня Конституції шістнадцятого числа, щоб весь наступний день присвятити Ід аль-Адху.

– Ур-ра! – Хлопчик білозубо всміхнувся поліцейським і побіг далі.

– Евен Юль – це вам не хто-небудь, – повів далі балачку Мьоллер. – Він у нас, мабуть, найбільш іменитий історик, що пише про війну. Якщо ваша версія підтвердиться, буде скандал. А вже якщо виявиться, що ми помиляємося… Що ти помиляєшся, Харрі…

– Я всього лише прошу дозволу заслухати його у присутності психолога. І ордер на обшук його квартири.

– А я всього лише прошу хоч яку-небудь найменшу підставу для цього: доказ або свідка, – кип’ятився Мьоллер. – Юль – відома особа, і ніхто його й близько коло місця злочину не бачив. Жодного разу. Як, наприклад, стоїть справа з твоїм улюбленим закладом, звідки потелефонували Ельсі Браннхьоуґ?

– Я показував фото Евена Юля жінці, яка там працює, – почав Халворсен.

– Майї, – докинув Харрі.

– Вона не пам’ятає, щоб колись бачила його, – закінчив Халворсен.

– А я що кажу! – зітхнув Мьоллер, витираючи губи від соусу.

– Так, але я показав фото одному з відвідувачів, – вів далі Халворсен, зиркнувши на Харрі. – Там сидів літній чоловік у пальті – ця людина кивнула й сказала: «Так, це він. Заберіть його».

– У пальті, – задумливо повторив Харрі. – Це Могіканин. Конрад Оснес, у війну був на флоті. Так, мабуть, про нього ще можна сказати, що він людина… Але як свідок, боюся, він не вельми надійний. Та все одно. Юль каже, що ходить у кафе навпроти. Там немає телефону. Отже, якщо йому потрібно було подзвонити, він, звичайно ж, зайшов би у «Скрьодер».

Мьоллер скривився і з підозрінням поглянув на кебаб, від якого щойно відкусив шматочок. До цього витвору кулінарного мистецтва у нього від самого початку душа не лежала.

– Харрі, ти справді віриш у всі ці балачки про роздвоєння особистості?

– Я розумію, шефе, це звучить неправдоподібно, але Еуне говорить, таке можливе. А він хоче нам допомогти.

– І ти віриш, що Еуне зможе загіпнотизувати Юля, викликати особистість Даніеля Гюдесона і вибити в неї зізнання?

– Зовсім не обов’язково, що Евен Юль знає, що зробив Даніель Гюдесон, а тому поговорити з ним просто необхідно, – сказав Харрі. – Еуне каже, що люди з розщепленням особистості сильно схильні до гіпнозу, оскільки самі себе весь час гіпнотизують.

– Чудово. – Мьоллер підвів очі до неба. – А навіщо тобі ще ордер на обшук?

– Як ви самі сказали, у нас немає ні доказів, ні свідків, а на психологічні експерименти суд, швидше за все, не купиться. Але якщо ми знайдемо гвинтівку, то все – ми біля мети, більше нам нічого й не потрібно!

– Гм. – Мьоллер зупинився. – А мотив? – (Харрі здивовано поглянув на нього). Наскільки мені відомо з практики, навіть у божевільних злочинців є якийсь мотив. А в Юля я його не бачу.

– В Юля його й не повинно бути, шефе, – відповів Харрі. – Він є у Даніеля Гюдесона. Сіґне Юль так чи інакше перекинулася на бік ворога. Його мотив – помста. І цей напис на дзеркалі «Бог мій суддя» означає, що він розцінює всі ці вбивства як частину своєрідного хрестового походу, що він вважає себе правим, хоча знає, що інші його засудять.

– Ну, а інші вбивства? Бернт Браннхьоуґ і – якщо ти вважаєш, що це справа рук однієї і тієї ж людини, – Халлґрім Дале?

– Не знаю, які в нього тут мотиви. Але ж Бернта Браннхьоуґа вбили з гвинтівки Меркліна, а Халлґрім Дале був знайомий з Даніелем Гюдесоном. І, як показав розтин, горло у Дале було перерізано цілком хірургічно. Може, Юль вирішив убити Дале, бо той зрозумів, що він видає себе за Даніеля Гюдесона.

Халворсен кашлянув.

– Що таке? – невдоволено спитав Харрі. Він уже встиг як слід вивчити Халворсена і зрозумів, що зараз почнеться критика.

– Тебе як послухаєш, то виходить, що у момент вбивства Халлґріма Дале Евен Юль був Евеном Юлем. Адже Даніель Гюдесон не був хірургом!

Харрі проковтнув останній шматок кебаба, витер рот серветкою і озирнувся, шукаючи очима урну.

– Ну, – протягнув він, – узагалі, я мав на увазі, що поки що відповісти на всі запитання ми не можемо. Я розумію, що для прокурора наших доказів недостатньо. Але ні нам, ні йому не слід забувати, що підозрюваний може скоїти чергове вбивство. Шефе, ви боїтеся, що буде скандал, якщо ми викриємо Евена Юля. Але уявіть собі, який скандал буде, якщо він уб'є ще кого-небудь? А коли з’ясується, що ми його підозрювали, але не завадили йому…

– Так, так, так, я все це знаю! – сказав Мьоллер. – Отже, по-твоєму, він і далі вбиватиме?

– Багато що в цій справі мені незрозуміло, – відповів Харрі. – Цілком ясно тільки одне: він ще не виконав усіх пунктів свого плану.

– І чому ж це тобі «цілком ясно»?

Харрі поплескав себе по животу й усміхнувся:

– Тут у мене – маленький телеграф, і він постійно відстукує мені морзянку. Про те, що у злочинця була причина купити найдорожчу в світі кілерську гвинтівку. Ви знаєте, шефе, ім’я Даніеля Гюдесона було легендою ще й тому, що він чудово стріляв. І зараз мій телеграф стукає, що цей хрестовий похід наближається до логічного завершення. Злочинець вирішив увінчати свою роботу чимось, що обезсмертить ім’я Даніеля Гюдесона.

На мить крізь літепло, здіймаючи в повітря пил і сміття, по Мотцфельдтс-ґате пронісся порив, крижаного вітру – останній подих зими. Мьоллер заплющив очі, здригнувся і щільніше закутався в пальто. У Берґен, подумав він. У Берґен.

– Я спробую що-небудь зробити, – сказав він. – Чекайте мого дзвінка.

ЕПІЗОД 90

Поліцейська дільниця, 16 травня 2000 року

Харрі з Халворсеном чекали на дзвінок. Чекали так нетерпляче, що, коли телефон задзвонив, обидва зірвалися на ноги. Харрі схопив слухавку і заволав у неї:

– Холе слухає!

– Кричати вже необов’язково, – відповіла йому Ракель. – Для цього й придумали телефон. Що ти там казав про сімнадцяте?

– Що? – Минуло кілька секунд, перш ніж Харрі згадав. – Що я буду на чергуванні?

– Ні, інше, – сказала Ракель. – Що ти зробиш усе можливе й неможливе…

– А, ти про це. – Харрі відчув у грудях дивне, але приємне тепло. – Ви вирішили перебути цей день зі мною, якщо хтось погодиться почергувати за мене?

Ракель засміялася:

– Ти просто диво, Харрі! Хочу тобі відразу сказати, що твоя кандидатура була не першою в списку. Але, як батько відмовився, сказавши, що хоче цього разу побути на самоті, тоді ми й вирішили провести цей день з тобою.

– А що Олег?

– Це була його пропозиція.

– Справді? Який гарний хлопець!

Харрі повеселішав. Йому аж кричати захотілося з радощів. Він підморгнув Халворсену, що з усмішкою на все обличчя сидів за столом.

– Ну що, домовилися? – улесливо спитала Ракель.

– Якщо в мене вийде з усім розібратися, то так. Я передзвоню.

– Добре, або можеш зайти до нас на вечерю. Якщо, звісно, буде час. І бажання.

Ці слова Ракель промовила так невимушено, що Харрі відразу зрозумів: вона заготувала їх ще до дзвінка. Його розбирав сміх, голова була легкою, ніби від наркоти, і йому вже хотілося відповісти «так», коли він раптом пригадав її слова за обідом у «Діннері»: «Я знаю, що одним разом справа не кінчиться». Авжеж, вона запрошує його не на вечерю.

«Якщо, звичайно, буде час. І бажання».

Ось воно. На Харрі напала паніка.

– Вибач, Ракеле, у мене дзвінок по іншій лінії. Можеш трохи почекати?

– Звичайно.

Харрі натиснув на білий квадрат кнопки і почув голос Мьоллера.

– Ордер на арешт у нас уже є. Ордер на обшук – буде. Тебе вже чекає Том Волер з двома автомобілями й чотирма озброєними поліцейськими. Сподіваюся, телеграф у тебе в животі працює справно, Харрі.

– Інколи він видає не ту літеру, та це анітрохи не шкодить роботі в цілому. – Харрі мигами показував Халворсену, щоб той хутчіш надягав куртку. – До скорого. – Він поклав слухавку.

Коли вони з Халворсеном уже стояли в ліфті, Харрі раптом згадав про Ракель, яка все ще тримає слухавку в руці і чекає відповіді. Невідомо чому, але Харрі був у цьому впевнений.

ЕПІЗОД 91

Вулиця Ірісвеєн, Осло, 16 травня 2000 року

Перший по-літньому теплий день змінила прохолода. Поліцейський автомобіль в’їхав у принишклий житловий район. Харрі було не по собі. Не тому, що він спітнів під бронежилетом. Ні, йому не подобалася ця тиша. Харрі дивився на акуратно підстрижені живоплоти, на вікна особняків – ніде анінайменшого руху. Атмосфера вестерну, де героїв очікує засідка.

Спочатку Харрі не хотів надягати бронежилет, але Том Волер – відповідальний за операцію – запропонував йому вибір: або надінеш жилет, або залишишся вдома. На аргумент, що кулі з мерклінівської гвинтівки пробивають стіни так само легко, як гарячий ніж у відомій приказці ріже масло, Волер просто знизав плечима.

Поліцейських автомобілів було два. Другий, у якому сидів Волер, мав їхати вулицею Соґнсвеєн, далі повз Уллевол-Хагебю і прибути до місця з іншого боку, із заходу. Харрі чув по рації голос Волера. Спокійний, впевнений. Запитував місцезнаходження, повторював інструкції і закликав кожного поліцейського робити те, що від нього вимагається.

– Якщо він професіонал, він напевно встановив на воротах сигналізацію. Отже, нам не можна в них заходити. Доведеться лізти через паркан.

Він діловий поліцейський, навіть Харрі змушений це визнати, – було очевидно, що інші поліцейські в машині поважають Волера.

Харрі вказав на червоний дерев’яний будинок:

– Це тут.

– «Альфа», прийом, – сказала жінка на передньому сидінні в рацію. – Ми вас не бачимо.

З рації почувся голос Волера:

– Ми за рогом. Намагайтеся, щоб вас не помітили з будинку, поки не побачите нас. Прийом.

– Пізно, ми вже біля будинку. Прийом.

– Гаразд, залишайтеся поки що в машині, під’їжджаємо. Кінець зв’язку.

Наступної миті друга машина вигулькнула з-за повороту. Проїхавши ще п’ятдесят метрів, перша машина зупинилася, перекривши виїзд з гаража. Друга машина зупинилася просто перед ворітьми.

Вискакуючи з машини, Харрі почув лінивий, приглушений стук тенісного м’яча. Сонце вже сідало за вершини пагорбів, у повітрі запахло свинячими котлетами.

Вже з першої секунди почалася циркова вистава. Двоє поліцейських з автоматами «МП-5» наготові перестрибнули через живопліт і побігли довкола будинку: один – праворуч, другий – ліворуч.

Жінка-поліцейський з машини Харрі залишилася на місці: її завданням було забезпечувати радіозв’язок із центром оповіщення і не підпускати випадкових перехожих. Волер і ще один поліцейський дочекалися, поки двоє перших добіжать до місця, потім закріпили рації на грудях і, високо піднявши вгору табельні пістолети, теж перескочили через огорожу. Харрі з Халворсеном стояли за машиною і спостерігали за тим, що відбувається.

– Як щодо сигаретки? – запитав Харрі жінку-поліцейського.

– Ні, дякую, – посміхнулася та.

– Я мав на увазі: сигарети не знайдеться?

Вона перестала всміхатися. Сама не курить й іншим не дає, сердито подумав Харрі.

Волер з четвертим поліцейським поставали на сходах ліворуч і праворуч від вхідних дверей. Раптом у Харрі задзвонив мобільний телефон.

Харрі поглянув на співробітницю в машині – та підвела очі до неба. Мабуть, подумала: ото вже непрофесіонал!

Харрі зібрався вимкнути телефон, але спершу глянув, чи це не Ракель. Номер на екрані був знайомий, проте не її. Волер уже був підняв руку, щоб дати сигнал на початок операції, коли Харрі згадав, чий це номер. Він вихопив з рук співробітниці рацію:

– «Альфа»! Стоп! Підозрюваний просто зараз телефонує мені на мобільний. Чуєте?

Харрі поглянув на Волера, той кивнув. Харрі натиснув кнопку і приклав до вуха мобільний:

– Холе.

– Алло! Алло! – Харрі здивувався: говорив не Евен Юль. – Це Сіндре Фьоуке. Даруйте, що відволікаю, але я зараз удома в Евена Юля і гадаю, що вам треба сюди під’їхати.

– Навіщо? І що ви там робите?

– Мені здається, тут щось не так, у нього якісь лихі наміри. Він зателефонував мені годину тому, сказав, щоб я приїхав до нього. Говорив, що йому нібито щось загрожує. Я приїхав – двері настіж, але Евена ніде не було. А зараз я боюся, що він зачинився в спальні.

– Чому ви так вирішили?

– Двері в спальню замкнуті, а коди я зазирнув у замкову щілину, то побачив, що зсередини стирчить ключ.

– Гаразд. – Харрі обійшов машину і пішов до хвіртки. – Слухайте уважно. Стійте там, де стоїте, якщо у вас є щось у руках, покладіть це на підлогу, тримайте руки так, щоб ми їх бачили. Ми будемо за дві секунди.

Харрі пройшов у хвіртку, піднявся по сходах, пройшов повз оторопілих від подиву Волера та його колег, натиснув на дверну ручку й увійшов у дім.

Фьоуке стояв у коридорі з телефонною слухавкою в руці і круглими від здивування очима дивився на поліцейських.

– О Боже, – тільки й зміг сказати він, побачивши Волера з револьвером. – Швидко ж ви…

– Де спальня? – спитав Харрі.

Фьоуке мовчки вказав на сходи.

– Покажіть нам, – сказав Харрі.

Фьоуке провів поліцейських до дверей.

– Ось тут.

Харрі штовхнув двері – вони справді були замкнуті. У замку стримів ключ, але двері ним відкрити було неможливо.

– Я забув сказати, що спробував відкрити ключем від іншої спальні, – сказав Фьоуке. – Ну, буває ж таке, що замки однакові.

Харрі вийняв ключ із замка і зазирнув у замкову щілину. Крізь неї він побачив у кімнаті ліжко і нічний столик. На ліжку лежало щось схоже на люстру. Волер тихо розмовляв по рації. Харрі знову пройняв піт. Щось не те з цією люстрою.

– Здається, ви сказали, що з того боку теж стримів ключ?

– Авжеж, – підтвердив Фьоуке. – Доки я не виштовхнув його, намагаючись уставити інший ключ.

– А як же ми туди потрапимо? – запитав Харрі.

– Зараз потрапимо, – сказав Волер.

На сходах почувся тупіт важких чобіт. Прибіг один з поліцейських, що залишалися зовні. Він приніс ломик.

– Тут. – Волер вказав на двері.

Затріщало дерево, двері відчинилися.

Харрі увійшов досередини. Він почув, як Волер звелів Фьоуке почекати біля дверей.

Першим, що помітив Харрі, був повідець. Евен Юль повісився на собачому повідці. Він помер у білій сорочці з розстебнутим коміром, чорних штанях і картатих шкарпетках. Біля шафи за його спиною лежав перекинутий табурет. Під табуретом акуратно стояли туфлі. Харрі поглянув на стелю. Дійсно, повідець було прив’язано до гака від люстри. Харрі не хотів дивитися на обличчя Евена Юля, але не зміг стриматися. Одне око Юля вирячилося кудись убік, друге – прямо на Харрі. Ніби вони були незалежні одне від одного. Як у двоголового троля з дитячої казки, в якого по одному окові на кожній голові, подумав Харрі. Він пройшов до вікна і поглянув на вулицю. Кімната була вікном на схід. По Ірісвеєн кружляли на велосипедах допитливі хлопчаки – вже вивідали, значить, що приїхала поліція. Подібні чутки зазвичай ширяться округою дуже швидко.

Харрі заплющив очі й замислився. «Головне – перше враження. Коли з чимось стикаєшся, найбільш правильна думка – перша». Так говорила Елен. Його учениця навчала його зосереджуватися на тому, що відчуваєш у першу чергу, коли приходиш на місце злочину. Тому зараз Харрі не обертався, щоб перевірити, чи лежить на підлозі біля дверей ключ від кімнати, не намагався знайти в кімнаті чиїсь відбитки пальців, не з’ясовував, чи намагався хто-небудь пробратися в будинок. Просто тому, що і вбивця, і жертва зараз висіли під стелею. Двоголовий троль стратив себе самого.

– Зателефонуй Веберу, – сказав Харрі Халворсену, який щойно підійшов і тепер дивився на Юля, що висів у петлі. – Напевно, він скаже, що в нього завтра й так повно справ, але ти його заспокой, скажи, що тут нічого складного не передбачається. Евен Юль здогадався, хто вбив його дружину, і поплатився за це життям.

– І хто ж цей убивця? – запитав Волер.

– Точніше, ким він був. Він теж помер. Він називав себе Даніелем Гюдесоном і жив у голові в самого Юля.

Коли вони йшли коридором, Харрі попросив Халворсена передати Веберу, щоб той зателефонував, якщо знайде гвинтівку.

Харрі зупинився на ґанку і поглянув на вулицю. Дивно, у скількох сусідів раптом з’явилися невідкладні справи в саду. Зараз вони стояли навшпиньках і дивилися поверх загорож. Волер теж вийшов з будинку, став поряд з Харрі.

– Я не зовсім зрозумів, що ти там говорив, – сказав Волер. – Ти маєш на увазі, що цей тип скоїв самогубство через відчуття провини?

Харрі похитав головою:

– Ні, я маю на увазі те, що я сказав. Вони вбили один одного. Евен убив Даніеля, щоб зупинити його. А Даніель убив Евена, щоб той не виказав його. Цього разу їхні інтереси збіглися.

Волер кивнув, але з виразу його обличчя було видно, що він геть нічого не зрозумів.

– Цей старий мені здається знайомим, – сказав він. – Той, що живий.

– Ну, це батько Ракелі Фьоуке. Якщо ти, звичайно…

– Так, звичайно, вона працює в СБП. Разом з тобою.

– Закурити не знайдеться? – запитав Харрі.

– Ні, не знайдеться, – відповів Волер. – Усе подальше – на тобі, Холе. Я поспішаю, тому, якщо тобі потрібна допомога, скажи просто зараз.

Харрі заперечливо похитав головою, і Волер пішов до хвіртки.

– До речі, – сказав Харрі. – Якщо в тебе завтра немає ніяких важливих справ, то мені потрібен досвідчений поліцейський, який би за мене почергував.

Волер засміявся, не спиняючи крок.

– Треба буде лише координувати охорону мечеті в Ґрьонланні на час служби! – гукнув Харрі. – Я знаю, ти маєш до такого талант. Наше завдання – не дати бритоголовим побити мусульман, доки вони святкуватимуть Ід.

Уже дійшовши до хвіртки, Волер раптом зупинився:

– І відповідальним призначили тебе? – запитав він через плече.

– Я відповідаю за свою частину, – сказав Харрі. – Дві машини, четверо людей.

– І надовго?

– З восьмої до третьої.

Волер обернувся. Він широко усміхався.

– А знаєш що? – сказав він. – Я тут собі подумав. Якщо я відчергую за тебе, ми будемо квити. Чудово, я згоден.

Волер узяв під козирок, сів у машину й поїхав.

«Квити за що?» – подумав Харрі, прислухаючись до глухого відлуння ударів з тенісного корту. Але тут його думки обірвав дзвінок мобільного телефону. Цього разу на екрані був номер Ракелі.

ЕПІЗОД 92

Вулиця Холменколлвеєн, 16 травня 2000 року

– Це мені?

Ракель сплеснула руками і взяла букет ромашок.

– Не встиг до квіткового магазину, тож це квіти з твого саду. – Харрі переступив поріг. – Мм… пахне кокосом? Щось тайське?

– Так. Вітаю з новим костюмом.

– А що, помітно?

Ракель засміялася і провела рукою по вилозі піджака.

– Чудова шерсть.

– Супер-сто десять.

Харрі не мав ніякого уявлення про те, що таке «Супер-110». Костюм він купив зовсім випадково: ні з сього ні з того зайшов до модного бутика на Хегдехьоуґсвеєн перед самим закриттям. Там йому підібрали костюм (єдиний, який прийшовся до його довготелесої фігури). Звичайно, сім тисяч крон було набагато більше, ніж Харрі збирався витратити, але у своєму старому костюмі він виглядав би як актор погорілого театру. Отже Харрі, зажмуривши очі, розплатився кредитною карткою і постарався більше про це не думати.

Вони пройшли до їдальні. На столі було накрито обід на двох.

– Олег уже спить, – пояснила Ракель, перш ніж Харрі встиг її запитати.

Запало мовчання.

– Я не маю на увазі… – почала Ракель.

– Ні? – посміхнувся Харрі. Раніше він жодного разу не бачив, щоб Ракель червоніла. Він пригорнув її до себе, вдихнув свіжий запах її волосся і відчув, що вона злегка тремтить.

– Вечеря… – прошепотіла вона.

Харрі відпустив її, Ракель зникла в кухні. Вікно в сад було відчинене, і Харрі бачив, як у променях сонячного світла білими конфеті кружляють метелики, яких учора ще не було. У будинку пахло зеленим милом і вимитою дерев’яною підлогою. Харрі заплющив очі. Він знав: мине багато таких днів, перш ніж він забуде про тіло Евена Юля, що висить під стелею. Але зараз картинка трохи зблякла. Вебер з хлопцями не знайшли гвинтівку Меркліна, зате знайшли Бурре, собаку. Бурре знайшовся в холодильнику – з перерізаною горлянкою в мішку для сміття. А в ящику для інструментів – три ножі, на кожному – сліди крові. Харрі припустив, що одним з них було вбито Халлґріма Дале.

Ракель гукнула з кухні, щоб Харрі допоміг їй принести тацю. Картинка перед очима згасла.