Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 20

Піцерія «У Герберта», 15 листопада 1999 року

Скляні двері піцерії «У Герберта» зачинилися за спиною старого. Він стояв на тротуарі й чекав. Повз нього пройшла закутана в хіджаб пакистанка з дитячою коляскою. Перед ним проносилися авта, і в їхніх миготливих вікнах він бачив віддзеркалення самого себе і великих вікон піцерії за спиною. Ліворуч від вхідних дверей скло було заклеєне навхрест білою клейкою стрічкою, ніби це вікно якось намагалися висадити. Білий візерунок тріщин на склі нагадував павутину. За склом він бачив Сверре Ульсена, який усе ще сидів за тим самим столом, за яким вони зараз обговорювали деталі операції. Вантажний порт у Бйорвіку за три тижні. Пірс номер 4.

О другій годині ночі. Пароль: «Voice of an angel»[23]23
  Голос ангела (англ.).


[Закрыть]. Очевидно, назва якоїсь популярної пісні. Він ніколи її не чув, але назва була відповідною. А от сума не виявилася настільки відповідною. Сімсот п’ятдесят тисяч. Але він і не думав обговорювати її. Тепер головне – щоб вони виконали свою частину оборудки, а не пограбували його там, у порту. У розмові з тим молодим неонацистом, звертаючись до його сумлінності, він сказав, що воював на фронті. Але чи повірив той йому?

І чи означало це взагалі що-небудь? Він навіть вигадав історію про те, як він служив, на випадок, якщо хлопець почне розпитувати. Але той не питав.

Ще кілька автомобілів промайнули повз нього. Сверре Ульсен і далі сидів, але якийсь інший відвідувач підвівся і в цю секунду хитливою ходою рушив до виходу. Старий пригадав його, він був там і минулого разу. А сьогодні весь час не спускав з нього очей. Двері відчинилися. Він чекав. Дорога була вільна від автомобілів, але він почув, як той чоловік став просто за його спиною. Потім він почув:

– Так, значить, ось хто цей хлопець?

Це був особливий, хрипкий голос, який може бути тільки у людини, яка вже багато років п'є, курить і спати не спить.

– Ми знайомі? – запитав старий, не обертаючись.

– Я б сказав, що так.

Старий повернув голову, швидко зміряв його поглядом і знову відвернувся.

– Я не сказав би, що знаю вас.

– Тьху! Ти що, не пізнаєш старого бойового товариша? Пам’ятаєш, на війні?

– На якій війні?

– Коли ми разом билися за спільну справу: ти і я.

– Якщо ти так говориш… А що тобі треба?

– Га? – П'яниця приставив до вуха долоню.

– Я питаю, що тобі треба? – повторив старий голосніше.

– Треба, треба… Та просто побалакати з давнім знайомим, га? Тим більше з тим, кого сто років не бачив. Тим більше з тим, кого давно вважав небіжчиком.

Старий обернувся:

– Я схожий на небіжчика?

Чоловік у червоній куртці дивився на нього такими блакитними очима, що вони здавалися двома кульками з бірюзи. Визначити його вік було абсолютно неможливо. Від сорока до вісімдесяти. Але старий знав, скільки років цьому старому п’яниці. Якщо зосередитися, він, може, навіть пригадає день його народження. На війні вони разом святкували дні народження.

П’яниця зробив ще один крок уперед.

– Та ні, ти не схожий на небіжчика. На хворого – так, але не на небіжчика.

І він виставив уперед величезну брудну долоню, і старий відразу ж відчув нудотний дух: пахло сумішшю поту, сечі і перегару.

– Ну що? Цураєшся давнього приятеля? – Голос звучав ніби з могили.

Не знімаючи рукавичку, старий злегка потис простягнуту йому руку.

– Так, – сказав він. – Ну от ми й привіталися за руку. Якщо ти більше нічого не хотів, я, мабуть, піду.

– Хотів, хотів. – П’яниця хитався туди-сюди, все намагаючись учепитися поглядом за старого. – Я хотів спитати, а що така людина, як ти, робить у такій дірі, як ця. Це дуже дивно, якщо так собі поміркувати, га? «Він, мабуть, зайшов помилково», – подумав я минулого разу. А тут ти сів і почав базікати з цим мерзотником, який, кажуть, убиває людей бейсбольною бітою. А сьогодні ти знову тут сидиш.

– І що?

– І я подумав: треба запитати якого-небудь журналюгу, вони сюди інколи зазирають, пойняв? Про те, що це такий мужик, як ти, такий поважний, робить тут у такому оточенні. Вони ж усе про всіх знають, пойняв? А що не знають – те взнають. Наприклад, як це хлопець, якого ми всі ще у війну поховали, раптом виявляється живий. Вони ж пронирливі, як чорти. От.

Він зробив безрезультатну спробу клацнути пальцями.

– І про тебе тоді напишуть у газетах, пойняв?

Старий зітхнув:

– Я можу тобі чимось допомогти?

– А що, схоже на те? – П’яниця розвів руками і вишкірив у посмішці рідкі зуби.

– Я думаю, так, – сказав старий і оглянув себе. – Пройдімось. Не люблю свідків.

– Що?

– Не люблю свідків.

– A-а. А куди ж нам?

Старий поклав руку йому на плече:

– Ходімо.

– Show me the way[24]24
  Веди мене (англ.).


[Закрыть], друже, – хрипко проспівав п’яниця і засміявся.

Вони зайшли під арку біля піцерії «У Герберта», де, невидимі з вулиці, стояли в ряд сірі пластикові сміттєві баки.

– Сподіваюся, ти ще нікому не встиг сказати, що бачив мене?

– Та ти що? Я взагалі спершу подумав, що мені примарилося. Привид серед білого дня. «У Герберта»!

Він голосно розреготався, але сміх скоро перейшов у мокре бухикання. Він зігнувся і так стояв, спершись об стіну, поки кашель не вщух. Потім випростався, витер слину в куточках рота.

– А кому скажи – миттю запроторять куди слід…

– Скільки тобі треба, щоб ти й далі мовчав?

– Треба, треба. Я бачив, як те стерво взяв тисячний папірець з газети, яку ти приніс…

– Ну?

– Але скількись же в тебе залишилося?

– Ну то скільки?

– А скільки в тебе є?

Старий зітхнув, ще раз озирнувся, щоб переконатися, що немає свідків. Потім розстебнув пальто і сунув руку за пазуху.

Сверре Ульсен сягнистим кроком перейшов Юнґсторґет і перестрибнув через зелений пластиковий мішок. Усього двадцять хвилин тому він сидів у «Герберта», блідий і в дірявих чоботях, а тепер виступав у нових, блискучих армійських «Комбат бутс», куплених у магазині «Цілком таємно» на Генрік-Ібсенс-ґате, та ще й з конвертом, у якому лежали ще вісім новеньких, хрустких тисячних купюр. І ще десять він отримає потім. Справді-бо, як тільки можуть змінитися справи. Цієї осені він був уже приготувався до того, що його запроторять до в'язниці на три роки, і раптом його адвокат заявляє, що та гладка тітка з суду неправильно принесла присягу!

Сверре зробилося так добре, що він уже зібрався запросити за свій столик Халле, Ґреґерсена і Квінсета, замовити їм пива – просто щоб подивитися на їхню реакцію. Так, чорт забирай!

Він перетнув Пльоєнс-ґате попереду пакистанки з дитячою коляскою і посміхнувся їй, от диявол! Він уже підходив до дверей «Герберта», аж раптом подумав, що пакет із старим взуттям треба б викинути. Він зайшов під арку, підняв кришку одного з величезних сміттєвих баків і поклав пакет поверх іншого сміття. Він уже йшов назад, але тут побачив, що між двома ящиками стирчить пара ніг. Він озирнувся. На вулиці нікого. Хто б це міг бути: наркоман, п’яниця? Він підійшов ближче. Там, звідки стирчали ноги, баки були присунені один до одного впритул. Він відчув, що серце забилося швидше. Деякі наркомани стають буйними, якщо їх потривожити. Сверре став на достатній відстані і штовхнув один з баків, так що він від’їхав убік.

– Чорт!

Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща – чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

ЕПІЗОД 21

Околиці Ленінграда, 17 січня 1944 року

Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.

Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, – схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!

Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум – це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.

Дорогою Едвард зайшов до лазарету – навідати одного зі своїх хлопців, який втратив ногу, підірвавшись на міні на нічийній смузі, але медсестра, крихітна естонка зі змученими синіми очима в таких темних очницях, що здавалося, ніби вона в масці, тільки похитала головою і сказала те німецьке слово, яке, напевно, тепер говорила найчастіше: «Tot»[25]25
  Помер (нім.).


[Закрыть].

Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.

– Lebert[26]26
  Живий (нім.).


[Закрыть], – сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.

Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.

Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.

Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.

– Дале!

Дале не обертався. Після того як у листопаді його контузило гранатою, Дале вже не чув так добре, як раніше. І не розмовляв так багато, і погляд у нього став якийсь скляний, блукаючий, який зазвичай залишається у людей після контузії. Спочатку Дале скаржився на головний біль, але коли офіцер медичної служби оглянув його, то сказав, що мало чим тут можна допомогти і треба просто чекати, що буде далі. «У лавах і так вояків обмаль, тож нічого посилати здорових у лазарет», – сказав він.

Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.

– Passwort![27]27
  Пароль! (Нім.)


[Закрыть] – гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.

– Протри баньки, Дале. Це ж я.

– Passwort!

– Прибери гвинтівку! Це я – Едвард! Чорт!

– Passwort!

– Gluthaufen.

Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?

– Gluthaufen! – закричав він щосили. – Gluthaufen, чорт!

– Fehl! Ich schiesse![28]28
  Неправильно! Стріляю! (Нім.)


[Закрыть]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки – чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.

І Едвард заплющив очі.

– Tngelstimme![29]29
  Голос ангела! (Нім.)


[Закрыть] – закричав хтось.

Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.

Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:

– Tngelstimme!

Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.

– Tngelstimme! – повторив він.

Едвард знову заплющив очі й видихнув.

– Листи є? – запитав Гюдбранн.

Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.

– У нас там хто-небудь є всередині, Дале?

Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.

– Він не чує, – сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.

– Я не думав, що з ним так погано. – Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.

– Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.

Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.

– Правда твоя, – сказав Едвард. – Він готовий.

Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.

– Як там удома? – запитав він.

– Ет, сам знаєш, – відповів Едвард, роздивляючись лист.

Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.

Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими – зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, – це весь час відтоді стояло між ними.

Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.

– Стає непереливки, – сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.

– Так, – сказав Едвард. – А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.

– Нам треба відступати?

Едвард знизав плечима:

– Може, на кілька миль. Але мл повернемося.

Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?

– Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? – запитав він. – І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?

Едвард кивнув.

– Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?

– «Осло», – відповів Едвард. – «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».

– Далеко.

– Так, далеко.

Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.

– Дякую, що…

– Не варто, – швидко промовив Гюдбранн.

– Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, – сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.

– Він був?..

– Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.

– Я чув, він хороша людина.

– Так, у нас багато хороших людей.

Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.

Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.

– Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…

Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.

– Лягай! – закричав Едвард.

Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.

– Він ніби… – прошепотів Гюдбранн.

– О Господи! – простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. – Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. – Він сміявся до гикавки. – До чого все котиться?

Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.

– Хе-хе, – сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. – Хе-хе.

Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.

Дзвяк-дзвяк…

Ніби хтось повільно рубав лід киркою.

Дзвяк…

Потім почувся брязкіт – удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале – той повільно впав у сніг.

– На Бога… – почав Гюдбранн.

– Граната! – закричав Едвард.

Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.

– Утікай! – кричав ззаду нього Едвард.

Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.

– Гюдбранне!

Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!

– Гюдбранне!

Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації – здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, – батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…[30]30
  Двадцять один, двадцять два… (Англ.)


[Закрыть]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! – кричить він їй. – Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

ЕПІЗОД 22

Приймальня лікаря Буєра, 22 грудня 1999 року

Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.

В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.

Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали – куди б він думав? – до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.

Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.

Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.

– Алло!

Старий підвів голову.

– Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.

Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.

– Я прокричав ваше ім’я тричі.

«Я забуваю своє ім’я, – подумав старий. – Забуваю всі свої імена».

З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.

– Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, – поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. – На жаль, вона розрослася.

– Ну зрозуміло, вона розрослася, – відповів старий. – А хіба це не природно для ракових клітин – розростатися?

– Хе-хе. Взагалі кажучи, так. – Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.

– Пухлина – як ми, – продовжував старий. – Робить те, що може.

– Авжеж, – відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.

– Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.

– Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. – Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. – Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…

– Життя?

– Так.

– А скільки я протягну без цього курсу?

Кадик Буєра стрибав угору-вниз.

– Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.

– А саме?

– А саме: з печінки рак через кров потрапив у…

– Досить, назвіть мені час.

Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.

– Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? – сказав старий.

– Даруйте, що?

– Нічого. Дату, якщо можна.

– Але ж нереально…

Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.

– Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі – в серпні.

– Чудово, – сказав старий. – Тоді все гаразд. А болі?

– Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.

– Я зможу діяти?

– Важко сказати. Це залежить від болів.

– Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?

– Всі болезаспокійливі…

– Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.

«Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, – вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло – тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, – подумав він. – Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».