Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)

Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.

– Гаразд, Єльтен, – сказав Волер. – Розслабся, я просто спитав.

Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.

Відтоді, як Харрі зустрів Ракель Фьоуке, він жодного разу не поглянув на годинник. Він навіть один раз запросив Лінду потанцювати і познайомився з деким з колег. Розмови не в’язалися. Його запитували, яка в нього посада, він відповідав, і на тому спілкування закінчувалося. Напевно, в СБП неписаним правилом було не базікати зайвого. А може, з ним розмовляли лише для годиться. Ну й гаразд, вони йому теж не надто цікаві. Харрі повернувся на своє місце біля динаміка. Кілька разів він помічав її червоне плаття: як він зрозумів, довго вона ні з ким не розмовляє. Вона не танцювала, в цьому Харрі був цілком впевнений.

«Боже, я поводжуся як хлопчисько», – подумав він.

Він усе-таки поглянув на годинник. Пів на десяту. Можна було б підійти до неї, сказати два слова, подивитися, що буде далі. І якщо нічого не буде – забути про це, пережити танець, який обіцяв Лінді, і йти додому. «Нічого не буде?» Що це він собі думає? Інспектор поліції, практично заміжня! Харрі захотілося випити. Ні. Він знову поглянув на годинник.

І здригнувся від думки про той танець, який пообіцяв. Хутчіш додому, на Софієс-ґате. Зараз усі вже добряче напідпитку, але навіть і тверезі навряд чи хто-небудь з них помітив би відсутність співробітника з найдальшого кінця коридору. Відхилити двері тихенько, викликати ліфт, а там – сісти у свій вірний «Форд-ескорт», що чекає на нього на вулиці. Лінда, схоже, з насолодою танцює, учепившись у молодого співробітника, а той крутить її, ніяково посміхаючись.

– На концерті «Рага Рокерз» на Юстівале було веселіше, вам не здається?

Він відчув, як від низьких звуків її голосу закалатало серце.

Том увійшов до кабінету Елен і став у неї за плечима.

– Вибач мені за все, що я наговорив у машині, – сказав він.

Вона не чула, як він заходив, і тому здригнулася. У неї в руці була телефонна слухавка, але номер вона ще не встигла набрати.

– Ні, все було нормально, – відповіла Елен. – Просто я, це, ну-у… розумієш?

– ПМС?

Елен поглянула на Волера і зрозуміла, що він не жартує й справді хоче поспівчувати.

– Напевно, – сказала вона. Навіщо він зараз прийшов до її кабінету, він же раніше ніколи не заходив?

– Чергування закінчилося, Єльтен. – Волер кивнув на настінний годинник. Він показував десяту. – Я на машині. Можна відвезти тебе додому?

– Щиро дякую, але мені спершу треба зателефонувати. Можеш зачекати?

– Зателефонувати – в особистій справі?

– Та ні, просто.

– Тоді я почекаю тут.

Волер усівся в старе крісло Харрі, воно верескнуло, протестуючи. Він і Елен зустрілися поглядами. Чорт! Чому вона не сказала, що їй треба подзвонити в особистій справі? Тепер уже пізно. Може, Волер здогадується, що вона щось з’ясувала? Вона спробувала прочитати це в його очах, але він, здавалося, і думати про це забув. Елен охопив панічний страх. Страх? Тепер вона розуміла, чому їй завжди було незатишно поряд з Томом Волером. Не тому, що він так холодно тримався, не через його ставлення до жінок, «чорних», «нігерів», «вузькооких» і «підарів» і не через його звичку застосовувати силу за будь-якої слушної нагоди. Вона могла б назвати дюжину інших поліцейських, які в цих речах дали б Тому Волеру фору, – але з ними вона могла спілкуватися, знаходячи в кожному щось хороше. Проте з Томом Волером все було інакше, і тепер вона розуміла, в чому річ: вона його боялася.

– Гаразд, – сказала вона. – Це може почекати до понеділка.

– Чудово. – Він підвівся. – Тоді ходімо.

У Волера була японська машина, з тих, що, на думку Елен, схожі на гоночні «Феррарі». Сидіння в ній були глибокі й вузькі, так що доводилося сидячи підтискати плечі, а колонки займали мало не половину салону. Поки вони їхали по Тронхеймсвеєн, двигун тихо муркотів, і світло вуличних ліхтарів огортало їх. З колонок чувся вже звичний фальцет:

«…І only wanted to be some kind of a friend, I only wanted to see you bathing…»

Прінс. Принц.

– Можеш висадити мене тут. – Елен намагалася говорити невимушено.

– Про це не може бути й мови, – Волер поглянув у дзеркало заднього виду. – Доставка «від порогу до порогу». Куди далі?

Вона ледве стрималася, щоб не відчинити дверцята й не виплигнути на ходу.

– Тут ліворуч. – . Елен показала пальцем.

«Якби ти тільки був удома, Харрі».

– «Єнс-Б’єлькес-ґате», – прочитав Волер табличку на стіні будинку і звернув.

Ця вулиця ще темніша, пішоходів не видно. Краєм ока Елен побачила, як по його обличчю ковзали квадратики світла. Він знає, що вона знає? Бачить, що у неї одна рука в сумочці? Розуміє, що там той самий газовий балончик, який вона купила в Німеччині, а восени показувала йому, коли він сказав, що вона та її колеги наражають себе на небезпеку, відмовляючись носити зброю? Здається, він говорив їй, що може дістати надефективну зброю, яку легко сховати під одягом, а потрібної хвилини застосувати. Тоді вона прийняла це за черговий похмурий жарт у стилі «мачо» і просто посміялася.

– Гаразд, зупинися он біля тієї червоної машини.

– Але ж будинок чотири в наступному кварталі, – заперечив Волер.

Невже вона сказала йому, що живе в будинку номер чотири? Можливо. Може, вона просто забула про це. Елен відчувала себе прозорою, як медуза, і він бачив, що її серце б’ється надто часто.

Тепер двигун працював ухолосту. Волер пригальмував. Елен стала гарячково шукати, як відчинити дверцята. Прокляті японські конструктори! Що їм, важко було приробити до дверцят звичайну, зручну ручку?

– До понеділка, – сказав Волер їй у спину, коли вона знайшла ручку, вистрибнула на вулицю і вдихнула отруйне лютневе повітря Осло, немов свіжий запах дощу після довгої засухи. Останнє, що вона почула, перш ніж пірнути в під’їзд, було гурчання Волерової машини.

Елен вихором злетіла сходами, з шумом відбиваючи сходинки чоботами і тримаючи перед собою ключі, як чарівну паличку. Нарешті вона в квартирі. Набираючи домашній номер Харрі, Елен напам’ять повторювала слова Сверре Ульсена:

«Це Сверре Ульсен. Я все чекаю свої десять штук за те, що допоміг продати пушку старому. Подзвоніть мені додому».

Далі – відбій.

За якусь частку секунди Елен зрозуміла що до чого. Ось воно, ланка загадки, якої бракувало, посередник в операції з гвинтівкою Меркліна. Поліцейський. Том Волер. Природно. Для такого недолюдка, як Ульсен, десять тисяч крон – величезні гроші. Старий. Кола, пов’язані з торгівлею зброєю. Симпатія до правих екстремістів. Принц, який незабаром стане інспектором. Усе ж це ясно як білий день – так ясно, що Елен здивувалася: як вона – людина, що вміє вловлювати приховане значення там, де інші його не помічають, – не зрозуміла всього цього раніше. Можливо, це вже параноя, але поки вона чекала в машині, коли Том Волер вийде з ресторану, її не полишала думка: досить йому піднятися по службі’ ще вище (що цілком можливо) – і він зможе обкручувати й не такі махінації, прикриваючись владою, як щитом. І хто знає, кого з поліцейських він устиг завербувати. Їй здавалося, що більшість співробітників не дадуть втягнути себе ні в що подібне. Але цілком – до кінця – вона була впевнена тільки відносно однієї людини – Харрі.

Нарешті додзвонилася. Не зайнято. На тому кінці ніколи не буває зайнято. Візьми ж слухавку, Харрі!

Ще їй було ясно, що рано чи пізно Волер поговорить з Ульсеном і довідається, що сталося. Елен ні на мить не сумнівалася, що тоді їй постійно загрожуватиме смертельна небезпека. Треба діяти швидко, вона не може собі дозволити жодного неправильного кроку. Потік думок урвав чоловічий Голос:

– Холе слухає. Говоріть.

Пі-і-і.

– Хай тобі, Харрі! Це Елен. Тепер йому не втекти. Передзвоню тобі на мобільний.

Затиснувши слухавку між плечем і вухом, вона почала гортати телефонний довідник на літеру «X», випустила його з рук, і він з гуркотом упав додолу. Лаючись про себе, Елен нарешті знайшла номер мобільника Харрі. Добре, що він ніколи з ним не розлучається, подумала вона, набираючи його телефон.

Елен Єльтен жила на третьому поверсі недавно відремонтованого будинку. Її сусідкою була ручна синиця на ім’я Хельге. Елен, як і раніше, здавалося, що вона чує гурчання Волерової машини.

Ракель Фьоуке розсміялася:

– Якщо вже ви з Ліндою домовилися потанцювати, потоптатися доведеться.

– Еге ж. Або втікати що є духу.

Запала мовчанка, і Харрі подумав, що його слова могли не так зрозуміти. Тому він поквапився запитати:

– А як вийшло, що ти почала працювати в СБП?

– Через російську, – відповів вона. – Я ходила на курси російської мови при Міністерстві оборони, а потім два роки була перекладачем у Москві. Курт Мейрик запросив мене до СБП вже тоді. Після вивчення права я подалася прямо до тридцять п’ятого відділу СБП. Я думала, що справді даю користь.

– А це не так?

– Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.

– Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.

Вона знизала плечима.

– Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.

– У цьому щось є.

Пауза.

«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?

– А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?

Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей – усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?

– Іноді, – сказав Харрі.

– І що тобі в ній подобається?

– Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?

– Не знаю.

– Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.

– А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? – поцікавилася вона.

– Дивлюся «Останнього героя».

Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?

– Напевно, хороша дівчина, – сказала Ракель.

– Найкраща, – кивнув Харрі. – І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.

Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери – схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон – рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.

Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.

– Найкраще в ній – це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і – вперед, назустріч новим пригодам.

Вона протерла його піджак хустинкою.

– А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?

– Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.

– У цьому щось є, – сказала Ракель.

Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.

– Тепер ти розкажи що-небудь, – попросив Харрі.

У Ракелі не було сестер – вона була єдиною дитиною. Тому вона стала розповідати про свою роботу.

– А ми тут рідко когось ловимо, – говорила Ракель. – В основному справи вирішуються по телефону або на фуршеті в посольстві.

Харрі криво посміхнувся:

– І як же вирішувалася справа з тим секретним агентом, якого я підстрелив? – запитав він. – По телефону чи на фуршеті?

Ракель замислено поглянула на Харрі, вивудила із склянки шматочок льоду і, тримаючи його двома пальцями, підняла до очей. Крапелька води стекла по її долоні, прослизнула під тонким золотим браслетом і потекла вниз, до ліктя.

– Ти танцюєш, Харрі?

– Здається, я щойно хвилин десять говорив, як я ненавиджу танці.

Вона знову схилила голову набік.

– Я запитую, чи не потанцюєш ти зі мною?

– Під цю музику?

З динаміків лилася в’язка, як сироп, саксофонна варіація мелодії «Let it Be».

– Гадаю, ти витримаєш. Вважай, це для розігріву – перед танцем з Ліндою.

Вона м’яко поклала руку йому на плече.

– Ми фліртуємо? – запитав Харрі.

– Що, інспекторе?

– Перепрошую, але я важко розумію приховані натяки, тому й запитую: це флірт?

– Я про це ніколи не замислююся.

Харрі поклав руку їй на талію і невпевнено зробив крок на танцпол.

– Таке відчуття, неначе втрачаєш цноту, – сказав він. – Але це неминуче: рано чи пізно це доводиться робити кожному норвежцю.

– Що ти маєш на увазі? – розсміялась вона.

– Я маю на увазі: танцювати з колегою на корпоративній вечірці.

– Я тебе не примушую.

Харрі посміхнувся. Та навіть якби зараз на гавайських гітарах грали «Танець маленьких каченят» задом наперед, він півжиття віддав би за цей танець.

– Стривай, що це в тебе?

– Це не пістолет, це я такий радий тебе бачити. Секундочку…

Харрі відстебнув від паска мобільний телефон, відпустив Ракель, і та відійшла назад до динаміка. Коли Харрі повернувся до неї, вона простягнула до нього руки.

– Сподіваюся, за нами тут ніхто не підглядає, – сказав Харрі. І хоча Ракель уже сто разів чула цей заяложений поліцейський жарт, вона тихо засміялась у відповідь.

Елен не вішала слухавку, доки з’єднання припинилось. Харрі не відповідав. Потім вона набрала його номер знову. Елен стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Жодної машини не було. Звичайно, не було, просто їй зараз повсюди ввижалася небезпека. Том, напевно, їде додому, незабаром ляже в своє ліжко. Або не в своє.

Після трьох невдалих спроб додзвонитися Харрі Елен вирішила набрати номер Кіма. Голос у нього був стомлений.

– Я відпустив машину тільки о сьомій вечора, – поскаржився Кім. – Двадцять годин роз’їжджав містом.

– Зараз лише обполоснуся і прийду, – сказала Елен. – Просто хотіла довідатися, чи вдома ти.

– Якийсь у тебе дивний голос. Щось сталося?

– Ні, нічого. Я підійду хвилин за сорок п’ять. До речі, не позичиш мені свого телефона? До завтра.

– А ти не заскочиш по дорозі до «Севен-елевен» на Мерквеєн по сигарети?

– Добре. Я викличу таксі.

– Навіщо?

– Потім поясню.

– Знаєш, сьогодні вже субота? Навіть і не намагайся додзвонитися до центрального таксопарку. Та можна сюди добігти за чотири хвилини.

Елен вагалася.

– Послухай, – сказала вона.

– Що?

– Ти мене кохаєш?

Він тихо засміявся, і Елен уявила собі його напіврозплющені сонні очі і худе змучене тіло під ковдрою в убогій квартирці на Хельґесенс-ґате. Там чудовий краєвид на річку Акерсельву. І все інше теж чудове. На мить Елен майже забула про Тома Волера. Майже.

– Сверре!

Мати Сверре Ульсена стояла під сходами і лементувала на все горло. Вона завжди так кричала, скільки себе пам’ятала.

– Сверре! Тебе до телефону!

Так кричать, коли кличуть на допомогу – якщо тонуть або ще щось подібне.

– Зараз візьму, мамо!

Сверре схопився з ліжка, взяв свій радіотелефон і діждався клацання – мати поклала слухавку в тій кімнаті.

– Алло?

– Це я.

Було чути, як на тому кінці співає Прінс. Як завжди.

– Я так і думав.

– Чому?

Питання пролунало різко. Так різко, що Сверре приготувався захищатися – начебто це він винен гроші і все ніяк їх не віддає.

– Ну, ти ж дзвониш, бо отримав моє повідомлення? – відповів Сверре.

– Я дзвоню, бо переглянув список прийнятих викликів на моєму мобільнику. І сьогодні ти розмовляв з кимось о двадцятій тридцять. Про яке повідомлення ти там базікаєш?

– Про нашу домовленість. Я ж спільник, і ти обіцяв…

– З ким ти розмовляв?

– Га? Ну, там була жінка, на автовідповідачі. Боязка така, твоя нова?..

Відповіді не було. Лише тихий спів Прінса: «You sexy motherfucker…» Раптом музика припинилася.

– Скажи мені точно, що ти говорив.

– Я просто сказав, що…

– Ні! Точно. Слово в слово.

Сверре відтворив свої слова так точно, як тільки зміг.

– Так і думав, що щось таке станеться, – сказав Принц. – Ти сам не зрозумів, як заклав усіх нас, Ульсене. Якщо ми зараз же не ліквідуємо цей витік, нам усім гаплик. Ти зрозумів?

Сверре Ульсен не зрозумів нічого.

Навіть повідомляючи, що його мобільник побував у чужих руках, Принц говорив цілком спокійно.

– Це був не автовідповідач, Ульсене.

– А хто ж?

– Скажемо так, ворог.

– «Монітор»? Хтось із цих нишпорок?

– Вона, мабуть, уже по дорозі до поліції. Ти повинен зупинити її.

– Я? Та я просто хотів отримати свої гроші і…

– Заткни пельку, Ульсене.

Ульсен заткнувся.

– Це задля Справи. Ти боєць чи ні?

– Так, але…

– А справжній боєць повинен замітати сліди, так?

– Я просто був посередником між тобою і старим, це ти…

– Особливо коли над нашим вояком висить строк у три роки, які стали умовними лише через якусь формальну помилку.

Сверре почув, як проковтнув слину.

– Звідки ти знаєш?.. – почав він.

– Не важливо. Я просто хочу, щоб ти зрозумів: тобі є що втрачати – не менше, ніж мені і решті братства.

Сверре задумався. Про те, що йому потрібно надягти.

– Куди підходити? – запитав він.

– На площу Скяус-плас за двадцять хвилин. Візьми з собою все, що потрібно.

– Не хочеш випити? – запитала Ракель.

Харрі поглянув довкола. Їх останній танець був такий пристрасний, що міг викликати неоднозначну реакцію присутніх. Тепер він і Ракель сиділи за дальнім столиком.

– Ні, я зав’язав, – відповів Харрі.

Вона кивнула.

– Це довга історія, – додав він.

– У мене є час, щоб вислухати.

– Я хочу, аби сьогодні ввечері лунали тільки смішні історії, – посміхнувся Харрі. – Поговорімо краще про тебе. Розкажи про своє дитинство.

Харрі думав, що зараз вона розсміється, але вона лише трішки усміхнулася.

– Моя мати померла, коли мені було п’ятнадцять. Про все крім цього я можу говорити.

– Вибач.

– Вибачатися нема за що. Вона була незвичайна жінка. Але цього вечора треба розповідати тільки смішні історії…

– У тебе є брати або сестри?

– Ні. Тільки я та батько.

– Отже, тобі довелося залишити його самого?

Вона здивовано поглянула на нього.

– Я знаю, що це таке, – вів далі Харрі. – У мене теж мати померла. Після цього батько цілими днями сидів у кріслі і дивився в стіну. Мені доводилося буквально годувати його з ложки.

– У мого батька була мережа магазинів з продажу будматеріалів – він почав справу сам, і мені здавалося, що він живе тільки цим. Але з тієї ночі, коли померла мама, він втратив до торгівлі будь-який інтерес. Він усе розпродав, а потім і зовсім звихнувся. Розігнав усіх, хто його знав. Включаючи мене. І перетворився на жовчного, самотнього старого. – Вона зробила непевний жест рукою. – У мене – своє життя. У Москві я познайомилася з молодим чоловіком, а батько сказав, що коли я вийду заміж за росіянина, то стану зрадницею. Коли ми з Олегом приїхали до Норвегії, стосунки у нас із батьком були вкрай напружені.

Харрі вийшов з-за столу і повернувся з коктейлем для Ракелі і склянкою коли для себе.

– Шкода, що ми не були знайомі, коли ходили на лекції з права.

– Я тоді був задиракою, – відповів Харрі. – Наскакував на всіх, кому не подобалась музика, яку я слухав, і фільми, які я дивився. Ніхто мене не любив. Та і я нікого не любив.

– Мені важко в це повірити.

– Насправді це фраза з фільму. Її говорить хлопець, аби перевірити Міа Фарроу. У сенсі, у фільмі. Ніколи не пробував, як це звучить у житті.

– Ну-у, – задумалася Ракель і надпила з келиха. – Гадаю, спроба вийшла вдала. Але… ти певен, що це фраза не з іншого фільму?

Вони обоє розсміялися. Розмова перескочила нагарні й погані картини і концерти, на які вони ходили свого часу, і незабаром у Харрі склалося про Ракель досить цілісне уявлення. Наприклад, у двадцять років вона самостійно зробила навколосвітню подорож. А за Харрі в ці роки із серйозних досягнень значилася лише невдала спроба виїхати за кордон та перші серйозні проблеми з алкоголем.

Ракель поглянула на годинник:

– Одинадцята. Мене чекають.

У Харрі завмерло серце.

– Мене теж.

– Справді?

– Так, моя порожня квартира. Тебе підкинути додому?

Вона усміхнулася:

– Не треба.

– Це по дорозі.

– Ти теж живеш на Холменколлені?

– Поруч. Ну, майже поруч. Бішлет.

Ракель розсміялася.

– Значить, на іншому кінці міста. Тоді ясно, чого від мене хочеш.

Харрі винувата посміхнувся. Вона поклала руку йому на плече.

– Підштовхнути твою машину, правильно?

– Здається, він поїхав, Хельге, – сказала Елен.

Вона стояла в пальті біля вікна і виглядала з-за фіранок. На вулиці внизу нікого не було: у таксі, що стояло під вікном, сіли три веселі подружки і машина поїхала. Синиця не відповіла. Однокрила пташка лише двічі моргнула і почухала живіт маленькою лапкою.

Елен спробувала ще раз подзвонити Харрі на мобільний телефон. Але той самий жіночий голос відповів, що апарат абонента вимкнено або той знаходиться поза зоною дії мережі.

Елен накрила клітку хусткою, сказала «на добраніч», вимкнула світло і вийшла з будинку. На вулиці Єнс-Б’єлькес-ґате як і раніше було порожньо, і вона поспішила на Торвальд-Меєрс-ґате, де, як вона знала, завжди багато людей у суботу ввечері. Перед магазином «Фру Хаген» вона разів зо два кивнула знайомим, з якими, здається, колись перекинулася словом у когось в гостях. Вона пригадала, що обіцяла Кіму купити сигарет, і звернула на Мерквеєн, аби заглянути в «Севен-елевен». Цього чоловіка вона теж начебто десь бачила, – і машинально посміхнулася, коли він поглянув на неї.

Елен стояла в «Севен-елевен» і намагалася пригадати, що курить Кім: «Кемел» чи «Кемел лайт». Вона раптом подумала про те, як мало вони знайомі. І скільки їм ще доведеться дізнатися одне про одного. І що вперше в житті ця думка не налякала Елен, а навпаки, порадувала. Вона була просто приречена на щастя. Думка про те, що Кім лежить голий у ліжку за якихось три квартали від неї, наповнила Елен якимсь в’язким, солодким і світлим почуттям. Вона зробила вибір на користь «Кемела» і нетерпляче чекала своєї черги. Знов опинившись на вулиці, вона вирішила зрізати шлях і побігла уздовж Акерсельви.

І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки, було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами – спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», – подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару – по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.

«Сорок відсотків тинівок виживають, – подумала вона. – Я переживу цю зиму».

Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.

«Вже недовго, – подумала Елен. – Я переживу цю зиму».

Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.

– Ну ось ми і приїхали, – сказала Ракель.

– Приїхали, – повторив Харрі.

– Я б запросила тебе додому, але…

Харрі розсміявся:

– Думаю, що Олег цього не оцінить.

– Олег солодко спить, я думаю, це не сподобається його няні.

– Няні?

– Олегова няня дочка одного з моїх колег по СБП. Прошу, зрозумій мене правильно, я просто не хочу, аби про мене на роботі поповзли чутки.

Харрі сидів, утупившись у приладову панель. По склу спідометра тяглася тріщина, індикатор тиску мастила згас – мабуть, перегорів запобіжник.

– Олег – твій син?

– Так, а ти що думав?

– Ну-у. Я думав, ти говориш про чоловіка, з яким ви разом живете.

– Якого чоловіка?

Підкурювач або вилетів, або його поцупили разом з магнітолою.

– Олег народився, коли я жила в Москві, – сказала Ракель. – Ми з його батьком два роки прожили разом.

– І що сталося потім?

Вона знизала плечима:

– Нічого. Просто ми одне одного розлюбили. І я повернулася до Осло.

– Так ти…

– Мати-одиначка. А ти?

– А я просто одинак.

– До того, як тебе перевели до нас, я чула щось про твого напарника з відділу вбивств.

– Елен? Ні. Ми просто добре ладнали. Ладнаємо. Вона все ще час від часу мені допомагає.

– З чим?

– Із справою, яку я веду.

– А, ну так, із справою.

Ракель знову поглянула на годинник.

– Тобі допомогти відчинити дверцята? – запитав Харрі.

Вона посміхнулася, похитала головою і штовхнула дверцята плечем. Ті, жалісливо вискнувши, відчинилися.

На схилі Холменколлена було тихо, лише стиха шарудів вітер у вітті старих ялин. Ракель поставила ногу на сніг.

– Добраніч, Харрі.

– Ага, і ще одне питання.

– Що?

– Коли я був тут минулого разу, чому ти не спитала мене, навіщо я шукаю твого батька? Ти лише спитала, чи можеш чим-небудь мені допомогти.

– Звикла на роботі. Не хочу запитувати про речі, які мене не обходять.

– Ти перестала бути допитливою?

– Я була і буду допитливою, просто не запитую. То навіщо тобі був потрібний мій батько?

– Я шукаю колишнього легіонера, з яким твій батько міг бути знайомий на війні. Цей легіонер купив гвинтівку Меркліна. До речі, коли я говорив з твоїм батьком, він зовсім не справив враження жовчного старого.

– Схоже, книга повернула його до життя. Я сама здивована.

– Може, колись ви знову помиритеся?

– Можливо, – відповіла Ракель.

їхні погляди зустрілися, зачепилися один за одного і вже не могли відірватися.

– Ми фліртуємо? – запитала вона.

– Ніколи про це не замислююся.

Її розсміяні очі стояли перед Харрі і потім, коли в Бішлеті він припаркував машину в недозволеному місці, забіг до своєї порожньої квартири і ліг спати, не звернувши уваги на блимання червоного вогника автовідповідача – сигнал про нове непрочитане повідомлення.

Сверре Ульсен замкнув за собою двері, роззувся і став тихенько підійматися сходами. Він переступив скрипучу сходинку і відразу ж зрозумів, що даремно.

– Сверре?

Мати кричала з відчиненої спальні.

– Що, мамо?

– Де ти був?

– Просто гуляв, мамо. Але я вже прийшов і зараз ляжу спати.

Він не слухав, що мати говорила далі, – він приблизно знав, що вона може сказати, і просто пускав її репліки повз вуха. Ульсен увійшов до своєї кімнати і зачинився. Нарешті він сам. Він ліг на ліжко, втупився в стелю і прокрутив у пам’яті те, що сталося. Як кіно. Ульсен заплющив очі і спробував зупинити плівку, але та крутилася далі.

Ульсен не знав, ким вона була. Принц, як вони й домовилися, зустрів його на Скяус-плас і одвіз на вулицю, де вона жила. З автомобіля її вікна видно не було, зате вони добре бачили під’їзд – тільки-но вона вийде, вони відразу помітять. Принц сказав, може, доведеться прочекати так усю ніч, порадив Ульсенові розслабитись, увімкнув цю кляту негритянську музику й опустив спинку крісла. Але вже за півгодини двері під’їзду відчинилися, і Принц сказав: «Ось вона».

Сверре кинувся за нею, але не встиг наздогнати, бо вона випірнула з цієї темної вулиці, і довкола відразу стало багато народу. Якоїсь миті вона зненацька обернулася і подивилася прямо на нього. Ульсену відразу ж здалося, що його розкусили – що вона помітила біту, сховану під курткою. Він так злякався, що в нього перекривилось лице, але потім, коли вона вибігла з магазину «Севен-елевен», страх минув і поступився місцем злості. Подробиці того, що сталося під тим ліхтарем біля річки, Ульсен пам’ятав і не пам’ятав одночасно. Він знав, що сталося, але щось випало з пам’яті. Як у грі, де тобі показують лише частину картинки, а ти маєш угадати, що це.

Ульсен знову розплющив очі. Поглянув на набубнявілу штукатурку стелі. Коли він отримає гроші, то викличе нарешті службу ремонту, аби ліквідували ці патьоки, – мати стільки з цим б’ється. Ульсен почав думати про ремонт, але в голову лізли інші думки. Щось не так. Цього разу все інакше. Не як з тим вузькооким в «Денніс-кебаб». Ця жінка – звичайна молода норвежка. Коротке русяве волосся, блакитні очі. Вона могла б бути його сестрою. Ульсен спробував повторити, що йому втовкмачував Принц: що він боєць, що це задля Справи.

Він поглянув на фотографію, яку почепив на стіну під прапором зі свастикою. На фотографії рейхсфюрер СС і начальник німецької поліції Генріх Гіммлер стояв на трибуні в Осло. 1941 рік. Він звертався до норвезьких добровольців, що прийняли присягу військ СС. Зелена уніформа. На комірі літери «СС». На задньому плані – Відкун Квіслінґ. Гіммлер. Славна смерть 23 травня 1945 року. Самогубство.

– Чорт!

Сверре підвівся і почав занепокоєно ходити туди-сюди кімнатою.

Він зупинився перед дзеркалом біля дверей. Провів рукою по голові. Потім почав порпатися в кишенях. Чорт, куди поділася шапка? На мить він злякався, що вона зараз лежить у снігу поряд із забитою, але потім пригадав, що, коли він знову сідав у машину Принца, шапка на ньому була. Ульсен перевів дух.