Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 70

Особняк Браннхьоуга, Нурберг, 9 травня 2000 року

Бернт Браннхьоуґ постукав ножем по вінцях кришталевого келиха, відсунув стілець і, піднісши до губ серветку, відкашлявся. Він ледь помітно посміхався, заздалегідь передчуваючи кожен пасаж своєї промови, зверненої до гостей: начальника поліції округу Осло Анни Стьорксен з чоловіком і Курта Мейрика з дружиною.

– Дорогі друзі й колеги!

Краєчком ока він бачив, як його дружина силувано посміхається гостям, ніби бажаючи сказати: «Шкода, що вам доводиться це вислуховувати, але я нічим не можу вам зарадити».

Цього вечора Браннхьоуґ говорив про дружбу і солідарність. Про те, як важливо силам добра бути вірними обов’язку і протистояти тій посередності, безвідповідальності і некомпетентності на вищому рівні, які за демократичної форми державного устрою неминучі. Адже марно сподіватися, що всі ці вибрані голосуванням домогосподарки і селяни зрозуміють усю складність будови того механізму, яким їх настановили керувати.

– Найбільше досягнення демократії – вона сама, – сказав Браннхьоуґ. Це формулювання він у когось безсоромно поцупив, а тепер видавав за своє. – Але це не означає, що в демократії немає своїх втрат. Коли каменяр стає міністром фінансів…

Час від часу він поглядав, чи слухає його начальник поліції, потім розповідав яку-небудь забавну історію про демократизацію в одній з колишніх африканських колоній, де колись був послом. Браннхьоуґ машинально переказував те, що вже не раз промовляв в інших компаніях, а зараз думки його, як і в останні кілька тижнів, займала Ракель Фьоуке.

Вона була міцним бастіоном, і Браннхьоуґу вже почало здаватися, що краще припинити облогу. Він і так згаяв на неї забагато часу.

Браннхьоуґ згадував свої останні маневри. Нічого б не вийшло, якби начальником СБП не був Курт Мейрик. По-перше, слід було прибрати цього Харрі Холе. Прибрати з дороги, геть з-перед очей, подалі від Осло, від Ракелі і всіх решти.

Браннхьоуґ зателефонував Курту і сказав, що джерело в редакції «Даґбладет» повідомило йому, що в журналістському середовищі ходять чутки, ніби восени, під час візиту Клінтона до Осло, «щось станеться». Потрібно швидко вжити заходів, заховати Холе туди, де преса до нього не дістанеться, чи не так?

Курт гмикнув і відповів: «Т-а-а-к». Урешті-решт, доки про ту справу не забуто, у Браннхьоуґа на руках усі козирі. Взагалі-то Браннхьоуґ сумнівався, що Мейрик хоч стілечки йому повірив. Але це його надто не турбувало. За кілька днів Курт подзвонив і сказав, що Харрі Холе відправлено «на фронт» – у якийсь глухий закуток у Швеції. Браннхьоуґ потирав руки. Тепер ніщо не могло завадити його планам щодо Ракелі.

– Наша демократія – як гарненька, усмішлива, але трохи наївна дівчинка. Те, що сили добра тримаються разом, зовсім не означає, що владу в нашому суспільстві захопила еліта. Ні, це просто єдина гарантія того, що нашу донечку-демократію не обдурять і влада не перейде до рук небажаних людей. Саме тому вірність обов’язку, ця напівзабута чеснота, в нашому колі не лише бажана, а й цілком необхідна. Так, наш обов’язок…

Коли всі усілися в глибокі крісла у вітальні, Браннхьоуґ пустив по колу свій портсигар з кубинськими сигарами, подарунок норвезького генерального консула в Гавані.

– Кубинки скручують їх стегнами, – підморгнувши, шепнув Браннхьоуґ чоловікові Анни Стьорксен, але той, здається, не зрозумів. Він був якийсь скутий і нудний, цей її чоловік, як його там звуть? Подвійне ім’я. Господи, невже забув? Тур-Ерік! Його звуть Тур-Ерік! – Ще коньяку, Тур-Еріку?

Тур-Ерік стримано посміхнувся своїми підібраними тонкими губами і похитав головою. Напевно, аскет із тих, хто пробігає по п’ятдесят кілометрів щотижня, подумав Браннхьоуґ. Усе в цій людині було пісним: тіло, обличчя, рідке волосся. Браннхьоуґ бачив, як під час його промови Тур-Ерік переглядався з дружиною, ніби натякаючи на щось, відоме лише їм двом. Необов’язково, що це має стосунок до його промови.

– Розумно, – незадоволено сказав Браннхьоуґ. – Слід думати і про завтрашній день, чи не так?

Раптом у дверях з’явилася Ельса:

– Тебе до телефону, Бернте.

– У нас гості, Ельсо.

– Це з «Даґбладет».

– Я візьму слухавку в кабінеті.

Телефонували із служби новин, якась незнайома йому жінка. Судячи з голосу, молода. Браннхьоуґ спробував уявити її собі. Вона запитувала про демонстрацію, яка проходила цього вечора біля австрійського посольства навпроти Йорґа Хайдера і ультраправої Партії свободи, що увійшла до уряду. Журналістка просила Браннхьоуґа дати свої коментарі для завтрашнього випуску газети.

– Пане Браннхьоуґ, як ви вважаєте, це може визначити курс норвезько-австрійських стосунків?

Браннхьоуґ заплющив очі. Як завжди, журналісти закидають вудку, хоча і Браннхьоуґ і вони чудово знають, що він не клюне, – у нього надто великий досвід. Браннхьоуґ відчував, що сп’янів, голова була легка, досить було заплющити очі, як перед ними пропливали плями світла, але говорити це не заважало.

– Це питання політичної оцінки, і воно вирішується не співробітниками МЗС, – відповів він.

Мовчанка. Браннхьоуґу сподобався голос журналістки. Він відчував, що вона блондинка.

– Але, маючи такий великий досвід у питаннях міжнародних відносин, ви можете припустити, які кроки зробить норвезький уряд?

Браннхьоуґ знав, що відповісти. До болю просте: «Я не хочу загадувати».

Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».

Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?

– Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, – відповів Браннхьоуґ. – Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.

– Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, – відповіла журналістка. – Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?

– Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. – Тут потрібно зробити паузу. Пауза. – Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.

– Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?

Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.

– Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? – попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: – Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.

– Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?

Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.

– Ні, – протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. – 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. – Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: – У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.

У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії – вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.

– Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, – покидьки?

Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.

– Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися – нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки – всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…

Наташа вибачила, і він поклав слухавку.

Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.

– Як, уже? – широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.

Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…

Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.

ЕПІЗОД 71

Потяг «Фредрікстад – Халден», 10 травня 2000 року

Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.

Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.

Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, – це людський голос, подумав Харрі.

Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.

На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.

У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.

– «Майн кампф» і таке інше, – з посмішкою пояснив Мейрик..

Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.

«Наступна зупинка – Халден», – оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.

Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…

Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.

І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу – через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.

І ще дещо здавалося Харрі фальшивим. І просто він сам себе в цьому переконав. Те, як Ракель попрощалася з ним у «Діннері», вираз її очей, це напівосвідчення в коханні, – перш ніж залишити його наодинці з відчуттям поразки і рахунком на вісімсот крон, який вона хотіла сплатити сама. Усе це разом ніяк не в’язалося. Але, може, він помиляється? Ракель була у Харрі вдома, бачила, як він п’є, слухала, як він, захлинаючись сльозами, розповідав про загиблу колежанку, з якою не був знайомий і двох років і яка була в його житті єдиним другом. Як зворушливо! Не варто так відкриватися перед іншими людьми. Але якщо Ракель подумала, що з Харрі у неї будуть суцільні проблеми, чому не припинила їхні стосунки відразу ж?

Як завжди, від особистих проблем Харрі поринав у роботу. Він десь читав, що певному типові чоловіків таке властиве. Напевно, тому вихідні він проводив, розробляючи схеми конспірації і моделі поведінки, намагаючись звалити до однієї купи всі невирішені проблеми: гвинтівку Меркліна, вбивство Елен і Халлґріма Дале; купа пахла злецьки. Ще зворушливіше!

Харрі поглянув на розгорнуту газету. Портрет головного радника МЗС. У рисах обличчя щось знайоме.

Харрі потер підборіддя. З досвіду він знав, коли розслідування заходить у глухий кут, мозок починає вибудовувати якісь власні асоціативні зв’язки. А розслідування щодо гвинтівки Меркліна справді зайшло в глухий кут – тут уже напевно постарався Мейрик. Він відразу називав це «порожньою справою». Керівник СБП визнав, що краще відправити Харрі до Швеції – шпигувати за неврівноваженими пацанами і писати доповіді про неонацистів. Прокляття!

«…Платформа справа».

А що, коли він зараз просто зійде з потяга? Що такого страшного може статися? МЗС і СБП так давно тремтять від страху, що хтось дізнається про торішній випадок на переїзді через Алнабрю, що Мейрик не посміє чіпати Харрі. А щодо Ракелі… Щодо Ракелі – тут незрозуміло.

Останній стогін потяга замовк, і у вагоні настала цілковита тиша. Двері відчинилися і зачинилися. Харрі сидів на своєму місці. Цю пісню, з навушників, він десь чув раніше. Чув багато разів. Але не міг пригадати де.

ЕПІЗОД 72

Нурберг і готель «Континенталь», 10 травня 2000 року

Болі застали старого зненацька, він мало не задихнувся. Скорчившись, він лежав горілиць, закусивши кулак, щоб не закричати. Він лежав, силкуючись не втратити притомність, над ним хвилями мчали смуги світла і темряви. Захиталося небо, час ніби пришвидшився, по небу пробігали хмари, і зірки ряхтіли крізь їхній сизий серпанок, була ніч, потім день, потім знову ніч. Нарешті напад минув, він відчув запах сирої землі і зрозумів, що ще живий.

Полежав трохи, відсапався. Спітніла сорочка липнула до тіла. Старий перекинувся на живіт і знову поглянув униз, на будинок.

Великий, чорний, дерев’яний. Старий лежав і дивився на нього з самого ранку. Він знав, що вдома тільки дружина. Але світло все одно горіло в усіх вікнах, і на першому, і на другому поверсі. Вона запалила світло, щойно почало темніти, і старий подумав, що вона, мабуть, боїться темряви.

Він і сам боявся. Ні, не темряви, її він не боявся ніколи. Йому стало страшно, коли час пришвидшився. І коли почалися болі. Вони завжди починалися несподівано, старий ще не навчився передбачати їх, справлятися з ними. І не знав, чи можливо це в принципі. А час? Старий намагався не думати про клітини, які ділились, ділились, ділились.

На небі з’явився блідий місяць. Старий поглянув на годинник. Пів на восьму. Скоро зовсім стемніє – доведеться діждатися ранку. Значить, доведеться заночувати у своєму курені. Старий поглянув на зведену ним споруду. Два роздвоєних півметрових ялинових кілки, розсохою догори. На них обрубана соснова гілляка, з боків її підпирають ще три великі сучки. Зверху все накрито ялиновим гіллям. Така споруда захищає від дощу, холоду і поглядів випадкових перехожих. На її побудову він витратив з півгодини.

Небезпеку бути поміченим з дороги або із сусідніх будинків старий усерйоз не сприймав. Щоб помітити курінь між дерев з трьохсот метрів, потрібний був орлиний зір. Але про всяк випадок старий прикрив вхід у курінь хмизом, а ствол гвинтівки обмотав ганчіркою, щоб сталь не зблиснула у променях призахідного сонця.

Він знову поглянув на годинник. І де його носить?!

Бернт Браннхьоуґ повертів у руках склянку і знову поглянув на годинник. І де її носить?!

Вони домовилися на пів на восьму, а вже за чверть восьма. Він одним духом допив віскі і налив собі ще склянку. Він сам розпорядився доставити йому це віскі в номер. «Джеймсон», – єдине пристойне віскі з Ірландії. Браннхьоуґ налив собі ще склянку. І де її носить?! Після статті в «Даґбладет» його телефон розривався від дзвінків. Правда, більшість підтримувала Браннхьоуґа, але під кінець він зателефонував редактору «Даґбладет», колишньому однокласнику, і відразу ж заявив, що його процитували неправильно, і зажадав спростування. Він пообіцяв надати газеті внутрішню інформацію про позицію міністра закордонних справ на саміті ЄЕС. Редактор сказав, що подумає. За годину він передзвонив і сказав, що Наташа, новенька журналістка, визнає, що зрозуміла Браннхьоуґа неправильно. Становище було врятовано.

Браннхьоуґ зробив великий ковток, потримав віскі у роті, брутальний і водночас ніжний смак лоскотав піднебіння. Браннхьоуґ окинув поглядом кімнату. Скільки ночей він тут провів? Скільки разів він прокидався на цьому розкішному і надто м’якому ліжку з головним болем від надміру випитого? І просив жінку, яка лежала поруч (якщо вона ще лежала), викликати ліфт на другий поверх, у залу для сніданків, і звідти сходами спуститись до виходу, аби виглядало так, ніби вона повертається з ділового сніданку, а не з гостьового номера. Про всяк випадок.

Браннхьоуґ налив собі ще віскі.

Ракель – зовсім інша річ. Її він не хотів спроваджувати до зали для сніданків.

У двері тихо постукали. Браннхьоуґ підвівся, ще раз поглянув на ексклюзивну золотаво-жовту ковдру, відчув миттєвий спалах злості, але тут-таки угамував його і чотирма кроками досяг дверей. Поглянув у дзеркало, провів язиком по білих зубах, пригладив пальцем брови і відчинив двері.

Вона стояла, прихилившись до стіни. Пальто розстебнуте, під ним червоне шерстяне плаття. Браннхьоуґ просив її надіти що-небудь червоне. Під очима тіні, на вустах іронічна посмішка. Браннхьоуґ був здивований – такою він її раніше не бачив. Ракель ніби добряче випила або наковталася якихось пігулок. Тепер вона тупо дивилась на нього, а коли сказала, що мало не помилилася дверима, Браннхьоуґ ледве впізнав її голос. Він узяв Ракель під руку, вона вирвалася, і він провів її до кімнати, обійнявши за талію. Вона сіла на диван.

– Хочеш випити? – запитав Браннхьоуґ.

– Звичайно, – відповіла вона в ніс. – Чи ти хочеш роздягнути мене відразу?

Браннхьоуґ нічого не відповів і налив їй склянку віскі. Він зрозумів, чого вона добивається. Але якщо вона думає, що цим зіпсує йому настрій, то помиляється. За її роль заплачено. Ну звісно, приємніше, якби вона грала роль, якій віддавали перевагу більшість його жінок в МЗС, – невинної дівчини, яка не змогла встояти перед непереможною чарівливістю і чуттєвим натиском начальника. Але головне – що вона нарешті здалася. Браннхьоуґ був надто старий, аби вірити в романтичні дурниці. Все, чим ці жінки відрізняються одна від одної, – це цілі та інтереси: комусь потрібна влада, комусь кар’єра, комусь батьківські права на сина.

Його ніколи не бентежило, що жінки лише вдавали, ніби божеволіють від нього. Адже він прагнув до цього. Він – головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ. Він усе життя домагався цього, чорт забирай! І те, що Ракель зараз поводилася, як знята ним шльондра, нічого не змінювало.

– Прошу вибачити, але мені доведеться це зробити. – Браннхьоуґ кинув у її склянку два кубики льоду. – Коли ти навчишся поводитися зі мною, то зміниш свою думку. Але спочатку дозволь мені дати тобі перший урок, розповісти про себе і свої принципи. – Він простягнув їй склянку. – Дехто йде по життю опустивши голову і уткнувши ніс, вони задовольняються крихтами і недоїдками. Інші, такі як я, зводяться на ноги, підходять до столу і сідають на свої законні місця. Нас менше, тому що наш вибір змушує нас бути жорстокими, а ця жорстокість потребує сили, щоб порвати з ідеями соціал-демократії і рівності, в яких нас виховували. Але якщо вирішувати, відмовитися від моралі чи плазувати, я вибираю відмову від короткозорого моралізму, – він не дозволяє досягти того, до чого я прагну. Думаю, ти зрозумієш: ця позиція гідна поваги.

Ракель одним духом випила віскі.

– Холе ніколи не стояв для тебе на заваді, – сказала вона. – Ми з ним були просто гарними друзями.

– Гадаю, ти брешеш. – Браннхьоуґ із сумнівом поглянув на простягнуту нею склянку, але налив у неї знову. – А ти маєш бути моєю неподільно. Зрозумій мене правильно; коли я вирішив, що ти повинна порвати всі стосунки з Холе, то зробив це не з ревнощів, а швидше задля чистоти. Так чи інакше, там, у Швеції – чи куди там його послав Мейрик, – йому нічого не загрожує. – Браннхьоуґ коротко розсміявся. – Чому ти так дивишся на мене, Ракеле? Я ж не цар Давид, а Холе не… як, ти сказала, звали того, кого цар Давид відправив на смерть?

– Урія, – пробурмотіла Ракель.

– Саме так. Він загинув на війні, правильно?

– Інакше не вийшла б красива історія, – сказала вона, уткнувшись у склянку.

– Чудово. Але тут ніхто не загине. А цар Давид і Вірсавія, якщо не помиляюся, жили відносно щасливо.

Браннхьоуґ сів поруч на диван і пальцем підняв її підборіддя.

– Скажи мені, Ракеле, як це ти так добре пам’ятаєш біблейські історії?

– Гарна освіта, – відповіла вона, мотнула головою і ривком зняла плаття.

Браннхьоуґ проковтнув слину і поглянув на неї. Вона була прекрасна – у білій білизні. Він сам попросив, аби вона наділа білу нижню білизну – вона підкреслювала її золотисту засмагу. І не подумаєш, що вона народжувала. Але те, що вона народжувала, годувала груддю дитину, робило її в очах Браннхьоуґа ще привабливішою. Вона здавалася бездоганною.

– Нас ніщо не підганяє, – сказав він і поклав руку на її коліно. На її обличчі не відбилося нічого, але Браннхьоуґ відчував, що всередині вона заціпеніла.

– Роби що хочеш, – відповіла Ракель, знизавши плечима.

– Показати тобі спочатку лист?

Браннхьоуґ кивнув на стіл, де лежав брунатний конверт з печаткою російського посольства. У короткому листі посол Володимир Александров повідомляв Ракель Фьоуке, що їй не варто приходити до суду з приводу встановлення батьківських прав на Олега Фьоуке-Гусєва, позаяк справу відкладено на невизначений термін внаслідок завантаженості судів. Добитися цього було нелегко. Довелося нагадати Александрову про кілька послуг, наданих тому Браннхьоуґом. І пообіцяти ще кілька послуг з тих, які головний радник норвезького МЗС взагалі-то навряд чи міг собі дозволити.

– Я сподіваюся на вас, – сказала Ракель. – Можна вважати цю справу закінченою?

Коли рука Браннхьоуґа доторкнулася до її щоки, Ракель лише моргнула. Вона обм’якла, як лялька.

Браннхьоуґ, потираючи руку, роздивлявся її.

– Ти недурна, Ракеле, – сказав він. – І я виходжу з того, що ти розумієш, що це все тимчасово, що ще за півроку справа почнеться знову. Нова повістка може прийти коли завгодно, досить мені підняти слухавку і набрати номер.

Ракель поглянула на нього, і він нарешті побачив у її мертвих очах ознаки життя.

– Я думаю, що діждуся вибачень, – сказав він.

Її груди піднялися і опустились, губи тремтіли, в очах з’явилися сльози.

– Ну? – зажадав він.

– Вибач, – ледве чутно сказала вона.

– Говори голосніше.

– Вибач.

Браннхьоуґ посміхнувся.

– Так, так, Ракеле. – Він витер з її щоки сльозу. – Вже краще. Просто вчись поводитися зі мною. Я хочу, щоб ми були друзями. Розумієш, Ракеле?

Вона кивнула.

– Справді?

Вона хлипнула і знову кивнула.

– Добре.

Браннхьоуґ підвівся і розстебнув пасок.

Ніч випала морозна, і старий заліз у спальний мішок. Він лежав на товстій підстилці з ялинового гілля, але холод від землі пронизував тіло. Ноги закоцюбли, і час від часу йому доводилося перевертатися з боку на бік, щоб не заклякло й тіло.

У всіх вікнах будинку, як і раніше, світилось, однак довкола стало так темно, що старий майже нічого не бачив у приціл. Але не так уже все безнадійно. Якщо господар сьогодні повернеться додому, то повернеться машиною, а над воротами розвернутого до лісу гаража горить лампа. Хоча світла від неї небагато, його цілком вистачить.

Старий повернувся на спину. Навкруги було тихо. Коли під’їде машина, він почує. Тільки б не заснути. Від цих нападів він зовсім знесилів. Але він не засне. Раніше він ніколи не засинав у караулі. Ніколи. Нахлинула ненависть, і від неї немов стало тепліше. Це була особлива ненависть, не та, яка постійно горіла в ньому низьким незагасаючим полум’ям, випалюючи непотрібні думки, щоб ті не заступали перспективу. Ні, ця ненависть була іншою – вона палала так яскраво, що старий злякався, раптом він не зможе приборкати це почуття. Він знав, що імпульсам піддаватися не можна, слід діяти холоднокровно.

Він дивився на зоряне небо між ялинових стовбурів. Було тихо. Так тихо і холодно. Він помре. Вони всі помруть. Це хороша думка, і він ухопився за неї. Потім його очі заплющилися, і він заснув.

Браннхьоуґ дивився на кришталеву люстру під стелею. У кришталі відбивалося сяйво неонової реклами. Так тихо. Так холодно.

– Тепер можеш іти, – сказав Браннхьоуґ.

Він не поглянув на Ракель, лише почув, як вона відкинула ковдру, відчув, що вона встала з ліжка. Потім почув, як вона надягає одяг. Ракель не промовила ні слова. Ані коли він узявся до неї, ані коли він наказав їй відповідати йому тим самим. Браннхьоуґ бачив її широко розплющені чорні очі. Чорні від страху. Від ненависті. Від цього Браннхьоуґу стало так моторошно, що він не…

Спочатку він вдавав, що все гаразд, і чекав, коли прийде це почуття. Думав про своїх колишніх жінок, це завжди допомагало. Але почуття не приходило, і нарешті він попросив її облишити спроби. Браннхьоуґ не міг більше терпіти таке приниження.

Вона підкорялась йому, як робот. Просто виконувала свою частину угоди, ні більше ні менше. Нічого, до закінчення терміну давності справи про батьківські права – півроку. Часу в нього досить. Не варто нервувати, попереду – інші дні, інші ночі.

Браннхьоуґ почав усе спочатку. Йому не треба було так багато пити, він уже не відчував ані її, ані своїх пестощів.

Він наказав Ракелі піти у ванну, зробив їм обом коктейль. Тепла вода, мильна піна. Браннхьоуґ довго говорив про те, яка Ракель вродлива. Вона не сказала ні слова. Так тихо. Так холодно. І вода незабаром стала холодною, Браннхьоуґ витер Ракель і знову потягнув її в ліжко. Він відчував її тіло – сухе і скулене від холоду. Вона здригнулася, Браннхьоуґ зрозумів, що вона почала щось відчувати. Нарешті. Його руки ковзали по її тілу все нижче і нижче. Потім він знову побачив її очі. Великі, чорні, мертві. Вона незворушно дивилася на якусь цятку на стелі. І знову все було зіпсовано. Браннхьоуґу захотілося вдарити її, дати їй ляпаса, щоб шкіра спалахнула, щоб в очі повернулось життя.

Він почув, як Ракель узяла зі столу листа, розстебнула сумочку.

– Наступного разу не потрібно буде пити так багато, – сказав Браннхьоуґ. – Це й тебе стосується.

Вона не відповіла.

– Наступного тижня, Ракеле. На цьому ж місці, у цей же час. Не забудеш?

– Як я можу забути, – відповіла вона.

Почулися кроки, відчинились і зачинилася двері. Ракель пішла.

Браннхьоуґ підвівся, приготував собі ще один коктейль. Содова з «Джеймсоном» – єдине пристойне… Він обережно випив його. Потім знову ліг.

Було близько півночі. Браннхьоуґ заплющив очі, але сон не йшов. Із сусіднього номера доносилися якісь звуки – мабуть, дивилися телевізор. Платний канал для дорослих. А можливо, й ні. Стогони цілком натуральні. За вікном почувся виск поліцейської сирени. Чорт! Браннхьоуґ заворочався. На цьому м’якому ліжку спина завжди затікає. Йому ніколи не подобалося спати тут, не тільки через ліжко. Ця жовта кімната завжди була і залишалася готельним номером, чужим місцем.

Браннхьоуґ сказав дружині, що йде на зустріч у Ларвіку. На її запитання, в якому готелі вони житимуть, він, як завжди, відповів, що в готелі «Ріка». І додав, що зателефонує їй, якщо буде не надто пізно. Але ж ти знаєш, люба, що таке ці офіційні вечері.

Втім, його дружині нема на що скаржитись, Браннхьоуґ забезпечив їй таке життя, на яке Ельса навряд чи могла сподіватися, зважаючи на своє минуле. Вона побачила світ, пожила в розкішних посольських готелях з величезним штатом прислуги, побувала в найкрасивіших містах світу, вивчила мови. Їй у своєму житті не довелося й пальцем поворухнути. Що б вона робила без чоловіка? Вона, людина, що ніколи в житті не працювала! Браннхьоуґ був для неї опертям у житті, родиною, коротше кажучи, всім. І його не надто турбувало, що думає Ельса.

Проте цієї хвилини Браннхьоуґ думав про неї. Зараз йому хотілося бути з нею. Відчувати поруч її знайоме, тепле тіло, її руку на своїх грудях.

Браннхьоуґ знову поглянув на годинник. Можна сказати, що вечеря закінчилася рано, і він вирішив поїхати додому. До того ж вона буде рада, вона так не любить залишатися вночі сама в їхньому великому будинку.

Браннхьоуґ лежав і слухав звуки із сусідньої кімнати. Потім швидко підвівся і почав одягатись.

Старий уже не старий. Він танцює. Грає повільний вальс, вона притислася щокою до його шиї. Вони танцюють вже довго, вони спітніли, її дотики обпалюють. Він відчуває, що вона усміхається. Йому хочеться танцювати і танцювати, аж доки будинок згорить дотла, доки почнеться новий день, доки вони розплющать очі і побачать, що обоє тепер в зовсім іншому місці.

Вона шепче йому щось, але музика грає надто голосно.

– Що? – запитує він.

– Прокидайся, – шепче вона йому майже у вухо.

Старий розплющив очі. Кілька разів моргнув у темряві і почув, як під’їздить автомобіль. Він перекинувся на живіт, тихо зітхнув, заледве витягнув з-під себе руку. Його розбудило клацання гаражного замка. Старий побачив, як «Вольво» в’їжджає в гараж, як за машиною змикається темрява. Права рука оніміла. За кілька секунд ця людина знову вийде, при світлі ліхтаря замикатиме гараж, а потім… буде надто пізно.

Старий несамовито смиконув «блискавку» спального мішка, вивільнив ліву руку. У кров бризнув адреналін, але сон, як і раніше, огортав свідомість м’яким серпанком, притлумлюючи звуки і роблячи все довкола розмитим. Двері гаража зачинилися.

Тепер обидві руки були вільні. Було світло від зірок, старий дістав гвинтівку і почав цілитись. Швидше, швидше! Він притиснувся щокою до приклада, поглянув у приціл. Нічого не видно. Він моргнув. Тремтячими пальцями розмотав ганчірку, яку накрутив на приціл, щоб лінза не обмерзла. Так! Знову щоку – до приклада. Що тепер? Гараж не у фокусі, напевно, збився настрій. Старий почув, як клацнув гаражний замок. Відрегулювавши приціл, старий побачив у фокусі чоловіка. Високий, широкоплечий, у чорному вовняному пальті. Він стояв, повернувшись до старого спиною. Старий ще кілька разів моргнув. Сон, як і раніше, висів перед очима легким туманом.