Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)

Ю Несбьо
ЧЕРВОНОГРУДКА

Та помалу-малу вона набралася сміливості, підлетіла просто до страдника і вирвала дзьобом один із шипів, що впилися в його чоло.

У цей час на її шийку впала крапля крові розіпнутого. Вона швидко розтеклася, забарвивши собою все ніжне пір’ячко на шийці та грудях пташки.

Розіпнутий розплющив очі й шепнув Червоногрудці: «Як нагороду за своє милосердя ти дістала те, про що мріяло твоє плем’я відтоді, відколи світ світом».

Френк Міллер. Бетмен, людина-кажан

ЧАСТИНА ПЕРША
З ПОРОХУ

ЕПІЗОД 1

Переїзд поблизу мосту Алнабрю, 1 листопада 1999 року

Сіра пташина то зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Він тарабанив пальцями по керму. Як повільно плине час… Учора хтось по телевізору розповідав, як повільно може минати час. Зараз він саме такий. Ніби новорічної ночі перед тим, як проб’є дванадцята. Чи на електричному стільці – перед тим, як повернеться рубильник.

Він затарабанив сильніше.

їхнє авто стояло на відкритому майданчику за квитковою касою на переїзді. Елен збільшила гучність автомагнітоли. У голосі репортера бриніла благоговійна урочистість:

– Літак приземлився п’ятдесят хвилин тому, і рівно о шостій годині тридцять вісім хвилин президент зійшов на норвезьку землю. Його вітав голова комуни Євнакер. Тут, в Осло, чудова осіння погода, сприятливе норвезьке тло для цих перемовин. Давайте ще раз послухаємо, що сказав президент журналістам півгодини тому.

Це повторювали вже втретє. Харрі знов уявив собі натовп волаючих журналістів, що лізуть за загорожу. А по інший бік загорожі – людей у сірому, які не надто завдавали собі клопоту приховувати, що вони секретні агенти, у відповідь на питання тільки знизуючи плечима. Ці сканують поглядом натовп, вдесяте перевіряють, чи тримається у вусі динамік, – знов оглядають натовп – поправляють чорні окуляри – сканують натовп – на кілька секунд затримуються поглядом на фотографі з камерою, в якої надто довгий об’єктив, – сканують далі – всоте перевіряють динамік у вусі. Хтось промовляє вітання по-англійськи, тиша, потріскує мікрофон.

– First let те say I’m delighted to be here[1]1
  Насамперед, дозвольте мені висловити свою радість з нагоди того, що я тут… (Англ.)


[Закрыть]… – вчетверте сказав президент з виразною хрипкою американською вимовою.

– Я читала, один відомий американський психолог виявив у президента роздвоєння особистості, – сказала Елен.

– Роздвоєння особистості?

– Роздвоєння особистості. Як в історії з лікарем Джекіллом та містером Хайдом. Цей психолог пише, що звичайне єство президента навіть не підозрювало про те, що друге його єство, хтива тварюка, вступало в статеві зносини з усіма цими жінками. І тому Верховний суд не може судити його за те, що він брехав про це під присягою.

– Жах, – сказав на те Харрі, провівши поглядом вертоліт, що пролітав над ними.

По радіо хтось запитував по-англійськи з норвезьким акцентом:

– Пане президенте, це ваш перший візит до Норвегії за другий президентський термін. Що ви відчуваєте?

Пауза.

– Дуже приємно побувати тут знову. Але я вважаю набагато важливішим те, що тут можуть зустрітися глава держави Ізраїль та лідер палестинського народу. Це ключ до…

– Чи запам’ятався вам перший візит сюди, пане президенте?

– Звичайно. Я сподіваюся, що на сьогоднішніх перемовинах ми зможемо…

– Яке значення Осло й Норвегії для справи миру в усьому світі, пане президенте?

– Норвегія відіграла важливу роль.

Голос без норвезького акценту:

– Пане президенте, ви вважаєте, що реально досягти конкретних результатів?

Тут запис уривався, далі вів голос зі студії:

– Отже, ви чули. Президент вважає, що Норвегія відіграє вирішальну роль для… е-е-е… досягнення миру на Близькому Сході. Зараз президент вирушає до…

Харрі важко зітхнув і вимкнув радіо.

– Що відбувається з країною, Елен?

Дівчина знизала плечима.

«Проходять пункт двадцять сім», – долинуло з рації на приладовій панелі.

Він поглянув на Елен:

– На постах усе гаразд?

Вона кивнула.

– Отже, все, як і раніше, – сказав він.

Вона підвела очі до неба. Він сказав це вже разів п’ятдесят відтоді, як кортеж виїхав з Ґардермуєна. Звідти, де стояло їхнє авто, виднілося порожнє шосе, що простяглося від переїзду на північ, на Трустерюд та Фурусет. Сигнальна лампочка на даху ліниво оберталася. Харрі опустив скло і простягнув руку – змахнути блякло-жовтий листок, що попав під склоочисник.

– Поглянь, червоногрудка, – сказала Елен, показуючи кудись. – Рідкісна пташка для такої пізньої осені.

– Де?

– Там. На даху каси.

Харрі висунувся в переднє вікно:

– Справді? То це червоногрудка?

– Авжеж, червоногрудка, або вільшанка. Хоча, гадаю, ти не відрізнив би її від снігура, так?

– Звісно. – Харрі затулив очі від сонця. Зір падає, чи що?

– Червоногрудка – рідкісний птах, – сказала Елен, загвинчуючи корок у термосі.

– Не сумніваюся, – сказав Харрі.

– Дев’яносто відсотків відлітають на південь, але є такі, що ризикують залишитися.

– На взір цієї?

Знову голос по рації:

«Центр, я шістдесят другий. Невідомий автомобіль стоїть край дороги за сто метрів від повороту на Льоренскуґ».

Відповідь Центру – низький голос, гаркава берґенська вимова:

– Почекайте, шістдесят другий. Перевіряємо.

Тиша.

– А туалети ви перевірили? – запитав Харрі, киваючи на автозаправку «ESSO».

– Так. На заправці нікого немає, навіть персоналу. Тільки начальник. Його ми замкнули в конторі.

– Квиткові каси теж?

– Перевірили. Заспокойся, Харрі, всі ключові пункти в порядку. Отож, кажу, ті, що залишаються, сподіваються на теплу зиму, розумієш? Інколи їм щастить, але якщо вони помиляться, то неодмінно загинуть. Ти, напевно, думаєш, чому б їм про всяк випадок не відлетіти на південь. А, може, їм просто ліньки відлітати?

У дзеркалі Харрі спостерігав охоронців обабіч залізничного мосту. У чорному, при шоломах і автоматах «МП-5» на грудях. Навіть звідси в їхніх жестах було помітно напруженість.

– Штука в тому, що, раптом зима випаде тепла, вони встигнуть вибрати краще місце для гнізда раніше, ніж решта повернуться додому, – розповідала Елен, намагаючись запхнути термос у сумку, що й так була повнісінька. – Усвідомлений ризик, розумієш? Програвся до цурки або взяв джек-пот. Ти сам вирішуєш. Ризикувати чи ні. Ризикнеш – і можеш якось уночі задубіти на гілляці, гепнутися на землю і не відтанути до весни. А злякаєшся – і залишишся без даху над головою, коли повернешся. Ті самісінькі вічні дилеми, з якими й ми раз у раз стикаємося.

– Ти вдягнула бронежилет?

Елен мовчки подивилася на шосе і тихо похитала головою.

– Так чи ні?

Замість відповіді вона постукала кісточками пальців по грудях.

– Полегшений, чи що?

Вона кивнула.

– Хай йому чорт, Елен! Я наказав надіти бронежилета, а не майки з Міккі Маусом!

– Ти знаєш, що тут носять секретні агенти?

– Зараз угадаю. Полегшені бронежилета?

– Точно.

– А ти знаєш, хто я такий?

– Зараз угадаю. Секретний агент?

– Точно.

Вона розсміялася. Він теж усміхнувся. Знову затріщала рація:

«Шістдесят другий, я Центр. Служба безпеки говорить, що це їхній автомобіль стоїть біля повороту на Льоренскуґ».

«Я шістдесят другий. Вас зрозумів».

– От бачиш, – сказав Харрі, досадливо ляснувши по керму. – Ніякогісінької тобі злагодженості. Завжди одне й те саме – хто в ліс, а хто по дрова. Чому там стовбичить їхня машина, а ми про це не знаємо? Га?

– Перевіряють, як ми працюємо, – сказала Елен.

– Так, як вони нас проінструктували.

– Від тебе однаково мало що залежить, тож угамуйся і не ремствуй, – сказала вона, – і не тарабань по керму.

Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:

– Так, так, так…

Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.

Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».

– Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, – сказав Харрі. – Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі – наші.

– Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? – невдоволено спроквола мовила Елен.

– Здогадайся.

– Секретні агенти! – відповіли обоє разом і розсміялися.

«Пункт двадцять дев’ять пройдено».

Харрі поглянув на годинник:

– Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.

Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.

– Все на місці, все працює.

– Спасибі. Надягни шолом.

– Справді? Вважаєш, треба?

– Ти чула, що я сказав?!

– Сам надягай свого шолома!

– Він надто маленький.

Інший голос: «Пункт один пройдено».

– Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. – Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.

– Авжеж, і я тебе люблю, – відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. – Я їх бачу.

На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких автомобілі ескорту, автомобіль норвезької служби безпеки, два автомобілі американської служби безпеки типу «Кадилак», в одному з яких президент. У якому – ніхто не знає. Чи, можливо, він сидить в обох, думав Харрі. Один для Джекілла, інший для Хайда. А за ними – більші автомобілі: «швидка допомога», «Зв’язок» та кілька автівок секретної служби.

– Усе гаразд. – Харрі повільно водив біноклем то в один, то в другий бік. Повітря над асфальтом тремтіло навіть цього прохолодного листопадового ранку.

Елен уже розрізняла обриси першого автомобіля. За півхвилини вони дістануться до переїзду, і роботу буде наполовину виконано, а коли ці самі автомобілі через два дні проїдуть переїзд у зворотному напрямі, вони з Харрі зможуть нарешті повернутися до своєї звичайної поліцейської роботи. Вона вважала за краще мати справу з трупами у відділі вбивств, ніж схоплюватися о третій ночі й гибіти в холодному «Вольво» поруч із нервованим Харрі, якого вочевидь обтяжувала покладена на нього відповідальність.

У машині тихо, якщо не зважати на сопіння Харрі. Елен перевірила, чи світяться індикатори рацій. Колона наближалася до підніжжя пагорба. Елен надумалася після роботи піти до «Спраги» й нахлистатися. Вона там запримітила хлопця – смоляні кучері, карі очі й погляд такий… небезпечний. Худорлявий. Інтелектуал, богема. Можливо…

– Якого біс…

Харрі вже схопив мікрофон:

– Людина в третьому зліва вікні квиткової каси. Хто-небудь може сказати, хто це?

У відповідь – тільки мовчазне потріскування з рації. Елен швидким поглядом слизнула уздовж ряду квиткових кас. Ось він! Крізь темне скло віконця касира вона побачила чоловічу спину – всього за сорок – п’ятдесят метрів від них. Супроти світла чітко вимальовувався його профіль. Над плечем виднівся ствол з прицілом.

– Зброя! – скрикнула Елен. – У нього кулемет!

– Чорт! – Харрі ногою відчинив дверцята і, відштовхнувшись обома руками, вискочив з машини. Елен спостерігала автоколону в бінокль. Залишалося всього декілька сот метрів. Харрі знову зазирнув до машини, в руках у нього вже був револьвер.

– Це не може бути хтось із наших. Але можливо, він із секретної служби, – сказав він. – Зв’яжися з Центром.

– Харрі…

– Я сказав! Посигналиш мені, якщо це хтось з їхніх хлопців.

Харрі кинувся до квиткової каси, до цієї спини в плащі. Здається, у нього автомат «Узі». Вологе ранкове повітря ніби вогнем обпалювало легені.

– Поліція! – гукав Харрі. – Police!

Жодної реакції. Товсте скло добре захищає приміщення від вуличного шуму. Тепер незнайомець повернув голову у бік кортежу, і Харрі побачив темні окуляри «Рей Бен». Секретна служба. Або той, хто прагне виглядати як агент секретної служби.

Залишалося двадцять метрів.

Як він потрапив усередину, в замкнуту касу, якщо він не секретний агент? Чорт! Харрі вже чув наближення мотоциклів. Бігти далі чи ні?

Він зняв пістолет із запобіжника й почав прицілюватися, все ще сподіваючись, що автомобільний сигнал от-от розітне тишу цього дивного ранку на відлюдній дорозі, в цьому місці, від якого Харрі хотілося б бути зараз якнайдалі. Інструкція була зрозуміла, але він не міг позбутися думок:

«Полегшений бронежилет. Ніякої злагодженості. Стріляй, це не твоя вина. А може, в нього є родина?»

Кортеж швидко наближався, він був уже перед квитковою касою. Ще дві секунди – і «Кадиллаки» порівняються з нею. Краєм лівого ока він помітив рух: маленька пташка злетіла з даху.

«Робити ставку чи не робити… вічні дилеми».

Він подумав про низький викот бронежилета й прицілився на півдюйма нижче. Усе потонуло в ревінні мотоциклів.

ЕПІЗОД 2

Осло, вівторок, 5 жовтня 1999 року

– Справді, це так. Це і є велика зрада, – сказав гладко поголений чоловік і подивився в рукопис. Голова, брови, мускулясті передпліччя і навіть дужі руки, якими він учепився в трибуну, – все було чисто виголене. – Після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого влада перейшла до рук ворогів націонал-соціалізму. Вони розвивали і впроваджували в життя свої демократичні та економічні засади. Як наслідок, на землі жодного дня не минає без кровопролиття. Навіть тут, у Європі, ми пережили війну й геноцид. А в країнах третього світу голодують і вмирають мільйони, і Європі загрожує масова імміграція – отже, хаос, бідність та боротьба за виживання.

Він замовк і обвів поглядом аудиторію. У приміщенні панувала цілковита тиша. Тільки хтось на лаві позаду обережно заплескав у долоні. Коли чоловік провадив далі свою полум’яну промову, під мікрофоном заблимала червона лампочка – це означало: звуки записуються на магнітофон зі спотворенням.

– Уже не за горами щасливе безтурботне життя і той день, коли ми зможемо пишатися собою і нашим суспільством. Війна, економічна чи екологічна катастрофа – і вся ця система законів і правил, які перетворювали найвідважніших на простих споживачів, миттю впаде. Якось велика зрада вже сталася дев’ятого квітня сорокового року, коли наші так звані лідери нації втекли від ворогів задля порятунку власної шкури. І при цьому прихопили золотий запас, щоб забезпечити собі життя в лондонських люксах. Тепер ворог знову тут. І ті, хто мусить захищати наші інтереси, знову зрадили нас. Вони дозволяють ворогам будувати мечеті посеред наших міст, вони дозволяють їм грабувати наших старих і змішувати свою брудну кров з нашою. І наш святий обов’язок норвежців – захистити свою расу й знищити зрадників.

Він перегорнув сторінку, але в президії кашлянули, він зупинився й підвів погляд.

– Дякую, гадаю, ми почули достатньо, – сказав суддя і поглянув поверх окулярів. – Чи є в обвинувачення питання до підсудного?

Скісні сонячні промені, проникаючи до зали 17-го міського суду Осло, створювали над голомозою головою ілюзію німба. Підсудний був вбраний у білу сорочку з вузькою краваткою, яку йому, судячи з усього, порадив надягти його адвокат, Юхан Крун, що сидів зараз, відкинувшись назад, і нервово вертів у пальцях ручку. Круну все це дуже не подобалося. Йому не подобався напрям, у якому тепер скеровувалися каверзні запитання обвинувачення, не подобалося, як відверто його підзахисний Сверре Ульсен говорив про свою програму, і те, що Ульсен вважав за потрібне засукати рукави сорочки і зараз члени суду могли бачити татуювання у вигляді павутини на обох його ліктях та кілька свастик навколо лівого передпліччя. На правому було витатуйоване плетиво давньоскандинавських символів і слово «ВАЛЬКІРІЯ» – чорними готичними літерами. Таку назву мала одна з неонацистських банд, що орудували поблизу Сетеркрюсса в Нурстранні.

Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.

Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.

– Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, – попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. – Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.

Юхан Крун кинувся до мікрофона:

– Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. – Червона лампочка. – Його спровокували, – сказав Крун. – І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.

Ґрот прикрив повіки.

– Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?

– Для самооборони, – урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. – Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.

Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:

– Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.

Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.

– Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…

– Протестую… – почав Крун.

Ґрот стомлено зітхнув:

– Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.

Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.

Ґрот вів далі:

– Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?

– Так, я расист, – відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. – У тому сенсі, як я це розумію.

– А як ви це розумієте? – посміхнувся Ґрот.

Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію – на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» – от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?

Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.

– Расизм, – по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, – це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас – одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.

Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю – німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:

– Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.

Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.

Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:

– На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?

Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.

– Ми не нападаємо, ми обороняємося, – відповів Ульсен. – Це право і обов’язок усіх рас.

Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:

– І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.

Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.

– Це все, – сказав Ґрот.

– Чи є які-небудь питання в захисту?

Крун заперечно похитав головою.

– Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.

Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета – років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.

– Офіцер поліції Харрі Холе? – запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.

– Так.

– Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…

– У таємниці. – Холе показав великим пальцем через плече. – Вони вже намагалися навідатися до мене додому.

Знову невдоволені вигуки.

– Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?

– Так.

Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.

– Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, – почав Ґрот. – Чому до вас потрапила ця справа?

– Тому що ми припустилися помилки.

– Даруйте?

– Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.

Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.