Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 29 страниц)

Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.

– Ти поховав росіянина, Даніелю? – обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.

– Поховав його? – перепитав Даніель. – Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.

З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:

– Великий Боже…

Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.

– Ти диявол, Даніелю! – сказав Дале.

– Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… – Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: – …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. – Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. – Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?

На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.

ЕПІЗОД 10

Околиці Ленінграда, 31 грудня 1942 року

На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.

Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.

– Все одно на Різдво нам дали сосиски, – сказав Гюдбранн.

Даніель цитьнув на нього.

– Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.

– Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.

– Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.

Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.

– Що з твоїми очима? – спитав Даніель.

– Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.

– І все?

– І не розрізняю деякі кольори.

– Що означає «деякі»?

– Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.

– Досить про їжу, чуєш?!

Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.

Даніель кашлянув:

– Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?

Гюдбранна не треба було просити двічі:

– Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?

– А якщо ціла впаде? Продовжуй.

Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:

– На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.

Даніель сплюнув у сніг. Звичайно зимове чергування тривало одну годину, але зараз Сіндре Фьоуке і Халлґрім Дале лежали в лихоманці, тож Едвард Мускен, командир відділення, вирішив збільшити час до двох годин, поки обидва не повернуться до лав вояків.

Даніель поклав руку Гюдбранну на плече:

– А ти скучив за домом, чи не так? За своєю мамою?

Гюдбранн засміявся і теж сплюнув у сніг, туди ж, куди й Даніель, і поглянув у небо, на замерзлі зірки. У снігу щось зашаруділо, Даніель підвів голову.

– Лисиця, – коротко сказав він.

Неймовірно, але навіть тут, де кожен квадратний метр було зрито бомбардуваннями, а міни лежали щільніше, ніж камені на бруківці Карл-Юханс-ґате, залишалися тварини. Небагато, але вони вже бачили і зайців і лисиць. І пару тхорів. Звичайно, вони намагалися їх підстрелити – в казан пішло б усе. Та після того, як одного німця вбили, коли той побіг за підстреленим зайцем, командування вирішило, що росіяни спеціально пускають зайців перед їхніми окопами, щоб виманити їх на нічийну смугу. Можна подумати, росіяни з доброї волі випустять хоча б зайця!

Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.

– А чому ви поїхали зі Штатів? – запитав Даніель.

– Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.

– От бачиш, – сказав Даніель. – Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі – жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.

– Еге ж, як і зараз.

– Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?

– Ти що, насправді віриш у все це?

– А ти ні?

Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.

– Звичайно вірю, – відповів Гюдбранн. – Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.

– До капіталістичної країни? – Голос Даніеля став ще ущипливішим. – Щоб бачити, як демократією заправляють багачі, і бути іграшкою в руках долі та корумпованих чиновників?

– Це краще, ніж при комунізмі.

– Демократії вичерпали себе, Гюдбранне. Ти подивися на Європу. Адже і Англія, і Франція – вони обидві вже котилися к бісовій матері задовго до того, як почалася війна, з усім їх безробіттям і експлуатацією. В Європі є тільки дві сильні особистості, які можуть зупинити її падіння в прірву хаосу, – це Гітлер і Сталін. От із чого ми можемо вибирати. Братський народ або варвари. І чомусь майже ніхто не зрозумів, яким щастям для нас стало те, що німці прийшли до нас раніше, ніж м’ясники Сталіна.

Гюдбранн кивнув. Адже Даніель говорить це не просто так, у нього ж є якась підстава так говорити. І з такою переконаністю.

І тут пролунав дикий гуркіт. Небо перед ними стало сліпучо-білим, пагорб здригнувся, і за спалахом вони побачили буру землю і сніг, які, здавалося, самі собою злітали в повітря звідти, де вибухали гранати.

Гюдбранн уже лежав на дні окопу, обхопивши голову руками, але все скінчилося так само швидко, як і почалося.

Він поглянув угору. Там, на краю окопу, за кулеметом лежав Даніель і реготав.

– Що ти робиш? – закричав Гюдбранн. – Увімкни сирену, хай усі прокидаються!

Та Даніель засміявся ще голосніше.

– Друже! – Від сміху на його очах закрутилися сльози. – 3 Новим роком!

Даніель показав на годинник, і Гюдбранн усе зрозумів. Певна річ, Даніель весь цей час чекав, коли росіяни дадуть новорічний салют, а зараз він засунув руку в сніговий насип перед кулеметом і дістав із снігу пляшку, в якій ще лишалося трохи коричневої рідини.

– Бренді! – загукав він, переможно розмахуючи пляшкою в повітрі. – Я беріг його три місяці. Тримай.

Гюдбранн уже встав з землі і тепер сидів і сміявся разом з Даніелем.

– Ти перший! – сказав Гюдбранн.

– Упевнений?

– Звичайно, впевнений, друже, ти ж його зберіг. Тільки не випивай усе!

Даніель ударив по кришці так, що вона злетіла, і підняв пляшку.

– На Ленінград, навесні ми вип’ємо з тобою в Зимовому палаці! – урочисто мовив він, знявши з себе вушанку. – А влітку ми будемо вже вдома, ми будемо справжніми героями нашої улюбленої Норвегії!

Він приклав шийку пляшки до рота і відкинув голову назад. Темна рідина булькала і пританцьовувала. У склі відбивалося світло далеких спалахів. Минули роки, перш ніж Гюдбранн зрозумів – ці відблиски на склі й видали їх російському снайперові. Наступної миті Гюдбранн почув гучний свист, пляшка в Даніелевих руках луснула. Посипався дощ із бренді та осколків скла, Гюдбранн машинально заплющив очі. Він відчув щось мокре в себе на обличчі, воно стікало вниз по щоках, і він мимоволі висунув язик і злизав кілька крапель. Він майже не відчув жодного смаку, лише спирт і ще щось – солодке з присмаком металу. В’язке, мабуть, від холоду, – подумав Гюдбранн, знов розплющуючи очі. На краю окопу Даніеля не було. «Мабуть, він упав за кулеметом, коли зрозумів, що нас помітили», – подумав Гюдбранн, але серце його тривожно закалатало в грудях.

– Даніелю!

Тиша.

– Даніелю!

Гюдбранн схопився на ноги, підповз до бруствера. Даніель лежав на спині. Під головою в нього була кулеметна стрічка, на обличчі – російська вушанка. Сніг навколо червонів від крові і бренді. Гюдбранн обережно підняв шапку. Даніель широко розплющеними очима дивився в зоряне небо. А посеред чола зяяла велика чорна дірка. Гюдбранн усе ще відчував той солодкуватий металевий смак у роті і відчув, що його нудить.

– Даніелю, – тільки й зміг він прошепотіти зашерхлими губами.

Гюдбранн подумав, що Даніель схожий тепер на хлопчиська, який зібрався ліпити снігову бабу, та чомусь раптом ліг і заснув на снігу. Схлипнувши, Гюдбранн бігцем кинувся до сирени, несамовито завертів ручку. І тоді в небо, де згасали спалахи, понеслося пронизливе, тужливе виття.

«Так не мало статися», – от і все, що думав Гюдбранн тієї миті.

Ууууууу, ууууууу!

Прибігли Едвард і решта, всі поставали за його спиною. Хтось прокричав його ім’я, але Гюдбранн не чув, він усе крутив і крутив ручку. Нарешті Едвард підійшов і схопився за неї. Гюдбранн розтиснув руку і, не обертаючись, і далі стояв і дивився на край окопу і небо над ним, а на щоках у нього замерзали сльози. Виття сирени ставало все тихішим.

– Так не мало статися, – прошепотів він.

ЕПІЗОД 11

Околиці Ленінграда, 1 січня 1943 року

Коли Даніеля відтягали, його обличчя вже встигло покритися інеєм: під носом, у куточках очей і рота. В інший час убитих просто залишали на морозі, щоб вони заклякли, – так було простіше їх виносити. Але Даніель лежав упоперек дороги, заважаючи тому, хто мав змінити кулеметну обслугу. Тому двоє вояків відтягли його вбік і поклали на два порожніх ящики з-під боєприпасів, відкладених для багаття. Халлґрім Дале пов’язав йому на голову мішок, щоб не бачити маску смерті з цією жахливою посмішкою. Едвард уже зв’язався з тими, хто займався братськими могилами на ділянці «Північ», і пояснив, де лежить Даніель. Йому обіцяли цієї ж ночі прислати двох вояків похоронної команди. За наказом командира відділення хворий Сіндре покинув ліжко, щоб решту зміни чергувати разом з Гюдбранном. І передусім їм треба було відчистити забруднений кулемет.

– Кельн розбомбили на порох, – сказав Сіндре.

Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.

– І Сталінград – к чорту, – вів своєї Сіндре.

Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, – це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.

– Ти чуєш? – бубнив Сіндре. – Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.

Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.

– Toten? Wie im Totenreich[9]9
  Тотен? Таке як царство мертвих? (Нім.) «Toten» – початкова частина німецьких слів, що означає «мрець, покійник».


[Закрыть] – сміявся капітан.

Нарешті кришка затвора подалася.

– Чорт! – Голос Гюдбранна тремтів. – Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!

Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.

Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.

– Отуди к бісу! – Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. – Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?

Гюдбранн відвернувся.

Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:

– Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.

Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.

– Німці й не думають дати нам відступити, – вів далі Сіндре. – Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.

Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.

– Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, – сказав Сіндре. – Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.

Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.

– Чого ти боїшся, Юхансене? – сказав він і знову вишкірився. – Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?

Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.

– Ти з нами, Юхансене? – запитав Сіндре.

Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.

– Так це ти розпускав ті чутки, – сказав Гюдбранн.

– Що? Які ще чутки?

– Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.

Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.

– Тільки спробуй, я пристрелю тебе, – сказав Гюдбранн.

– З чого? – спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.

їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.

– Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.

Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:

– Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, – фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.

– Я не зрадник, – відповів Гюдбранн.

Сіндре підвівся.

– Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?

– Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.

Сіндре розсміявся:

– Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.

Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:

– Снігопад і місячне сяйво водночас – таке рідко побачиш, еге ж?

ЕПІЗОД 12

Околиці Ленінграда, 2 січня 1943 року

Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.

– So, – сказав капітан. – Er ist hinüber zu den Russen geflohen?[10]10
  Отже, він утік на той бік до росіян? (Нім.)


[Закрыть]

– Ja[11]11
  Так (нім.).


[Закрыть], – повторив Гюдбранн.

– Warum?[12]12
  Чому? (Нім.)


[Закрыть]

– Das weiss ich nicht.?[13]13
  Я не знаю (нім.).


[Закрыть]

Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.

– Ось так, – мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.

– Еге ж, – сказав Гюдбранн протягом.

– Розслідувати тут особливо нема чого.

– Вже ж бо.

– Але хто б міг подумати! – Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.

– Тут постійно дезертирують, – сказав Гюдбранн. – Якби вони розслідували кожен випадок…

– Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.

– Але ж ти бачиш, – мовив Гюдбранн.

– Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.

– Звичайно.

– А ще й з кулеметом такий ляпсус. – У голосі Едварда бриніло холодне глузування.

– Так.

– І ти навіть не зміг докричатися до голландців.

– Я кричав, та надто пізно. Було темно.

– Був місяць, – сказав Едвард.

Вони подивилися один на одного.

– Знаєш, що я думаю? – спитав Едвард.

– Ні.

– Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?

– Я не вбивав його. – Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. – Я намагався відмовити його.

Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?

Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.

– Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.

Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:

– Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?

– Тепер мені можна йти?

Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.

– Так, іди, – відповів він. – І бережи голову.

– Звичайно, – сказав Гюдбранн. – Навіть спину зігну.

– Пам’ятаєш, як казав Даніель? – запитав Едвард з дивною посмішкою. – Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.

Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

ЕПІЗОД 13

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!

Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто – він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.

Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.

Раптом постать зупинилася.

– Ти не спиш, Гюдбранне? – голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. – Піднімайся, – сказав він.

Гюдбранн зітхнув:

– У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…

– Його повернули.

– Чому?

– Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.

– Що ти верзеш?

Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.

– Голландські новобранці, – пояснив Едвард. – Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.

Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова – набік, руки – розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.

– Дале! – крикнув Едвард. Той прокинувся. – Покажи-но нам.

Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.

– Тут, – показав Дале.

Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.

– Чортівня та й годі. – Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.

Едвард мовчав. Гюдбранн знав – той чекає, що скаже він, Гюдбранн.

– Чому похоронники не забрали його? – запитав нарешті Гюдбранн.

– Вони його забрали, – сказав Едвард. – Вони приходили вчора увечері.

– А навіщо тоді вони принесли його назад? – Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.

– У штабі ніхто не наказував приносити його назад.

– Можливо, непорозуміння? – запитав Гюдбранн.

– Можливо. – Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: – Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».

– Раз так, то його повинні були закопати?

Едвард заперечливо похитав головою:

– їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.

– Чортівня та й годі, – знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.

– Так, виходить, вони спалюють трупи? – запитав Гюдбранн. – Навіщо, в таку холоднечу?

– Я знаю, – сказав Дале. – Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. – Він неохоче віддав сигарету. – Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.

– Справа не в цьому, – сказав Едвард. – Як Даніель потрапив сюди?

Гюдбранн знизав плечима.

– Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. – Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.

– Я чотири рази проходив повз це місце, – відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. – Але тоді його тут ще не було.

– Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?

– Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! – обірвав його Гюдбранн. – Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.

Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.

– Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? – запитав Гюдбранн. – І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?

– Ти міг іти через нічийну смугу.

Гюдбранн скептично похитав головою:

– Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?

Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, – просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.

– Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, – сказав Едвард. – Бо я не думаю, що це Даніель.

Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.

– Ну звісно ж, це Даніель, – сказав Гюдбранн.

– Або хтось із такою самою статурою, – сказав Едвард. – І такими самими нашивками на формі.

– Мішок… – почав Дале.

– Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? – глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.

– Це Даніель. – Гюдбранн проковтнув слину. – Я впізнав його чоботи.

– І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? – запитав Едвард. – Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?

– А йди ти к бісу, Едварде!

– Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.

Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.

– Ти чув? – крикнув Едвард. – Розріж мішок!

– Я б краще цього не…

– Це наказ. Нумо!

Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.

– Почекай! – сказав Едвард. – Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.

Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.

– Що ти хочеш сказати? – запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. – За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?

Гюдбранн мовчав.

– Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?

Гюдбранн мовчав.

– Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.

Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?

Ззаду було чути тріск – це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, – і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.