Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 16

Готель «Редіссон САС», площа Хольберґ-плас,

5 листопада 1999 року

У Бетті Андресен було світле кучеряве волосся, як у Доллі Партон[17]17
  Доллі Партон (нар. 1946 р.) – американська актриса і співачка в стилі «кантрі», що стала в 1980-х естрадною зіркою.


[Закрыть], схоже на перуку. Це не була перука, і взагалі на волоссі уся схожість з Доллі Партон і закінчувалася. Бетті Андресен була висока, струнка, і, коли вона посміхалася, як зараз, її верхня губа злегка здіймалася, трішки оголюючи зуби. Зараз ця посмішка призначалася літньому чоловікові по інший бік стойки в холі готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Власне стойки – в звичному розумінні цього слова – не було; це був один з декількох багатофункціональних «острівців», оснащений моніторами, що дозволяло обслуговувати кілька відвідувачів одночасно.

– Ми раді вітати вас цього ранку, – сказала Бетті Андресен. У школі готельного сервісу їх учили акцентувати час доби, вітаючись з клієнтами. Відповідно, ще годину тому вона говорила: «цього раннього ранку», за годину казатиме – «цього полудня», через шість годин – «цього вечора», а ще за дві години – «цього пізнього вечора». А відтак поїде додому, в двокімнатну квартиру на Турсхов, мріючи про те, щоб було кому сказати: «Добраніч».

– Я б хотів подивитися номер, і чим вище поверхом, тим краще.

Бетті Андресен перевела погляд на мокре пальто відвідувача. На вулиці періщило як з відра. З крис його капелюха звисала тремтяча крапля.

– Хочете подивитися?

Бетті Андресен і далі посміхалася. Вона навчилася неухильно дотримуватися принципу, що всіх належить вважати гостями доти, доки не доведено протилежне. Але так само добре вона розуміла й те, що зараз перед нею стояв типовий представник виду «старий-що-приїхав-у-столицю-і-бажає-насолодитися-краєвидом-з-вікна-готелю-й-не-платити-за-це». Вони постійно з’являлися тут, особливо влітку. І не тільки для того, щоб помилуватися краєвидом. Якось одна пані попросила показати їй номер люкс на 22-му поверсі, щоб потім описувати його, розповідаючи подругам про те, де вона жила. Вона навіть запропонувала Бетті п’ятдесят крон за те, щоб та записала її в гостьову книгу як підтвердження розповіді.

– Номер на одного чи на двох? – запитала Бетті. – Для курців чи ні?

Тут більшість зазвичай починає нервувати.

– Це не так важливо, – сказав старий. – Головне – це краєвид. Я б хотів, щоб вікна виходили на південний захід.

– Так, тоді вам буде видно все місто.

– Саме так. То який номер у вас найкращий?

– Найкращий – зрозуміло, люкс, але заждіть, будь ласка, я подивлюся, чи немає у нас дешевшого вільного номера.

Вона поклацала по клавіатурі, чекаючи, поки він заковтне приманку. Багато часу на це не знадобилося.

– Я б хотів подивитися цей номер.

Звичайно, ти б хотів, подумала вона. Вона подивилася на старого. Бетті Андресен не любила сперечатися. І якщо найзаповітніше бажання старого – помилуватися краєвидом з вікна готелю «САС» – чи варто йому в цьому відмовляти.

– Ходімо подивимося, – сказала вона і посміхнулася найчарівнішою своєю посмішкою, яку зазвичай берегла для постійних гостей.

– Мабуть, ви приїхали до Осло на чиєсь запрошення? – ввічливо, без жодної цікавості запитала вона, заходячи до ліфта.

– Ні, – відповів старий. У нього були сиві кущуваті брови, такі самі, як у її батька.

Бетті натисла на кнопку, двері плавно зачинилися, і ліфт понісся вгору. Бетті ніяк не могла звикнути до цього, їй здавалося, що її засмоктує в небо. Потім двері так само плавно відчинилися, і вона за звичкою трохи почекала, ніби збиралася увійти до нового, несхожого світу, як та казкова дівчинка, яку смерч заніс у чарівну країну. Але світ щораз виявлявся старим і найзвичайнісіньким. Вони йшли коридором, обклеєним шпалерами під колір килима і дорогих нудних картин на стінах. Вона вставила ключ в замкову шпарину, люб’язно відчиняючи двері старому, який пройшов повз неї з виразом обличчя, в якому вона прочитала передчуття.

– Площа номера люкс становить сто п'ять квадратних метрів, – сказала Бетті. – В номері дві спальні, в кожній стоїть ліжко king-size[18]18
  Тут: двоспальне (англ.).


[Закрыть], і дві ванні кімнати, в кожній є джакузі й проведено телефон.

Вона увійшла до вітальні, де старий уже стояв і дивився у вікно.

– Меблі з авторським знаком данського дизайнера Поула Хенріксена, – сказала вона, проводячи рукою по тонкій скляній кришці столу. – Може, ви хочете оглянути ванни?

Старий не відповів. Він усе ще не зняв свого мокрого капелюха, і в цій тиші було чутно, як з нього на паркет вишневого дерева падають краплі. Бетті стала поряд з ним. Звідси їм було видно все, що заслуговує хоча б якоїсь уваги: ратуша, Національний театр, Королівський палац, будівля стортингу[19]19
  Стортинг – парламент Норвегії.


[Закрыть] і фортеця Акерсхус. Під ними був Палацовий парк, де дерева тяглися кронами в сталеве небо, розчепіривши свої чорні покарлючені пальці.

– Вам краще було б прийти сюди весняного дня, – сказала Бетті.

Старий обернув голову, нерозуміюче подивився на неї, і раптом до неї дійшло, що саме вона сказала. Їй ще не вистачало додати: Якщо уже ти прийшов сюди, тільки аби подивитися у вікно.

Вона посміхнулася так мило, як тільки могла.

– Коли трава зелена і на деревах у Палацовому парку розпуститься листя. Це дуже гарно.

Він дивився на неї, але здавалося, що його думки десь далеко.

– Це правда, – нарешті сказав він. – На деревах листя, про це я не подумав. – Він вказав на вікно: – Це можна відчинити?

– Тільки трішки, – сказала Бетті, радіючи можливості змінити тему розмови. – Поверніть он ту ручку.

– Чому тільки трохи?

– Щоб ніхто не поклав собі в голову різних дурниць.

– Дурниць?

Вона побіжно глянула на нього. Що, у цього старого вже зовсім погано з головою?

– Виплигнути з вікна, – пояснила вона. – Вчинити самогубство. Адже багато нещасних людей…

Вона зробила рух рукою, показуючи, що саме роблять нещасні люди.

– Отже, по-вашому, це дурниця? – Старий потер підборіддя. Їй здалося, чи вона й справді побачила в його зморшках натяк на посмішку? – Навіть якщо людина нещасна?

– Так, – упевнено сказала Бетті. – У всякому разі, у нас у готелі. І в моє чергування.

– «В моє чергування», – усміхнувся старий. – Це добре, Бетті Андресен.

Почувши своє ім’я, вона здригнулася. Він, зрозуміло, бачив у неї на грудях значок адміністратора. Отже, як не є, із зором у нього проблем немає: її ім’я було написано настільки ж дрібними літерами, наскільки великими – слово «АДМІНІСТРАТОР». Вона демонстративно поглянула на годинник.

– Так, – вів далі він. – Адже у вас повно інших справ, крім того, щоб показувати краєвид з вікна.

– Так, справ вистачає, – відповіла вона.

– Я беру його, – сказав він.

– Даруйте?

– Я беру цей номер. Не на цю ніч, але…

– Ви берете номер?

– Так. Його ж можна зняти, чи не так?

– Е-е, так, але… він надто дорогий.

– Я охоче заплачу наперед.

Старий вийняв з внутрішньої кишені гаманець і дістав з нього купу банкнот.

– Ні, ні, я не в цьому сенсі. Просто він коштує сім тисяч крон за одну ніч. Може, хочете краще поглянути…

– Мені подобається цей номер, – сказав старий. – Перерахуй їх про всяк випадок, будь ласка.

Бетті подивилася на тисячні банкноти, які він їй простягнув.

– Ви можете оплатити все, коли приїдете, – сказала вона, – е-е, а коли вас…

– Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.

– Добре. Яка-небудь конкретна дата?

– Звичайно.

ЕПІЗОД 17

Поліцейська дільниця, 5 листопада 1999 року

Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко – останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.

– Га? – Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.

– Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.

– Та?

– Це ваші слова, шефе.

– Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.

– Далі й далі. СБП – аж трьома поверхами вище в цій будівлі.

– Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.

– А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?

– Не замислюйся над цим, Харрі.

– Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?

– Ні-ні.

– Ні?

– Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?

– Чому ні?

Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.

– Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?

– Мені подобаються нічні чергування.

– Нікому вони не подобаються!

– А чому б не зробити мене інспектором тут?

– Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».

Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.

– Шефе, – сказав він. – Скільки ми вже знаємо один одного?

Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.

– Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»

– Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!

Мьоллер, який саме відкрив рота, різко закрив його і демонстративно схрестив руки на грудях. Харрі продовжував:

– Я розумію, що не ви все це придумали. І хоча я не бачу картину цілком, у мене вистачає фантазії, щоб про дещо здогадатися. І якщо я маю рацію, це означає, що мої особисті кар’єрні побажання – справа другорядна. Отже дайте мені відповідь усього на одне питання. У мене є вибір?

Мьоллер кліпав безперестанку. Він знову подумав про Берген. Про зиму без снігу. Про прогулянки всією сім’єю схилами Флейєн недільними вихідними. От де добре ростити дітей! Найстрашніше там – добродушні витівки місцевих хуліганів; і жодної організованої злочинності, жодних чотирнадцятирічних наркоманів. Берґенське поліцейське управління. Авжеж.

– Ні, – відповів він.

– Чудово, – сказав Харрі. – Я й не сподівався. – Він зім’яв паперовий стаканчик і прицілився ним у сміттєвий кошик. – Отже, ви сказали, зарплата вища у п’ять разів?

– І власний кабінет.

– Напевно, добре відгороджений від інших. – Він кинув грудку плавним, завченим рухом руки. – А плата за понаднормову роботу?

– При такій зарплаті? Ні, Харрі.

– Отже, йтиму додому о четвертій. – Паперовий стаканчик упав на підлогу за півметра від кошика.

– Чудово, – сказав Мьоллер з ледь помітною посмішкою.

ЕПІЗОД 18

Палацовий парк, 10 листопада 1999 року

Був ясний, холодний вечір. Перше, що впало в очі старому, коли він вийшов з метро, було те, як багато ще людей на вулиці. Він завжди вважав, що центр міста безлюдніє надвечір, але під неоновими вогнями вулиці Карла-Юхана сновигали таксі, а туди-сюди тротуарами ходили перехожі. Він стояв край переходу, чекаючи, поки з’явиться зелений чоловічок на світлофорі, а поруч реготала компанія чорнявих підлітків, щось вигукуючи своєю дивною мовою. Напевно, з Пакистану. Чи, може, із Саудівської Аравії. На цьому його думка урвалася – на світлофорі спалахнув зелений, і він рішуче попрямував через дорогу і далі – на підйом, у бік освітленого фасаду Королівського палацу. Навіть і тут були люди, переважно молоді, вони йшли невідь-куди і звідки. Він зупинився передихнути на підйомі коло статуї Карла-Юхана[20]20
  Карп XIV Юхан (Бернадот) – король Швеції та Норвегії (1814–1844), за часів правління якого в цих країнах панував мир і процвітання


[Закрыть], який сидів на своєму коні, задумливо дивлячись униз, на стортинґ і державу, яку він збудував, як і палац позаду себе.

Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:

 
В'яз, береза, тополя, дуб,
В чорній мантії білий труп.
 

Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.

Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», – думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.

За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.

– Гей! – почув він чоловічий голос.

Старий інстинктивно підхопився на ноги і став перед деревом так, що довгі поли пальта закривали шприц, що все ще стримів у стовбурі. Наступної миті йому в очі вдарило сліпуче світло. Він виставив руки вперед.

– Прибери цей ліхтар, Томе, – почувся жіночий голос.

Світло відійшло вбік, і старий побачив, як між деревами в парку затанцювали тіні.

Двоє підійшли до нього зовсім близько, і одна з них, жінка трохи за тридцять, з правильними, але звичайними рисами обличчя, виставила йому в обличчя своє посвідчення так близько, що навіть при тьмяному місячному світлі він міг розрізнити її фотографію, на якій вона була, безумовно, молодша, ніж зараз, і з дуже серйозним виразом обличчя. І ім’я. Якась Елен.

– Поліція, – сказала вона. – Пробачте, якщо налякали вас.

– Що ти робиш тут опівночі, діду? – спитав чоловік. Він, як і напарниця, був у цивільному, з-під чорної плетеної шапочки на старого пильно дивилися холодні сині очі.

– Я просто прогулююся, – відповів старий, сподіваючись, що вони не помітять, як тремтить його голос.

– Он як, – сказав той, якого звали Томом. – За деревом у парку, в довгому пальті. Знаєш, як це в нас називається?

– Замовкни, Томе, – обірвала його жінка. – Ще раз вибачте, – звернулася вона до старого. – Кілька годин тому тут у парку було здійснено напад. Побили хлопчика. Може, ви що-небудь бачили чи чули?

– Я сам щойно прийшов сюди, – сказав старий, намагаючись дивитися лише на жінку, щоб не зустрічатися із запитливим поглядом чоловіка. – Я нічого не бачив. Лише Великий Віз, – він показав на небо. – Мені дуже шкода. Він сильно постраждав?

– Так, досить сильно. Пробачте, що потурбували, – посміхнулася вона. – Приємного вечора.

Вони зникли в темряві, старий заплющив очі і прихилився до дерева спиною. Наступної миті він здригнувся через те, що хтось вчепився йому в плече і важко задихав у вухо. Потім почувся голос того молодого чоловіка:

– Якщо я ще раз спіймаю тебе на гарячому, ти в мене дістанеш. Утямив? Як же я вас усіх ненавиджу.

Він відпустив його плече й пощез так само миттєво.

Старий безсило осів на землю. Він відчував, як волога проникає крізь одяг. А з голови йому не виходив голос, що все повторював той самий вірш:

 
В’яз, береза, тополя, дуб,
В чорній мантії білий труп.
 

ЕПІЗОД 19

Піцерія «У Герберта», площа Юнґсторґет,

12 листопада 1999 року

Сверре Ульсен зайшов досередини, кивнув хлопцям за столиком у кутку, взяв за стойкою склянку пива і пішов з ним до столика. Не до того, що стояв у кутку, а до свого власного столика. Вже понад рік у нього тут був свій столик, відтоді, як він побив того вузькоокого в «Деніс-кебаб». Він рано приходив, коли ще нікого не було, але публіка поступово заповнювала цю піцерію на розі вулиці Торггата і площі Юнґсторґет. Сьогодні був саме день сплати старих боргів. Він кивнув хлопцям у кутку. Серед них було й троє з тих, хто складав тверде ядро, але з ними він уже сто років не розмовляв. Вони стали членами нової партії – «Національний альянс», і з ними в нього, так би мовити, внутрішні розбіжності в ідеології. Він знав їх ще з часів «Молоді Партії Вітчизни», до певної міри вони патріоти, але можуть перекинутися до ренегатів. Рой Квінсет, з бездоганно поголеною головою, як завжди, вбрався у свої поношені вузькі штани, чоботи й білу футболку з червоно-біло-синьою емблемою «Національного альянсу». А ось Халле – новенький. Він пофарбував волосся в чорний колір і прилизав чуба. Але, звичайно, найбільше народ мали провокувати вуса – чорна, акуратно пострижена смужка, точнісінько як у фюрера. Замість широких галіфе й чобіт він носив зелені камуфляжні штани. Ґреґерсен єдиний мав вигляд звичайного хлопця: коротка куртка, цапина борідка і темні окуляри на лобі. З цих трьох він був, без сумніву, найелегантніший.

Сверре почав розглядати й інших відвідувачів. Дівчина й хлопець запихали в себе піцу. Він раніше їх не бачив, але на шпиків не схожі. І на журналістів теж. Може, вони з «Монітора»?[21]21
  «Монітор» – норвезький антифашистський журнал


[Закрыть] Взимку він викрив одного хлопця звідти, такого собі типа зі злодійськими очима, який був чомусь сюди зачастив, грав у брис із хлопцями і заводив з ними балачку. Сверре відчув недобре, вони витягли хлопця на вулицю і зірвали з нього светра. У нього на животі був прикріплений диктофон і мікрофон. Він зізнався, що з «Монітора», ще до того, як дійшло до рукоприкладства. Перелякався до смерті. Ці моніторники – ідіоти. Вірять у байки, в цю бредню, ніби фашизм – це справжня небезпека, а самі вони – секретні агенти, які постійно наражають своє життя на небезпеку. Авжеж, буває й таке. Той хлопець, у всякому разі, був упевнений, що вони збираються вбити його, і так перепудився, що аж змокрів.

У буквальному розумінні. Сверре помітив, як темна цівка потекла по його штанях і далі по асфальту. Того вечора це запам’яталося йому найбільше: як слабо мерехтить у тьмяному світлі струмочок сечі, розтікаючись бруківкою.

Сверре Ульсен подумав, що ці двоє – просто зголодніла парочка, що вирішила заскочити до піцерії. Швидкість, з якою вони їли, вказувала на те, що вони теж устигли роздивитися відвідувачів і воліють якнайскоріше піти звідси геть. Біля вікна сидів старий у капелюсі й пальті. Напевно, алкаш, хоча судячи з одягу не скажеш. Утім, вони часто спочатку мають такий вигляд, коли хлопці з Армії порятунку приносять їм одяг: добротні, хоча й поношені пальта й костюми, що дещо вийшли з моди. Але коли він дивився на нього, старий раптом підвів голову й зустрівся з ним поглядом. Ні, це був не п’яниця. У нього були проникливі сині очі, і Сверре мимоволі відвів погляд. Старий витріщався на нього, як диявол!

Сверре зосередився на своїй півлітрі. Скоро треба буде роздобути грошенят. Відростити волосся, щоб прикрило татуювання на потилиці, надіти сорочку з довгими рукавами і влаштуватися на роботу. Роботи валом. Брудної, гівняної роботи. Хорошу роботу розхапали чорномазі. Паршиві чорномазі ублюдки.

– Я можу сісти?

Сверре підвів очі. Це був той старий, він стояв над ним. Сверре навіть не помітив, як він підійшов.

– Це мій стіл, – спробував заперечити Сверре.

– Я хочу тільки про дещо поговорити. – Старий поклав газету на стіл між собою і Ульсеном, сів на стілець навпроти.

Сверре насторожено подивився на нього.

– Розслабся, я один з вас, – сказав старий.

– Кого «вас»?

– Вас, які ходять сюди. Націонал-соціалістів.

– Невже?

Сверре облизнув губи і підніс склянку до рота. Старий сидів і нерухомо дивився на нього. Спокійно, ніби мав у себе в запасі цілу вічність. Хоча, напевно, вона в нього й правда була: на вигляд йому років сімдесят, не менше. Може, він з тих стариганів із «Zorn 88»?[22]22
  «Zorn 88» – норвезька нацистська організація; Zorn – лють, гнів (нім.).


[Закрыть] Із тих боягузів-підбурювачів, про яких Сверре щось чув, але яких ніколи не бачив?

– Мені треба, щоб ти зробив мені послугу, – сказав старий тихо.

– Та невже? – сказав Сверре. В його інтонації звучала неприкрита зневага. Та сам він про це, звичайно, не здогадувався.

– Зброя, – продовжував старий.

– Яка ще зброя?

– Мені дещо потрібне. Можеш мені допомогти?

– А чого б я мав тобі допомагати?

– Поглянь на газету. На сторінку двадцять вісім.

Сверре посунув до себе газету і почав перегортати її, позираючи на старого. На двадцять восьмій сторінці була стаття про неонацистів в Іспанії. Автор: Евен Юль-йоссинґ, ну звичайно. Поверх великої чорно-білої фотографії молодика з портретом генералісимуса Франка над головою лежала тисячна купюра.

– Якщо зможеш мені допомогти, – сказав старий.

Сверре знизав плечима.

– І ще дев’ять тисяч – потім.

– Та невже? – Сверре ковтнув пиво. Потім роззирнувся на всі боки. Молода парочка вже пішла, але Халле, Ґреґерсен і Квінсет усе ще сиділи в кутку. А скоро прийдуть інші, тож поговорити про все без сторонніх не вдасться. Десять тисяч крон.

– А яка зброя?

– Гвинтівка.

– Мисливська рушниця підійде?

Старий похитав головою:

– Гвинтівка Меркліна.

– Меркліна?

Старий кивнув.

– Це який іграшкові паровозики робить?

На зморшкуватому обличчі під капелюхом з’явився якийсь просвіт. Напевно, старий посміхався.

– Якщо не зможеш мені допомогти, скажи про це зараз. Можеш залишити собі цю тисячу, і більше ми про це не говоримо, я піду звідси, тож ми більше не побачимося.

Сверре відчув прилив адреналіну. Це вам не звичні теревені про сокири, дробовики, динаміт та іншу дурницю. Це вже серйозно. Дід говорить про солідні речі.

Хтось увійшов до піцерії. Сверре поглянув поверх плеча старого. Ні, це не хлопці, це якийсь алкаш у червоному плетеному светрі. Якщо він не канючитиме пива, проблем з ним не буде.

– Я подивлюся, що зможу зробити, – сказав Сверре і взяв тисячну купюру. Він не зрозумів, що сталося – рука старого блискавично вчепилася в його руку, ніби орлиними пазурами, і прикувала її до столу.

– Я тебе не про це питаю. – Голос був крижаний і скрипучий, як наст.

Сверре спробував звільнити руку, але не зміг. Він не міг вирватися з пальців якогось старигана!

– Я питаю, чи можеш ти допомогти мені, і я хочу почути «так» або «ні». Утямив?

Сверре відчув, як у ньому пробуджується шаленство, старий ворог і друг. Але поки що його більше цікавило інше – десять тисяч крон. Ця людина може йому допомогти, це не проста людина. Справа буде морочлива, та у Сверре було відчуття, що старий не поскупиться на чайові.

– Я… я можу тобі допомогти.

– Коли?

– За три дні. Тут. У цей самий час.

– Бредня! Та ти не знайдеш такої гвинтівки за три дні. – Старий відпустив його руку. – Біжи краще до того, хто може тобі допомогти, а той хай іде до того, хто може допомогти йому, а за три дні ми зустрінемося тут і обговоримо, коли й куди ти її принесеш.

Сверре лежачи вижимав сто двадцять кілограмів – як цей худий стариган зміг…

– Але, звичайно, гвинтівка з доставкою коштує певну суму. Тому за три дні ти отримаєш решту своїх грошей.

– Он як? А якщо я просто візьму гроші…

– Тоді я повернуся і вб’ю тебе.

Сверре покрутив зап’ясток. Йому чомусь не хотілося заглиблюватися в цю тему.

Крижаний пронизливий вітер підмітав тротуар перед телефонною будкою коло сауни на вулиці Торгґата, поки Сверре Ульсен тремтячими пальцями набирав номер. Чорт, як же холодно! У нього вже геть закоцюбли ноги в дірявих чоботях. На тому кінці взяли слухавку.

– Алло?

Сверре Ульсен проковтнув слину. Чому від цього голосу йому завжди ставало так не по собі?

– Це я, Ульсен.

– Кажи.

– Тут одному потрібна рушниця. Марки «Мерклін».

Жодної відповіді.

– Ніби як та компанія, яка робить іграшкові паровози, – додав Сверре.

– Я знаю, що таке «Мерклін», Ульсене. – Голос на тому кінці був рівним і байдужим, але Сверре відчував у ньому презирство. Він промовчав, тому що хоча й ненавидів чоловіка на тому кінці дроту, ще сильніше він його боявся, чого не міг не усвідомлювати. Дуже небагато хто з його товаришів чули про нього, і навіть Сверре не знав його справжнього імені. Але через свої зв’язки цей чоловік не раз виручав і Сверре, і його приятелів. Це, звичайно, було заради Справи, а не тому, що той почував особливу симпатію до Сверре Ульсена. Та й сам Сверре, якби мав інші.варіанти, ніколи б не звертався до цієї людини.

Голос:

– Хто просить і навіщо йому зброя?

– Один старий, ніколи його раніше не бачив. Сказав, що він один з нас. А кого саме він хоче ухекати, я не питав. Може, й нікого. Може, гвинтівка йому, щоб…

– Заткнися, Ульсене. Він був схожий на людину, в якої є гроші?

– Він був добре одягнений. І він дав мені штуку, щоб я тільки сказав, чи зможу я допомогти йому.

– Він дав тобі штуку не щоб ти сказав, а щоб не патякав.

– Ну так, напевно.

– Цікаво.

– Я з ним побачуся знову, за три дні. До цього часу він хоче знати, змогли ми її відшукати чи ні.

– Ми?

– Так, адже…

– Ти хотів сказати, чи зможу я її знайти?

– Звичайно. Але…

– Скільки він платить тобі за решту роботи?

Сверре вагався:

– Десять штук.

– І стільки ж ти отримаєш від мене. Десять. Якщо оборудка вигорить. Зрозумів?

– Зрозумів.

– За що ти отримаєш десять штук?

– За те, щоб я не патякав.

Коли Сверре поклав слухавку, він уже не відчував пальців. Потрібні нові чоботи. Він стояв і дивився, як вітер підняв у повітря порожній безвільний пакетик з-під чіпсів і погнав його між автомобілів у напрямку вулиці Стурґата.