Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

Старий хотів, щоб чоловік повернувся до нього обличчям, щоб не вийшло помилки. Палець намацав курок. З тією зброєю, до якої він звик, було простіше, тоді він цілився і стріляв не замислюючись, як машина. Старий намагався дихати рівніше. Убити людину неважко. Якщо у тебе вже є досвід. Коли 1863 року почалася битва під Ґеттісберґом, дві роти новачків, стоячи за п’ятдесят метрів один навпроти одного, довго стріляли, але ні поранених, ані убитих не було. Не тому, що не вміли стріляти, а тому, що вони стріляли поверх голів. Вони просто не могли переступити межу і вбити людину. Але коли один вояк усе ж зробив це…

Чоловік біля гаража обернувся. У приціл здавалося, ніби він дивиться прямо на старого. Жодного сумніву, це та сама людина. Її торс займав майже все перехрестя прицілу. Туман перед очима почав розвіюватись, старий затримав дихання й обережно натиснув на курок. Влучити потрібно з першого пострілу, тому що поза цією смужкою світла перед гаражем не було видно геть нічого. Час завмер. Бернт Браннхьоуґ був небіжчиком. Тепер сон пішов остаточно.

У якусь тисячну частку секунди старому здалося, що він робить щось не те. Курок зупинився. Старий натиснув сильніше, але курок не рухався далі. Запобіжник. Старий знав, що тепер надто пізно. Він намацав запобіжник великим пальцем і підняв його. Потім втупився в приціл на порожню смужку світла. Браннхьоуґ пішов, він прямував до ґанку, який був з другого боку будинку, вниз по дорозі.

Старий зморгнув. Серце гупало в ребра, як молоток. Він видихнув повітря з ниючих легенів. Проспав! Він знову зморгнув. Тепер усе навколо пливло в якомусь мареві. Слабак! Старий безсило ударив кулаком по землі. Коли тепла сльоза впала на тильний бік долоні, старий зрозумів, що плаче.

ЕПІЗОД 73

КліппаНу Швеція, 11 травня 2000 року

Харрі прокинувся.

За мить він зрозумів, де він. Замикаючи вчора увечері двері на ключ, він спочатку думав, що заснути тут буде неможливо. Від вулиці спальню відділяла лише тонка стіна і вікно з одинарним склом. Але щойно закрився магазин навпроти, вулиця ніби вимерла: ані машин, ані людей.

На вечерю Харрі розігрів у духовці куплену в магазині піцу, про себе посміявшись: треба ж – сидіти у Швеції і їсти італійську їжу, приготовлену в Норвегії. Потім він увімкнув запилений телевізор, який стояв у кутку на ящику з-під пива. Телевізор працював абияк: на всіх обличчях проступали зелені плями. Харрі подивився документальний фільм, де дівчина розповідає, як її старший брат у 70-ті роки вирушив у навколосвітню подорож і надсилав їй листи з усіх куточків Землі: з Парижа, де він жив з клошарами; з ізраїльського кібуца; з Індії, яку він об’їхав у потязі; з Копенгагена, де дійшов до відчаю. Фільм був зроблений нехитро. Трохи динаміки, але переважно – статична картинка і меланхолійний голос за кадром. Напевно, Харрі наснився цей фільм, бо, коли він прокинувся, у нього перед очима все ще стояли ці обличчя і пейзажі.

Звук, що розбудив Харрі, доносився з кишені його пальта, що висіло на спинці стільця. Порожню кімнату наповнював пронизливий писк. Хоча обігрівач працював на повну потужність, у кімнаті було холодно. Харрі встав з дивана і витягнув з пальта мобільний телефон.

– Алло?

Мовчання.

– Алло?

На тому кінці мовчки дихали в слухавку.

– Це ти, Сеструнчику? – Лише вона могла зателефонувати йому серед ночі. – Щось сталося? З Хельге?

У Харрі були сумніви, коли він вирішив залишити пташку сестрі. Але Сеструнчик була така рада і пообіцяла, що доглядатиме Хельге. Та ні, це не сестра. Вона так не дихає в слухавку. І вона б йому відповіла.

– Хто це?

Як і раніше, мовчання.

Він уже збирався покласти слухавку, але раптом дихання на тому кінці урвалося, ніби людина хотіла розридатися. Харрі сів на диван. Крізь щілинку між тонкими синіми занавісками горіла неонова вивіска магазина навпроти.

На столику поряд з диваном лежала пачка сигарет. Харрі дістав одну, закурив і ліг на диван. На тому кінці почали тихо схлипувати. Харрі зробив глибоку затяжку.

– Ну-ну, – сказав він.

За вікном проїхав автомобіль. Напевно, «Вольво», подумав Харрі. Він укрив ноги ковдрою і почав розповідати історію про дівчинку та її старшого брата – як він її запам’ятав. Коли Харрі закінчив, жінка на тому кінці більше не плакала, а коли він побажав їй «на добраніч», зв’язок припинився.

Коли мобільний телефон задзвонив знову, була вже дев’ята година, на вулиці було світло. Харрі намацав телефон під ногами.

Говорив Мейрик. У його голосі вчувалося хвилювання.

– Негайно повертайся до Осло, – сказав він. – Здається, твоя мерклинівська гвинтівка засвітилася знову.

ЧАСТИНА СЬОМА
У ЧОРНІЙ МАНТІЇ

ЕПІЗОД 74

Головний державний шпиталь, 11 травня 2000 року

Бернта Браннхьоуґа Харрі впізнав одразу. Той білозубо посміхався і дивився на Харрі широко розплющеними очима.

– Чому він посміхається? – запитав Харрі.

– Не запитуй, – сказав Клеметсен. – У яких лише положеннях не завмирають м’язи обличчя. Буває, батьки не можуть упізнати власних дітей, так ті змінюються.

Труп лежав на операційному столі, посеред секційного залу. Клеметсен відсмикував простирадло, і присутні побачили тіло цілком. Халворсен одразу відвернувся.

Харрі, перш ніж увійти до залу, запропонував йому спеціальну мазь, щоб не відчувати трупного запаху, Халворсен відмовився. Температура в секційному залі № 4 Інституту судової медицини при Головному державному шпиталі була мінус 12 градусів, так що запах був не найстрашніше. Халворсен закашлявся.

– Згоден, – сказав Кнут Клеметсен, – видовище не з приємних.

Харрі кивнув. Клеметсен був гарним патологом і проникливою людиною. Він чудово розумів, що Халворсен – новачок, і не хотів ставити його в незручне становище. Насправді Браннхьоуґ мав не гірший вигляд, ніж інші мерці. Тобто він мав вигляд не страшніший за близнят, що пролежали тиждень під водою, вісімнадцятилітнього підлітка, що розбився, намагаючись утекти машиною від поліції, або за наркоманку, на якій не було нічого, крім куртки, яку вона підпалила. Харрі бачив багато трупів, і Бернт Браннхьоуґ ніяк не входив у десятку найгірших. Але було ясно, що для людини, застреленої однією кулею в спину, Браннхьоуґ мав жахливий вигляд. Зяючий вихідний отвір у грудях був такий великий, що Харрі міг просунути в нього кулак.

– Так ця куля влучила йому в спину? – запитав Харрі.

– Між лопаток. Вона пройшла згори донизу, на вході роздробила хребет, а на виході – груднину. Як бачиш, груднина розкришилася, осколки знайшли на сидінні.

– Сидінні?

– Так, він якраз відчинив гараж і збирався їхати на роботу, коли куля прошила наскрізь його тіло, переднє і заднє скло автомобіля і застрягла в задній стінці гаража. Ось так.

– Яка куля це може бути? – запитав Халворсен, якому, здається, стало трохи легше.

– Балістики скажуть тобі напевно, – відповів Клеметсен. – Щось середнє між кулею «дум-дум» і свердлом для бетону. Щось схоже я бачив лише раз – коли працював при місії ООН у Хорватії в дев’яносто першому.

– Куля сінгапурського зразка, – припустив Харрі. – Вона на півсантиметра зайшла у стіну. Гільза, яку знайшли в лісі, схожа на ту, що я знайшов узимку в Сільяні. Тому я тут. Що ще ти можеш розповісти нам, Клеметсене?

Клеметсен розповів не так багато: про те, що, згідно з розпорядженням, розтин був проведений у присутності співробітників КРИПОСа, що причина смерті очевидна. І додав: не рахуючи кількох дрібниць, нічого цікавого немає.

У крові Браннхьоуґа виявлено алкоголь, а під нігтями – залишки вагінального секрету.

– Його дружини? – запитав Халворсен.

– Експерти це з’ясують, – сказав Клеметсен і поглянув на молодого поліцейського в окулярах. – Якщо захочуть. Але вони вважають, що це має якнайменшу цінність для слідства. Може, зараз її не варто розпитувати про такі речі.

Харрі кивнув.

Вони проїхали по Согнсвеєн і далі по Педер-Анкерс-вей і, нарешті, під’їхали до особняка Браннхьоуґа.

– Потворний будинок, – сказав Халворсен.

Вони подзвонили у двері і стали чекати. Їм відчинила жінка років п’ятдесяти з товстим шаром макіяжу на обличчі.

– Ельса Браннхьоуґ?

– Я її сестра. Що сталося?

Харрі показав посвідчення.

– Знову допити? – з почуттям запитала жінка.

Харрі кивнув, він знав, що зараз буде.

– Та що ж це таке! У неї немає сил, вона втратила чоловіка, його вже не повернеш, і все, що ви…

– Перепрошую, але нас зараз турбує не її чоловік, – перебив її Харрі, намагаючись говорити ввічливо. – Він мертвий. Нас турбує, хто стане наступною жертвою. Адже повторення цієї трагедії можна уникнути.

Жінка так і стояла з відкритим ротом. Харрі, вирішивши допомогти їй, запитав, чи перевзуватися їм, заходячи у будинок.

Пані Браннхьоуґ мала не такий уже змучений вигляд, як заявляла її сестра. Господиня сиділа на дивані і дивилася в одну точку, але під диванною подушкою Харрі помітив в’язання. Ні, в тому, щоб узятися до в’язання відразу після загибелі чоловіка, не було нічого дивного. Харрі подумав, що це, мабуть, навіть природно: зосередити свою увагу на якомусь занятті, коли розвалюється світ навколо.

– Сьогодні увечері я їду, – сказала пані Браннхьоуґ. – До сестри.

– Я так розумію, – сказав Харрі, – ви попросили поліцію надати вам охорону на випадок…

– На випадок, якщо вони і мене захочуть убити, – кивнула господиня.

– Ви думаєте, вони збираються це зробити? – запитав Халворсен. – І хто це – «вони»?

Пані Браннхьоуґ знизала плечима. Вона не зводила очей з вікна. День був сірий.

– Я знаю, люди з КРИПОСа вже побували тут і запитували вас про це, – почав Харрі. – Але все-таки, ви не знаєте, вашому чоловікові не надходило жодних погроз після появи вчорашньої статті в «Даґбладет»?

– Сюди ніхто не дзвонив, – відповіла господиня. – Але ж у телефонному довіднику стоїть лише моє ім’я. Так захотів Бернт. Запитайте краще в МЗС, чи дзвонили туди.

– Ми вже запитували, – сказав Халворсен і перезирнувся з Харрі. – Нам дали записи всіх вхідних дзвінків на його робочий телефон за минулу добу.

Халворсен поставив ще кілька запитань про можливих ворогів Браннхьоуґа, але зрозумілої відповіді на них не отримав.

Харрі деякий час сидів і мовчки слухав, потім раптом запитав:

– Сюди вчора взагалі хто-небудь телефонував?

– Так, двічі, – відповіла пані Браннхьоуґ.

– Хто телефонував?

– Моя сестра. Бернт. І, якщо не помиляюся, з якогось соціологічного опитування.

– Про що вони запитували?

– Не знаю. Вони запитували Бернта. У них там є якийсь список, де вказується вік і стать…

– Вони запитували Бернта Браннхьоуґа?

– Так.

– У соціологічних дослідженнях не фігурують імена. Ви чули на тому кінці який-небудь сторонній шум?

– Даруйте?

– Зазвичай вони сидять у кабінеті по кілька чоловік.

– Так, чула, – відповіла пані Браннхьоуґ. – От тільки…

– Що – тільки?

– Це був не той шум, про який ви говорите. Він був… інший.

– О котрій годині вам зателефонували?

– Здається, близько полудня. Я відповіла, що він приходить з роботи увечері. Я забула, що Бернт збирався в Ларвік на ділову вечерю Ради з експорту.

– Але в телефонному довіднику стоїть лише ваше ім’я. Ви не подумали, що хтось просто обдзвонює всіх на прізвище Браннхьоуґ, аби довідатись адресу вашого чоловіка? І час, коли він повертається додому?

– Зараз навіть і не знаю.

– Співробітники соціологічних служб не телефонують чоловікам працездатного віку посеред робочого дня.

Харрі обернувся до Халворсена:

– Треба зв’язатися з «Теленором» і дізнатися, з якого номера дзвонили.

– Даруйте, пані Браннхьоуґ, – сказав Халворсен. – Я помітив у вас у коридорі новий телефонний апарат «Аском». У мене вдома такий самий. Він зберігає в пам'яті десять останніх номерів, з яких вам дзвонили, і час дзвінка. Дозвольте, я…

Харрі з повагою поглянув на колегу. Халворсен підвівся, і сестра пані Браннхьоуґ повела його в коридор.

– Бернт був трохи старомодний… – Господиня криво посміхнулася Харрі. – Але йому подобалося купувати сучасні речі, якщо від них була бодай якась користь. Телефони і все щось подібне.

– А наскільки старомодним був ваш чоловік у питаннях подружньої вірності, пані Браннхьоуґ?

Господиня здригнулася і поглянула на Харрі.

– Якщо вже ми говоримо віч-на-віч, гадаю, що можу вам дещо сказати, – сказав Харрі. – КРИПОС перевірив ваші свідчення. Вчора ваш чоловік не був на діловій вечері і не зустрічався ні з ким з Ради з експорту. Він не їздив у Ларвік. Вам відомо, що в МЗС є броня в «Континенталі»?

– Ні.

– Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.

Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.

– Мені не треба було дивуватися, – сказала вона. – Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.

– Його міг убити ревнивий чоловік, – припустив Харрі.

– Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. – Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. – А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».

– Ми перевіряємо всі можливі варіанти.

– По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, – сказала пані Браннхьоуґ. – Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? – Вона похитала головою. – Зараз за таке вже не вбивають, правда?

Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:

– Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?

Господиня похитала головою:

– Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.

Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.

До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.

– Цікаво, – сказав Халворсен. – Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.

– Справді? Напевно, я помилилася, – відповіла господиня. – Так, так, тоді це не має стосунку до справи.

– Можливо, – промовив Халворсен. – Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».

– У ресторані? – перепитала пані Браннхьоуґ. – Так, тоді я розумію, що за шум чувся в слухавці. Ви думаєте…

– Зовсім не обов’язково, що дзвінок пов’язаний з убивством вашого чоловіка, – сказав Харрі, підводячись. – У «Скрьодері» вештається багато дивних типів.

Господиня провела поліцейських до ґанку. Вечоріло. Низькі сірі хмари поволі повзли над пасмом пагорбів.

Пані Браннхьоуґ стояла, схрестивши руки на грудях, неначе їй було холодно.

– Тут так похмуро, – сказала вона. – Ви помітили?

Коли Харрі і Халворсен піднялися на пагорб, слідча група все ще прочісувала місцевість довкола куреня, у якому знайшли стріляну гільзу.

– Гей, там! – погукав хтось, коли Харрі і Халворсен пролізали під жовтою огороджувальною стрічкою.

– Поліція, – пояснив Харрі.

– То що з того! – крикнув той самий голос у відповідь. – Доведеться потерпіти, поки ми закінчимо.

Це був Вебер. На ньому були високі чоботи і забавний жовтий плащ-дощовик. Харрі і Халворсен повернулися за стрічку.

– Ей, Вебере! – покликав Харрі.

– Немає часу, – відмахнувся той.

– На хвилинку.

Вебер сягнистими кроками попрямував до них. Його обличчя виражало явну незадоволеність.

– Що таке? – гукнув він, не доходячи двадцяти метрів.

– Скільки він прочекав?

– Хлопець, який тут лежав? Не маю уявлення.

– Зачекай, Вебере. Ще дещо.

– Цією справою займається КРИПОС чи ви?

– І ті й інші. Ми ніяк не можемо погодити наші дії.

– І ти хочеш мені сказати, що ви прийшли сюди, щоб узяти участь у розслідуванні?

Харрі посміхнувся і закурив.

– Завжди захоплювався твоєю догадливістю, Вебере.

– Годі підлизуватись, Холе. Що це за малий?

– Халворсен, – відповів Харрі, перш ніж Халворсен устиг назватися сам.

– Слухай, Халворсене, – почав Вебер, дивлячись і далі на Харрі з неприхованою огидою. – Куріння – це свинська звичка і зайве підтвердження того, що людина шукає в житті лише одного – задоволення. Хлопець, який був тут, залишив нам напівпорожню пляшку з вісьмома недопалками всередині. Сигарети «Теді», без фільтру. Людям, які курять «Теді», потрібна на день не сигарета і не дві. Я припускаю, що він міг висидіти тут максимум добу. Для куреня він зрізав нижні гілки ялини, до яких у дощ вода не дістає. Проте на даху куреня – дощові краплі. Останній дощ був учора о третій пополудні.

– Значить, учора він прийшов сюди між восьмою і третьою? – запитав Халворсен.

– Гадаю, Халворсен далеко піде, – кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. – Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.

Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.

– Хтось із сусідів що-небудь бачив? – устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.

– Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.

– Чому?

– Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду – він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку – там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?

– Ясно.

– Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.

– Ну…

– Ну-ну?

– А на тій пляшці?

Вебер похитав головою:

– Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.

– Плюс гільза.

– Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.

– Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?

– Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.

– Угу. Дякую за допомогу, Вебере.

– І кидай курити, Холе.

– З ним неможливо розмовляти, – сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.

– Буває, – погодився Харрі. – Але свою роботу Вебер знає.

ЕПІЗОД 75

Кабінет Мьоллера, 12 травня 2000 року

– Ну? – запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає про каву.

– Здається, шукати зв’язок між газетною статтею і вбивством не варто, – сказав Харрі.

– Чому? – Мьоллер відкинувся на спинку крісла.

– Вебер вважає, що вбивця лежав у своєму укритті з ранку, тобто найбільше – через дві години після появи випуску «Даґбладет». Але вбивця діяв не імпульсивно – замах був ретельно спланований. Ця людина давно збиралася вбити Браннхьоуґа. Вона розвідала місцевість, з’ясувала, коли Браннхьоуґ повертається додому і вирушає на роботу, звідки краще і найбезпечніше стріляти, як пройти до цього місця і як звідти піти, з’ясував і сотні інших дрібних деталей.

– Значить, по-твоєму, вбивця купив гвинтівку Меркліна для цього?

– Можливо. А можливо, й ні.

– Дякую, дуже інформативно, – в’їдливо сказав Мьоллер.

– Я хотів сказати, що вірогідність є. Але з другого боку, виходить якось невідповідно. Для чого замовляти контрабандою найдорожчу кілерську гвинтівку, аби лише вбити високопоставленого, але в принципі звичайного бюрократа, в якого немає ні охоронців, ані охорони будинку. Вбивця міг просто подзвонити йому в двері і пристрелити його впритул з пістолета. Це все одно що… що…

Харрі почав активно жестикулювати.

– Стріляти з гармати по горобцях, – підказав Халворсен.

– Саме так, – сказав Харрі.

– Гм. – Мьоллер заплющив очі. – А як ти оцінюєш свою функцію в розслідуванні, Харрі?

– Суперагент, – посміхнувся Харрі. – Я той самий хлопець з СБП, який має право діяти самостійно, але в міру потреби просити допомоги в інших відділів. Той хлопець, що підкоряється безпосередньо Мейрику і має доступ до всіх необхідних документів. Той, хто ставить питання і може не відповідати. І так далі.

– Ти забув про ліцензію на вбивство, – сказав Мьоллер. – І суперавтомобіль.

– Насправді я нічого не вигадав, – відповів Харрі. – Мейрик уже переговорив з начальником поліції.

– Начальником поліції?

– Так точно. Повідомлення про це вам надішлють сьогодні електронною поштою. Справі про вбивство Браннхьоуґа з цієї миті надано пріоритетного значення, і начальник поліції хоче, аби ніщо не залишилося без уваги. Працюватимемо, як у ФБР – кількома слідчими групами, великими і малими, чиї функції частенько перекриваються. Це потрібно, щоб уникнути одностороннього підходу, який нерідко виникає під час розслідування великих справ. Ви ж про це читали?

– Ні.

– Штука в тому, що хоча доводиться дублювати деякі функції і виконувати одну й ту саму роботу в кількох слідчих групах, результативність у багато разів зростає через те, що у людей різні підходи і точки зору.

– Дякую, – відгукнувся Мьоллер. – І що з усього цього виходить? Навіщо ти прийшов сюди?

– Я ж сказав, що можу з потреби…

– …просити допомоги в інших відділів. Це я вже чув. Давай викладай, Харрі.

Харрі кивнув на Халворсена. Той з безпорадним виглядом посміхнувся начальникові. Мьоллер застогнав:

– Май совість, Харрі! Ти ж знаєш, що з особовим складом у нас у відділі тісно.

– Обіцяю повернути його у доброму стані.

– Ні, я сказав!

Харрі промовчав. Деякий час він сидів, розминаючи пальці і роздивляючись репродукцію картини Кіттельсена «Замок чудес», що висіла над книжковою полицею.

– Коли ти його мені повернеш?

– Щойно справу буде закрито.

– Щойно… Так я можу сказати тобі, Харрі. А не навпаки.

Харрі знизав плечима:

– Вибачте, шефе.