Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

ЕПІЗОД 25

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 8 червня 1944 року

Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.

Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.

– Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.

Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.

– А ти що, знаєш, коли хто чергує? – пошепки спитала вона.

Він посміхнувся.

– Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.

– І коли ж?

– Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.

Вона тихо розсміялася.

– А ти не знаєш, що тебе виписують?

Він здивовано подивився на неї.

– Тебе посилають до Угорщини, – прошепотіла вона. – У Третю танкову дивізію.

– Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.

– Я знаю.

– А навіщо мені до Угорщини, я…

– Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

– Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

– Це не моя війна, – сказав він, зціпивши зуби.

– І це я знаю, – прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

– Що ти там робиш? – запитав він.

– Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

– Часу?

– Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

– Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

– І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях – у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, – не його війна.

– Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, – сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. – Але ми не маємо такої розкоші, як час. – Вона стискала його руку. – За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.

– Твій учитель?

– Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.

– Як це «прихистить»?

– Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?

– Що? Я…

У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.

– Так, він зі мною.

– Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.

Він глибоко вдихнув:

– Але чому Париж?

– Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…

– Ні. – Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. – Ні, – повторив він пошепки. – Це просто нерозумно.

– Але… – У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.

– Краще поїхати у військовій формі, – продовжував він. – Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.

Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.

– І ще дещо, – сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.

– Що?

– Ти мене кохаєш?

– Так.

– Добре, – сказав він, надягаючи куртку.

ЕПІЗОД 26

СБП, поліцейська дільниця, 21 лютого 2000 року

Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, – фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу. Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.

– Е, даруйте, що змусив чекати, Холе. Не треба вставати.

Це був Мейрик. Уставати Харрі й не збирався.

– Ну, – сказав Мейрик, усівшись за стіл. – Як минув перший тиждень на новому місці?

Мейрик сидів прямо і так старанно щирив свої великі жовті зуби, ніби йому вже давно не доводилося посміхатися.

– Дуже нудно, – відповів Харрі.

– Он як? – Мейрик був здивований. – Невже все так погано?

– Ну, кава у вас тут краща, ніж у нас унизу.

– Тобто у відділі вбивств?

– Перепрошую, – похопився Харрі. – Ніяк не звикну, що тепер «ми» – це СБП.

– Так, так, просто крихту терпіння. Це стосується як першого, так і другого. Чи не так, Холе?

Харрі кивнув. Навіщо битися з вітряками? У всякому разі, в перший місяць на новій посаді. Як він і сподівався, йому дістався кабінет аж у кінці коридору, тож він майже не бачив, чим займаються інші. Його робота полягала в тому, щоб читати рапорти з регіональних відділень СБП і приймати нехитрі рішення – посилати їх далі по інстанції чи ні. А інструкція Мейрика це визначала просто: якщо це не повна маячня, документ потрібно передавати далі. Інакше кажучи, Харрі отримав посаду фільтра. На цьому тижні надійшло три рапорти. Він намагався читати їх як можна повільніше, але все одно неможливо розтягувати цю бредню нескінченно. Один рапорт був з Тронхейма, в ньому йшлося про нове підслуховуюче обладнання, з яким ніхто не вміє поводитися після того, як звільнився фахівець із прослушки. Харрі пропустив його далі по інстанції. В іншому йшлося про німецького підприємця в Бергені, з якого офіційно зняли всі підозри після того, як він реалізував партію карнизів, заради чого, за його твердженнями, і приїхав. Харрі пропустив далі й його. Третій рапорт надійшов зі Східної Норвегії, з поліцейської дільниці в Шиєні. Ще надійшло кілька скарг від туристів із Сільяна, які минулими вихідними чули постріли. Оскільки мисливський сезон ще не розпочався, поліція почала розслідування і виявила в лісі стріляні гільзи невідомого типу. Гільзи направили на експертизу в КРИПОС[34]34
  КРИПОС – Центральне управління кримінальної поліції.


[Закрыть], і там їх визначили як патронні гільзи для гвинтівки Меркліна, дуже рідкісної тепер зброї.

Харрі пустив і цей рапорт далі по інстанції, але спочатку зняв копію для себе.

– Та взагалі поговорити я мав намір про одну листівку, яка потрапила до нас у руки, – вів далі тим часом Мейрик. – Неонацисти планують влаштувати погром у мечетях тут, в Осло, на сімнадцяте травня[35]35
  17 травня – День Конституції Норвегії, головне свято в країні, традиційним елементом якого є дитяча хода під вікнами Королівського палацу


[Закрыть]. Цього року на сімнадцяте травня припадає якесь там мусульманське свято, і деякі батьки-іммігранти не пускають дітей на дитячу ходу, тому що їм треба йти в мечеть.

– Ід.

– Що-що?

– Ід аль-адха. Свято. Щось подібне до мусульманського святвечора.

– То ти мусульманин?

– Ні. Але торік я був на святі в сусіда. Вони пакистанці. Вони подумали, що мені, напевно, нудно буде святкувати ід самому.

– Справді? Гм… – Мейрик начепив свої окуляри-хамелеони. – Ось ця листівка. Вони пишуть, що сімнадцятого неприпустимо відзначати що-небудь, окрім Дня Конституції. І що «чорних» розвелося неміряно, але вони ухиляються від обов’язку кожного норвезького громадянина…

– …горлопанити гучне «ура Норвегії», проходячи вулицями, – додав Харрі, дістаючи пачку сигарет. Він помітив попільничку на книжковій шафі, і Мейрик кивнув у відповідь на його запитальний погляд. Харрі подумав, затягнувся і спробував уявити собі, як кровоносні судини легенів жадібно всотують нікотин. Життя скорочувалося, і думка про те, що він ніколи не кине курити, сповнювала його дивною веселістю. Може, наплювати на попередження на упаковці – не найбільш екстравагантна витівка, але принаймні він може її собі дозволити.

– Спробуй що-небудь дізнатися, – сказав Мейрик.

– Чудово. Але попереджаю: я погано тримаю себе в руках, коли маю справу з цими бритоголовими.

– Хе-хе. – Мейрик знову вищирив свої великі жовті зуби, і Харрі нарешті зрозумів, кого він йому нагадує: коня у костюмі. – Хе-хе.

– І ще дещо, – додав Харрі. – Це стосується доповіді про гільзи, які знайшли в Сільяні. Від гвинтівки Меркліна.

– Я, здається, щось чув про це, ну-ну?

– Я тут сам навів довідки.

– Справді?

Харрі відчув байдужість, з якою це було сказано.

– Я перевірив списки зброї за останній рік. Про гвинтівки Меркліна в Норвегії там нічого не зазначено.

– І не дивно. Цей список взагалі-то вже перевірили в СБП, після того як ти відправив рапорт по інстанції, Холе. Це не твоя робота.

– Може, й ні. Просто добре б тому, хто цим тепер займається, зробити запит щодо відомостей про контрабанду зброї через Інтерпол.

– Інтерпол? Навіщо він нам?

– Такі гвинтівки не імпортуються до Норвегії. Отже, ця потрапила сюди контрабандно.

Харрі дістав з нагрудної кишені роздруківку.

– Ось список замовлень, який Інтерпол виявив під час облави в одного торговця зброєю з Йоханнесбурґа в листопаді. Ось. Гвинтівка Меркліна. І місце призначення: Осло.

– Гм. Звідки це в тебе?

– З сайта Інтерполу в Інтернеті. Доступного всім у СБП, хто цим цікавиться.

– Он як? – Мейрик секунду дивився на Харрі, а потім почав вивчати роздруківку. – Це добре й здорово, але контрабанда зброї – це не наша справа, Холе. Якби ти знав, скільки незаконних стволів щороку конфіскує відділ зброї…

– Шістсот одинадцять, – сказав Харрі.

– Шістсот одинадцять?

– За минулий рік. І це лише в окрузі Осло. Дві третини відбирають у злочинців – в основному малокаліберна стрілецька зброя, пневматичні гвинтівки та обрізи. В середньому конфіскується по одному стволу на день. У дев’яностих це число зросло майже вдвічі.

– Чудово. Тоді ти розумієш, що ми в СБП не можемо займатися незареєстрованою гвинтівкою десь у фюльке Бускеруд.

Голос у Мейрика був неприродно спокійний.

Харрі випустив з рота хмарку диму і поглядом провів її до стелі.

– Сільян – у фюльке Телемарк.

Мейрик зціпив зуби.

– Холе, ти телефонував до Митної служби?

– Ні.

Мейрик подивився на наручний годинник – грубу, неоковирну сталеву штуковину, якої, гадав Харрі, шеф удостоївся за довгу і добросовісну службу.

– Тоді я раджу тобі це зробити. Це їхня справа. А зараз у мене є далеко важливіші…

– Мейрику, а вам відомо, що таке гвинтівка Меркліна?

Харрі побачив, як начальник СБП зарухав бровами вгору-вниз, ніби дивуючись, що розмова досі триває. І навіть відчув рух повітря, як від вітряного млина.

– Це все одно не моя справа, Холе. Зв’яжися з…

І тільки зараз Курт Мейрик, здається, згадав, що він – єдиний начальник над Холе.

– Гвинтівка Меркліна, – вів далі Харрі, – це німецька напівавтоматична мисливська рушниця, яка патронами калібру шістнадцять міліметрів б’є сильніше, ніж будь-яка інша гвинтівка. Вона розрахована на полювання на великого звіра, як, наприклад, буйвіл або слон. Першу гвинтівку виготовили в сімдесятому році, але відтоді було випущено тільки близько трьохсот одиниць, перш ніж німецькі власті заборонили продаж гвинтівки в сімдесят третьому. Причина була в тому, що ця гвинтівка – за умови незначного доопрацювання – разом з мерклінівським оптичним прицілом перетворюється на справжнє знаряддя вбивства і вже до сімдесят третього встигла стати улюбленою зброєю для вчинення замахів. Із цих трьохсот рушниць щонайменше сто потрапили до рук найманих убивць і терористичних організацій, таких як «Баадер-Майнхоф» та «Червоні бригади».

– Гм. Кажеш, сто? – Мейрик простягнув роздруківку назад Харрі. – Тобто дві третини власників використали гвинтівки за їх прямим призначенням. Для полювання.

– Це не та зброя, з якою ходять на лося чи ще на когось у Норвегії, Мейрику.

– Справді? А чом би й ні?

Цікаво, чому Мейрик усе ще опирається, замість того щоб запропонувати йому почати розслідування. І навіщо йому самому це так потрібно. Може, й немає ніякої особливої причини. Може, він просто ставав старим буркотуном. Усе одно зараз Мейрик більше скидається на няньку, якій добре платять і яка боїться, щоб її підопічний гівнюк не вшелепався в яку-небудь халепу. Харрі задумливо дивився на довгий стержень сигаретного попелу, що хилився до килима.

– По-перше, полювання не входить до улюблених занять норвезьких мільйонерів. Мерклінівська гвинтівка разом з прицілом коштує близько ста п’ятдесяти тисяч німецьких марок, тобто майже як новий «Мерседес». А кожен патрон коштує дев’яносто марок. А по-друге, лось, убитий шістнадцятиміліметровою кулею, має такий вигляд, ніби його переїхав потяг. Досить паскудний вигляд.

– Хе-хе. – Здається, Мейрик вирішив змінити тактику. Тепер він ‘відкинувся на спинку крісла, сплів пальці рук на блискучій маківці, ніби показуючи, що він зовсім не проти, аби Холе його трохи розважив. Харрі підвівся, дотягся до попільнички, узяв її і знову сів.

– Звичайно, може бути, що стріляв який-небудь недоумкуватий колекціонер зброї, щоб просто перевірити нову гвинтівку, а потім почепити її під скло у себе на віллі й ніколи більше не використовувати. Та чи варто виходити з цього?

Мейрик похитав головою з боку в бік:

– Отже, ти пропонуєш виходити з того, що просто зараз по Норвегії розгулює професійний убивця?

Харрі похитав головою:

– Я просто пропоную дозволити мені проїхатися до Шієна і оглянути те місце. До того ж я сумніваюся, що там працював професіонал.

– Он як?

– Професіонали зазвичай прибирають за собою. А залишити стріляні гільзи – те саме що залишити візитну картку. Але якщо ця гвинтівка у непрофесіонала, тоді все значно спрощується.

Мейрик кілька разів щось промимрив і нарешті здався, кивнувши:

– Гаразд. І тримай мене в курсі з приводу наших неонацистів.

Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».

ЕПІЗОД 27

Лінц, 9 червня 1944 року

Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила – лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.

– Ви добре тут усе затемнили в Австрії, – сказав він. – Не видно ані вогника.

Вона зітхнула:

– Ми добре зробили те, що нам сказали.

Вона поглянула на годинник. Скоро друга.

– Наступний – Зальцбурґ, – сказала вона. – Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…

– Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.

Він нахилився до неї й потис її руку.

– Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.

Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.

– Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?

– Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.

– А навіщо такий поспіх?

– Ну, щоб краще контролювати ситуацію – і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?

– Так, розумію, – відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.

– Не говорімо більше про Брокхарда, – сказала вона. – Краще розкажи що-небудь.

Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.

– Що ти хочеш почути?

– Що завгодно.

Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.

Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей – про втрачені долі і безглузду смерть.

Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.

– Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, – говорив Урія. – Так гарно я співав того вечора.

– Правда? – сміючись, запитала вона.

– Краще, ніж в оперному театрі.

– Все ти брешеш.

Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:

 
Відблиски вогнища – сядь коло нього,
подих гарячий відчуй на плечі.
В полум’ї цьому – жага перемоги,
вірність обов’язку вдень і вночі.
В іскрах яскравих відбились навіки
пам’ять землі, її щастя і біль,
праця тяжка, дні суворі без ліку,
віддані впертій страшній боротьбі.

Прадідів битви за нашу свободу,
лицарська смерть у нерівнім бою,
славні обличчя героїв народу,
що захищали країну свою.
Знали звитяжці єдину лиш долю —
працю невтомну у царстві снігів,
що гартувала їх силу і волю —
в чеснім борінні за землю батьків.

Так пломеніють для кожного серця
в сагах священних далеких віків
горді наймення шляхетних норвежців,
подвиг моїх і твоїх земляків.
Ймення того, хто здійняв переможна
жовто-червоне знамено до зір,
нам забувати з тобою не можна.
Це – Відкун Квіслінґ – смільчак-поводир.
 

А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.

Так-так, так-так, так-так.

Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.

Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.

Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього – він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.

Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.

– Спи, – сказав він, ніби у відповідь на її думки.

– Гаразд. – їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.

– Га?

Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.

– Будь ласка, квитки.

– А, – тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.

– Їдете до Парижа? – запитав він. – Разом?

– Так, – відповів Урія.

Контролер – літній чоловік – уважно подивився на них.

– Ви не австрієць, як я чую.

– Ні, норвежець.

– А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

– Так, дякую. Це правда.

– І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

– Так, я був на Східному фронті. На півночі.

– Невже? І де ж на півночі?

– Під Ленінградом.

– Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

– Подругою.

– Так, саме з подругою. За звільнювальними?

– Так.

Контролер пробив квитки.

– З Відня? – запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

– Я бачу, ви католичка. – Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. – Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

– Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

– Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

– Так-так. У католицькому шпиталі?

– Так. Шпиталь Рудо…

– Так, – обірвала його Хелена. – Католицький шпиталь.

– Гм.

«Чому він не йде геть?» – подумала Хелена.

Контролер знову відкашлявся.

– Щось іще? – нарешті спитав його Урія.

– Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?

– Документи? – перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.

– Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.

– Ну звісно ж, у нас є з собою документи, – відповіла вона. – Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?

– Ні-ні, що ви, – поспішно сказав контролер. – Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… – він кинув швидкий погляд на норвежця, – затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.

– Ви жартуєте?

– На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.

Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.

– Отже, перша перевірка буде тоді? – запитав нарешті Урія. – Після Зальцбурга?

Контролер кивнув.

– Дякую, – сказав Урія.

Контролер відкашлявся:

– У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.

– Мої співчуття.

– Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?

Він узяв під козирок і пішов далі.

Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.

– Ну чому я така дурепа! – схлипувала вона.

– Ну, ну. – Він обійняв її за плечі. – Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.

– А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…

– Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.

Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.

– До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, – сказав він. – Я маю на увазі: я і сестра Хелена – в Парижі? – Вона відчула, що зараз він посміхається. – Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.

Вона підвела мокре від сліз обличчя.

– Поцілуй мене, Уріє.