Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 86

Палацовий парк, 14 травня 2000 року

Неділя, люди не кваплячись прогулювалися, і старий разом з ними йшов Палацовим парком. Він зупинився перед караульним приміщенням. Дерева були ясно-зелені – його улюблений колір! Як усе близько! Але високий дуб посеред парку ніколи не стане зеленішим, ніж зараз. Різницю було видно вже тепер. Незабаром після того, як дерево прокинулося від зимового спання, цілющий сік почав розливатися по стовбуру, наповнюючи отрутою всі артерії дерева. Зараз отрута вже дійшла до кожного листочка, і за тиждень-другий вони зачахнуть, пожовкнуть, обпадуть, і під кінець – дерево помре.

Вони поки нічого не знають. Нічого. Спочатку Бернт Браннхьоуґ до його плану не входив. Старий розумів, що це вбивство збило поліцію з пантелику. Інтерв’ю Браннхьоуґа виявилося просто забавним збігом. Старий сміявся, коли читав його. Господи, він навіть був згоден з Браннхьоуґом – переможених потрібно ставити до стінки, це закон війни.

А як же інші сліди, які він їм залишив? Невже навіть страту біля фортеці Акерсхус вони не змогли пов’язати з великою зрадою? Невже, щоб вони зрозуміли, треба, аби наступного разу вистрелила гармата на фортечному валу?

Старий притулився до дерева. Береза. Як у Нурдала Ґріґа, коли він пише про те, як уряд і король тікають до Англії. «А над ними бомбовози ворожі». Від цього вірша старого нудило. У ньому зрадницький вчинок короля зображався як благородний відступ, ніби покинути свій народ у тяжку хвилину – благородно. А в Лондоні, у цілковитій безпеці, король, як і всі ці «їхні величності в екзилії», займався лише тим, що на званих обідах провадив світські розмови з панянками і розповідав, як він сподівається одного дня повернутися до свого маленького королівства. А коли все було скінчено і Норвегія зустрічала корабель, яким повертався спадкоємець, люди на пристані кричали до хрипоти, намагаючись перекричати ганьбу, свою і свого короля. Старий заплющив очі, не в змозі дивитись на сонці.

Крик командира, карбований крок, стук прикладів об рінь. Зміна варти.

ЕПІЗОД 87

Відень, 14 травня 2000 року

– То ви не знали? – запитала Хелена Майер.

Вона похитала головою, і Фріц дістав телефон, аби подзвонити до поліцейського архіву.

– Ми розберемося з цим убивством, – пошепки сказав він. Харрі не сумнівався.

– Значить, поліція вирішила, що Гюдбранн Юхансен убив власного лікаря? – запитав Харрі господиню.

– Так. Крістофер Брокхард жив сам в одній з квартир при лікарні. Поліція сказала, що Юхансен розбив скло вхідних дверей і вбив Брокхарда, коли той спав.

– І як…

Пані Майєр картинно провела пальцем по горлу.

– Я сама це потім бачила, – сказала вона. Можна було подумати, що це справа рук хірурга – до того вправно розрізано.

– Гм. А чому поліція вирішила, що винен Юхансен?

Старенька розсміялася:

– Зараз розкажу. Юхансен запитував у вахтера, в якій квартирі живе Брокхард, і сторож тієї ночі бачив, як біля воріт зупинилась машина, Юхансен вийшов з неї і увійшов до будівлі. Потім він вибіг з будинку, вскочив у машину і поїхав у бік Відня. Наступного дня його ніде не було, ніхто не знав, де він. Знали лише, що був наказ про переведення його в Осло через три дні. Там він повинен був служити в поліції. Але там він так і не з’явився.

– А не пам’ятаєте, окрім свідчення вахтера, у поліції були докази?

– Ще б не пам’ятати! Скільки років ми згадували це вбивство! Кров на склі була його групи. Потім поліція знайшла в спальні Брокхарда ті самі відбитки пальців, що й на нічному столику та лікарняному ліжку Урії. До того ж був ясний мотив злочину…

– Невже?

– Так. Гюдбранн з Хеленою кохали одне одного. Але вона мала дістатися Крістоферу.

– Вони були заручені?

– Ні, ні. Але Крістофер просто вмирав за Хеленою – це всі знали. Хелена була з багатої сім’ї, – вони розорилися, коли її батька посадили до в’язниці, і вигідне заміжжя допомогло б Хелені та її матері поправити справи. Та ви ж знаєте: у кожної дівчини є перед родиною певні зобов’язання. Принаймні, у Хелени були.

– Ви не знаєте, Хелена Ланґ ще жива?

– Будь ласка, скуштуйте штрудель, – перебила його старенька.

Харрі відкусив чималий шматок, прожував його і схвально кивнув господині.

– Не знаю, – відповіла пані Майєр. – Коли довідалися, що в ніч убивства вона була з Юхансеном, на неї теж завели справу, але нічого не знайшли. Вона звільнилася зі шпиталю, переїхала до Відня, відкрила там ательє і шила одяг. Так, вона була сильною і діяльною жінкою. Іноді ми з нею зустрічались на вулиці. Але десь у середині п’ятдесятих вона продала ательє, і після того я про неї нічого не чула. Кажуть, вона виїхала за кордон. Але я знаю, кого вам треба запитати. Якщо, звичайно, вона ще жива. Беатрісу Хофман – вона була служницею в Ланґів. Після того вбивства Ланґам довелося її звільнити, деякий час вона працювала в нашому шпиталі.

Фріц знову дістав телефон.

У шибку з несамовитим дзижчанням билася муха. Її мікроскопічний розум, не здатний осягти більшого, змушував її без кінця битися об скло.

– А штрудель?..

– Іншим разом, пані Майєр, зараз у нас мало часу.

– Чому? – здивувалася господиня. – Це все сталося півстоліття тому і нікуди від вас не втече.

– Ну… – Харрі поглянув на чорну муху за мереживними занавісками.

Дорогою до дільниці Фріцу подзвонили, і він тут же розвернув автомобіль і поїхав назад. Таке порушення правил викликало обурення навколишніх водіїв.

– Беатріса Хофман ще жива, – сказав Фріц, додаючи газу на перехресті. – Вона зараз у притулку для старих по Мауербахпітрасе. Це у Віденському лісі.

Двигун «БМВ» радісно вискнув. За вікном кам’яні будинки змінилися фахверковими, ті – старими трактирами і – листяним лісом. Промені призахідного сонця вигравали в листі буків і каштанів, створюючи відчуття казки.

Доглядальниця повела їх великим парком.

Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.

– Мені дев'яносто років, – тремтячим голосом сказала вона. – І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.

– Вона мешкати? – Харрі не говорив німецькою зі школи. – Знаєте ви, де вона?

– Що він каже? – запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.

Фріц пояснив їй.

– Так, – сказала вона. – Я знаю, де Хелена. Вона – там, угорі.

Стара вказала пальцем на крону дерева.

Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:

– У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, – як мовиться, на очі навертаються сльози.

– Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? – запитав Харрі.

– Урію. Я бачила його лише раз, – відповіла Беатріса. – Красивий і дуже милий молодий чоловік. Шкода, що хворий. Хто б міг подумати, що такий ввічливий і добрий хлопчик може вбити? Вони з Хеленою дуже кохали одне одного. Бідолашна, вона так і не знайшла його. І поліція його не знайшла. І хоча Хелену ні в чому не звинувачували, Андре Брокхард зробив усе, щоб її вигнали з лікарні. Вона переїхала до міста і стала працювати в архієпископа, – безкоштовно допомагати йому. Але потім родині знадобилися гроші, і вона почала свою справу. Відкрила швацьку майстерню. Через два роки у неї вже працювало чотирнадцять швачок. Її батько вийшов з в’язниці, але роботу знайти не зміг – через той скандал з євреями-банкірами. Фрау Ланґ більше за всіх переживала за родину. Вона хворіла, довго, і в п’ятдесят третьому померла. У тому ж році, восени, гер Ланґ розбився на машині. У п’ятдесят п’ятому Хелена продала свою майстерню і, ні слова нікому не сказавши, виїхала за кордон. Я запам’ятала, це було п’ятнадцятого травня, у День визволення.

Помітивши на обличчі Харрі здивування, Фріц пояснив:

– У Австрії все трохи інакше. У нас святкують не день гітлерівської капітуляції, а виведення з країни військ союзників.

Беатріса розповідала, як їй стало відомо про смерть Хелени Ланґ:

– Двадцять років – навіть більше – ми від неї вісточки не отримували. І тут приходить мені лист з Парижа. Вона писала, що відпочиває там з чоловіком і дочкою. Я так зрозуміла, це була її остання поїздка. Вона не писала ні про те, де живе, ні про те, за кого вийшла заміж, ні про те, на що хворіє. Писала лише, що недовго їй залишилося. Та просила свічку за неї поставити в соборі Святого Стефана. Вона була не така, як всі, наша Хелена. Було їй сім років, коли вона зайшла до мене на кухню, подивилась на мене серйозними очима і сказала, що Бог створив людину для кохання.

По зморшкуватій щоці стекла сльозина.

– Ніколи цього не забуду Сім років. Гадаю, вона вже тоді вирішила, як проживе життя. І хоча життя виявилося зовсім не таким, яким вона думала, і труднощів різних на її долю випало чимало, я певна – усе своє життя вона свято вірила, що Бог створив людину для кохання. Ось яка вона була.

– У вас залишився цей лист?

Беатріса утерла сльозу і кивнула.

– У мене в кімнаті. Дайте мені ще трохи посидіти, позгадувати, і підемо. До речі, вночі сьогодні буде жарко.

Вони сиділи і мовчки слухали шепіт вітру в кронах дерев і пісні птахів сонцю, яке сідало за гору Софієнальпе. Кожен думав про померлих близьких йому людей. У променях світла під деревами мерехтіла мошка. Харрі помітив пташку – він ладний був закластися на що завгодно, що це мухоловка: він бачив її на малюнку у визначнику. Йому згадалася Елен.

– Ходімо, – сказала Беатріса.

Її кімната була маленькою і простенькою, зате світлою і затишною. Над ліжком висіло безліч фотографій. Беатріса висунула шухляду з комода і почала порпатися в паперах.

– У мене тут все по порядку лежить, я зараз знайду, – сказала вона. Певна річ, подумав Харрі.

Тут він побачив фотографію в срібній рамці.

– Ось цей лист, – сказала Беатріса.

Харрі не відповідав. Він дивився на фотографію і не відповідав, доки не почув голос Беатріси прямо за спиною.

– Хелена на цій фотокартці – медсестра у шпиталі. Вона була красуня, правда?

– Правда, – відгукнувся Харрі. – Здається, я десь її бачив.

– Ще б пак, – відповіла Беатріса. – Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах.

Ніч і справді видалася жарка. Жарка і задушлива. Харрі перевертався у ліжку, скинув на підлогу ковдру, зім’яв простирадло, але все ніяк не міг заснути – діймали думки. У якусь мить він захотів випити, але згадав, що ключ від міні-бару він відчепив і залишив унизу, у адміністратора. Він почув голоси в коридорі, хтось узявся за ручку дверей. Харрі повернувся в ліжку. Ніхто не увійшов. Тепер голоси були всередині. Харрі відчув гаряче дихання на своїй шкірі. Почув тріск роздертої матерії. Але, розплющивши очі і побачивши спалахи світла, зрозумів, що це блискавка.

Грім ударив знову, він гримів, ніби далекі вибухи – то в одній частині міста, то в іншій. Харрі знову заснув. Він цілував її, знімав з неї нічну сорочку, відчував її білу шкіру – пітну, тремтячу від холоду і страху. Він обіймав її, довго, довго, доки вона зігрілась і розцвіла в його обіймах, як квітка, яку знімали на камеру всю весну, а потім прокрутили плівку за кілька секунд.

Харрі продовжував цілувати її, її шию, її руки, живіт. Не жадібно, не похітливо, але обережно, утішливо-ніжно, наче боячись, що будь-якої миті йому доведеться піти. І коли вона, повагавшись, пішла за ним, вирішивши, що там безпечніше, він пішов далі, доки вони прийшли до того місця, якого не знав він сам. І коли він обернувся, було надто пізно. Вона кинулася в його обійми, проклинаючи його, і благаючи його, і розриваючи його на шматки своїми сильними руками.

Харрі прокинувся від звуку власного дихання, перекинувся на інший бік – чи справді він сам у ліжку. Потім усе знову поринуло у чорторий мороку, грому і снів. Харрі прокинувся посеред ночі – у вікно тарабанив дощ. Він підійшов до вікна і поглянув униз. Вулицями бігла вода, чийсь безпритульний капелюх плив за течією.

Нарешті його розбудив телефонний дзвінок. Був ранок. Вулиці вже встигли висохнути.

Харрі поглянув на годинник на нічному столику. До літака «Відень – Осло» залишалося дві години.

ЕПІЗОД 88

Вулиця Тересес-ґате, 15 травня 2000 року

Жовті стіни кабінету лікаря Столе Еуне були всуціль обвішані картинами Еукруста і полицями з літературою з психології.

– Сідайте, Харрі, – сказав лікар Еуне. – Хочете – в крісло, хочете – на диван.

Стандартна формула для того, щоб почати розмову, і Харрі у відповідь злегка посміхався куточком рота, ніби кажучи: «Забавно, але ми це вже чули». Коли Харрі дзвонив з аеропорту в Ґардермуєні, Еуне відповів, що, звичайно, з радістю прийме його, але коротко, бо сьогодні він має відкривати в Хамарі семінар психологів.

– Тема: «Проблеми діагностики алкоголізму», – сказав Еуне. – Ваше ім’я назване не буде.

– Тому ви так причепурилися? – запитав Харрі.

– Одяг може сказати про нас більше, ніж усе решта. – Еуне провів рукою по відлозі піджака. – Твідовий одяг говорить про мужність і впевненість у собі.

– А краватка-метелик? – поцікавився Харрі, витягуючи блокнот і ручку.

– Зухвалість розуму. Серйозність з нальотом самоіронії, якщо хочете. Більше, ніж потрібно, щоб сподобатись керівництву і підлеглим.

Еуне склав руки на животі і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.

– Краще розкажіть мені про роздвоєння особистості, – сказав Харрі. – Про шизофренію.

Еуне незадоволено скривився:

– За п’ять хвилин?

– Значить, розкажіть найважливіше.

– Ну, по-перше, ви назвали роздвоєння особистості шизофренією – це загальна вкорінена помилка. Слово «шизофренія» позначає низку різних душевних розладів і не має нічого спільного з роздвоєнням особистості. Звичайно, само слово «схізис» грецькою означає «розщеплення», але лікар Ейґен Блейлер[53]53
  Блейлер Ейген (1857–1939) – швейцарський психіатр, у своїй праці увів термін «шизофренія».


[Закрыть] мав на увазі розщеплення психічних процесів мозку. І якщо…

Харрі показав на годинник.

– Розумію, – сказав Еуне. – Роздвоєння особистості, про яке ви говорите, інакше називається СРО – синдром розщеплення особистості. Тобто в одній людині співіснують дві особистості, і виявляються вони по черзі. Як в історії про лікаря Джекіла і містера Хайда.

– Значить, співіснують?

– Так. Але це буває рідко, набагато рідше, ніж у голлівудських фільмах. За двадцять років, що я працюю психологом, мені жодного разу не пощастило спостерігати випадок СРО. Але все одно певне уявлення я про них маю.

– І що ж це таке?

– СРО практично завжди буває пов’язане з утратою пам’яті. Тобто одна особистість хворого може прокинутися наранок з похміллям, не підозрюючи про те, що інша особистість учора ввечері напилася. І взагалі, перша особистість може бути непитущою, а друга – алкоголіком.

– Ну не в буквальному ж розумінні?

– У щонайбуквальнішому.

– Але ж алкоголізм – це фізичне захворювання.

– Так, і саме це в СРО найбільш пречудове. Я читав про одного пацієнта із СРО, одна особистість якого була завзятим курцем, а друга сигарети в рот не брала. І коли прокидалася його перша особистість, кров’яний тиск ставав на двадцять відсотків вищим. А про жінок із СРО я читав, що у них частіше бувають менструації, позаяк у кожної особистості свій цикл.

– Виходить, такі люди міняють свій стан фізично?

– Якоюсь мірою – так. Історія про Джекіла і Хайда недалека від істини, і в неї можна було б навіть повірити. Лікар Ошерсон описує випадок, коли одна особистість людини була гетеросексуальна, а друга – гомосексуальна.

– І ці особистості можуть мати різні голоси?

– Так, саме за відмінностями в голосі найлегше визначити, коли відбувається зміна особистості.

– А голоси можуть відрізнятися настільки, що навіть людина, добре знайома з хворим, не впізнає його іншого голосу? Наприклад; по телефону.

– Так, якщо цей знайомий не знає про іншу особистість. А якщо хтось погано знайомий з хворим, то може не впізнати його, навіть перебуваючи з ним в одній кімнаті, – до того змінюються міміка й жести.

– Ви вважаєте, що родичі хворого можуть не знати про розщеплення особистості?

– Так. Частота, з якою змінюються особистості, індивідуальна. А деякі до того ж можуть самі управляти цією зміною.

– Але в такому разі ці особистості повинні знати про існування одна одної?

– Авжеж. І в цьому теж немає нічого незвичайного. І, як і в романі про Джекіла й Хайда, між цими особистостями може точитися відчайдушна боротьба, тому що в них різні цілі, різні уявлення про мораль, різне ставлення до одних і тих самих людей тощо.

– І людина починає писати чужим почерком, вірно?

– Чому чужим? Харрі, скажіть, хіба протягом дня ви – один і той самий? Ні. Коли ви повертаєтеся додому з роботи, у вас відбувається безліч непомітних змін: у голосі, жестах, іншому. Дивно, що ви назвали саме почерк. У мене є книга – коли-небудь дам вам її погортати, коли буде час, – у ній є фотографія листа, який написав пацієнт з розщепленням особистості. У нього було сімнадцять різних почерків.

Харрі занотував до свого блокнота деякі опорні слова.

– Різні менструальні цикли, різні почерки – цікава хвороба, – пробурмотів він.

– От бачите, Харрі. Маю надію, що я чимось вам допоміг, а зараз вибачте – мушу бігти.

Еуне викликав таксі, і вони з Харрі разом вийшли на вулицю. Еуне запитав, які в Харрі плани на сімнадцяте травня.

– Ми з дружиною хочемо зранку запросити друзів, – пояснив лікар. – Будемо щиро раді, якщо ви прийдете до нас.

– Дякую, звичайно, але неонацисти збираються «розібратися» з мусульманами, які сімнадцятого святкуватимуть ід, і мене призначили керувати охороною мечеті в Ґрьонланні, – відповів Харрі, якого втішило й водночас збентежило таке несподіване запрошення. – Нас завжди запрягають у свята.

– Ну, ви могли б зайти до нас зовсім ненадовго. Адже в інших наших гостей так само є якісь плани на завтра.

– Спасибі. Я постараюся і, якщо зможу, зателефоную вам. А хто ваші друзі?

Еуне ще раз поправив краватку.

– Подібні до вас, – відповів він. – Але в дружини є й пристойні знайомі.

У цю мить під’їхало таксі. Харрі відчинив лікарю дверцята, Еуне сів у машину, але перед тим, як таксі рушило, Харрі раптом спитав:

– А чому у людини з’являється СРО?

Еуне уважно подивився на Харрі:

– Навіщо це вам?

– Точно не знаю. Але це може бути важливо.

– Гаразд. У більшої частини хворих на СРО в дитинстві трапилася травмуюча для їхньої психіки ситуація. Хоча душевну травму вони могли дістати й пізніше. Люди створюють собі іншу особистість, щоб утекти від проблем.

– Про які душевні травми можна говорити, якщо йдеться про дорослу людину?

– Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.

– Як, наприклад, вояк на війні?

– Так, така травма цілком можлива у вояків.

– Або в партизанів.

Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.

– У «Скотсман», – сказав Халворсен.

– Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? – невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.

Халворсен знизав плечима:

– А є інші пропозиції?

– Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.

– Я над цим подумаю.

Харрі плюхнувся в крісло.

– Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.

– Його неможливо полагодити, – пробурчав Харрі.

– Пардон. Як там з Віднем?

– Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.

– Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.

– Це кафе через дорогу від «Скрьодера», – зауважив Харрі.

– І що з того?

– Так, до відома. А що Вебер?

– У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.

– У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, – сказав Харрі.

– Вебер каже те саме.

– Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?

– А як же. Можливо – зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць – мільйон.

– Це не просто травинки. Це сіно.

– Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно – та сама суха трава. Не варто ворушити.

– Чорт, – буркнув Харрі й поглянув у вікно.

– То що там з Віднем?

– Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?

– Що?

– Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…

– Ні! – відповів Халворсен. – Я не збираюся варити для тебе каву.

– Спробуй. – Харрі підвівся. – Скоро буду. За дві годинки.

– Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?

Харрі похитав головою:

– На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.

Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави – такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.

На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу – йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.

Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.

Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:

– Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.

Він узяв кавоварку.

– Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, – сказав Харрі. – В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.

– Ну от. – Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. – Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.

– А що ви можете розповісти про Евена Юля?

– Багато що. Якщо треба.

– Так. Треба.

Фьоуке підвів кущасту брову.

– Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?

– Я взагалі ні в чому не впевнений.

Фьоуке в задумі подув на каву.

– Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав – Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.

– Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?

– Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… – Фьоуке поморщився. – Ходімо прогуляємося, – запропонував він. – Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.

Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.

– Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, – сказав Фьоуке. – Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.

– Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?

– Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.

– Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?

Фьоуке уважно подивився на Харрі:

– Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?

– Поки що це тільки припущення, – відповів Харрі.

– Так, я часто розповідав про Даніеля, – сказав Фьоуке. – Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий – такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.

– Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?

– Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.

– Що?

– Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день – усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.

– Тому що вона була дівчиною Даніеля?

– Гадаєте, це важливо? – Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.

– Дуже.

– Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».

Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.

– Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше – про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера»[54]54
  Німецький крейсер «Блюхер» був потоплений англійським флотом у Північному морі під час Першої світової війни


[Закрыть] присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює – люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.

– Ви про це хочете написати, Фьоуке?

– Я просто хочу розповісти правду. Евен знав: те, що він пише, якщо не брехня, то, принаймні, спотворення правди. Він казав, що це в ім’я мети об’єднання нації. Єдине, що йому не удалося представити в бажаному героїчному світлі, – це втечу короля. Евен був не єдиним серед бійців Опору, хто в сороковому відчув себе обдуреним, але ні в Опорі, ні серед квіслінґівців я ніколи не зустрічав людини, яка б так люто засуджувала цю втечу. Не забувайте, що все життя Евена зраджували ті, кого він любив, на кого надіявався. Гадаю, глибоко в душі він ненавидів усіх і кожного, хто тоді виїхав до Лондона. Справді.

Вони сіли на лавку, внизу було видно Фаґерборґ: церкву, дахи будинків – а вдалині блакитно виблискував Осло-фіорд.

– Гарно, – сказав Фьоуке. – Так гарно, що інколи здається, за це й справді варто померти.

Харрі намагався зв’язати все докупи, але йому бракувало однієї маленької деталі.

– До війни Евен почав вивчати медицину в Німеччині. Вам відомо, де саме?

– Ні, – відповів Фьоуке.

– Може, він говорив, ким хотів стати?

– Так, він казав, що мріє піти стопами свого вітчима і його батька.

– І ким же вони були?

– Ви не знаєте, ким були лікарі Юлі? Хірургами.