Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 6

Поліцейська дільниця, Ґренланн, 10 жовтня 1999 року

Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.

– Доброго ранку, Харрі.

– Чорт!

Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.

Елен відірвала погляд від свого комп’ютера і розглядала сміття на підлозі.

– Ти читаєш «МОДЖО», Харрі? – запитала вона.

– Чорт! – повторив Харрі, зірвав із себе піджак і пожбурив його через усю кімнату в двадцять квадратних метрів, яку він ділив з Елен Єльтен. Піджак поцілив у вішак, але впав на підлогу.

– Що сталося? – запитала Елен і, простягнувши руку, підхопила вішак, коли він падав.

– Ось що я знайшов у поштовій скриньці. – Харрі потряс у повітрі документом.

– Схоже на вирок.

– У саму точку.

– Та сама справа з «Денніс-кебаб»?

– Точно.

– Ну?

– Сверре Ульсену дали по повній – три з половиною роки.

– Єс! Тоді ти повинен радіти.

– Я радів близько хвилини. Поки не прочитав це.

Харрі дістав факс.

– І що?

– Коли Крун отримав свою копію вироку сьогодні вранці, він у відповідь попередив нас, що збирається подати апеляцію через порушення в судовій процедурі.

Обличчя Елен скривилося.

– Т-а-а-к.

– Він хоче повного перегляду справи. Ти не повіриш, але цей покидьок Крун вимагає повторного складання присяги.

– Це ж на яких підставах?

Харрі зупинився біля вікна.

– Члени суду повинні приймати присягу тільки один раз, коли їх обирають. Але це має відбуватися в залі суду до того, як почнеться слухання. Крун помітив, що одна з присяжних – новенька, а через помилку судді вона не встигла присягнути в залі суду.

– Це називається «Скласти присягу».

– Еге ж. І з протоколу виявляється, що суддя залагодив усю цю справу і пані склала присягу в дальній кімнаті саме перед початком слухання. Суддя послався на брак часу і якісь нові правила.

Харрі зіжмакав факс і кинув його. Зібганий папірець пролетів у повітрі по довгій дузі і впав за півметра від сміттєвого кошика Елен.

– І що в результаті? – запитала Елен, зафутболивши ногою факс у напрямі столу Харрі.

– Весь процес визнають недійсним, а Сверре Ульсен буде на волі ще щонайменше півтора року, доки не організують наступне слухання. І на додачу покарання буде значно м’якше, з урахуванням того, що, бачте, час очікування – це сильна психологічна травма для обвинувачуваного, і таке інше в цьому дусі. А враховуючи, що Сверре Ульсен уже вісім місяців відсидів у КПУ, його взагалі можна вважати вільною людиною.

Харрі розповідав це не Елен – вона й так знала всі подробиці справи. Він розповідав це своєму віддзеркаленню у вікні, вимовляючи слова якомога голосніше і слухаючи, наскільки більш переконливими вони стають. Він обхопив обома руками спітнілу лису маківку, де донедавна стирчав акуратний їжачок. Авжеж, у нього справді були причини збрити останнє волосся: минулого тижня його знов упізнали на вулиці. Парубійко в чорній в’язаній шапочці, кросівках «Найк» і таких широких штанях, що матня теліпалася між колін, відірвався від компанії молодиків, що реготали, мов навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три – цілих три! – роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні – Елен порадила обстригтися наголо.

– А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні – він просто сидів, потирав руки й чекав!

Елен знизала плечима:

– Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!

І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.

Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.

Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

– Ще, ще, – голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні – зображала схвальні оплески.

– У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.

– Ясна річ. Бейсбольна біта англійською – «бет».

– Та не нацист – адвокат.

– Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?

Харрі розсміявся:

– Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.

– У нього є хоча б один ґандж?

– Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, – відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.

– Він пнеться у Верховний суд? – спитала вона.

– Авжеж. Побачиш – йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.

– Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!

– Приймається.

Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.

– Ти не проти – я візьму цей ось номер «МОДЖО»? – запитала вона.

– Там на розвороті – десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!

– А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.

– Я й не казав, що мені він не подобається.

Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.

– Що це таке?

– Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.

Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.

Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.

Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.

Завдяки Елен.

Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.

Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?

Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.

Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.

Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».

Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.

– Увійдіть.

Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

ЕПІЗОД 7

Кабінет Мьоллера, 10 жовтня 1999 року

Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон – наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми й дружиною, яким ніколи не судилося зрозуміти його до кінця.

– …Так ми й скажемо. – Мьоллер поклав слухавку і зиркнув на Харрі поверх купи документів, переповнених попільничок і паперових стаканчиків, що заповнювали стіл у мальовничому безладді. Логічним центром цього хаосу було фото двох хлопчиків, розфарбованих по-бойовому, як індіанці.

– Отже, ти прийшов, Харрі.

– Отже, я прийшов, шефе.

– Я тут був у Міністерстві закордонних справ, на зустрічі, присвяченій саміту, який пройде тут, в Осло, у листопаді. Прилітає американський президент… Узагалі, газети ти й сам читаєш. Каву, Харрі?

Мьоллер підвівся, двома гігантськими кроками дійшов до архівної шафи, де на стосах паперів балансували кавові чашки, і м’яко відкашлявся.

– Дякую, шефе, але я…

Надто пізно. Харрі довелося взяти гарячу чашку.

– Я з нетерпінням чекаю на гостей зі Служби безпеки, з якими, я впевнений, у нас відразу налагодяться дружні взаємини, варто тільки нам познайомитися з ними ближче.

Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.

Мьоллер сів інакше – тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.

– На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…

– Барак?

– Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.

– Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?

Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.

– Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.

Харрі знизав плечима:

– Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. – Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. – І любовних скандалів.

– Он як? – Мьоллер подивився на Харрі так, що з виразу його обличчя неможливо було визначити, сподобалася йому ця остання фраза чи ні. – Ясно. По-твоєму, це круто, якщо чоловікові за тридцять, він знає біографію всіх учасників гри «Останній герой», але не може назвати жодного члена уряду. Не кажучи вже про президента Ізраїлю.

– Прем’єр-міністра.

– Ти хоч розумієш, про що я кажу?

В очах Мьоллера блиснув ледь затамований смішок. А не засміятися було дуже важко. Як, утім, було важко не полюбити цього дивакуватого хлопця з великими вухами, що сторчма стирчали на лисому черепі, як два яскраві крила у метелика. Навіть попри те що з Харрі Мьоллер мав більше проблем, ніж з усіма іншими. Та хоча Мьоллер став начальником відділку поліції зовсім недавно, першу заповідь чиновника з кар’єрними пориваннями він уже встиг засвоїти. Заповідь була така: «Не відкривай тилу свого». Тому, коли Мьоллер відкашлювався перед тим, як поставити чергове питання, що його хвилювало, він спочатку насуплювався, щоб показати Харрі: він хвилюється за нього з професійних причин, і аж ніяк не з особистих.

– Харрі, я чув, ти все товчешся в «Скрьодері»?

– Менше, ніж раніше, шефе. Я дивлюся там телевізор. Там чудовий екран.

– Але ти там сидиш?

– їм би не сподобалося, якби я стояв.

– Гаразд, проїхали. Ти, як і раніше, випиваєш?

– Мінімально.

– Що значить мінімально?

– Якби я пив менше, мене б просто викинули з ресторану.

Цього разу Мьоллер не стримався і засміявся.

– Мені треба три офіцери зв’язку, – нарешті сказав він. – Щоб управляти роботою десятка співробітників різних поліцейських округів фюльке[4]4
  Фюльке – графство, адміністративна одиниця Норвегії


[Закрыть] Акерсхус. Плюс два кадети випускного курсу Поліцейської академії. І я вирішив, що найбільше підійдуть Том Волер…

Волер. Расист, мішок лайна і неприкритий кар’єрист, який скоро покаже себе у всій своїй красі. Харрі багато чув про методи роботи Волера – яскраві приклади всіх тих пороків поліцейських, про які йде недобра слава серед людей. Тож у цього Волера їх було ще більше. Але одного заперечити було не можна: Волер, на жаль, був зовсім не дурень. Як слідчий він досяг таких надзвичайних результатів, що навіть Харрі довелося визнати – Волер справді заслужив на підвищення.

– …І Вебер.

– Цей старий бурмило?

– …І ти, Харрі.

– Say again.[5]5
  Тут: Не зрозумів? (Англ.)


[Закрыть]

– Ти все почув.

Обличчя Харрі перекривилося.

– Є заперечення? – спитав Мьоллер.

– Звичайно.

– Але чому? Це ж таке почесне завдання, Харрі. Така довіра.

– Невже? – Харрі загасив сигарету і з силою розчавив її в попільничці. – А мені здалося, що це чергова спроба реабілітувати мене.

– Що ти маєш на увазі? – Б’ярне Мьоллера образило це зауваження.

– Так, я знаю, ви не послухалися розумних порад і знову вирішили потягти мене в пекло після Бангкока. Я щиро вдячний вам за це. Але ким ви мене робите цього разу? Офіцером зв’язку? Це звучить як спроба переконати всіх, хто сумніваються, в тому, що ви маєте рацію, а вони – ні. Що Холе – висхідна зірка, що йому можна доручити відповідальну справу і таке інше.

– І що?

Б’ярне Мьоллер знову сів у позу «довгої розмови».

– І що? – передражнив Харрі. – Якщо все це пояснюється таким чином, виходить, я знову просто пішак?

Мьоллер засмучено зітхнув:

– Усі ми пішаки, Харрі. Все давно розписано. І твоя роль не гірша за інші. Постарайся, Харрі, зроби ласку – і мені, і собі. Невже це так складно, чорт забирай?

– От тільки я почуваюся конем на скачках. А я терпіти не можу всю цю чортову відповідальність.

Харрі взяв до рота сигарету, але так і не запалив її. Звичайно, він вдячний Мьоллеру за цю послугу, та раптом він провалить це завдання – про це Мьоллер подумав? Офіцер зв’язку. Звичайно, він уже давно не випивав, але йому, як і раніше, треба постійно контролювати себе, обережно проживаючи кожен день. Якого дідька, а хіба за цим він пішов у слідчі – щоб уникати відповідальності за людей? І за самого себе? Харрі стиснув зубами фільтр сигарети.

З коридору долинула розмова – начебто від автомата з кавою. Здається, говорив Волер. Потім – дзвінкий жіночий сміх. Мабуть, нова співробітниця.

– Чорт, – сказав Харрі. Чо-орт – на два склади. На кожен з них сигарета підстрибувала у нього в роті.

Мьоллер, який сидів із заплющеними очима, доки Харрі обмірковував, запитально подивився на нього:

– Я можу вважати це за згоду?

Харрі підвівся і мовчки вийшов з кабінету.

ЕПІЗОД 8

Залізничний переїзд поблизу мосту Алнабрю,

1 листопада 1999 року

Сіра пташина то десь зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Поверх мушки «Сміт-Вессона» 38-го калібру він дивився на нерухому спину за склом. Палець лежав на курку. Учора хтось по телевізору розповідав про те, як повільно може тривати час.

«Гудок, Елен. Натисни на чортів гудок, це ж агент Секретної служби».

Час точився повільно. Як новорічна ніч перед тим, як проб’є дванадцята.

Перший мотоцикл порівнявся з квитковою касою, а впівока Харрі все ще бачив червоногрудку, що перетворилася на маленьку цятку. Час на електричному стільці перед поворотом рубильника.

Харрі до відказу натиснув на курок. Раз, удруге, втретє.

І тоді час рвонувся і полинув до болю нестримно. Темне скло на мить побіліло, обсипавшись на асфальт дощем осколків, і Харрі встиг побачити руку, що зникала за вікном. А потім почувся шелесткий шум дорогих американських автомобілів – і затих.

Харрі дивився на віконце каси. Жовте листя, підняте кортежем, усе ще кружляло в повітрі, падаючи на брудну сіру траву. Він дивився на віконце каси. Знову стало тихо, і на якусь мить Харрі здалося, що він – на звичайнісінькому залізничному переїзді в Норвегії, що довкола – звичайнісінький осінній день, що ген там – звичайнісінька станція техобслуговування. І навіть у повітрі пахло звичайною ранковою прохолодою, вогким листям і вихлопними газами. І це приголомшило його: може, нічого й не було?

Він усе дивився на віконце каси, аж раптом тривожний, наполегливий гудок «Вольво» за його спиною розітнув день навпіл.

ЧАСТИНА ДРУГА
БУТТЯ

ЕПІЗОД 9

1942 рік

Вогні спалахували в сірому нічному небі, і воно нагадувало брудний равендук шатра, напнутий над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, – зараз це не можна було знати напевно. Гюдбранн лежав на краю окопу, підгорнувши ноги під себе, обома руками стискаючи гвинтівку, і, вслухаючись у далекі, приглушені громи, дивився на згасаючі спалахи. Він знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на ці спалахи, інакше можна не помітити російських снайперів, які повзуть по снігу нейтральної смуги. Але він і так їх не бачив жодного разу, лише стріляв по чужій команді. Як зараз.

– Он він лежить!

Це був Даніель Гюдесон, єдиний міський хлопець на весь загін. Решта були з місць, назви яких кінчалися на «далечінь» – «долина». Одні долини – широкі, інші – глибокі, тінясті й безлюдні, зовсім як рідні місця Гюдбранна. Але не Даніель! Не Даніель Гюдесон, з його високим, ясним чолом, блискучими блакитними очима та білозубою посмішкою. Він був з осередку прогресу.

– Шістдесят градусів лівобіч від куща, – скомандував Даніель.

Куща? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодного куща. Ні, схоже, він там таки був, бо інші вистрілили. Клацання, постріл, свист. Кожна п’ята куля летіла, як блищак, по параболі. Слід трасуючої кулі. Куля летіла в темряву, але потім ніби втомлювалася, тому що швидкість швидко зменшувалася, і куля м’яко падала на землю. Принаймні так здавалося. Гюдбранн подумав, що такими повільними кулями неможливо когось убити.

– Утік! – з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання»[6]6
  Профашистська партія в Норвегії у роки Другої світової війни


[Закрыть], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів»[7]7
  «Йоссинґами» норвезькі фашисти почали називати учасників Руху опору після зіткнення у Йоссинґ-фіорді в січні 1940 р.


[Закрыть]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.

– Оце вже ні, – відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. – Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

– Він знає, що ми його побачили, – сказав Сіндре, – і заліг у траншею.

– Оце вже ні, – повторив Даніель і прицілився.

Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, – якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?

– Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. – Сіндре сплюнув у сніг.

– Оце вже ні, кажу, – повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.

Раптом – гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» – і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!

– Даніелю!

– Я його порішив, – сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.

Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.

– Що ти сказав?

Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.

– Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, – і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.

– Ні хріна! – закричав Сіндре. – Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.

Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.

– Правильно, – сказав Даніель. – Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.

– Еге ж, і він поквапився з цим, – поспішив сказати Гюдбранн. – І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?

– Чи так, чи інак, – посміхнувся Даніель. – Усе одно я його прикінчив.

Сіндре зашипів:

– А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.

Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї і з одного маху знов заскочив на бруствер окопу.

– Подай мені свою лопату, Гюдбранне.

Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.

«Як ангел», – подумав Гюдбранн.

– Гей ти! Якого біса?! – закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав – Гюдбранн це бачив на власні очі.

– Повернися в укриття, Гюдесоне! – знову гукнув командир.

Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.

– Гюдесоне! – скрикнув Едвард і поліз на бруствер. – Чорт!

– Ти його бачиш? – запитав Гюдбранн.

– Біжить до колії.

– Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? – запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.

– Не знаю, – відповів Гюдбранн. – Може, він рубатиме нею колючий дріт.

– Якого дідька йому рубати колючий дріт?

– Не знаю. – Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре – він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.

– Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, – сказав Гюдбранн.

– Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.

– Може, він дістав по макітрі гранатою, – сказав Халлґрім Дале, – і від цього здурів?

Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.

– Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, – сказав Едвард Мускен.

– Даніель застрелив його, – прошепотів Гюдбранн.

– Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. – Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. – Цієї ночі їх там повно-повнісінько.

Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.

Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.

– Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, – кинув Халлґрім Дале.

Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.

– Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. – Дале кивнув на схід.

Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.

– Двадцять хвилин. Він не повертається, – сказав Сіндре. – Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.

– Заткнися! – Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному – голландців, у другому – австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.

Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить – і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.

– Заспокойтеся, хлопці, – сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. – Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.

– Я піду пошукаю його, – сказав Гюдбранн.

– Нікуди ти не підеш!

– Ні, я…

– Це наказ! – Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.

Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:

– А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!

Едвард поплескав його по плечу.

– Скоро світанок, – сказав він. – Тоді ми все й дізнаємось.

Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок – про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?

– Можу закластися, що він не повернеться, – заявив Сіндре. – На три добових пайка, ну як?

Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.

– Nicht schissen, bitte![8]8
  Не стріляйте, будь ласка! (Нім.)


[Закрыть]

Гюдбранн обернувся – з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.

– Даніелю! – закричав Гюдбранн.

– Ей! – сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. – Топрий ветшір!

Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.

– Слухай, Едварде, – голосно сказав Даніель. – Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.