Текст книги "Червоногрудка"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 29 страниц)

ЕПІЗОД 46

Драммен, 7 березня 2000 року

Харрі ніколи не розумів, чому саме Драммен завжди стає об’єктом уваги для дотепників. Звичайно, це не найкрасивіше місто, але чим він гірший за інші норвезькі селища, що розрослися і стали містами? Харрі хотів був зупинитися коло «Біржі» випити чашку кави, але, глянувши на годинник, подумав, що не встигне.

Едвард Мускен мешкав у червоному дерев’яному будинку з видом на іподром. Перед гаражем стояв старенький мінівен «Мерседес». Сам Мускен чекав біля входу. Він довго вивчав посвідчення Харрі і нарешті мовив:

– Ви шістдесят п’ятого року? А на вигляд старший, Холе.

– Погана спадковість.

– Співчуваю.

– Авжеж, зате я ходив на дорослі фільми, коли мені було чотирнадцять.

З обличчя Едварда Мускена не можна було визначити, зрозумів він жарт чи ні. Він запросив Харрі до будинку.

– Ви живете сам? – запитав Харрі, проходячи у вітальню. Квартира виявилася чистенькою і охайною, але акуратно-безликою, яким може бути тільки житло чоловіка, схибленого на порядку. Схоже на його власну квартиру.

– Так. Дружина залишила мене після війни.

– Залишила?

– Кинула. Пішла. Поїхала.

– Зрозуміло. А діти?

– У мене був син.

– Був?

Едвард Мускен зупинився, глянувши на Харрі:

– Я висловився незрозуміло, Холе?

Одна його сива брова підвелася, на високому чистому чолі з’явилася глибока зморшка.

– А я такий, – сказав Харрі. – Мені все доводиться пояснювати по десять разів.

– Гаразд. У мене є син.

– Дякую. А чим ви займалися до того, як вийшли на пенсію?

– У мене було кілька вантажівок. «Мускен Транспорт». Я продав фірму сім років тому.

– А справи йшли добре?

– Цілком. Покупці навіть назву не змінили.

У вітальні вони сіли за стіл, один навпроти одного. Харрі зрозумів, що на каву йому сподіватися годі, бо її тут не запропонують. Едвард сидів на дивані, схрестивши руки на грудях, ніби бажаючи сказати: «Нічого, переживемо».

– Де ви були в ніч на двадцять друге грудня?

Ще дорогою сюди Харрі вирішив почати розмову з цього питання. Розіграти єдиний козир, перш ніж Мускен розвідає ґрунт і зрозуміє, що інших у Харрі немає. Принаймні, подивитися на його реакцію – може, вона щось таки підкаже. Наприклад, чи є в Мускена що приховувати.

– Мене в чомусь підозрюють? – запитав Мускен. На його обличчі не з явилося нічого, крім легкого здивування.

– Було б краще, якби ви просто відповідали на питання, Мускене.

– Як хочете. Я був тут.

– Як швидко.

– Що ви маєте на увазі?

– Ви відповіли, ні трохи не замислюючись.

Мускен в усмішці розтягнув губи, а очі залишилися сумними.

– Коли вам стукне стільки, скільки мені, ви чудово пам’ятатимете ті вечори, коли ви не сиділи вдома самотою.

– Сіндре Фьоуке дав мені список норвежців, які проходили з ним навчання в таборі в Зеннхаймі. Гюдбранн Юхансен, Халлґрім Дале, ви й сам Фьоуке.

– Ви забули Даніеля Гюдесона.

– Еге? А хіба він не помер ще до кінця війни?

– Помер.

– Тоді чому ж ви його назвали?

– Тому що він був з нами в Зеннхаймі.

– Як я зрозумів зі слів Фьоуке, в Зеннхаймі норвежців було більше, але тільки ви четверо пережили війну.

– Правильно.

– А чому тоді ви згадали саме Гюдесона?

Едвард Мускен пильно подивився на Харрі. Потім на стелю.

– Тому що ми були разом дуже довго. Ми думали, він виживе. Авжеж, ми майже вірили, що Даніель Гюдесон безсмертний. Він не був звичайною людиною.

– Ви чули, що Халлґрім Дале помер?

Мускен похитав головою.

– Здається, вас це не дуже здивувало?

– Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.

– А якщо я скажу вам, що його вбили?

– Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?

– Що ви знаєте про Халлґріма Дале?

– Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.

– Ви поверталися додому не разом?

– Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.

– З винищувача? Літака?

Мускен криво усміхнувся, кивнувши.

– Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.

– Отже, після поранення ви не бачили решту?

– Тільки Сіндре. Через три роки після війни.

– Коли ви вийшли на волю?

– Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.

– Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?

Мускен знизав плечима:

– Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.

– Що ви маєте на увазі?

– У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших – ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, – «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.

– Ви маєте на увазі когось конкретного?

– Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.

– А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?

– Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…

Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.

– Що ж із ним сталося?

– З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.

– Що ви хочете сказати? Що вони зникли?

Мускен поглянув у вікно.

– Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, – почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.

– Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.

Мускен знизав плечима:

– Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.

– І ви ніколи не намагалися знайти його?

Мускен похитав головою.

Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.

– Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?

– Якщо ви про покарання – ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.

Раптом Едвард Мускен засміявся – тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.

– Тавро зрадника – ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми – ті, хто був там, – ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.

– Ваші тодішні політичні погляди…

– Дотримуюся я їх зараз чи ні?

Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:

– На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.

– А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?

– Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.

Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.

– А що саме цього разу потрібно СБП? Викрити чергових неонацистів? Якщо так, то ви помилилися адресою.

Харрі не знав, що можна розповідати Мускену, а що ні. Але того цілком влаштувала лаконічна відповідь:

– Правду кажучи, я не зовсім розумію, що нам потрібно.

– Упізнаю стару добру СБП!

Він знову розсипався своїм сорочим сміхом, гучним і неприємним.

Пізніше Харрі вирішив, що саме цей глузливий сміх та ще те, що йому не запропонували кави, і підштовхнули його до наступного запитання:

– Як ви гадаєте, чи легко було виростати вашим дітям, знаючи, що їх батько був нацистом? Можливо, саме тому Едвард Мускен-молодший потрапив до в’язниці за наркотики?

І вже наступної миті, побачивши в очах старого біль і злість, Харрі пошкодував, що сказав це. Адже можна було б дізнатися про все і не вражаючи в болюче місце.

– Весь цей суд був фарсом! – прошипів Мускен. – Адвокат, якого дали моєму синові, був онуком того судді, який судив мене після війни. Вони хочуть відігратися на моїх дітях, лише для того, щоб приховати власну ганьбу за те, що вони робили у війну. Я…

Раптом він замовк. Харрі чекав продовження, але старий мовчав. Нараз він несподівано відчув, як йому підвело живіт. На якийсь час у кімнаті запала цілковита тиша. Страшенно хотілося чогось випити.

– Це був «святий останніх днів»? – запитав Харрі.

Мускен знизав плечима. Харрі зрозумів, що тему закрито. Мускен поглянув на годинник.

– Кудись поспішаєте? – поцікавився Харрі.

– Мені треба пройтися до будиночка в горах.

– Он як? Далеко звідси?

– Ґренланн. Час виходити, щоб устигнути завидна.

Харрі підвівся. На порозі вони на мить зупинилися, думаючи, що сказати один одному на прощання. Враз Харрі згадав:

– Ви сказали, що вас поранило під Ленінградом узимку сорок четвертого, а в лазареті Сінсен ви опинилися, коли вже був кінець літа. А де ви були до цього?

– Що ви маєте на увазі?

– Я недавно прочитав книгу Евена Юля. Він військовий історик.

– Я чудово знаю, хто такий Евен Юль, – сказав Мускен, якось дивно всміхнувшись.

– Він пише, що полк «Норвегія» було розформовано коло Красного Села в березні сорок четвертого. Де ви були з березня до того часу, як потрапили до лазарету «Сінсен»?

Мускен пильно подивився на Харрі. Потім відчинив вхідні двері і виглянув назовні.

– Практично нульова видимість, – повідомив він. – Вам слід їхати обережно.

Харрі кивнув. Мускен випрямився, примружився і з-під руки поглянув на порожній іподром – сірий овал рінистої доріжки темнів на тлі брудного снігу.

– Місця, де я бував, колись мали назви, – мовив Мускен. – Але вони так змінилися, що їх тепер годі впізнати. Ми позначали на картах тільки дороги, озера й мінні поля, – жодних назв. Може, це буде правдою, якщо я скажу вам, що лежав в естонському місті Пярну, – точно я не знаю, і навряд чи це що-небудь може змінити. Весну й літо тисяча дев’ятсот сорок четвертого я відлежувався в ліжку, слухав кулеметні черги і думав тільки про смерть. А не про те, де я.

Харрі обережно їхав уздовж берега річки і зупинився на червоне світло біля мосту. Наступний міст, Є-18, стовбичив на тлі пейзажу, мов гігантський зубний протез, до того ж закриваючи вид на Драмменс-фіорд. Це ж треба, ну й не щастить цим драмменцям! На зворотному шляху Харрі вже хотів був таки завернути до «Біржі» на чашку кави, але роздумав.

Загорілося зелене світло, Харрі натиснув на газ.

Оскільки Едвард Мускен аж надто гостро й болісно відреагував на його зауваження про сина, то Харрі вирішив дізнатися, хто був суддею у справі Мускена. Він востаннє подивився на Драммен у дзеркало заднього виду. Все-таки є й гірші міста.

ЕПІЗОД 47

Кабінет Елен 7 березня 2000 року

Елен так і не вдалося нічого з’ясувати.

Харрі зазирнув до її кабінету і всівся в своє колишнє крісло – старе й рипуче. Тепер тут сидітиме інша людина, молодий хлопець з управління Стейнк’єрської сільської поліції – він прибуде за місяць.

– Я ж не ясновидиця, – сказала Елен, глянувши на розчароване обличчя Харрі. – Я і в інших з самого ранку попитала, але ніхто нічого не чув про цього Принца.

– А відділ обліку зброї? У них мають бути дані про нелегальних продавців?

– Харрі!

– Що?

– Я більше на тебе не працюю.

– На мене?

– Гаразд, разом з тобою. Але все одно, таке відчуття, що я працюю на тебе. Нахаба!

Харрі відштовхнувся ногою від підлоги і завертівся в кріслі. Чотири оберти. Стільки йому за раз ніколи не вдавалося. Елен страдницьки скривилася.

– Добре, я й до відділу обліку зброї телефонувала, – сказала вона. – Вони теж нічого не чули про Принца. Чому в СБП тобі не дадуть помічника?

– Цю справу вони вважають пріоритетною. Мейрик не проти того, щоб я нею займався, але насправді йому треба, аби я дізнався, що саме неонацисти затівають на свято «Ід аль-Адха».

– Одне з ключових слів було «кола, пов’язані з торгівлею зброєю». З усіх кіл найбільше, як на мене, зі зброєю пов’язані неонацисти. Чому б не розпочати з них? Ти уб’єш відразу двох зайців.

– Я вже думав про це.

ЕПІЗОД 48

Бар «Пересуди», Ґренсен, 7 березня 2000 року

Під’їжджаючи до будинку Евена Юля, Харрі побачив господаря на сходах.

Той тримав Бурре за нашийник.

Ви швидко приїхали, – сказав Юль.

– Я сів до машини відразу, як поклав слухавку, – відповів Харрі. – Ви візьмете Бурре із собою?

– Ні, я просто вирішив трохи вигуляти його, поки чекав на вас. Бурре, додому!

Пес благально поглянув на нього.

– Додому!

Бурре позадкував і вихорем помчав у дім, – Харрі аж здригнувся.

– їдьмо, – сказав Юль.

Рушаючи, Харрі помітив чиєсь обличчя, що визирнуло на мить із-за кухонної фіранки.

– Стало світліше, – промовив Харрі.

– Що?

– Я маю на увазі, день став довший.

Юль мовчки кивнув.

– Я весь час думаю про одну річ, – продовжував Харрі. – Родина Сіндре Фьоуке – як вони померли?

– Я ж вам уже розповідав. Він їх убив.

– Так, але як саме?

Юль довго дивився на Харрі і нарешті відповів:

– Застрелив. У голову.

– Усіх чотирьох?

– Так.

Нарешті вони знайшли в Ґренсені місце для стоянки і звідти пішки попрямували до того місця, яке, як запевняв у телефонній розмові Юль, Харрі необхідно було побачити.

– Отже, «Пересуди», – сказав Харрі, заходячи до темного кафе, майже порожнього, якщо не брати до уваги декількох відвідувачів за обшарпаними пластиковими столиками.

Харрі з Юлем замовили каву і сіли за столик біля вікна. Двоє літніх чоловіків за одним із центральних столиків відразу замовкли і витріщилися на них спідлоба.

– Схоже на одне кафе, де я іноді буваю, – сказав Харрі, киваючи на двох людей похилого віку.

– Недобиті послідки, – сказав Юль. – Старі нацисти-фронтовики, досі вважають, що правда на їхньому боці. Збираються тут, запінені від люті, і біснуються. Клянуть велику зраду, уряд Нюгорсвойла[48]48
  Нюгорсволл Юхан – у 1935–1940 рр. прем’єр-міністр Норвегії, голова Норвезької робітничої партії, у роки Другої світової війни очолював Норвезький уряд в еміграції


[Закрыть] і сучасність. Хоча б ті з них, хто ще ноги волочить. А таких усе менше.

– Що, досі захоплюються політикою?

– Так, досі злостяться. За те, що допомагаємо країнам третього світу, що скорочуємо військовий бюджет, що дозволяємо жінкам бути священиками, а гомосексуалістам – одружуватися, що пускаємо до країни іммігрантів. Словом, усе, до чого ми з вами ставимося спокійно, цих хлопців просто дратує. У душі вони залишаються фашистами.

– Ви хочете сказати, що Урія може огинатися тут?

– Якщо він зібрався комусь помститися, у нього тут завжди знайдуться прибічники. Є, звичайно, й інші місця, де збираються колишні квіслінґівці, наприклад, до Осло щорік з усієї країни заїжджаються колишні вояки і всі, хто був на Східному фронті. Але то – товариські зустрічі, там вони просто збираються, щоб пом’янути загиблих, і не дозволяють собі жодного слова про політику. Ні, якби я шукав старого запеклого фашиста, який жадає помсти, то почав би звідси.

– А ваша дружина бувала на цих, як ви їх називаєте, товариських зустрічах?

Юль здивовано поглянув на Харрі. Потім повільно похитав головою.

– Просто я подумав, що вона могла б що-небудь розповісти мені, – сказав Харрі.

– Боюся, що ні, – категорично відповів Юуль.

– Гаразд. А ці – як ви сказали – послідки і неонацисти якось спілкуються між собою?

– Навіщо вам це?

– У мене є відомості, що для придбання гвинтівки Меркліна Урії знадобився посередник – людина, що належить до кіл, пов’язаних з торгівлею зброєю.

Юль похитав головою:

– Звичайно легіонерам не подобається, коли неонацистів називають їхніми однодумцями. Хоча бритоголові їх глибоко шанують. Для неонацистів легіонер – це втілення їхньої фантастичної мрії – захищати свою країну і расу зі зброєю в руках.

– Отже, якщо раптом колишньому легіонерові знадобиться роздобути собі зброю, він може розраховувати на допомогу неонацистів?

– Так, допоможуть вони йому охоче. Але він повинен знати, до кого звернутися. Не може ж перший зустрічний дістати сучасну кілерську гвинтівку, подібну до тієї, на яку ви полюєте. Наприклад, типовий випадок: нещодавно в Хьонефоссі поліція влаштувала обшук у гаражі одного неонациста і знайшла старий іржавий «Датсун», у якому лежали саморобні довбні, дерев’яні списи та кілька тупих сокир. У них і озброєння, як у кам’яному віці.

– Тож із чого мені почати пошуки цього неонациста, пов’язаного з міжнародними постачальниками зброї?

– Проблема в тому, що неонацистів розвелося надто багато. Звичайно, «Фрітт Орд», газета націоналістичного напряму, перебільшує, стверджуючи, що націонал-соціалістів і націонал-демократів у Норвегії близько півтори тисячі – зателефонуйте в «Монітор», громадську організацію, яка пильнує за фашистськими об’єднаннями, і вам скажуть, що активістів не більше п’ятдесяти. Ні, проблема в тому, що спонсори – ті, хто дійсно всім верховодить, – тримаються в тіні. Ці не розгулюють в армійських черевиках із татуйованою свастикою на руках. Вони можуть мати досить високе становище в суспільстві, використовуючи його на благо своєї «Справи» – але для цього теж важливо не світитися.

Зненацька в них за спинами пролунав низький голос:

– Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?

ЕПІЗОД 49

Кінотеатр «Гімле», Бюгдьой-алле, 7 березня 2000 року

– Що я робив? – перепитав Харрі. Черга просунулася, і він підштовхнув Елен уперед. – Просто сидів і думав, чи не розпитати у цих старперів – раптом хтось замишляє замах і зібрався купити задля такої справи дорогущу гвинтівку. І тут один з них мов з-під землі виріс коло нашого столика і замогильним голосом запитує: «Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?»

– І що ти зробив? – спитала Елен.

– Нічого. Сиджу і дивлюся на Евена Юля – а на ньому лиця не знати. Ніби зустрів привида. Ясно, що ці двоє знайомі. Сьогодні бачив ще й іншого чоловіка, що знає Юля. Це Едвард Мускен.

– Що в цьому дивного? Юля друкують у газетах, показують по телевізору, його всі знають.

– Тут ти маєш рацію. Так чи так, але Юль негайно підвівся і швидко вийшов з кафе. Мені залишалося тільки вибігти за ним. Але на моє питання, хто цей чоловік, що підійшов до нас у «Пересудах», відповів, мовляв, не знаю. Потім я відвіз його додому, і він ледве попрощався зі мною. Але був цілком спокійний з виду. Як, по-твоєму, десятий ряд буде нормально? – Харрі нахилився до віконця каси і попросив два квитки. – Щось сумніваюся, що фільм мені сподобається, – сказав він.

– Чому? – здивувалася Елен. – Тому що його обирала я?

– В автобусі дівиця з жуйкою в роті говорила подрузі, що фільм «Усе про мою матір» – просто забійний.

– І що з цього?

– Коли такі дівчата кажуть, що фільм – «просто забійний», у мене зникає бажання його дивитися. Якщо цьому дівчиську показали що-небудь хоча б трохи розумніше за балаганну комедію, їй уже здається, що вона сходила на глибокий, психологічний фільм. Будеш попкорн?

Він підштовхнув її до кіоску.

– Ти зіпсована людина, Харрі. Зіпсована. До речі, Кім почав ревнувати, коли я сказала, що піду в кіно з колегою.

– Вітаю.

– Стривай, поки не забула, – сказала Елен. – Я з’ясувала прізвище того адвоката, який виступав захисником у справі Едварда Мускена-молодшого. І його діда, який судив зрадників після війни.

– Ну?

Елен посміхнулася:

– Юхан Крун та Крістіан Крун.

– Он як!

– Я говорила з прокурором у справі молодшого Мускена. Коли Мускен-старший почув, що його сина визнали винним, він просто оскаженів і налетів на Круна з кулаками. І відкритим текстом заявив, що Крун та його дід у змові проти сім’ї Мускенів.

– Цікаво.

– Я заслуговую на велику упаковку попкорну, як ти вважаєш?

Фільм виявився набагато кращим, ніж думав Харрі. Але все одно, у той момент, коли на екрані ховали Розу, він не міг не поцікавитися у заплаканої Елен, де знаходиться Ґренланн. Вона відповіла, що це місцевість у районі Порсґрунна і Шиєна, за що Харрі дав їй спокійно додивитися фільм до кінця.

ЕПІЗОД 50

Осло, 8 березня 2000 року

Харрі нараз побачив, що костюм йому замалий. Він це бачив, але не розумів. Він не приміряв його відтоді, як йому було вісімнадцять, і костюм, куплений у «Дрессманні» спеціально для випускного балу 1990 року, пасував йому ідеально. Тепер Харрі стояв у ліфті, розглядаючи своє віддзеркалення, де в нього з-під штанів виглядали шкарпетки. Чому? Він ніяк не міг цього збагнути.

Двері ліфта відкрилися, з розчинених дверей їдальні вже долинала музика, гучні розмови чоловіків і жіночі голоси. Харрі поглянув на годинник. Чверть на дев’яту. Поогинатися тут години до одинадцятої, а потім додому.

Він глибоко вдихнув, зробив крок до їдальні, роззирнувся. Звичайна норвезька їдальня: чотирикутний зал, скляна стойка в кутку, де подають їжу, світлі меблі й «палити заборонено». Сіру буденність організатори свята як могли скрасили повітряними кульками і яскравими скатертинами. Чоловіків, звичайно, прийшло більше, ніж жінок, але все-таки не настільки, як це бувало на вечірках у відділі вбивств. Здається, всі вже встигли випити. Лінда щось таке казала – мовляв, кожен зможе тут добрати компанію собі до вподоби, тож Харрі був цілком задоволений з того, що його до свого гурту ніхто не кликав.

– Маєш гарний вигляд у костюмі, Харрі!

Це була Лінда. Він не відразу й упізнав її у цій обтислій сукні, яка, що й казати, таки добряче увиразнювала її зайві кілограми, але разом з ними – й жіночну розкішність. Тримаючи в руках тацю з прохолодними напоями, вона запропонувала їх Харрі.

– Е-е… ні, дякую, Ліндо.

– Та годі супитися, Харрі. Це ж вечірка!

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine…» – заревів у динаміках Прінс.

Елен схилилася над магнітолою і зменшила звук.

Том Волер косо подивився на неї.

– Трішки гучнувато, – сказала Елен. І подумала, що через якихось три тижні приїде той хлопець із Стейнк’єра, і їй більше не треба буде працювати разом з Волером.

Насправді її дратувала не музика. І поводився він з нею добре. І поліцейським був непоганим.

Її дратували його телефонні розмови. Не тому, що Елен Єльтен надто непокоїлася через чуже особисте життя, але вона постійно чула, як Волер по мобільнику весь час розмовляв з жінками, яким уже дав або збирався дати відставку. З цими останніми розмова була найбільш огидною. А з жінками, з якими він ще не переспав, Волер говорив зовсім інакше, і коли Елен чула цю його манеру, їй хотілося щосили крикнути його невидимій співрозмовниці: «Ні! Не роби цього! Він тебе занапастить! Утікай від нього геть!» Великодушна Елен Єльтен могла прощати людям їх слабкі місця. Слабких місць у Тома Волера було аж занадто, а от людського бракувало. Елен його терпіти не могла.

Вони проїздили повз Тьоєн-паркен. Волер з’ясував, що в персидському ресторані «Аладдін» на Хаусманнс-ґате бачили Айюба, того самого ватажка зграї пакистанців, якого вони шукали з грудня, після нападу в Палацовому парку. Елен розуміла, що шукати його надто пізно, та вони хоча б розпитають, може, комусь відомо, де Айюб тепер. Звісно, вони не надто розраховували про це дізнатися напевно, просто треба показати цьому типові: поліція не дасть йому спокою.

– Почекай у машині, я піду гляну, – сказав Волер.

– Гаразд.

Волер розстебнув блискавку на шкіряній куртці.

Щоб було видно м’язи, які він накачав у поліцейському тренажерному залі, подумала Елен. І кобура, щоб усі бачили: він при зброї. Співробітникам відділу вбивств дозволялося носити зброю, але у Волера була з собою не табельна зброя, а щось інше. Великокаліберна «гармата» – марку Елен ніколи не уточнювала. Улюбленою темою Волера після автомобілів була стрілецька зброя, і тоді Елен здавалося, що автомобілі все-таки краще. Сама вона зброї не носила: це не було обов’язковим, крім випадків на зразок візиту Клінтона.

У голові Елен промайнула якась думка, але її злякала пісенька «Наполеон і військо його» в пискливому мобільному аранжуванні. Дзвонив телефон Волера. Елен відкрила була дверцята авто, щоб покликати його, але він вже увійшов до ресторану.

Тиждень проминув нудно. Елен не могла пригадати тижня нуднішого за цей відтоді, як почала працювати в поліції. Добре, що крім роботи у неї є ще й особисте життя. Дивно, але тепер їй хотілося приходити додому раніше, а вечірні суботні чергування віднедавна сприймалися як жертва. Телефон грав «Наполеона» уже вчетверте.

Чергова подруга з тих, від яких він відцурався? Чи з тих, чиє життя ще не встигли зіпсувати? Якби зараз її покинув Кім… Але він ніколи цього не зробить. Вона це просто знає.

«Наполеон і військо його» – вп’яте.

За дві години це чергування закінчиться, і вона поїде додому, прийме душ і піде до Кіма на Хельґесен-ґате – він мешкає від неї на якихось п’ять хвилин швидкої ходи. Вона посміхнулася.

Шостий раз! Елен не витримала, схопила мобільний телефон, який лежав під ручним гальмом.

– З вами говорить автовідповідач Тома Волера. На жаль, пан Волер зараз не може підійти до телефону і просить залишити ваше повідомлення.

Це був просто жарт – вона насправді хотіла потім назвати своє ім’я, але замість цього мовчки слухала чиєсь важке дихання в телефоні. Може, її захопила ця гра, а може, просто стало цікаво. Схоже, інший абонент повірив, що потрапив на автовідповідач, і зараз чекає гудка. Вона натиснула кнопку. «Пі-і».

– Привіт, це Сверре Ульсен.

– Привіт, Харрі, це…

Харрі обернувся, але останні слова Курта Мейрика потонули в ревищі басів, коли самозваний ді-джей на повну гучність увімкнув музику і з динаміка в Харрі за плечима пролунало:

«That dorit impress me much…»

Харрі пробув на вечірці не довше ніж двадцять хвилин, а вже встиг двічі поглянути на годинник і чотири рази спитати себе: «Чи є якийсь зв’язок між убивством старого п’яниці-легіонера і придбанням гвинтівки Меркліна? Хто зміг так швидко і чистенько зарізати людину ножем під аркою будинку в центрі Осло серед білого дня? Хто такий Принц? Яке відношення до цього може мати те, що сина Мускена засудили до тюремного ув’язнення? Що сталося з п’ятим норвезьким легіонером, Гюдбранном Юхансеном? І чому Мускен так і не спробував відшукати його після війни, якщо, за його словами, Гюдбранн Юхансен урятував йому життя?»

Зараз Харрі з келихом газованої води (з келихом – щоб не запитували, чому він не п’є) стояв у кутку кімнати, поряд з динаміком, і дивився, як танцює пара молодих співробітників СБП.

– Даруйте, не дочув? – сказав Харрі.

Курт Мейрик тримав у руках склянку з апельсиновим соком. У синьому смугастому костюмі він здавався ще стрункішим. Прямий, мов шомпол, сказав би Харрі. Харрі підсмикнув рукави свого піджака, щоб манжети сорочки не виглядали далі від запонок. Мейрик нахилився ближче.

– Я хотів відрекомендувати нашого начальника іноземного відділу, інспектора поліції…

«So you got the looks, but have you got the touch…»

Карі очі. Високі вилиці. Засмагле обличчя. Аристократичне, в обрамленні короткого темного волосся. Усміхнені очі. Харрі пам’ятав, що вона вродлива, але не до такої ж міри… чарівна. Це було єдине слово, що спало йому на думку: «чарівна». Він усвідомлював: те, що вона зараз стоїть перед ним, мало б його приголомшити, але чомусь вбачав у цьому певну логіку і внутрішньо кивнув, сприймаючи ситуацію як об’єктивну дійсність.

– …Ракель Фьоуке, – закінчив Мейрик.

– Ми знайомі, – сказав Харрі.

– О? – здивувався Курт Мейрик.

Вони обидва одночасно глянули на неї.

– Так, знайомі, – відповіла вона. – Але, думаю, не настільки, щоб знати одне одного на ім’я.

Вона подала йому руку, злегка зігнувши її, і Харрі знову подумав про балет і фортепіано.

– Харрі Холе, – назвався він.

– Он як, – сказала вона. – Ну, звісно ж. З відділу вбивств, правильно?

– Так точно.

– Коли ми зустрілися, я навіть не подумала, що ви той самий новий інспектор СБП. Якби ви це сказали, тоді…

– Тоді що? – запитав Харрі.

Вона трохи схилила голову набік.

– Так, що тоді? – Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». – Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, – сказала вона. – Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?

– Еге ж, – відповів Харрі.

Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.

– Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?

– Кабінет Харрі – аж у кінці коридору, – сказав Курт Мейрик.

– Он як. – Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. – Отже, в кінці коридору?

Харрі понуро кивнув.

– Ну, що ж, – підсумував Мейрик. – Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.

Харрі чекав запрошення. Його не було.

– Ми ще поговоримо, – сказав Мейрик.

Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.

«Theres something else: the afterworld…»[49]49
  Харрі Холе говорить (англ.).


[Закрыть]Волер сів у крісло і зачинив двері.

– Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, – сказав він. – їдьмо.

– Добре, – сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.

– Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?

– Мені?

– Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.

– А-а.

«Треба зателефонувати Харрі».

– Щось сталося?

Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.

– Сталося? А що мало статися?

– Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.

– Нічого не сталося, Томе.

– Хто-небудь дзвонив? Ей! – Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. – Ти що, зустрічної не помітила?

– Sorry.

– Може, я сяду?

– За кермо? Навіщо?

– Тому що у тебе такий вигляд, як у…

– Як у кого?

– Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?

– Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?

«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».

– А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?

– Що? – Елен з жахом поглянула на нього.

– Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…

– Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!