Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 30 страниц)

Алтань забився під хваткою. Тобі закашлявся. В Алтаня з рота бризнула кров.

У Жинь закрутило в животі.

– Чорт, – повторював Кітай, – Чорт, чорт, чорт.

– Це «щелепи тигра», – сказав Жабань. – Коронна техніка Тобі. Родинна. Алтань ще тиждень не зможе нормально випорожнитися.

Соннень нахилився вперед.

– Ну гаразд, розійшлися…

Але Алтань раптом вільною рукою схопив Тобі за шию й ударив обличчям об власне чоло. Раз. Двічі. Хватка Тобі ослабла.

Алтань скинув Тобі і рвонувся вперед. За мить вони помінялися місцями: Тобі нерухомо лежав на землі, а Алтань стояв на колінах на ньому й міцно стискав руками горло. Тобі несамовито плескав Алтаня по руці.

Алтань зневажливо відкинув Тобі від себе. Він глянув на майстра Сонненя, немовби чекаючи подальших вказівок.

Соннень знизав плечима.

– Це бій.

Жинь видихнула – вона навіть не розуміла, що затамувала подих.

Учні медицини стрибнули на арену й підняли Тобі. Той стогнав. З носа юшила кров.

Алтань відступив, прихилився до брудної стіни. Він видавався знудженим, байдужим, немовби щойно його нутро не скрутили у вузол, немовби його взагалі не зачепили. Кров цівкою стікала з підборіддя. Жинь дивилася, зачаровано і нажахано, як Алтань висунув язика і злизав ту кров.

Алтань надовго заплющив очі, а потім підняв голову й повільно видихнув через рот.

Побачивши вирази на обличчях Жинь і Кітая, Жабань широко всміхнувся.

– Тепер збагнули?

– Це було… – Кітай плеснув у долоні. – Як? Як?

– Невже він не відчуває болю? – наполегливо запитала Жинь. – Він не людина.

– Так і є, – сказав Жабань. – Він спірлієць.

Наступного дня за обідом першокурсники говорили лише про Алтаня.

Якоюсь мірою в нього закохався весь клас, але Кітай особливо сильно звихнувся на ньому.

– А як він рухається, це просто… – Кітай змахнув руками в повітрі, бо йому забракло слів.

– А він не надто говіркий, еге ж? – запитав Хань. – Навіть не представився. Самовдоволений дурень.

– Йому й не треба представлятися, – глузливо відповів Кітай. – Усі й так знають, хто він.

– Сильний та загадковий, – мрійливо промовила Венка. Вони з Нян захихотіли.

– Можливо, він не вміє розмовляти, – припустив Неджа. – Ви ж знаєте, якими були спірлійці. Дикими та спраглими до крові. Заледве знали, чим себе зайняти, коли не було наказів.

– Спірлійці не були ідіотами, – заперечила Нян.

– Вони були примітивними. Заледве розумнішими за дітлахів, – наполягав Неджа. – Я чув, що вони були ближчі до мавп, аніж до людей. Мозок менший. Ви знаєте, що до Червоного Імператора в них не було навіть писемності? Хороші в бою, та й годі.

Декілька однокласників кивнули, немовби це мало значення, але Жинь було важко повірити в те, що інтелект людини, яка билася з такою витонченою точністю, як Алтань, не вищий за мавпячий.

Від часу прибуття до Академії вона засвоїла: через відтінок шкіри її наперед вважають дурною. Дівчина замислилася, чи Алтань також потерпає від такого ставлення.

– Щось не те ти чув. Алтань аж ніяк не дурень, – промовив Жабань. – Найкращий студент у нашому класі. А може, й в усій Академії. Ірдзях стверджує, що в нього ніколи не було такого чудового учня.

– Я чув, що після випуску він буде на побігеньках у командування, – сказав Хань.

– А я чув, що він постійно під кайфом, – сказав Неджа. Йому було помітно ніяково від того, що тепер увага прикута не до нього, і він намірився в будь-який можливий спосіб знеславити Алтаня. – Сидить на опіумі. Ви ж бачили, які в нього очі, постійно налиті кров’ю.

– Ідіоте, червоні очі в нього тому, що він спірлієць, – сказав Кітай. – В усіх спірлійців були багряні очі.

– Ні, це неправда, – заперечила Нян. – Лише у воїнів.

– Ну очевидно ж, що Алтань – воїн. І очі в нього червоні в зіницях, – промовив Кітай. – А не в судинах. Немає в нього залежності.

Кутики вуст Неджі смикнулися вгору.

– Довгенько ж ти витріщався в Алтаневі очі, правда?

Кітай миттю почервонів.

– Ти не чув розмов інших учнів, – нахабно продовжив Неджа, немовби володів якоюсь особливою інформацією, недоступною їм. – В Алтаня таки є залежність. І я чув, що після кожної перемоги Ірдзях дає йому мак. Ось чому він б’ється так запекло. Залежні від опіуму підуть на що завгодно.

– Дурниці, – сказала Жинь. – Ти й гадки не маєш, про що говориш.

Вона знала, що таке залежність. Опіумні курці – пожовтілі, худі шматки плоті. Вони не б’ються так, як Алтань. Вони не рухаються так, як Алтань. Вони не є ідеальними, смертоносними звірами з граційною звірячою красою.

«Велика Черепахо, – усвідомила вона. – Одержимість Алтанем зачепила й мене».

– Через шість місяців після підписання Пакту про ненапад Імператриця Су Дадзі офіційно заборонила мати при собі чи використовувати будь-які психоактивні речовини в межах Нікані й запровадила низку суворих каральних заходів, намагаючись покласти край незаконному вживанню наркотиків. Звісно, у багатьох провінціях чорний ринок опіуму процвітав і надалі, породжуючи суперечки щодо ефективності такої політики… – Майстер Їм поглянув на присутніх у класі. Студенти постійно смикалися, поспіхом записували в зошитах або дивились у вікно. – Я читаю лекцію на цвинтарі?

Кітай підняв руку.

– Може, поговоримо про Спір?

– Що? – Брови Їма здивовано поповзли вгору. – Спір ніяк не стосується того, про що ми… О, – він зітхнув. – Певно, ви бачили Тренсиня, так?

– Він був дивовижний, – палко промовив Хань, і всі схвально закивали.

Схоже, Їма це роздратувало.

– Щороку, – пробурмотів він. – Щороку. Ну гаразд, – він відклав лекційні записи вбік. – Якщо хочете поговорити про Спір, поговоримо про Спір.

Тепер клас палко й уважно слухав. Їм невдоволено почовгав до товстого стосу мап на шафці.

– Чому Спір обстріляли? – нетерпляче запитав Кітай.

– Усе по порядку, – відповів Їм.

Він перегорнув кілька аркушів пергаменту, доки не знайшов потрібний: складчасту мапу Спіру та південного кордону Нікані.

– Я не прихильник квапливої історіографії, – сказав він, чіпляючи мапу на дошку. – Почнемо з відповідного політичного контексту. Спір став нікарською колонією за часів правління Червоного Імператора. Хто може розповісти про анексію Спіру?

Жинь подумалося, що анексія – це ще легке визначення того, що сталося. Правда не така нейтральна. Декілька століть тому Червоний Імператор штурмом узяв острів і змусив спірлійців вступити на військову службу, перетворивши острів воїнів на найстрахітливіший підрозділ Міліції, аж доки Друга Макова війна його не винищила.

Неджа підняв руку.

– Спір анексували за правління Май’жиннень Теардзи, останньої королеви воїнів Спіру. Давня Нікарська імперія просила її відмовитися від трону та присягнути Сінеґарду. Теардза погодилася значною мірою тому, що була нібито закохана в Червоного Імператора, однак проти неї виступила Рада спірлійців. За легендою, Теардза з відчаю простромила себе ножем, і цей вчинок переконав Раду спірлійців у її пристрасті до Нікані.

На мить у кімнаті запала тиша.

– Це, – пробурмотів Кітай, – найтупіша історія, яку я будь-коли чув.

– Нащо їй було вбивати себе? – голосно запитала Жинь. – Хіба від неї не було б більшої користі, якби вона лишилася жива й відстоювала своє рішення?

Неджа знизав плечима.

– Ще одна причина, чому жінкам не варто дозволяти правити невеликими островами.

Ці слова пробудили гул відповідей. Їм стишив їх, піднявши руку.

– Усе було не так просто. Без сумніву, факти в легенді розмилися. Легенда про Теардзу та Червоного Імператора – вигадка, а не історичний факт.

Венка підняла руку.

– Я чула, що Червоний Імператор зрадив її. Він пообіцяв не чіпати Спір, але потім не дотримав слова.

Їм знизав плечима.

– Це поширена теорія. Червоний Імператор славився безжальністю, тож така зрада була цілком у його дусі. Але правда в тому, що ми не знаємо, чому померла Теардза, не знаємо, чи її хтось убив. Ми знаємо лише те, що вона померла, традиція воїнів-монархів на Спірі перервалася, й Імперія анексувала острів ще до Другої Макової війни. Отже, як колонія Спір заледве мав якесь значення з економічної точки зору. Острів майже нічого не експортував до Імперії, хіба солдатів. Існують свідчення, що спірлійці взагалі могли не знати сільського господарства. До культурного впливу посланників Червоного Імператора спірлійці були примітивним народом, який практикував грубі, варварські ритуали. Спірлійці дуже мало могли запропонувати з точки зору культури чи технологій і немов на багато століть відстали від решти світу. Однак із військової точки зору спірлійці були на вагу золота.

Жинь підняла руку.

– А спірлійці й справді були шаманами вогню?

У класі почулися приглушені смішки, і Жинь миттю пожалкувала, що взагалі розкрила рота. Її запитання вразило Їма.

– У Тікані досі вірять у шаманів вогню?

Щоки Жинь спалахнули від сорому. Вона виросла на історіях про Спір. Усі в Тікані були аж одержимі лютими імперськими воїнами та їхніми ймовірними надприродними силами. Жинь мало б стати розуму не сприймати ці балачки за чисту монету, однак їй було цікаво.

Але тут вона бовкнула не подумавши. Звісно ж, міфи, які захоплювали її в Тікані, тут, у столиці, видавалися помилковими і провінційними.

– Ні… Я мала на увазі, що не… – заїкаючись, заторохтіла Жинь. – Я про це читала, і мені просто стало цікаво...

– Не зважайте на неї, – сказав Неджа. – У Тікані досі вірять, що Макові війни ми програли.

Почулося ще більше смішків. Самовдоволено всміхаючись, Неджа відкинувся назад.

– Але спірлійці таки мали певні незвичні здібності, адже так? – Кітай квапливо став на захист Жинь. – Бо інакше чому б муґенці обрали ціллю саме Спір?

– Бо Спір був зручною ціллю, – відповів Неджа. – Легка мішень між архіпелагом Федерації та провінцією Змії. Чому б і ні?

– Це безглуздо, – Кітай похитав головою. – Я читав, що Спір був островом без особливої стратегічної цінності. Навіть не помічним як військово-морська база: Федерація радше попливла б через вузьку протоку одразу до Кхурдалайна. Муґенці переймалися б спірлійцями, лише якби ті робили щось таке, що їх лякало.

– А спірлійці й справді могли лякати, – не вгавав Неджа. – Примітивні виродки, ласі до наркотиків. Хто б не хотів їх винищити?

Жинь не вірилося, що Неджа може бути таким страхітливо черствим, описуючи трагічну різанину, але ще дужче її вразило те, що Їм закивав на знак згоди з ним.

– Спірлійці були расою варварів, одержимих війною, – сказав він. – Вони вчили дітей битися, відколи ті починали ходити. Століттями жили за рахунок постійних набігів на прибережні нікарські селища, бо ж власного сільського господарства не мали. А чутки про шаманізм, імовірно, більше пов’язані з їхньою релігією. Історики переконані, що спірлійці проводили дивні ритуали, під час яких присягали на вірність своєму богу – Багряному Феніксу Півдня. Але то був лише ритуал, а не бойове вміння.

– Проте близькість спірлійців із вогнем офіційно задокументована, – сказав Кітай. – Я читав про це у військових звітах. Не один генерал із Нікані й Федерації вважав, що спірлійці мали владу над полум’ям.

– То байки, – зневажливо промовив Їм. – Здібності спірлійців до контролю над вогнем були лише грубим використанням полум’я для залякування ворогів. Імовірно, таке припущення виникло тому, що спірлійці використовували вогняну зброю під час нічних набігів. Але нині більшість учених сходяться на тому, що відвага спірлійців у бою була результатом виключно їхнього соціального кола спілкування та впливу жорстокого оточення.

– Якщо так, чому ж наша армія не взяла їх за взірець? – запитала Жинь. – Якщо воїни-спірлійці справді були такими могутніми, чому ми просто не перейняли їхню тактику? Навіщо їх поневолювати?

– Спір був данинником, а не поневоленою колонією, – нетерпляче промовив Їм. – І ми можемо відтворити їхні програми тренувань, але, знову ж таки, їхні методи вкрай жорстокі. Дзюнь каже, що вам непросто дається й загальна підготовка. Сумніваюся, що вам захочеться займатися за режимом спірлійців.

– А як же Алтань? – наполягав Кітай. – Він виріс не на Спірі, його тренували в Сінеґарді…

– Ти коли-небудь бачив, як Алтань силою волі прикликає полум’я?

– Звісно, ні, але…

– Невже від самого його вигляду у вас затуманилися мізки? – вимогливо поцікавився Їм. – Буду максимально відвертим. Шаманів не існує. Спірлійців також. Алтань – така сама людина, як і ви. Він не має ані магічних, ані божественних умінь. Він добре б’ється лише тому, що його тренують, відколи він навчився ходити. Алтань – останній представник вимерлої раси. Якщо спірлійці молилися своєму богу, то очевидно: це їх не врятувало.

Проте одержимість Алтанем під час уроків розсіялася не до кінця. Побачивши на власні очі двобої учнів, першорічки стали працювати на заняттях Дзюня з подвійним запалом. Вони хотіли стати такими ж граційними та смертоносними бійцями, як Алтань. Але Дзюнь лишався прискіпливим учителем. Він відмовлявся вчити їх видовищних технік, побачених на арені, доки вони досконало не опанують основ.

– Якщо ви зараз спробуєте застосувати «щелепи тигра» Тобі, то й кролика не вб’єте, – глузливо посміхався він. – Радше пальці собі повиламуєте. Мине ще багато місяців, доки ви зможете спрямувати кі належним чином, як вимагає подібна техніка.

Але йому хоча б набридло муштрувати їх шикуванням. До цього часу їхній клас уже орудував палицями з розважливою майстерністю, принаймні випадкові травми звелися до мінімуму. Якось наприкінці заняття Дзюнь вишикував їх рядами й наказав битися в парах.

– Відповідально, – наголосив він. – Якщо треба, в половину швидкості. Дурних травм я не потерплю. Відпрацьовуйте удари та відбиви, вивчені в цій формі.

Жинь усвідомила, що стоїть навпроти Неджі. Ну звісно, як інакше. Він неприємно вишкірився до неї. На мить вона замислилася, чи вони взагалі можуть завершити двобій, не травмувавши одне одного.

– Під мій рахунок, – промовив Дзюнь. – Раз, два…

Неджа кинувся вперед.

Сила удару приголомшила Жинь. Вона заледве встигла підняти палицю над головою, щоб заблокувати удар, який вибив би з неї дух, і руки затремтіли.

А Неджа продовжував наступати, повністю ігноруючи вказівки Дзюня. Він замахувався палицею з нестямною люттю, але й неймовірно прицільно. Жинь незграбно захищалася своєю зброєю: вона досі почувалася ніяково з палицею в руках, не те що Неджа, який розкручував знаряддя так, що воно перетворювалося на розмиту пляму. Жинь заледве могла втримати палицю й уже двічі мало не випустила її з рук. Неджа завдавав більше ударів, аніж Жинь відбивала. Перші два – у лікоть та верхню частину стегна – виявилися болісними. А потім Неджа бив так часто, що Жинь уже не відчувала ударів.

Вона помилялася стосовно Неджі. Він грав на публіку, але бойовими мистецтвами володів по-справжньому і ґрунтовно. Коли вони билися минулого разу, він повівся зухвало. Її вдалий удар виявився для нього несподіванкою.

Тепер він не був зухвалим.

Його палиця з нудотним хрускотом поцілила Жинь у коліно. Від болю їй очі полізли на лоба. Жинь припала до землі.

Неджа більше не завдавав собі клопоту з палицею. Він бив її ногами, доки вона внизу, і кожен удар був жорстокішим за попередній.

– Ось різниця між тобою і мною, – пробурмотів він. – Я тренувався все життя. І ти не смієш заявлятися сюди й соромити мене. Затямила? Ти ніщо.

«Він хоче мене вбити. Він і справді хоче мене вбити».

Годі марудитися з палицею. Жинь не могла захистися зброєю, якої не вміла застосувати. Вона облишила палицю й кинулася вперед, щоб схопити Неджу за зап’ясток. Неджа кинув палицю й позадкував. Жинь стрибнула на нього. Неджа поцілив їй в обличчя бічним ударом, а вона вдарила його в носа. Вони нестямно лупцювали одне одного, злившись у хаотичному сплетінні тіл.

А потім щось сильно смикнуло її за комір, перекриваючи повітря. Продемонструвавши неабияку силу, Дзюнь розтягнув їх, із хвилину потримав у повітрі, а потім кинув обох на землю.

– Що в команді «блокувати та відбивати» ви не зрозуміли?

– Це вона почала, – швидко сказав Неджа. Він перекотився в сидячу позицію і вказав на Жинь. – Вона кинула…

– Я бачив, – відрізав Дзюнь. – І бачив я, що ви качалися по землі, як недоумки. Якби мені подобалося дресирувати тварин, то я б подався до Цике. Так і зробити?

Неджа опустив очі.

– Ні, пане.

– Прибери зброю та вийди з класу. Усуваю тебе від занять на тиждень.

– Так, пане. – Неджа підвівся, кинув палицю до кошика зі зброєю й вийшов.

Дзюнь перемкнув увагу на Жинь. З її обличчя скрапувала кров, цівкою струменіла з носа та стікала з чола. Вона незграбно витерла підборіддя, занадто знервована, щоб глянути Дзюню у вічі.

Він навис над нею.

– Ти. Встань.

Жинь заледве спромоглася підвестися. Коліно болісно запротестувало.

– Зітри з обличчя цей жалісливий вираз. Від мене ти співчуття не дочекаєшся.

Вона й не сподівалася на співчуття. Однак і того, що було далі, також не чекала.

– Такого жалюгідного виконання у студентів я ще не бачив, відколи пішов з Міліції, – сказав Дзюнь. – Ти жахливо засвоїла навіть базові принципи бою. Рухаєшся немов паралізована. Свідком чого я щойно став? Ти що, останній місяць занять просто проспала?

«Він рухався занадто швидко. Я не встигала за ним. На відміну від нього, у мене немає років тренувань за плечима». Їй на думку спали ці слова – жалюгідне виправдання. Вона розкрила рота й закрила знову, надто приголомшена, щоб відповісти.

– Ненавиджу таких студентів, як ти, – безжально продовжив Дзюнь. Стукіт палиць навколо давно стих. Увесь клас нашорошив вуха. – Ти пробралася в Сінеґард зі свого малого селища, думаючи, що ти це зробила й тепер мамуся і татусьо тобою пишатимуться. Можливо, ти була найкмітливішою дитиною в цілому селищі. Можливо, найкращою ученицею, яку будь-коли бачив твій учитель! Але знаєш що? Щоб бути майстром бойових мистецтв, замало вивчити напам’ять декілька класичних текстів. Ми щороку отримуємо когось такого, як ти, провінційного селюка, який вважає: лише тому, що склав іспит, він заслуговує на мій час та увагу. Зрозумій це, південко. Іспит нічого не доводить. Дисципліна та вміння – єдине, що має значення в цій Академії. Можливо, той хлопець… – Дзюнь показав пальцем у напрямку, куди пішов Неджа, – козел, проте він має задатки командира. А ти – лише нікчемна селючка.

Тепер на Жинь витріщався весь клас. Очі Кітая розширилися від співчуття. Навіть Венка була приголомшена.

У вухах Жинь дзвеніло, приглушуючи Дзюневі слова. Вона почувалася маленькою. Здається, могла розсипатися на порох. «Не смій плакати». Очі пульсували від безтямного бажання стримати сльози. «Будь ласка, не смій плакати».

– У своєму класі я не потерплю баламутів, – сказав Дзюнь. – На жаль, я не маю повноважень відрахувати тебе з Академії, але як майстер бою можу зробити так: віднині тобі заборонено користуватися тренувальними залами і тренувальним спорядженням. Ти не торкатимешся стелажів зі зброєю. Не тренуватимешся в студії у вільний час. Ти й ногою сюди не ступиш, доки я вестиму заняття. Не проситимеш старших студентів учити тебе. Мені ні до чого, щоб ти створювала проблеми в моїй студії. А тепер геть з очей.

Роздıл 5

Похитуючись, Жинь вийшла з внутрішнього двору. Дзюневі слова знову й знову відлунювали в думках. Раптом у неї запаморочилося в голові, ноги підкосились, а в очах потемніло. Вона сповзла по кам’яній стіні й притиснула коліна до грудей. Кров шалено бухкала у вухах.

Потім тиск у грудях посилився, і вперше вона розплакалася, схлипуючи та затуляючи обличчя руками, аби ніхто не почув.

Вона плакала від болю. Від сорому. Але передусім тому, що довгі два роки підготовки до Кедзю нічого не означали. Вона на роки відстає від однолітків у Сінеґарді. Не володіє бойовими мистецтвами, вже не кажучи про родинні техніки, навіть такі дурнуваті на вигляд, як у Неджі. Вона не займалася з дитинства, як Венка. Не є надзвичайно розумною й не має ейдетичної пам’яті, як Кітай.

А найгірше, що тепер вона не зможе надолужити. Жинь знала, що хоч як млосно їй від самої думки про це, але без наставництва Дзюня вона нізащо не пройде Випробування. Жоден майстер не обере учня, не спроможного битися. Сінеґард – передусім військова академія. Якщо вона буде неспроможною на полі бою, то в чому сенс?

Покарання від Дзюня нічим не краще за виключення з Академії. Це кінець. За рік вона повернеться в Тікані.

«Але Неджа атакував першим».

Що більше вона про це думала, то швидше з відчаю в ній кристалізувався гнів. Неджа намагався вбити її. Вона лише захищалася. То чому ж її вигнали з занять, а Неджа відбувся лише ляпанцем по зап’ястку?

Але саме це якраз і було зрозуміло. Неджа – сінеґардський вельможа, син Воєначальника, а вона – провінціалка без зв’язків і статусу. Виключення Неджі завдало б проблем. Він важливий. А вона ні.

Ні, з нею не можна так поводитися. Нехай вони вважають, що можуть струсити її, як сміття, але вона не лежатиме тут і не миритиметься з цим. Вона прийшла з нічого. І не збиралася повертатися в ніщо.

Ворота з внутрішнього двору розчинились, і звідти почав виходити клас. Однокласники Жинь оминали її, немовби зовсім не бачили. Затримався лише Кітай.

– Дзюнь зараз прийде, – сказав він.

Жинь схопилася за простягнуту руку й мовчки підвелася. Витерла обличчя рукавом і шмигнула носом.

– Я серйозно, – мовив Кітай. Він поклав руку їй на плече. – Неджу він відсторонив лише на тиждень.

Вона сильно стиснула його руку, досі нестямно витираючи очі.

– Це тому, що Неджа народився зі срібною ложкою в роті. Неджі все минулося, бо його батько тримає за яйця половину факультету. Неджа з Сінеґарда, тож Неджа особливий, Неджа має право тут бути.

– Годі тобі, ти теж маєш право тут бути, ти склала Кедзю…

– Кедзю нічого не означає, – уїдливо відказала Жинь. – Кедзю – це хитрість, аби тримати неосвічених селян там, де їм і місце. Якщо комусь вдається прослизнути через Кедзю, все одно знайдуться підстави для відрахування. Кедзю тримає нижчі верстви суспільства в покорі. Дає нам можливість мріяти. Це не драбина нагору, а спосіб тримати таких, як я, саме там, де вони народилися. Кедзю – це наркотик.

– Жинь, це неправда.

– Так і є! – Вона гупнула кулаком у стіну. – Але вони не позбудуться мене так просто. Я не дозволю. Не дозволю.

Раптом Жинь хитнулася. В очах знову почорніло, але потім зір повернувся.

– Велика Черепахо, – промовив Кітай. – З тобою все гаразд?

Вона повернула голову до нього.

– Про що це ти?

– Ти спітніла.

Спітніла? Вона не спітніла.

– Усе гаразд, – промовила вона. Голос прозвучав незвично гучно, у вухах дзвеніло.

– Жинь, заспокойся.

– Я спокійна! Я абсолютно спокійна!

Вона була ні фіга не спокійна. Вона хотіла щось ударити. Хотіла закричати на когось. Гнів пульсував у ній, ніби хвиля жару.

А тоді живіт скрутило таким болем, немовби її вдарили ножем. Вона різко хапнула ротом повітря й схопилася за діафрагму. Відчуття було таке, немовби хтось водив зазубреною каменюкою в її нутрощах.

Кітай схопив її за плечі.

– Жинь? Жинь?

Вона відчула раптову хвилю нудоти. Удари Неджі завдали їй внутрішніх ушкоджень?

«О, просто чудово, – подумала вона. – Тепер ти не лише принижена, а й травмована. Зачекай, вони спостерігатимуть за тим, як ти заповзатимеш у клас. Неджі це сподобається».

Жинь відштовхнула руку Кітая.

– Не треба… Облиш мене!

– Але ти…

– Зі мною все гаразд!

Тієї ночі Жинь прокинулася від дуже дивного липкого відчуття.

Її білизна здавалася холодною, штани були такими, як тоді, коли вона ще маленькою надзюрила в ліжко вві сні. Але ноги надто липкі, щоб бути в сечі. Жинь вибралася з ліжка, серце шалено калатало в грудях, але все ж тремтливими пальцями вона запалила лампу.

Глянула на себе й мало не закричала. Свічка м’яко освітила величезні багряні плями. На ній було дуже багато крові.

Жинь щосили намагалася вгамувати паніку, змусити себе думати раціонально. Гострого болю вона не відчувала, лише глибокий дискомфорт і роздратування. Її не вдарили ножем. Внутрішні органи також не ушкоджені. За мить свіжа цівка крові стекла вниз по нозі, і Жинь відстежила її джерело, вимазавши пальці.

Це її неабияк спантеличило.

Про дальший сон не могло бути й мови. Жинь обмоталася частиною простирадла, ще не просякнутою кров’ю, затиснула шматок тканини між ногами й вибігла зі спальні, щоб дістатися до лікарні раніше, ніж прокинеться решта студентів.

Жинь примчала до лікарні спітніла, закривавлена, на межі нервового зриву. Черговий лікар глянув на неї й покликав асистентку.

– Одна з тих ситуацій, – сказав він.

– Звісно, – здавалося, помічниця намагалася не розсміятися. Жинь не бачила в цій ситуації нічого бодай трохи смішного.

Помічниця завела Жинь за ширму, передала змінний одяг і рушник, а коли дівчина перевдяглася, всадовила її перед детальною схемою жіночого тіла.

Можливо, те, що Жинь не знала про менструації аж до того ранку, було свідченням відсутності сексуальної освіти в Тікані. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин помічниця лікаря детально пояснила зміни, які відбувалися в тілі Жинь, показуючи різні місця на зображенні та жваво жестикулюючи.

– Тож ти не помираєш, любонько, твоє тіло просто відторгає внутрішній шар матки.

Жинь цілу хвилину сиділа з відвислою щелепою.

– Що за хрінь?

До спальні Жинь повернулася з надзвичайно незручним поясом, прикріпленим під штаньми, а також шкарпеткою з нагрітим сирим рисовим зерном. Дівчина поклала шкарпетку на нижню частину живота, щоб угамувати біль, але судоми були такі сильні, що вона не змогла вибратися з ліжка до початку занять.

– Може, покликати когось? – запитала Нян.

– Ні, – пробурмотіла Жинь. – Усе гаразд. Просто йди.

Вона цілий день пролежала в ліжку, у відчаї від того, що пропустила всі заняття.

«Зі мною все буде гаразд», – вона повторювала це собі знову й знову, щоб не панікувати. Один пропущений день – не катастрофа. Студенти постійно хворіють. Якщо вона попросить, Кітай поділиться своїми записами. Звісно, вона зможе все надолужити.

Але це відбуватиметься щомісяця. Кожного клятого місяця її матка розриватиметься на шматки, розсилаючи спалахи гніву тілом, роблячи Жинь роздутою, незграбною, легковажною і, що найгірше, слабкою. Не дивно, що жінки рідко затримувалися в Сінеґарді.

Жинь мала якось розібратися з цією проблемою.

Якби ж це не було так соромно. Жинь потребувала допомоги. Мабуть, у Венки вже була менструація. Але Жинь радше померла б, аніж запитала в неї, як це вирішити. Натомість якось увечері, переконавшись, що Нян і Венка заснули, Жинь пошепки поставила всі свої запитання Кужел.

Кужел голосно розсміялася в темряві.

– Просто одягай на заняття пояс. Усе буде гаразд. А до судом звикнеш.

– А як часто його треба змінювати? А раптом він протече в класі? Раптом усе потрапить на форму? Раптом хтось побачить?

– Заспокойся, – сказала Кужел. – Коли це трапляється вперше, завжди важко, але ти пристосуєшся. Відстежуй свій цикл, тоді знатимеш, коли це трапиться наступного разу.

Але Жинь не це хотіла почути.

– Невже немає способу позбутися цього назавжди?

– Ні, хіба що ти виріжеш собі матку, – глузливо промовила Кужел, а потім замовкла, побачивши вираз обличчя Жинь. – Я пожартувала. Насправді це неможливо.

– Це можливо, – тихо перебила розмову Арда, учениця курсу медицини. – Лікарня пропонує охочим цю процедуру. У твоєму віці навіть не знадобиться хірургічне втручання. Тобі дадуть випити суміш. Вона майже напевне зупинить цей процес.

– Серйозно? – у грудях Жинь стрепенулася надія. Вона дивилася десь посередині між двома ученицями. – А чому ж тоді ви не випили цю суміш?

Обидві з недовірою глянули на неї.

– Суміш знищить твою матку, – врешті промовила Арда. – По суті, вб’є один із внутрішніх органів. І після цього ти не зможеш мати дітей.

– А ще це до біса боляче, – сказала Кужел. – Воно того не варте.

«Але я не хочу дітей, – подумала Жинь. – Я хочу лишитися тут».

Якщо ця процедура може покласти край менструації, якщо допоможе лишитися в Сінеґарді, то воно таки того варте.

Щойно кровотеча зупинилася, Жинь повернулася до лікарні й повідомила лікареві своє бажання. Він не заперечував і навіть видався їй задоволеним.

– Я роками намагаюся вмовити на це тутешніх дівчат, – сказав він. – Але ніхто не слухає. Не дивно, що так мало з вас переживає перший рік. Це треба зробити обов’язковою умовою.

Лікар сказав Жинь почекати й пішов у задню кімнату змішувати ліки. Через десять хвилин він повернувся з горням, із якого здіймалася пара.

– Випий це.

Жинь узяла горня. Воно було з темної порцеляни, тож дівчина не розуміла, якого кольору рідина всередині. Вона замислилася – чи мала б щось відчувати? Це важливо, адже так? У неї ніколи не буде дітей. Після цього ніхто не схоче одружитися з нею. Чи повинно це щось означати для неї?

Ні. Звісно ж, ні. Якби вона хотіла розжиріти з крикливими виродками, то лишилася б у Тікані. Вона прийшла до Сінеґарда, щоб утекти від такого майбутнього. То чого ж вагатися тепер?

Жинь пошукала в собі бодай натяк на якийсь жаль. Нічого. Вона не відчувала абсолютно нічого, так само як того дня, коли поїхала з Тікані, спостерігаючи, як брудне містечко назавжди лишається позаду.

– Болітиме, – застеріг лікар. – Значно дужче, ніж боліло під час менструації. Упродовж наступних кількох годин твоя матка зруйнується. Після цього вона повністю припинить функціонувати. Коли твоє тіло дозріє, тобі зможуть зробити операцію й видалити матку повністю, але до того часу це вирішить твою проблему. Доведеться пропустити щонайменше тиждень занять. Але потім ти навічно будеш вільна. А тепер я мушу ще раз тебе запитати, чи ти впевнена, що й справді цього хочеш.

– Я впевнена, – Жинь уже не хотіла про це думати. Вона затамувала подих і, скривившись, піднесла горня до рота.

Лікар додав меду, аби приховати гіркоту, але від цього смак напою став ще жахливішим. Його запах чимось скидався на запах опіуму. Їй довелося ковтати багато разів, щоб випити все. Коли допила, відчуття було таке, немовби живіт занімів, химерно наповнився, роздувся і став ніби гумовим. Через декілька хвилин унизу живота з’явилося дивне поколювання, наче зсередини її хтось колов крихітними голочками.

– Повертайся до спальні, доки не почало боліти, – порадив лікар. – Я скажу майстрам, що ти захворіла. Медсестра зайде ввечері. Їсти тобі не хотітиметься, однак я скажу, щоб про всяк випадок хтось із однокласників приніс тобі вечерю.

Жинь подякувала й, похитуючись, побігла до гуртожитку, міцно обхопивши руками живіт. Поколювання перетворилося на гострий біль, який швидко розходився нижньою частиною тулуба. Їй здавалося, немовби вона проковтнула ножа і тепер він проходить усередині неї повільне коло.

Якимось чином їй таки вдалося дістатися ліжка.

«Біль – це просто сигнал», – сказала вона собі. Вона могла не звертати на нього уваги. Вона могла… могла…