Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

Частина 3

Роздiл 21

Бадзі голосно скрикнув, здригнувся й витягнув шию кудись далеко вбік. Спокійне вранішнє повітря розітнув тріск. У річковому сампані не вистачало місця, щоб лягти, тож спати доводилося короткими, уривчастими набігами, скрутившись у незручних позах, від яких кінцівки хапали судоми. Десь хвилину він затуманено кліпав, а потім потягнувся на вузькому човні й штовхнув ногу Жинь.

– Тепер я можу постояти на варті.

– Усе гаразд, – сказала Жинь.

Вона сиділа, сховавши руки під пахви, трохи нахилившись уперед, щоб покласти голову на коліна. Байдуже дивилася на воду.

– Тобі справді треба трохи поспати.

– Не можу.

– Спробуй.

– Пробувала, – коротко сказала Жинь.

Жинь не могла заглушити в голові голосу Талву. Вона лише раз чула Гексаграму, але навряд чи змогла б забути бодай слово. Усе крутилося в голові. І хоч скільки разів вона поверталася до цього, не могла розтлумачити так, щоб не лишалося відчуття благоговійного жаху.

«Охоплений вогнем і смертю… немовби горить, немовби помирає, суб’єкт у сльозах пливе за течією… за велику радість стинати голови ворогам…»

Раніше вона вважала ворожіння непевною наукою, туманною, приблизною, якщо взагалі значущою. Але слова Талву були якими завгодно, але не туманними. У Голінь Ніїс – лише одна доля.

«Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку». Чаґхань сказав, що сітка означає вготовану пастку. А якщо це вготована пастка для Ґолінь Ніїс? Вона вже спрацювала чи вони прямують просто назустріч власній смерті?

– Ти замордуєш себе. Від хвилювання ці човни швидше не пливтимуть. – Бадзі схиляв голову набік, аж доки не почув ще один хрускіт, що дарував задоволення. – І мертві від нього також не воскреснуть.

Вони прямували вгору річкою Ґолінь, долаючи за смішний час відстань, на яку знадобилися б місяці на конях. Аратша штовхав їх річкою з шаленою швидкістю. Але однаково, щоб дістатися до розлогої дельти, де збудували Ґолінь Ніїс, їм потрібен був тиждень.

Жинь підняла очі, щоб глянути на човен попереду всіх – там сидів Алтань. Він плив із Чаґханем. Схиливши голови один до одного, вони, як завжди, щось стишено обговорювали. І так – ще відколи Цике покинули Кхурдалайн. Може, Чаґхань і Цара – якірні близнюки, але справжню прив’язаність Чаґхань відчуває до Алтаня.

– Чому командиром не став Чаґхань? – запитала вона.

Схоже, її запитання неабияк спантеличило Бадзі.

– Це ти про що?

– Я не розумію, чому Чаґхань кориться Алтаню, – сказала вона.

Зіткнувшись із Жінкою, він назвав себе наймогутнішим шаманом усіх часів. І вона в цьому не сумнівалася. Чаґхань мандрував у світі духів так, немовби там йому й місце, немовби й сам бог. Цике не вагаючись сперечалися з Алтанем, але вона ніколи не бачила, щоб хтось посмів суперечити Чаґханю. Алтаню вони були віддані, а Чаґханя боялися.

– Його пропонували на посаду командира після Туйра, – сказав Бадзі. – Однак після появи Алтаня відсторонили.

– І він нормально до цього поставився?

Жинь навіть уявити не могла, щоб хтось такий, як Чаґхань, мирно відмовився від влади.

– Звісно, що ні. Коли Туйр почав схилятися до золотого хлопчика з Сінеґарда, а не до нього, почалася мало не справжня війна,

– Тож чому…

– Чому він охоче служить під командуванням Алтаня? Спочатку не служив. Він цілий тиждень лютував, аж доки Алтаневі не увірвався терпець. Він попросив у Туйра дозволу на дуель і отримав його. А потім забрав Чаґханя в долину на три дні.

– І що сталося?

Бадзі пхикнув.

– А що стається, коли хтось б’ється з Тренсинем? Коли Чаґхань повернувся, усе його гарне біле волосся почорніло й він корився Алтаню, як вишмаганий пес. Можливо, наш друг із Внутрішніх держав і здатний надломлювати свідомість, але Тренсиня здолати не зміг. Ніхто не може.

Жинь знову поклала голову на коліна й заплющила очі від сяйва світанкового сонця. Вона не спала й заледве відпочивала, відколи вони відпливли з Кхурдалайна. Тіло вже не витримувало. Вона так утомилася.

Їхній човен наштовхнувся на щось у воді. Жинь різко сіла. Вони врізалися в човен попереду.

– Щось у воді, – закричав Жамса з носа.

Жинь глянула за борт і скосила очі на річку. Вода була така сама брудно-коричнева, доки ставало погляду вгору течією.

Спершу Жинь подумала, шо це гра світла, ілюзія сонячних променів. А потім її човен порівнявся з дивною плямою забарвленої води і вона торкнулася пальцями краю. І нажахано відсмикнула руку.

Вони пливли річкою крові.

Алтань і Чаґхань підстрибнули, вражено скрикнувши. Позаду Унеґень видав довгий нелюдський вереск.

– О боги, – знову і знову повторював Бадзі. – О боги, о боги, о боги.

А потім попереду них попливли тіла.

Жинь стояла паралізована, вражена ірраціональним страхом, що тіла раптом можуть виявитися ворогом, можуть підвестися з води й напасти. Їхній човен повністю зупинився. Вони були оточені трупами. Солдати. Цивільні. Чоловіки. Жінки. Діти. Усі безформно роздуті та знебарвлені. У декого обличчя спотворене, немовби зірване. В інших – просто порожнє, покірне, байдуже. Вони пливли в багряній воді, немовби ніколи й не були живими тілами, здатними дихати.

Чаґхань потягнувся, щоб оглянути сині губи молодої дівчини. Його вуста холоднокровно стиснулися, немовби він вивчав слід, а не торкався податливого тіла.

– Ці тіла пробули в річці багато днів. Чому їх ще не віднесло до моря?

– Дамба Ґолінь Ніїс, – припустив Унеґень. – Вона їх заблокувала.

– Але ж нам до міста ще багато миль… – Жинь не договорила.

Запала тиша.

Алтань підвівся на носі свого човна.

– Вимітайтеся. Переходимо на суходіл.

Дорога до Ґолінь Ніїс була безлюдною. Цара та Унеґень пройшли попереду й доповіли, що не знайшли ані сліду ворожих військ. Хоча свідчення присутності Федерації траплялися на кожному кроці – притоптана трава, покинуті згарища вогнищ, прямокутні латки на землі там, де встановлювали намети. Жинь була впевнена, що солдати Федерації залягли, чекаючи на них, влаштували засідку, але що ближче вони підходили до міста, то ясніше вона розуміла, що це безглуздо. Федерація не могла знати про їхній прихід і вже точно не встановлювала б вигадливої пастки для такого малого загону.

Але вона воліла б потрапити в засідку. Тиша була ще гірша.

Якщо Ґолінь Ніїс досі в облозі, Федерація мала б чатувати. Вони були б готові до сутичок. Виставили б вартових, аби бути впевненими, що сили опору всередині не зможуть отримати підкріплення.

Мали б бути сили опору.

Але, схоже, Федерація просто зібралася й пішла. Вони навіть не потурбувалися лишити основний патруль. А це означало, що Федерація не переймалася тим, хто міг прийти в Ґолінь Ніїс.

Це означало: місто і те, що за його мурами, було не варте того, щоб його охороняти.

Коли Цике нарешті змогли зайти у відчинені масивні ворота, їх, немов удар в обличчя, зустрів жахливий сморід. Жинь упізнала запах. Вона вже відчувала його в Сінеґарді та Кхурдалайні. Тепер вона знала, чого чекати. У душі ще жевріла наївна надія на щось інше, але Жинь усе одно не змогла осягнути до кінця видовища, яке чекало в стінах міста.

Усі вони застигли у воротах, не бажаючи ступити ще бодай кроку вперед.

Тривалий час жоден не міг заговорити. А потім Жамса впав на коліна й почав давитися сміхом.

– Кхурдалайн, – важко промовив він. – Ми всі настільки захопилися тим, щоб утримати Кхурдалайн…

Він перевернувся, його боки трусилися від сміху, він бив кулаком по землі.

Жинь заздрила йому.

Голінь Ніїс перетворився на місто трупів.

Тіла зумисне розклали так, немовби Федерація хотіла лишити привітання наступним, хто зайде в місто. Від винищення віяло якоюсь дивною вправністю, садистською симетрією. Трупи склали акуратними купами, навіть рядами, утворюючи піраміди з десяти, дев’яти, а тоді з восьми тіл. Трупи склали штабелями біля стіни. Трупи розмістили на вулиці охайними рядами. Трупи виднілися скрізь, скільки ставало зору.

Ніщо людське не рухалося. Єдиними звуками в місті було завивання вітру в руїнах, дзижчання мух та крики стерв’ятників.

У Жинь очі налилися слізьми. Сморід стояв нестерпний. Вона глянула на Алтаня, але його обличчя перетворилося на маску. Він стоїчно повів їх головною вулицею до центру міста, немовби на власні очі хотів побачити повний масштаб руйнувань.

Ішли мовчки.

Що глибше заходили в місто, то вишуканішою ставала робота рук Федерації. Неподалік від міської площі Федерація виклала неймовірно спаплюжені трупи, розмістивши їх у таких страхітливих позах, що несила було бачити. Трупи, прибиті цвяхами до дощок. Трупи, підвішені на гаках за язики. Трупи, розчленовані в усіх можливих варіаціях: безголові, безрукі, безногі, з такими ушкодженнями, яких можна завдати, лише поки жертва ще жива. Відрубані пальці, складені купкою біля обрубків рук. Ціла шеренга кастрованих чоловіків, з розкритих щелеп яких витончено звисали відрубані пеніси.

«Комусь за велику радість стинати голови ворогам».

Стятих голів тут було в надлишку. Їх акуратно виставили, настромивши на палі, і вони ще не настільки зотліли, аби перетворитися на черепи, але й людських облич було вже не розрізнити. На головах, де ще було вдосталь плоті для виразу, застигло однакове страхітливе отупіння, немовби вони ніколи й не жили.

«Немовби горить, немовби помирає».

Можливо, спершу лише з прагнення чистоти чи простої допитливості Федерація спробувала запалити декілька пірамід із трупів. Однак вони так і не довели справу до кінця. Може, не хотіли марнувати олію. Може, запах став нестерпним. То було жахливе видовище: тіла наполовину обгоріли, волосся перетворилося на попіл, а верхні шари шкіри обвуглилися. Але найгіршим було те, що під прахом залишалося щось беззаперечно людське.

«Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі».

На площі вони знайшли скелети химерно низького зросту – не трупи, а скелети, які виблискували білістю. Спершу ті здалися їм дитячими кістками, однак Енькі розпізнав у них тулуби дорослих. Він нахилився й торкнувся ґрунту там, де скелет був закріплений у землі. Верхня половина тіла була оббілована так чисто, що кістки вигоріли на сонці, натомість нижня половина, закопана в ґрунті, лишилася неушкодженою.

– Їх закопали, – сказав він з огидою. – Закопали по пояс і лишили собакам.

Жинь не розуміла, чому Федерація шукала стількох різних способів завдати страждань. Але кожен новий поворот немовби перегортав сторінку в книзі жахів, варварської дикості, обмеженої лише винахідливістю. Ціла родина послідовно настромлена на спис – люди досі тримались одне за одного. Немовлята на дні чанів, зі шкірою жахливого малинового відтінку, які плавали у воді, немовби їх живцем зварили.

За весь час єдиними живими створіннями, яких вони зустріли, були собаки, неприродно розжирілі від пожирання трупів. Собаки та ще грифи.

– Накази? – нарешті запитав Унеґень в Алтаня.

Усі як один глянули на свого командира.

Відколи вони проминули міські ворота, Алтань не вимовив ані слова. Його шкіра набула примарного сірого відтінку. Можливо, він нездужав. Він дуже пітнів, ліва рука тремтіла. Коли вони дійшли до ще однієї купи обвуглених трупів, Алтань забився в конвульсіях, упав на коліна й не міг іти далі.

Для Алтаня це був не перший геноцид.

«Повторення Спіру», – подумалося Жинь. Мабуть, Алтань уявляє різанину на Спірі, уявляє, як його народ вирізали за одну ніч, немов худобу.

Минуло багато часу, доки Чаґхань нарешті простягнув до Алтаня руку.

Алтань схопився за неї й підвівся. Він зглитнув, заплющив очі. На його обличчя цікавим маревом знову ковзнула маска відокремленості, немовби поверхневий фасад байдужості, замикаючи всередині будь-яку вразливість.

– Розійтися, – наказав Алтань. Його голос звучав неможливо рівно. – Знайти тих, хто вижив.

Оточені смертю, останнє, чого вони хотіли, це розійтися.

Суні розкрив було рота, щоб заперечити.

– Але Федерація…

– Федерації тут немає. Вони пішли далі вглиб країни ще тиждень тому. Загинули наші люди. Знайдіть мені тих, хто вижив.

Біля Південних воріт вони знайшли свідчення останньої відчайдушної битви. Хто переміг, було очевидно. З трупами Міліції повелися так само вишукано, як і з цивільними. Тіла розмістили посеред площі акуратними невеликими купами, ретельно склавши їх одне на одне.

Жинь побачила на землі розірваний, обпалений та заляпаний кров’ю прапор Міліції. Руку прапороносцю відтяли по зап’ясток, а решта тіла, з порожніми, незрячими очима, лежала за півтора-два метри.

На прапорі було зображено Червоного Імператора з драконом, символом Нікарської імперії. У нижньому лівому кутку давньонікарським письмом був вишитий номер другий. Це був знак розрізнення Другого підрозділу.

Серце Жинь здригнулося.

Підрозділ Кітая.

Жинь опустилася навколішки й торкнулася прапора. Позаду купи трупів почувся гавкіт. Вона підняла погляд за мить до того, як на неї кинувся темношерстий блохастий дворняга. Завбільшки з невеликого вовка. Його черево лиховісно округлилося, немовби він цілісінькі дні бенкетував.

Собака промчав повз Жинь до трупа прапороносця, з надією принюхуючись.

Жинь спостерігала, як він бігає навколо, бризкає слиною, і щось у ній перемкнуло.

– Забирайся! – закричала вона, копнувши собаку.

Будь-яка сінеґардська тварина нажахано втекла б. Але цей собака втратив будь-який страх перед людиною. Він надто довго жив серед соковитої бійні. Можливо, припустила вона, він надто близько підійшов до смерті. Можливо, вважав, що свіже м’ясо смакуватиме краще за зотлілу плоть.

Собака загарчав і кинувся на неї.

Неабияка вага собаки виявилася для Жинь несподіванкою. Він звалив її на землю. З роззявленої щелепи капала слина, немовби собака прагнув учепитися їй в артерію, але Жинь, обороняючись, підняла руки. Пес учепився зубами їй у ліве передпліччя. Жинь голосно закричала, але собака не відпустив. Правою рукою вона дотяглася до меча, витягла його з піхов і штовхнула вгору.

Її меч упився собаці під ребра. Його щелепи розтиснулися.

Вона вдарила знову. Собака скотився з неї.

Жинь стрибнула на ноги й опустила меча, проштрикуючи собаці бік. Тепер пес забився в смертельних судомах. Вона знову вдарила його, цього разу в шию. Струмінь крові бризнув угору, зрошуючи обличчя Жинь теплою вогкістю. Тепер вона скористалася мечем як кинджалом, опускаючи руку знову і знову, просто, щоб відчути як кістки та м’язи поступаються металу, просто щоб нашкодити й щось зламати…

– Жинь!

Хтось схопив її за руку, у якій вона тримала меч. Жинь обернулася, але Суні завів їй руки за спину і тримав так міцно, що вона й ворухнутися не могла, аж доки схлипування не стихли.

– Тобі пощастило, що це не робоча рука, – сказав Енькі. – Спостерігай за раною тиждень. Покажеш мені, якщо відчуєш неприємний запах.

Жинь зігнула руку. Енькі туго затягнув собачий укус бинтом, просоченим припаркою, від якої тхнуло так, немовби Жинь устромила руку в гніздо шершнів.

– Це заради твого ж добра, – запевнив її Енькі, коли вона скривилася. – Щоб не допустити інфекції. Ще не вистачало, щоб у тебе піна пішла від сказу.

– Гадаю, мені сподобалося б сходити піною від сказу, – сказала Жинь. – Я б хотіла втратити глузд. Думаю, так я була б щасливішою.

– Не говори так, – суворо наказав Енькі. – У тебе є обов’язок.

Але чи й справді була якась користь від того, чим вони займалися? Чи, може, Цике втішалися тим, що, знайшовши вцілілих, могли спокутувати ту просту істину, що вони спізнилися?

Жинь повернулася до свого невеселого завдання, прочісуючи порожні вулиці, нишпорячи в завалах, обшукуючи будинки з зірваними дверима. Після годин пошуків вона вже й не сподівалася знайти Кітая живим і почала сподіватися, що під час патрулювання не знайде його труп, бо побачити його оббілованого, розчленованого, втиснутого в тачку з купою інших трупів, наполовину спаленого, було б гіршим, ніж узагалі не знайти.

У заціпенінні Жинь блукала вулицями Ґолінь Ніїс, намагаючись водночас і бачити, і не бачити. З часом вона усвідомила, що стала нечутливою до смороду, а врешті й вигляд тіл став уже не шоком, а лише ще однією низкою облич, серед яких вона шукала знайоме.

Жинь постійно кликала Кітая на ім’я. Вона вигукувала його щоразу, коли бачила бодай натяк на рух, будь-що, що могло бути живим: кота, який зникав, кинувшись далі вулицею, зграю воронів, які несподівано здіймалися в небо, вражені поверненням людей, не мертвих і не при смерті. Жинь вигукувала те ім’я не один день.

А потім десь із руїн, так звіддаля, що Жинь це здалося відлунням, вона немовби почула у відповідь своє ім’я.

– Пам’ятаєш, якось я сказав, що Випробування не кращі за Спірлійську різанину? – запитав Кітай. – Я помилявся. Оце не краще за Спір. Іще гірше.

Це було зовсім не смішно, і ніхто з них не засміявся.

Від ридань у Жинь пересохли очі й дряпало в горлі. Вона годинами не відпускала Кітаєву руку, міцно стискала долоню. Вони сиділи пліч-о-пліч у нашвидкуруч спорудженому прихистку за пів милі від міста – лише сюди можна було втекти від смороду смерті, який наскрізь просочив Ґолінь Ніїс. Те, що Кітай вижив, було не меншим за диво. Він та невеликий гурт солдатів багато днів переховувалися під тілами вбитих товаришів по службі, надто налякані, щоб виходити, бо ж патрулі Федерації могли повернутися.

Коли їм здалося, що випала нагода вислизнути з полів смерті, вони сховалися в руїнах східної частини міста. Прибрали двері в підвал і заповнили простір цеглою, щоби ззовні все скидалося на стіну. Ось чому Цике не побачили їх, коли вперше прочісували місто.

З усього ескадрону Кітая вижила лише жменька солдатів. Він не знав, чи в місті ще є вцілілі.

– Ти бачила Неджу? – нарешті запитав Кітай. – Я чув, що його відправили в Кхурдалайн.

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, але відчула, як від перенісся до очей розійшлося жахливе поколювання, а потім вона захлинулася важкими нестямними схлипами й не змогла вимовити ані слова.

Кітай нічого не сказав, лише простягнув руки в безмовному співчутті. Жинь упала в них. Абсурдно, що це він мав її заспокоювати, що це вона плакала після всього, що довелося пережити Кітаю. Але Кітай заціпенів, для Кітая страждання стало нормою, і він уже не міг тужити дужче, ніж уже тужив. Він ще тримав Жинь, коли в їхній намет пірнула Цара.

– Ти Чень Кітай? – насправді вона не запитувала, їй просто треба було щось сказати, щоб порушити тишу.

– Так.

– Ти був із Другим підрозділом, коли… – Цара не договорила.

Кітай кивнув.

– Треба, щоб ти коротко переповів усе нам. Іти можеш?

Під відкритим небом перед мовчазною аудиторією, яка складалася з Алтаня та близнюків, Кітай, затинаючись, розповів про різанину в Ґолінь Ніїс.

– Оборона міста була приречена від початку, – сказав він. – Ми думали, що маємо в запасі декілька тижнів. Але навіть якби ви дали нам місяці, трапилося б те саме.

Ґолінь Ніїс обороняли спільними силами Другого, Дев’ятого та Одинадцятого підрозділів. Більша чисельність не означала більшої військової потужності. Можливо, між солдатами з різних провінцій панувала менша злагодженість та спільна мета, аніж у Кхурдалайні. Командири поводилися так, немовби були суперниками, параноїками, які нікому не довіряли й не бажали ділитися розвідданими.

– Ірдзях знову і знову благав Воєначальників відкласти розбіжності поглядів. Але так і не зміг їх напоумити, – Кітай зглитнув. – Перші дві сутички пройшли погано. Нас застали зненацька. Вони оточили місто з південного сходу. Ми не очікували їх так рано. Не думали, що вони знайдуть перехід через гори. Але вони прийшли вночі і вони… вони захопили в полон Ірдзяха. А потім живцем оббілували його на міській стіні, щоб усі бачили. Це зламало наш опір. Більшість солдатів захотіли втекти. Після смерті Ірдзяха Дев’ятий та Одинадцятий масово здалися. Я не звинувачую. Їх було менше, і вони вважали, що відбудуться легшим, якщо не опиратимуться. Подумали, що стати полоненими краще, ніж померти…

Кітай шалено тремтів.

– Вони так помилялися… Генерал Федерації прийняв їхню капітуляцію зі звичним етикетом. Конфіскував зброю, зігнав солдатів у табори для полонених. Наступного ранку їх вивели на гору та стяли голови. Після цього чимало солдатів із Другого дезертирували. Дехто з нас лишився битися. Це було марно, але… краще, ніж здатися. Ми не могли знеславити Ірдзяха.

– Зажди-но, – перебив його Чаґхань. – Вони захопили Імператрицю?

– Імператриця втекла, – сказав Кітай. – Узяла двадцятеро своїх охоронців і потайки вибралася з міста наступної ночі після смерті Ірдзяха.

Цара й Чаґхань синхронно зойкнули з недовірою, але Кітай обачно похитав головою.

– Хіба її можна звинувачувати? Або так, або дозволити тим чудовиськам дістатися до неї – і хто знає, що вони з нею зробили б…

Чаґханя це не переконало.

– Жалюгідно, – сплюнув він.

І Жинь погодилася. Думка про те, що Імператриця втекла з міста, коли її людей палили, вбивали, шматували, ґвалтували, суперечила всьому, чого Жинь учили про війну. Генерал не покидає своїх солдатів. Імператриця не покидає свого народу.

І знову справдилися слова Талву.

«Лідер покидає свій народ. Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво».

Чи можна було якось інакше тлумачити Гексаграму, побачивши на власні очі наслідки руйнацій? Жинь мордувала себе словами Талву, намагаючись скласти їх так, щоб вони не вказували на різанину в Ґолінь Ніїс, але вона обманювала себе. Талву сказала їм, чого саме чекати.

Мабуть, вона знала, що коли Імператриця покинула нікарців, усе й справді було втрачено.

Але Ґолінь Ніїс покинула не лише Імператриця. Уся армія здала місто. Так чи інакше, а за тиждень Ґолінь Ніїс піднесли Федерації на таці – і все півмільйонне населення опинилося в милості загарбників.

І як виявилося, милістю тут і не пахло. Натомість Федерація просто хотіла витиснути з Ґолінь Ніїс усі ресурси, які могла знайти, готуючись до далекого походу вглиб країни. Вони грабували ринок, обшукували житлові приміщення й вимагали, щоб родини принесли свої запаси рису та зерна. Усе, чого не можна було завантажити на вози з припасами, палили або лишали гнити.

А потім вони взялися за людей.

– Вони вирішили, що стинати голови – це занадто довго, а тому вдалися до дієвіших способів убивства, – сказав Кітай. – Почали з газу. Насправді ви вже, мабуть, про це знаєте, є в них така штука, ця зброя, яка випускає жовто-зелений туман…

– Знаю, – перебив Алтань. – Те саме ми бачили в Кхурдалайні.

– За одну ніч вони винищили майже весь Другий підрозділ, – сказав Кітай. – Дехто з нас піднявся на останню сходинку неподалік Південних воріт. Коли газ розвіявся, не лишилося нічого живого. Згодом я повернувся, щоб знайти вцілілих. Спочатку не знав, чого шукати. Повсюди бачив лише тварин. Мишей, щурів, різноманітних гризунів. Їх було багато. Вони повилазили з нір на смерть. Коли Міліції не стало, між солдатами й цивільними вже ніщо не стояло. Федерація розважалася. Вони перетворили це на спорт. Підкидали немовлят у повітря, щоб перевірити, чи встигнуть розрубати їх навпіл у польоті. Змагалися в тому, скільки цивільних зможуть зібрати та стяти їм голови за одну годину. Наввипередки складали тіла на купи, – голос Кітая надломився. – Можна води?

Не вимовивши ані слова, Цара простягнула йому свою флягу.

– Як муґенці стали такими? – замислено запитав Чаґхань. – Що ви зробили такого, щоб вони настільки вас зненавиділи?

– Нічого ми не робили, – сказав Алтань. Жинь помітила, що в нього знову затремтіла ліва рука. – Так солдатів Федерації тренують. Коли віриш, що твоє життя важить не більше, ніж користь, яку ти можеш принести своєму Імператору, то життя ворогів важить ще менше.

– Солдати Федерації нічого не відчувають, – погодився Кітай. – Вони не вважають себе людьми. Вони частина механізму. І роблять те, що їм накажуть, а радіють, лише завдаючи страждань іншим людям. У них відсутнє логічне мислення. Не варто й намагатися їх зрозуміти. Вони звикли плодити таке жахливе зло, що їх і людьми називати важко, – голос Кітая тремтів. – Коли вони вирізали мій загін, я глянув одному у вічі. Думав, що зможу змусити його побачити в мені рівного. Особу, а не просто супротивника. Коли він глянув на мене, я зрозумів, що взагалі не можу знайти з ним зв’язку. У тих очах не було нічого людського.

Щойно вцілілі усвідомили, що прибула Міліція, то почали виходити зі своїх хованок невеличкими стражденними групами.

Ті поодинокі вцілілі в Ґолінь Ніїс були глибоко в місті, ховалися в замаскованих прихистках, як і Кітай, або ж у нашвидкуруч зведених в’язницях, де їх забули, коли солдати Федерації вирішили продовжити похід углиб країни. Знайшовши дві чи три такі схованки, Алтань наказав усім – Цике й цивільним – ретельно обшукати місто.

Ніхто не оскаржував наказу. Жинь підозрювала, що всі розуміли, як страшно вмирати на самоті, прикутим до стін, коли поневолювачі давно пішли.

– Мабуть, це вперше ми рятуємо людей, – сказав Бадзі. – Приємне відчуття.

Сам Алтань очолив загін, якому дісталося майже нездійсненне завдання: позбутися трупів. Він заявив, що це пересторога проти гниття та поширення захворювань, але Жинь підозрювала, що основна причина крилася в тому, що він хотів улаштувати їм гідний похорон, а ще тому, що в місті він міг мало що зробити.

У них не було часу копати братські могили в необхідному масштабі, доки сморід зотлілої плоті не став би нестерпним. А тому складали трупи у великі погребні багаття, величезні ватри з тіл, які горіли постійно. З міста трупів Ґолінь Ніїс перетворився на місто праху.

Але сама кількість загиблих вражала. Спалені Алтанем трупи заледве зменшили купи тліючих тіл по всьому місту. Жинь сумнівалася, що місто й справді можна очистити, не спаливши його дотла.

Зрештою, може, саме так їм і доведеться вчинити. Але поки ще жевріла надія знайти вцілілих.

Жинь була за стінами міста, намагаючись знайти джерело свіжої води, не зіпсоване кров’ю, аж раптом Кітай відтягнув її вбік і розповів, що вони знайшли Венку. Її тримали в «будинку релаксації», і ймовірно це була єдина причина, чому Федерація лишила живою солдата підрозділу. Кітай не вдавався в подробиці, що таке «будинок релаксації», але це було й не потрібно.

Жинь заледве впізнала Венку, коли того вечора зайшла побачитися з нею. Її гарне волосся коротко обстригли, немовби хтось відтяв його ножем. Сповнені життя очі тепер були порожніми й скляними. Обидві руки зламані в зап’ястках. Вона носила їх на підв’язках. Жинь побачила кут, під яким Венці викрутили руки і зрозуміла, що був лише один спосіб, як це можна зробити.

Коли Жинь увійшла до кімнати, Венка заледве ворухнулася. Лише коли Жинь зачинила двері, відступила назад.

– Привіт, – стиха промовила Жинь.

Венка байдуже підняла очі й нічого не сказала.

– Я подумала, тобі захочеться з кимось поговорити, – сказала Жинь, хоча слова прозвучали порожньо й недоречно.

Венка глянула на неї.

Жинь забракло слів. Вона не могла вигадати запитання, яке не здавалося б беззмістовним. «З тобою все гаразд?» Звісно ж, із Венкою не все гаразд. «Як тобі вдалося вижити?» Завдяки жіночому тілу. «Що з тобою трапилось?» Але Жинь уже це знала.

– Ти знала, що вони називали нас громадськими туалетами? – несподівано запитала Венка.

Жинь зупинилася за два кроки від дверей. Її осяяло розуміння, кров застигла в жилах.

– Що?

– Вони думали, що я не розумію муґенської, – сказала Венка зі страшною спробою засміятися. – Ось як вони мене називали, коли були в мені.

– Венко…

– Ти знаєш, який це біль? Вони були в мені, вони були в мені годинами й не зупинялися. Я непритомніла знову і знову, але щоразу, коли приходила до тями, вони продовжували, на мені був щоразу інший чоловік, чи, може, той самий… через якийсь час усі вони стали однаковими. Це був нічний кошмар, і я не могла прокинутися.

У роті в Жинь з’явився жовчний присмак.

– Мені шкода… – спробувала вона, але схоже, Венка її не чула.

– Але зі мною обійшлися не найгірше, – сказала Венка. – Я відбивалася. Я була проблемною. Тож мене лишили наостанок. Спершу хотіли мене зламати. Вони змушували мене дивитися. Я бачила, як жінкам випускали нутрощі. Бачила, як солдати відрізали їм груди. Бачила, як прибивали живих жінок до стіни цвяхами. Бачила, як калічили дівчат, коли втомлювалися від їхніх матерів. Якщо їхні вагіни були замалі, вони розрізали їх, щоб було легше ґвалтувати, – голос Венки повищав. – У будинку з нами була й вагітна жінка. На восьмому місяці. Восьмому. Спочатку солдати лишили її живою, щоб вона дбала про нас. Мила. Годувала. Вона була єдиним добрим обличчям у тому будинку. Вони не торкалися її, бо вона була вагітна, спочатку не торкалися. А потім якось генерал вирішив, що з нього вдосталь інших дівчат. І прийшов по неї. Ти думаєш, що до того часу вона вже чогось навчилася, бо ж бачила, що солдати робили з нами. Думаєш, що вона знала, що не було сенсу опиратися.

Жинь уже не хотіла слухати. Їй хотілося накрити голову руками й відгородитися від усього. Але Венка продовжувала, немовби почавши свою сповідь, уже не могла зупинитися.

– Вона відбивалася й волочилася. А потім ударила його. Генерал застогнав і схопив її за живіт. Не ножем. Пальцями. Нігтями. Він повалив її і рвав, рвав, – Венка відвернулася. – І він витягнув нутрощі, кишківник, а потім нарешті дитину… і дитина ще рухалася. Ми все це бачили з коридору.

Жинь затамувала подих.

– Я була рада, – сказала Венка. – Рада, що вона померла до того, як генерал розірвав її дитя навпіл, як ми розриваємо апельсини. Під пов’язками Венка стиснула пальці, і їх зсудомило. – Він змусив мене прибрати.

– О боги. Венко. – Жинь не могла глянути їй у вічі. – Мені так прикро.

– Не жалій мене! – несподівано закричала Венка.

Вона ворухнулася, немовби намагалася дотягтися до руки Жинь, немовби забула про зламані зап’ястки. А потім підвелася й підійшла до Жинь так, що вони стояли лице до лиця, ніс до носа. На її обличчі застиг нестямний вираз, як того дня, коли вони билися на арені.

– Мені не потрібна твоя жалість. Мені треба, щоб ти вбила їх замість мене. Убий їх для мене, – просичала Венка. – Присягни. Присягни на крові, що спалиш їх.

– Венко, я не можу…

– Я знаю, що можеш, – голос Венки повищав. – Я чула, що про тебе говорили. Спали їх. Будь-якою ціною. Присягни життям. Присягни. Присягни заради мене.

Її очі були ніби розтрощене скло.

Жинь знадобилася вся її мужність, щоб просто зустрітися з нею поглядом.

– Присягаю.

Жинь вийшла з кімнати Венки й кинулася бігти.

Вона не могла дихати. Не могла говорити.

Їй потрібно побачити Алтаня.

Вона не знала, чому думала, що він дасть жадане полегшення, але з-поміж них усіх лише Алтань уже переживав подібне. Алтань був на Спірі, коли острів спалили, Алтань бачив, як убивали його народ… Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що земля не зупинилася, що сонце так само сходитиме й сідатиме, що існування такого мерзенного зла, такої байдужості до людського життя не означає, що весь світ огорнула темрява. Звісно ж, Алтань міг сказати їй, що в них ще є за що боротися.