Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

Двоє командирів перезирнулися.

– Треба когось туди відправити, – сказав Алтань. – Хай хтось уб’є тварюку.

– Так, – одразу погодився Дзюнь. – Мої люди займаються натовпом, але я можу зібрати загін.

– Загін нам не потрібен. Вистачить і одного з моїх людей. Ми не можемо відіслати всіх. А раптом муґенці використають цю можливість, щоб напасти на нашу базу? Це могла бути диверсія.

– Я піду, – миттю зголосилася Жинь.

Алтань похмуро глянув на неї.

– Ти знаєш, як упоратися з чимей?

Вона не знала. Вона тільки-но згадала, що таке чимей, але то були лише підручники в Академії, й вона заледве пам’ятала прочитане. Однак Жинь була впевнена, що це вже більше, аніж знав будь-хто з підрозділів чи з Цике, бо ж нікого більше не змушували читати таємні бестіарії в Сінеґарді. І вона не збиралася показувати своє незнання перед Алтанем, та ще й у присутності Дзюня. Вона впорається з цим завданням. Мусить упоратися.

– Я знаю не менше за інших, пане. Я читала бестіарій.

Якусь мить Алтань обмірковував щось, а потім коротко кивнув.

– Іди проти натовпу. Тримайся доріжок.

– Я також піду, – зголосився Неджа.

– Це не обов’язково, – миттю озвався Алтань.

Але Дзюнь сказав:

– З нею має бути хтось із Міліції. Просто про всяк випадок.

Алтань пильно глянув на Дзюня, і Жинь зрозуміла, у чому річ. Дзюнь хотів, щоб хтось її супроводжував: раптом вона побачить щось, про що Алтань не повідомив би Дзюню.

Жинь повірити не могла, що політика між підрозділами важить стільки навіть зараз.

Алтань хотів заперечити. Але час був зовсім не слушний. Він пройшов повз Неджу до натовпу й забрав смолоскип у цивільного, який саме йшов поруч.

– Гей! Мені він потрібен!

– Стули пельку, – наказав Алтань і відштовхнув цивільного.

А тоді передав факел Жинь і відтягнув її до прилеглої вулиці, де вона могла б уникнути натовпу.

– Іди.

Жинь і Неджа не змогли б дістатися середмістя, якби почали продиратися крізь потік охоплених панікою людей. Але будівлі в цьому районі були низькими та з пологими дахами, тож на них можна легко вилізти. Жинь і Неджа побігли по дахах, вогонь на їхніх смолоскипах розгойдувався. Досягнувши кінця кварталу, вони спустилися додолу й мовчки перетнули ще один квартал.

Нарешті Неджа запитав:

– Що таке чимей?

– Ти чув, що сказала жінка, – різко відповіла Жинь. – Велика тварюка. З червоними очима.

– Ніколи про таких не чув.

– То, може, й не варто було йти зі мною, – вона завернула за ріг.

– Я також читав бестіарії, – сказав Неджа, наздогнавши її. – Ні слова про чимей.

– Ти не читав давніх текстів. З архівного підвалу, – зауважила вона. – Доби Червоного Імператора. Там було лише кілька згадок, та все ж. Хтось зображає їх як дитину з червоними очима. Іноді як чорну тінь. Ця тварюка зриває обличчя своїх жертв, а решту трупа лишає неушкодженою.

– Моторошно, – сказав Неджа. – І нащо їй обличчя?

– Точно не знаю, – визнала Жинь. Вона порпалася в пам’яті, шукаючи ще бодай якусь згадку про чимей. – У бестіарії не зазначалося. Думаю, вона їх колекціонує. Якщо вірити книжкам, то чимей може прикинутися ким завгодно, близькими тобі людьми, тими, кому ти ніколи не нашкодиш.

– Навіть тими, кого воно не вбило?

– Напевне, – припустила вона. – Бо ж воно тисячі років збирає обличчя. Зі стількома рисами можна прикинутися будь-ким.

– І що? Як це робить її небезпечною?

Жинь озирнулася на нього через плече.

– Ти зміг би спокійно проштрикнути когось із обличчям своєї матері?

– Я знав би, що це нереально.

– Десь у глибині розуму ти знав би, що це нереально. Але чи зміг би зробити це тієї ж миті? Дивитися в материні очі, слухати її благання й устромити їй ножа в горло?

– Якби знав, що це жодним чином не моя мати, – сказав Неджа. – Чимей здається страшною, лише якщо застає тебе зненацька. Але не тоді, коли ти знаєш.

– Сумніваюся, що так, – сказала Жинь. – Ця тварюка не просто налякала одного чи двох людей. Вона нажахала пів міста. Ба більше, у бестіарії не сказано, як її вбити. Немає жодних історичних записів про перемогу над чимей. З цією ми битимемося наосліп.

Вулиці в центрі міста були спокійними: двері зачинені, попід будівлями стояли вози. Там, де мав бути галасливий ринок, було курно й тихо.

Але не порожньо.

На вулицях валялися тіла з різними ушкодженнями.

Жинь схилилася над найближчим трупом і перевернула його. Тіло було ціле, за винятком голови. Обличчя немовби пожували в найстрахітливіший спосіб. Очниці порожні, носа бракувало, губи начисто зірвані.

– Ти не жартувала, – визнав Неджа й затулив рота рукою. – Тигрячі цицьки. Що станеться, коли ми її знайдемо?

– Мабуть, я її вб’ю. А ти можеш допомогти.

– Ти зухвало самовпевнена у своїх бойових навичках, – сказав Неджа.

– В Академії я надерла тобі зад. Я реально оцінюю свої бойові навички.

Хвалькуватість допомагала. Відганяла страх.

Через метрів півтора-два Неджа перевернув ще одне тіло. На ньому була темно-синя форма Збройних сил Федерації. П’ятикутна жовта зірка праворуч на грудях визначала належність до офіцерського рангу.

– Бідолаха, – сказав Неджа. – Хтось не отримав послання.

Жинь оминула Неджу й простягла смолоскип уперед над закривавленим проходом. На бруківці були розкидані скалічені тіла цілого ескадрону Федерації.

– Не думаю, що його відправила Федерація, – повільно промовила Жинь.

– Можливо, весь цей час тримали тварюку під замком, – припустив Неджа. – Можливо, не знали, на що вона здатна.

– Федерація ніяк не могла цього зробити, – сказала вона. – Ти бачив, якими обачними вони були з катапультами в Сінеґарді. Вони б не випустили тварюку, не маючи змоги її контролювати.

– То вона просто прийшла сама? Чудовисько, якого ніхто не бачив століттями, вирішило з’явитися знову в місті, яке в цей час в облозі?

Жинь мала тривожну підозру щодо того, звідки взялася чимей. Вона вже бачила чудовисько раніше – на ілюстраціях звіринцю Нефритового Імператора.

«Я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце».

Відкривши в Сінеґарді ту порожнечу, Дзян прорвав діру в матерії між їхнім світом і суміжним. А тепер, коли Хранителя Воріт не стало, крізь цю діру пробралися демони.

«Така ціна. Завжди є ціна».

Тепер Жинь розуміла, що він мав на увазі.

Вона виштовхала ці думки зі свідомості й схилилася, щоб ретельніше оглянути тіла. Це було безглуздо. Звісно, їх усіх не могли застати зненацька. Якби вони билися з чудовиськом, то вмерли б із витягнутими мечами. Мали б бути ознаки боротьби.

– Як гадаєш, де… – почала була вона, та Неджа холодною рукою затиснув їй рота.

– Прислухайся, – прошепотів він.

Жинь нічого не почула. Але потім на іншому боці ринкової площі зсередини перевернутого воза почувся неясний шум, немовби щось трясли. А потім струшування затихло, поступившись іншому звуку, схожому на ридання.

Жинь підійшла ближче, витягнувши вперед факел, щоб роздивитися.

– Ти з глузду з’їхала? – Неджа схопив її за руку. – То може бути сама тварюка.

– І що ж нам тепер робити, тікати від неї? – Жинь відмахнулася від нього й поволі пішла до воза.

Неджа вагався, але Жинь чула, що він ішов позаду. Коли вони дійшли до воза, Неджа глянув їй у вічі крізь вогонь від смолоскипа, і вона кивнула. Жинь витягла меча, і вони разом зірвали з воза накриття.

– Іди геть!

Під накриттям була не тварюка, а маленька дівчинка, зростом Неджі десь до пояса. Дівчинка скрутилася в глибині воза. Вона була вбрана в тонку закривавлену сукню. Побачивши їх, вона пронизливо закричала і сховала голову в колінах. Від жаху все її тіло здригалося в схлипуваннях.

– Геть! Геть від мене!

– Опусти меч, ти її лякаєш! – Неджа вийшов уперед, затуливши Жинь собою, щоб дівчинка її не бачила. Він переклав смолоскип у другу руку і м’яко торкнувся плеча малої.

– Гей. Гей, усе добре. Ми прийшли тобі допомогти.

Дівчинка схлипнула.

– Страшне чудовисько…

– Знаю. Чудовиська тут немає. Ми, гм, ми його налякали. І тобі не зашкодимо, обіцяю. Можеш глянути на мене.

Дівчинка повільно підняла голову й зустрілася поглядом із Неджею. Її очі на заплаканому личку були величезні, широко розплющені й налякані.

Коли Жинь зазирнула в ті очі через плече Неджі, її кольнуло якесь дуже дивне відчуття, несамовите бажання будь-якою ціною захистити маленьку дівчинку. Це відчуття було немовби фізична потреба, немовби чужорідний материнський інстинкт. Вона ладна була померти, аби лише не дозволити завдати шкоди невинному дитяті.

– Ти не чудовисько? – проскиглила дівчинка.

Неджа простягнув до неї руки, щоб витягти.

– Ми повністю люди, – м’яко сказав він.

Дівчинка схилилася йому в руки, і схлипування стихли.

Жинь вражено дивилася на Неджу. Здавалося, він точно знав, як поводитися з дітьми, припасував тон і мову тіла, щоб якомога більше її заспокоїти.

Неджа передав Жинь смолоскип, а другою рукою гладив дівчинку по голові.

– Дозволиш мені допомогти тобі вибратися звідси?

Дівчинка несміливо кивнула й підвелася. Неджа схопив її за талію, витягнув із розбитого воза і обережно поставив на землю.

– Ось. З тобою все буде гаразд. Можеш іти?

Вона знову кивнула і, тремтячи, потягнулася до його руки. Неджа міцно схопив її, обгорнувши тонкими пальцями крихітну долоньку.

– Не хвилюйся, я нікуди не піду. У тебе є ім’я?

– Кхудалі, – прошепотіла вона.

– Кхудалі. Тепер ти в безпеці, – пообіцяв Неджа. – Ти з нами. А ми – вбивці чудовиськ. Але нам потрібна твоя допомога. Будеш сміливою для мене?

Кхудалі важко зглитнула й кивнула.

– Гарна дівчинка. А тепер можеш мені розповісти, що трапилося? Усе, що пам’ятаєш.

Кхудалі глибоко вдихнула й, затинаючись, заговорила тремтливим голосом:

– Я була з батьками і сестрою. Ми просто їхали на возі додому. Міліція попереджала не затримуватися допізна, тому ми хотіли повернутися вчасно, а потім… – Кхудалі знову почала схлипувати.

– Усе гаразд, – швидко сказав Неджа. – Ми знаємо, прийшла тварюка. Мені просто треба, щоб ти розказала якомога детальніше. Усе, що згадається.

Кхудалі кивнула.

– Усі кричали, але солдати нічого не робили. А коли воно пройшло поруч із нами, Федерація лише спостерігала. Я сховалася у возі. Я не бачила обличчя тварюки.

– Ти бачила, куди вона пішла? – різко запитала Жинь.

Кхудалі позадкувала і сховалася за Неджу.

– Ти її лякаєш, – тихо промовив Неджа, жестом показуючи Жинь відійти. Він знову повернувся до дівчинки. – Можеш показати, в який бік вона попрямувала? – м’яко запитав він. – Куди вона пішла?

– Я… Я не можу розказати, як туди дістатися. Але можу провести, – сказала вона. – Я пам’ятаю.

Дівчинка провела їх декілька кроків до рогу вулиці, а потім зупинилася.

– Ось тут тварюка з’їла мого братика, – сказала вона. – А потім зникла.

– Зачекай-но, – мовив Неджа. – Ти ж казала, що приїхала сюди з сестрою.

Кхудалі глянула на Неджу тими ж таки широко розплющеними благальними очима.

– Мабуть, що так, – сказала вона.

А потім усміхнулася.

Однієї миті то була маленька дівчинка, а вже наступної довготелеса тварюка. Усе її тіло, за винятком обличчя, вкривало грубе чорне хутро. Непропорційні кінцівки діставали до землі, немов мавпячі руки Суні. Голова була дуже маленькою, ще головою Кхудалі, від чого тварюка здавалася навіть страхітливішою. Вона простягла до Неджі товсті пальці й підняла його за комір у повітря.

Жинь витягла меча й рубонула істоту по ногах, по руках, по тулубу. Але жорстке хутро чимей було ніби плащ із залізних голок і відбивало меч краще за будь-який щит.

– Обличчя, – крикнула вона. – Цілься в обличчя.

Але Неджа не рухався. Його руки марно висіли вздовж тулуба. Зачарований, він вдивлявся в крихітне обличчя чимей, обличчя Кхудалі.

– Що ти робиш? – закричала Жинь.

Чимей повільно повернула голову, щоб глянути на неї. Відшукала поглядом очі Жинь.

Жинь спіткнулася й позадкувала, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Коли вона глянула в ті очі, чарівні очі, страхітливе тіло чимей попливло перед зором. Вона вже не бачила чорного хутра, не бачила тіла тварюки, її шорсткого тулуба, заляпаного кров’ю. Лише обличчя.

То було не обличчя тварюки. То було обличчя чогось прекрасного. Якусь мить воно було нечітким, мовби не могло вирішити, ким хоче бути, а потім стало лицем, якого вона не бачила вже декілька років.

М’які смагляві щоки. Скуйовджене чорне волосся. Один молочний зуб трохи більший за всі інші, одного бракує.

– Кесеґі? – пробурмотіла Жинь.

Вона випустила факел з рук. Кесеґі невпевнено всміхнувся.

– Ти мене впізнала? – запитав він солодкавим дитячим голосом. – Після стількох років?

У Жинь тьохнуло серце.

– Ну звісно ж, я тебе впізнала.

Кесеґі з надією дивився на неї. А потім розкрив рота й закричав, і цей крик був нелюдським. Чимей кинулася на неї, Жинь затулила обличчя руками, але тварюку щось зупинило.

Неджа вирвався з її рук і тепер висів у неї на спині, де вже не бачив обличчя чимей. Він ударив тварюку ножем, але лезо лише клацнуло десь біля її ключиці. Він спробував знову, цього разу цілячи в обличчя. Обличчя Кесеґі.

– Ні! – закричала Жинь. – Кесеґі, ні…

Неджа промахнувся, лезо зрикошетило від залізного хутра. Він заніс зброю для другого удару, але Жинь кинулася вперед і встромила свого меча між клинком Неджі і чимей.

Вона мусить захистити Кесеґі, вона не дозволить Неджі його вбити… Він же лише дитина, така безпомічна, така мала…

Минуло три роки, відколи вона поїхала. Вона покинула його з парою торгівців опіумом, а сама вирушила до Сінеґарда і за три роки не надіслала жодного листа, за три неможливо довгі роки.

Здавалося, це було так давно. Ніби в іншому житті.

То чому ж Кесеґі досі такий малий?

Жинь похитнулась, у голові їй туманилося. Відповідати на це запитання було ніби намагатися розгледіти щось у густому тумані. Вона знала, що є якась причина, чому все це – безглуздя, але не могла зібрати докупи, що саме… але з Кесеґі перед нею було щось не так.

То не її Кесеґі.

То взагалі не Кесеґі.

Жинь силкувалась отямитися, швидко моргала, намагаючись розігнати туман. «Ідіотко, це ж чимей, – казала Жинь собі. – Вона грає на твоїх почуттях. Ось як вона це робить. Ось як вона вбиває».

І тепер, згадавши, вона збагнула, що з обличчям Кесеґі не так. Його очі були не лагідні й карі, а яскраво-червоні, немов сліпучі жарини, вони приковували до себе погляд…

Із завиваннями чимей таки вдалося скинути Неджу зі спини. Він перекрутився в повітрі й ударився об вуличну стіну. Голова бухнула об камінь. Неджа зісковзнув додолу й уже не ворушився.

Чимей кинулася в тіні й зникла.

Жинь підбігла до розпростертої постаті Неджі.

– Чорт, чорт… – Вона притисла руку йому до потилиці. На долоні лишилася кров. Жинь обмацала рану, рухаючись по краях порізу, і з полегшенням збагнула, що вона відносно неглибока, а на голові дуже кровлять навіть несерйозні поранення. З Неджею все буде гаразд.

Але куди зникла чимей?..

Жинь почула якийсь шелест над головою. Озирнулася, але надто повільно.

Чимей стрибнула вниз і приземлилася їй на спину, страшенно міцно вхопивши за плечі. Жинь шалено звивалася, розмахуючи мечем. Але випади були марні, хутро чимей нагадувало непробивний щит, клинок міг хіба що трохи його подряпати.

Величезною рукою чимей схопила меча й зламала його. Зневажливо форкнула і швиргонула уламки в темряву. А потім обхопила руками шию Жинь, повисши в неї на спині, немовби дитина, гігантська страхітлива дитина. Її руки стискали Жинь горло. Очі Жинь мало не вилізли з орбіт. Вона не могла дихати. Впала на коліна й відчайдушно поповзла до кинутого смолоскипа.

Жинь відчувала на шиї гаряче дихання чимей. Істота шкрябнула її по обличчю, смикнула вустами й ніздрями так, як це могла б зробити дитина.

– Пограйся зі мною, – вимагала тварюка голосом Кесеґі. – Чому ти зі мною не граєшся?

«Не можу дихати…»

Жинь намацала пальцями смолоскип. Схопила його й наосліп штурхнула вгору.

Палючий кінець із гучним шипінням поцілив у незахищене обличчя чимей. Тварюка верескнула й відчепилася від Жинь. Вона голосила від болю, корчилася на землі, її кінцівки вигиналися під неймовірними кутами.

Жинь також закричала, її волосся зайнялося. Вона накинула каптур і потерла тканину на голові, щоб загасити полум’я.

– Сестричко, будь ласка, – важко дихала чимей. У стані болю їй якимось чином вдавалося звучати ще подібніше до Кесеґі.

Жинь уперто повзла до істоти, зумисне відвернувшись від очей. Міцно затиснула в правій руці смолоскип. Вона мусила знову його запалити. Схоже, що вогонь – єдиний спосіб нашкодити тварюці.

– Жинь.

Цього разу чимей заговорила голосом Алтаня.

Цього разу Жинь не стрималася й підвела очі.

Спочатку в істоти було просто Алтаневе обличчя, але потім вона стала Алтанем, який лежав горілиць на землі, й зі скроні в нього стікала цівка крові. В істоти були Алтаневі очі. Алтанів шрам.

Поранений, обсмалений, він зі злістю дивився на Жинь.

Відбивши спробу чимей зірвати з неї обличчя, Жинь пришпилила її до землі, притиснувши руки колінами.

Жинь мусила спалити це обличчя. Обличчя – джерело сили цієї тварюки. Чимей зібрала до біса подібних рис із кожної вбитої людини, кожного зірваного обличчя. Вона живилася людськими рисами й тепер намагалася відібрати в Жинь її особистість.

Жинь штурхнула її смолоскипом в обличчя.

Чимей знову закричала. Алтань знову закричав.

Вона ніколи не чула Алтаневого крику наяву, однак була певна, що він був би саме таким.

– Будь ласка, – ридав Алтань, у голосі чулася щирість. – Прошу, не треба.

Жинь зціпила зуби й міцніше стиснула в руці смолоскип, дужче притискаючи його до голови чимей. Їй у ніздрі вдарив сморід паленої плоті. Жинь закашлялася, дим розривав її зсередини, проте не зупинилася. Намагалася відвести погляд, але очі чимей не відпускали. Вона не могла відвернутися. Істота змушувала її дивитися.

– Ти не можеш мене вбити, – просичав Алтань. – Ти мене кохаєш.

– Я тебе не кохаю, – сказала Жинь. – І я можу вбити будь-кого.

Страхітлива сила чимей була в тому, що чим довше вона горіла, тим дужче скидалася на Алтаня. Серце Жинь бухкало в грудях. «Очисть розум. Заблокуй думки. Не думай. Не думай. Не…»

Але вона не могла відмежуватися від схожості чимей з Алтанем. Вони були однакові. Вона кохала цю істоту, кохала Алтаня, і він збирався її вбити. Якщо тільки вона не вб’є його першою.

Але ні, це безглуздя…

Жинь знову спробувала зосередитися, заспокоїти страх і повернути собі здоровий глузд, але цього разу зосередилася не на тому, щоб відокремити Алтаня від чимей, а на прагненні вбити, байдуже, кого вона бачила перед собою.

Вона вбивала чимей. Вбивала Алтаня. І перше, і друге було правдою. І перше, і друге було необхідністю.

У Жинь із собою не було макового зерна, але щоб прикликати Фенікса, воно їй було не потрібне. У неї був смолоскип, був біль, і цього мало вистачити.

Тупим кінцем смолоскипа Жинь ударила Алтаневі в обличчя. Ударила знову, з більшою силою, ніж думала, що може. Кістка не встояла під натиском деревини. Щока запала, утворюючи порожнисту діру там, де мала би бути плоть і кістка.

– Ти робиш мені боляче, – вражено промовив Алтань.

«Ні, я тебе вбиваю». Вона била знову, і знову, і знову. Щойно рука почала рухатися, Жинь уже не могла зупинитися. Алтаневе обличчя перетворилося на місиво уламків кісток і плоті. Смаглява шкіра стала яскраво-червоною. Його обличчя разом утратило форму. Вона била ті очі, била якомога сильніше, щоб уже в них не дивитися. Коли він спробував відбиватися, Жинь повернула факел і припалила його рани. А потім він закричав.

Нарешті чимей перестала боротися під нею. М’язи істоти обм’якли, ноги вже не брикалися. Важко дихаючи, Жинь нахилилася над нею. Вона випалила обличчя аж до самої кістки. Під розбитою обсмаленою шкірою виднівся крихітний, білий-пребілий череп.

Жинь злізла з трупа і жадібно, важко ковтнула повітря. А потім її знудило.

– Вибач, – промовив Неджа, отямившись.

– Не варто, – сказала Жинь. Вона лежала біля нього, прихилившись до стіни. Весь уміст її шлунку виплеснувся на дорогу. – Це не твоя провина.

– Ні, моя. Ти не застигла, коли побачила тварюку.

– Застигла. Цілий ескадрон застиг, – Жинь указала пальцем на тіла Федерації на ринковій площі. – І ти допоміг мені вирватися з цього стану. Не звинувачуй себе.

– Я був дурнем. Мав би здогадатися, що маленька дівчинка…

– Я теж не здогадалася, – відрізала Жинь.

Неджа нічого не сказав.

– У тебе є сестра? – запитала вона через якийсь час.

– Був брат, – сказав Неджа. – Менший брат. Помер, коли ми були ще малими.

– О, – Жинь не знала, що на це сказати. – Співчуваю.

Неджа підтягнувся, щоб сісти.

– Коли чимей кричала на мене, це було ніби… ніби я знову винен.

Жинь важко зглитнула.

– Коли я вбила її, це здавалося вбивством.

Неджа пильно глянув на неї.

– Ким вона стала для тебе?

Жинь не відповіла.

На базу вони брели разом у повній тиші, зрідка визираючи з-за рогу в темряві, щоб переконатися, що за ними не стежать. Робили це радше за звичкою, ніж із потреби. Жинь припускала, що якийсь час у тій частині міста солдатів Федерації не буде.

Коли вони дісталися перехрестя, яке розділяло помешкання Цике та базу Сьомого підрозділу, Неджа зупинився й повернувся до Жинь обличчям.

Її серце здригнулося.

Тієї миті він був таким вродливим, стояв на дорозі саме в тому місці, де промінь місячного сяйва падав йому на обличчя, підсвічуючи один бік і відкидаючи довгі тіні на іншому.

Неджа був немовби з глазурованої порцеляни, рідкісного скла. Точне відтворення людини в скульптурі, а не власне людина. «Він не може бути справжнім», – подумалося їй. Хлопець із плоті й крові не міг бути таким болісно прекрасним і бездоганним, без жодної вади.

– Отже. Про те, що сталося раніше, – сказав він.

Жинь міцно схрестила руки на грудях.

– Не час на те.

Неджа невесело засміявся:

– Ми на війні. Часу на те ніколи не буде.

– Неджа…

Він поклав свою руку на її.

– Я просто хотів вибачитися.

– Не треба…

– Ні, треба. Я поводився з тобою як справжній придурок. І не мав права так говорити про твого командира. Вибач.

– Вибачаю, – обережно сказала вона й відчула, що саме це й мала на увазі.

Алтань чекав її повернення у своєму штабі. Він відчинив двері ще до того, як вона постукала.

– Ти її вбила?

– Вбила, – підтвердила Жинь. Вона зглитнула, її серце досі калатало. – Пане.

Він коротко кивнув.

– Добре.

Вони якусь мить мовчки дивились одне на одного. На Алтаня падала тінь від дверей. Жинь не бачила його обличчя і тільки рада була цьому. Зараз їй було б не до снаги дивитися на нього. Вона не змогла б дивитися на нього й не бачити, як його обличчя горить, ламається під її руками, перетворюється на пульсуюче місиво плоті, крові та жил.

Усі думки про Неджу вилетіли з голови. Хіба ж зараз це має значення?

Вона щойно вбила Алтаня.

Що це означає? Про що свідчить? Чимей вважала, що вона не здатна вбити Алтаня, а вона все одно вбила?

Якщо вона змогла зробити це, то чого не змогла б?

Кого не змогла б убити?

Можливо, це й була лють, необхідна, щоб легко прикликати Фенікса, як завжди робив Алтань. Не просто лють, не просто страх, а глибока, пекуча образа, роздмухана особливо жорстокою кривдою.

Можливо, вона врешті чогось таки навчилася.

– Ще щось? – запитав Алтань.

Він ступив крок до неї. Вона відступила назад. Мабуть, він це помітив, але все одно підійшов ближче.

– Ти щось хотіла мені сказати?

– Ні, пане, – прошепотіла вона. – Нічого.