Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

Жинь витріщилася на нього з благоговійним страхом. Чоловік перед нею не був схибленим, дивакуватим соромом Академії. Цей чоловік був солдатом.

Шаманом.

Коли Дзян заговорив знову, у його голосі чулася луна, він говорив двома тонами, звичайним і значно нижчим, немовби тінь повторювала все сказане з подвійною гучністю.

– Відведи своїх людей, або я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце.

Неджа схопив Жинь за руку. Його очі розширилися від подиву.

– Поглянь.

Повітря позаду Дзяна викривлювалося, мерехтіло, ставало темнішим навіть за саму ніч. Очі Дзяна закотилися під лоба.

Він голосно промовляв замовляння, співаючи тією незнайомою мовою, яку Жинь від нього чула лише раз.

– Тебе запечатали! – проревів генерал. Але швидко позадкував від порожнечі й ближче підтягнув алебарду.

– Хіба? – Дзян розвів руки.

Позаду нього почулося гучне виття, надто високе, щоб належати будь-якій істоті, знаній людиною.

Крізь темряву до них щось наближалося.

У порожнечі Жинь розгледіла силуети, які могли існувати лише в ляльковому театрі тіней. Це були обриси створінь, яким місце в казках. Триголовий лев. Дев’ятихвостий лис. Зміїне кубло, сплетене в одне ціле, з якого безліч голів кидалися в різні боки й кусали.

– Жинь. Неджа. – Дзян не озирнувся до них. – Тікайте.

А потім Жинь зрозуміла. Хай би що Дзян прикликав, він не мав над ним влади. Богів не можна свідомо гукати в бій. Боги завжди вимагатимуть чогось натомість. Але зараз він робив саме те, що заборонив робити їй.

Неджа допоміг Жинь підвестися. Її ліву ногу немовби простромили розжареними ножами в коліні. Вона застогнала й хитнулася до Неджі.

Він підтримав її. Його очі розширилися від жаху. Часу тікати не було.

Дзян корчився в повітрі перед ними, а потім разом утратив контроль. Порожнеча вибухнула назовні, розриваючи матерію світу, руйнуючи стіну поруч із ними. Дзян грюкнув палицею в повітрі. З місця удару вивільнилася хвиля сили й розійшлася видимим кільцем. Якусь мить усе було спокійно.

А потім східна стіна впала.

Жинь застогнала й перекотилася на бік. Вона заледве щось бачила, заледве відчувала. Не працювало жодне з чуттів, її огортав кокон темряви, крізь який пробивалися лише скалки болю. Ногою вона наштовхнулася на щось м’яке та людське й потягнулася до нього. То був Неджа.

Жинь важко видихнула й змусила себе розплющити очі. Неджа горілиць лежав поруч, поріз на його чолі дуже кровоточив. Очі були заплющені.

Жинь сіла, здригнувшись від болю, і поторсала його за плече.

– Неджа?

Він злегка ворухнувся. Жинь затопило полегшення.

– Треба вставати… Неджа, ходімо, треба…

У дальньому кутку воріт у повітря здійнялася хвиля уламків.

Під камінням щось було. Щось живе.

Жинь учепилася в руку Неджі й спостерігала за тим, як осипається каміння, нестямно сподіваючись, що то Дзян, що хай яке жахіття він не прикликав, йому вдалося вижити, що з ним усе гаразд і що він врятує…

З-під каміння показалася рука, закривавлена, кремезна й закована в міцні обладунки.

Жинь мала вбити генерала до того, як він вибрався б з-під завалів. Вона мала забрати Неджу й утекти. Мала зробити бодай щось.

Однак її кінцівки не корилися наказам мозку, нерви не розпізнавали нічого, окрім того ж таки страху й відчаю. Вона лежала паралізована на землі, а серце шалено бухкало в грудях.

Похитуючись, генерал підвівся, зробив один непевний крок, а потім ще один. На ньому вже не було шолома. А коли він повернувся до них, Жинь перехопило подих. Вибухом йому зірвало половину обличчя, оголивши огидну скелетну посмішку під клаптями шкіри.

– Нікарські виродки, – прогарчав він, наблизившись. Він наступив на понівечене тіло одного зі своїх солдатів. Навіть не глянувши, він з огидою відштовхнув його. Генерал не відводив лютого погляду від Жинь і Неджі. – Я вас закопаю.

Неджа тихо застогнав від жаху.

Руки Жинь нарешті відреагували на її накази. Вона спробувала підняти Неджу, але ноги підкосилися від страху. Вона не могла стояти.

Генерал нависнув над ними. Підняв алебарду.

Майже збожеволівши від паніки, Жинь замахнулася мечем угору – великою, шаленою аркою. Її клинок марно брязнув по тулубу генерала, закованому в обладунки.

Генерал зімкнув пальці в рукавиці навколо тонкого леза й смикнув його в неї з рук. Його пальці лишили жолобки на сталі.

Тремтячи, Жинь відпустила меч. Генерал підняв її за комір і жбурнув об залишки стіни. Вона вдарилася головою об камінь; в очах спершу почорніло, потім з’явилися плями світла, а потім усе розпливлося. Вона повільно кліпнула й затуманеним зором побачила, як генерал повільно піднімає алебарду над обм’яклою постаттю Неджі.

Жинь розкрила рота, щоб закричати, і тієї ж миті генерал устромив гострий кінець Неджі в живіт. Неджа голосно високо скрикнув. Другий удар його заглушив.

Схлипуючи від страху, Жинь полізла в кишеню по макове зерно. Вона витягла жменю, поклала до рота й ковтнула саме тієї миті, коли генерал помітив, що вона ще рухається.

– Ні, ти не можеш, – гаркнув він, піднімаючи її за сорочку. Він підтягнув її близько до обличчя, вишкірившись страхітливою половинчастою посмішкою. – Більше ніякого нікарського відьомства. У мертвих посудинах не живуть навіть боги.

Жинь нестямно трусило в його руках, сльози лилися по обличчю, вона силкувалася вдихнути. Голова пульсувала там, де він ударив її об камінь. Жинь почувалася так, немовби пливла, немовби купалася в темряві, чи то від макових зерен, чи від травми голови. Вона або помирала, або мала зустрітися з богами. А може, все водночас.

«Будь ласка, – молилася вона. – Будь ласка, прийди до мене. Я зроблю що завгодно».

А потім вона занурилася в порожнечу. Вона знову була в тому тунелі, що вів на небеса, здіймалася вгору, закручуючись із шаленою швидкістю до невідомого місця. Межі поля зору почорніли, а потім стали вже знайомо червоними, стали багряною пеленою, яка повністю запнула очі, немовби скляні лінзи.

Внутрішнім оком вона побачила, як перед нею з’явилася Жінка. Вона простягнула до неї руки, але…

– Геть із дороги! – закричала Жинь. У неї не було часу на стражницю, не було часу на застереження: вона мала дістатися до богів, їй був потрібен її бог.

На диво, Жінка підкорилася.

А потім, подолавши перепону, Жинь знову здійнялася вгору й опинилася в тронній залі богів, у Пантеоні.

Усі постаменти були порожні, окрім одного.

Жинь побачила свого бога в усій його полум’яній красі. У свідомості пролунав величний і страхітливий голос. Той голос відлунював через весь усесвіт.

«Я можу дати тобі силу, якої ти прагнеш».

Жинь нестямно намагалася вдихнути, але генерал лише сильніше стискав її шию.

«Я можу дати силу здолати цілі імперії. Палити своїх ворогів, доки їхні кістки не перетворяться на попіл. Я дам усе це тобі, і навіть більше. Ти знаєш ціну. Знаєш умови».

– Будь-що, – прошепотіла Жинь. – Що завгодно.

«Усе».

Кімнатою прокотилося щось схоже на порив вітру. Жинь здалося, що вона почула якесь ґелґотання.

Жинь розплющила очі. Вона вже не марила. Вона потяглася рукою вгору і схопила зап’ясток генерала. Вона була смертельно слабка, і стискання, мабуть, вийшло не сильнішим за доторк пір’їни. Але генерал заревів від болю. Він кинув її, а коли підняв руки, щоб ударити, вона побачила, що обидва його зап’ястки поцятковані червоними пухирями.

Жинь зігнулася, підняла лікті над головою, утворюючи жалюгідний щит.

І перед нею вивергнувся великий струмінь полум’я. Жаром їй пахнуло в обличчя. Спотикаючись, генерал позадкував.

– Ні… – його рот широко розкрився від невіри. Він дивився на неї так, ніби бачив когось іншого. – Тільки не ти.

Жинь силкувалася підвестися. Перед нею так само лилося полум’я, якого вона не контролювала.

– Ти ж мертва! – закричав генерал. – Я ж тебе вбив!

Жинь повільно підвелася, з її долонь струменем било полум’я, затоплюючи все, чого воно торкалося, не даючи втекти. Генерал застогнав від болю, коли вогонь лизнув його відкриті рани, лишаючи діри на обличчі й по всьому тілі.

– Я бачив, як ти згоріла! Я бачив, як ви всі згоріли!

– Та не я, – прошепотіла Жинь і простягнула до нього руки долонями вгору.

Полум’я з натиском рвонулося назовні. Жинь відчувала напруження, немовби зсередини, десь із самого нутра, її щось розривало. Це відчуття проходило крізь неї, не шкодячи, але й не даючи поворухнутися. Вона слугувала каналом. Жинь контролювала полум’я не більше, ніж ґніт свічки. Воно горнулося до неї, огортало її.

Внутрішнім оком вона бачила Фенікса, який розгойдувався на своєму постаменті в Пантеоні. Спостерігав. Сміявся.

Крізь полум’я Жинь не бачила генерала, лише його силует, обриси обладунків, які прогиналися і складалися досередини. Стоячи навколішки, він скидався радше на груду понівеченої плоті, вугілля й металу, аніж на людину.

– Зупинися, – прошепотіла вона. – Будь ласка, зупинися.

Але полум’я не вщухало. Груда, на яку перетворився генерал, хитнулася й завалилася назад. Куля полум’я, поступово меншала, а потім і зовсім згасла.

У Жинь пересохли губи, розтріскалися. Кровили, коли ворушила ними.

– Будь ласка, зупинися.

Внутрішнім оком вона бачила, як Фенікс відсахнувся, немовби роздратований. Він розгорнув крила в шаленому розмаху, а потім згорнув їх.

Шлях до Пантеону закрився.

Жинь хитнулася й упала.

Час уже не мав значення. Навколо точилася битва, а потім уже ні. Жинь огорнула порожнеча, відділяючи її від усього, що коїлося навколо. Доки існував він, не існувало більше нічого.

– Вона горить, – почула Жинь голос Нян. – Гарячка… Я перевірила отруту в ранах, але нічого.

«Це не гарячка, – хотілося сказати Жинь. – Це бог». Вода, якою Нян скроплювала її чоло, не змогла б загасити пожежі, що досі вирувала в ній.

Жинь спробувала попросити покликати Дзяна, але вуста не корилися. Вона не могла говорити. Не могла рухатися.

Вона думала, що може бачити, але не знала, чи то був не сон, бо коли наступного разу розплющила очі, то вздріла таке прекрасне обличчя, що мало не заплакала.

Вигнуті брови, порцелянова гладкість. Вуста ніби кров.

Імператриця?

Але Імператриця була далеко, з Третім підрозділом, досі прямувала з півночі. Вони не могли прийти так швидко, до світанку.

Чи, може, вже світанок? Жинь здалося, що вона побачила перші промені світанкового сонця, ранкову зорю після довгої, жахливої ночі.

– Як її звуть? – наполегливо поцікавилася Імператриця.

«Її? Імператриця говорить про мене?»

– Жунінь, – почувся голос Ірдзяха. – Фан Жунінь.

– Жунінь, – повторила Імператриця. Її голос був ніби порвана струна в настільній арфі, різкий та пронизливий, але водночас прекрасний. – Жунінь, глянь на мене.

Жинь відчула пальці Імператриці на своїй щоці. Холодні, ніби сніг, ніби зимовий вітер. Вона розплющила очі, глянула на Імператрицю, зазирнула в її гарні очі. Як у когось можуть бути такі прекрасні очі? Зовсім не схожі на гадючі. То були не зміїні очі, а дикі, темні, дивні і прекрасні, наче в олениці.

І видіння… вона бачила хмару метеликів, шовкові стрічки на вітрі. Вона бачила світ, у якому є лише краса, колір та ритм. Жинь зробила б що завгодно, аби навічно лишитися в тому мареві.

Імператриця різко вдихнула, і видіння розвіялося.

Вона міцніше обхопила обличчя Жинь.

– Я бачила, як ти горіла, – сказала вона. – Думала, що помираєш.

– Я не мертва, – спробувала вимовити Жинь, але її язик був надто неповоротким, тож вона спромоглася лише на якесь белькотіння.

– Ш-ш-ш-ш, – Імператриця приклала крижаного пальця до її вуст. – Не говори. Усе гаразд. Я знаю, що ти є.

А потім вона притиснулася холодними вустами до її чола. То була така ж прохолода, яку Дзян навіяв на неї під час Випробувань. Полум’я всередині Жинь згасло.

Роздiл 12

Коли Еньжо відпустила Жинь з-під свого нагляду, її перевели до підвалу головної зали, де раніше відбувалися двобої. Їй це мало б видатися дивним, однак розум був надто затуманений, щоб думати бодай про щось. Жинь непомірно багато спала. Годинника в підвалі не було, але вона часто впадала в дрімоту, а потім розуміла, що сонце вже сіло. Жинь заледве могла не спати більше декількох хвилин. Їй приносили їжу. Щоразу, попоївши, вона майже одразу засинала.

Якось крізь сон Жинь почула над головою голоси.

– Це грубо, – сказала Імператриця.

– Це жорстоко, – промовив Ірдзях. – Ти поводишся з нею, наче зі злочинницею. Завдяки цій дівчині ми виграли бій.

– А ще вона мало не спалила місто, – відказав Дзюнь. – Ми не знаємо, на що вона здатна.

– Це просто дівчина, – промовив Ірдзях. – Їй страшно. Хтось має пояснити їй, що з нею сталося.

– Ми не знаємо, що з нею сталося, – мовив Дзюнь.

– Це очевидно, – промовила Імператриця. – Вона ще один Алтань.

– То нехай із нею розбирається Туйр, коли прибуде, – буркнув Дзюнь.

– Туйр уже прямує сюди з Замку Ночі, – сказав Ірдзях. – Ти ще цілий тиждень триматимеш її на заспокійливих?

– Я нізащо не дозволю їй розгулювати містом, – відповів Дзюнь. – Ви бачили, що Хранитель Воріт зробив зі східною стіною. Його печатка надломилася, Дадзі. Тепер він більша загроза, аніж Федерація.

– Уже ні, – холодно відказала Імператриця. – З Хранителем Воріт розібралися.

Коли Жинь ризикнула розплющити очі, то побачила, що над нею нікого не було. Вона лише наполовину пам’ятала сказане. Після ще одного періоду сну без сновидінь вона не знала напевне, чи все те їй не примарилося.

Зрештою Жинь таки отямилася. Але коли спробувала вийти з підвалу, її силоміць зупинили троє солдатів із Третього підрозділу, який виставили чатувати біля дверей.

– Що відбувається? – наполегливо запитала вона. Її розум був ще трохи затуманений, але вже досить свідомий, щоб розуміти, що це ненормально. – Чому я не можу вийти?

– Заради твоєї ж безпеки, – відповів один із них.

– Про що це ви? Хто це дозволив?

– Нам наказали тримати тебе тут, – коротко відповів солдат. – Якщо спробуєш вирватися, нам доведеться зробити тобі боляче.

Солдат, який стояв ближче до неї, уже потягнувся до зброї. Жинь позадкувала. Вона розуміла, що суперечки не допоможуть вибратися звідси.

А тому вдалася до найпримітивнішого методу впливу. Жинь розкрила рота й закричала. Вона корчилася на підлозі. Била солдатів кулаками й плювала їм в обличчя. Погрожувала помочитися перед ними. Вигукувала непристойності про їхніх матерів. Вигукувала непристойності про їхніх бабусь.

Так тривало багато годин поспіль.

Нарешті солдати вкрай неохоче погодилися покликати когось із командирів.

На жаль, вони прислали майстра Дзюня.

– Це необов’язково, – похмуро сказала вона, коли він прийшов. Жинь квапливо обтрушувала одяг, аби він не подумав, що вона щойно качалася по землі. – Я нікому не завдам шкоди.

Вигляд у Дзюня був такий, немов він нізащо їй не повірить.

– Ти тільки-но продемонструвала здатність раптово спалахувати. Підпалила східну половину міста. Хіба ти не розумієш, чому ми можемо не хотіти, щоб ти розгулювала табором?

Жинь подумала, що спалахування було радше свідомим, аніж спонтанним, однак сумнівалася, що могла пояснити, як саме вона це зробила, не виставивши себе ще більшою загрозою.

– Я хочу побачити Дзяна, – сказала вона.

З виразу обличчя Дзюня їй не вдалося нічого зрозуміти. Він пішов, навіть не відповівши.

Щойно Жинь висловила обурення за те, що її замкнули, вона вирішила, що найкраще просто зачекати. Вона віддана Імператриці. Вона гарний солдат. Інші майстри з Сінеґарда заступляться за неї, навіть якщо цього не зробить Дзюнь. Поки вона при здоровому глузді, їй нічого боятися. Вона хвилювалася, хоча це й було абсурдним, що якщо й матиме проблеми, то через володіння опіумом.

Принаймні її не тримали ізольовано. Жинь зрозуміла, що відвідувачі могли вільно ввійти до підвалу. Це вона не могла вийти.

До неї часто навідувалася Нян, але вона була небагатослівна. Коли Нян усміхалася, то вимучено. Її рухи були апатичними. Жинь намагалася її підбадьорити, та Нян не сміялася. Вони годинами сиділи поруч, прислухаючись до дихання одна одної. Нян була приголомшена горем, а Жинь не знала, як її втішити.

– Мені також бракує Жабаня, – якось сказала Жинь, але Нян лише розридалася й пішла.

З іншого боку, Жинь із нетерпінням чекала Кітая. Він намагався приходити якомога частіше, однак його постійно відкликали для операцій.

Краплина за краплиною Жинь дізнавалася, що сталося після битви. Коли Федерація була вже за крок від захоплення Сінеґарда, Жинь убила їхнього генерала. Це, а також прибуття Третього підрозділу, переломило хід битви на їхню користь. Федерація на якийсь час відступила. Кітай сумнівався, що вона повернеться найближчим часом.

– Коли прибув Третій, усе закінчилося швидко, – сказав він. Одна його рука була підв’язана, але він запевнив Жинь, що то лише незначне розтягнення. – Добряче прислужилося… Ну, ти знаєш. Федерація розбіглася від страху. Гадаю, вони злякалися, що в нас ще є спірлійці.

Жинь сіла.

– Що?

Кітай розгубився.

– Ну а хіба ти не спірлійка?

Спірлійка? Вона?

– По всьому місту тільки про це й говорять, – сказав Кітай.

Жинь відчувала його збентеження. Розум Кітая працює вдвічі швидше за розум звичайної людини, а його допитливість ненаситна. Він мусив знати, що вона зробила, хто вона й чому не розповіла про це йому.

Але Жинь не знала, що йому сказати. Вона не знала себе.

– І що кажуть? – запитала вона.

– Що в тобі пробудилася нестямна жага крові. Що ти билася, немовби одержима ордою демонів. Що генерал бив тебе знову й знову, простромив вісімнадцять разів, а ти продовжувала рухатися.

Жинь простягла руки.

– Жодної колотої рани. То був усього лише Неджа.

Кітай навіть не всміхнувся.

– То це правда? Оскільки тебе замкнули тут, то, мабуть, таки правда.

Отже, про полум’я Кітай не знав. Жинь подумувала розповісти йому, однак вагалася.

Як вона мала пояснити шаманізм Кітаю, настільки переконаному у власній раціональності? Кітай є взірцем модерністської думки, яку зневажає Дзян. Атеїст і скептик, він не стерпить викликів своєму світогляду. Подумає, що вона з’їхала з глузду. А вона була надто виснажена, аби сперечатися.

– Я не знаю, що трапилося, – зізналася вона. – Усе було немовби в тумані. І я не знаю, хто я. Я сирота війни. І родом могла бути звідки завгодно. Я можу бути ким завгодно.

Схоже, Кітая це не задовольнило.

– Дзюнь переконаний, що ти спірлійка.

Але як так? Жинь була ще немовлям, коли на Спір напали, а тому ніяк не змогла б вижити, коли всі інші загинули.

– Та Федерація винищила спірлійців, – сказала вона. – Ніхто не вижив.

– Алтань вижив, – зауважив Кітай. – Ти вижила.

Студенти Академії постраждали в бою значно дужче, аніж солдати Восьмого підрозділу. Заледве половині їхнього класу вдалося пережити бій, і більшість із них мали незначні поранення. П’ятнадцятеро їхніх однокласників загинули. Ще п’ятеро були в критичному стані у військовому шпиталі Еньжо, і їхні життя висіли на волосині.

Серед них і Неджа.

– Сьогодні в нього третя операція, – сказав Кітай. – Лікарі не знають, чи він її переживе. І навіть якщо й виживе, невідомо, чи зможе битися. Кажуть, алебарда простромила його живіт наскрізь. І що в нього пошкоджений хребет.

Жинь відчувала полегшення вже від того, що Неджа не загинув. Їй і на думку не спало, що альтернатива може виявитися ще гіршою.

– Сподіваюся, він помре, – раптом промовив Кітай.

Приголомшена Жинь глянула на нього, але Кітай продовжив:

– Якщо вибирати між смертю чи довічним каліцтвом, сподіваюся, він відбудеться легшим. Неджа не зможе жити, не маючи змоги битися.

Жинь не знала, що й сказати на це.

Перемога нікарців виграла їм час, але не гарантувала міста. Розвідка з Другого підрозділу доповіла, що Федерація відправила підкріплення через мале море, доки головні сили наступу чекали на його прибуття.

Коли Федерація атакує вдруге, нікарці не зможуть утримати місто. Сінеґард повністю евакуювали. Імперську бюрократію перенесли до столиці воєнного часу Ґолінь Ніїс, а це означало, що безпека Сінеґарда вже не була пріоритетною.

– Академію ліквідовують, – сказав Кітай. – Нас усіх розподілили по підрозділах. Нян відправили в Одинадцятий, Венку – в Шостий, у Ґолінь Ніїс. Неджу нікуди не відсилали, доки він… Ну, ти знаєш, – Кітай замовк. – Учора я отримав наказ долучитися до Другого. Молодшим офіцером.

Кітай завжди мріяв вступити до цього підрозділу. За інших обставин його можна було б привітати з таким наказом. Але тепер святкування видавалося недоречним. Та Жинь усе одно спробувала.

– Це чудово. Ти ж саме туди й хотів, правда?

Кітай знизав плечима:

– Солдатів катастрофічно бракує. Про престиж уже не йдеться. Людей почали набирати просто в селах. Але буде добре служити під командуванням Ірдзяха. Я вирушаю завтра.

Жинь поклала йому руку на плече.

– Бережи себе.

– І ти також, – Кітай відкинувся назад, спершись на руки. – Маєш якісь міркування щодо того, коли тебе звідси випустять?

– Тобі відомо більше за мене.

– До тебе так ніхто й не прийшов поговорити?

Жинь похитала головою.

– Після Дзюня ніхто. Дзяна вже знайшли?

Кітай співчутливо глянув на неї, й вона знала відповідь ще до того, як він заговорив. Відповідь була такою ж, як і багато днів до того.

Дзяна ніде не було. Він не загинув, просто зник. Після завершення бою про нього ніхто не чув. Руїни східної стіни ретельно обшукали, прагнучи знайти тих, кому вдалося вижити, але там не було ані сліду майстра вірувань. Вони не мали ані доказів його смерті, ані бодай якоїсь зачіпки, надії на те, що він вижив. Дзян немовби розчинився в порожнечі, яку сам же й прикликав.

Після того як Кітай разом із Другим підрозділом вирушив до Ґолінь Ніїс, до Жинь уже ніхто не приходив. Вона проводила час у сні. Тепер постійно хотілося спати, а надто після їжі, і коли вона засинала, сон був глибокий, без сновидінь. Жинь розмірковувала, чи не підмішували їй щось у їжу та напої. Чомусь вона була майже вдячна за це. Гірше лишитися наодинці зі своїми думками.

Жинь не була в безпеці тепер, коли їй вдалося прикликати бога. Вона не почувалася могутньою. Її замкнули в підвалі. Командири не довіряли. Половина її друзів помирали або вже загинули, майстер зник у порожнечі, а її саму замкнули заради її ж безпеки й заради безпеки всіх навколо.

Якщо це означає бути спірлійкою (якщо вона таки спірлійка), Жинь не знала, чи воно того варте.

Вона спала, а коли вже не змогла змусити себе заснути, скрутилася в кутку й заплакала.

На шостий день ув’язнення Жинь прокинулася лише після того, як відчинилися двері головної зали. Зазирнув Ірдзях, перевірив, чи вона вже прокинулася, а потім швидко зачинив за собою двері.

– Майстре Ірдзяху, – Жинь розправила туніку й підвелася.

– Тепер я генерал Ірдзях, – сказав він. Не схоже, щоб його це дуже тішило. – Поранення ведуть до підвищення.

– Генерале, – виправилася вона. – Прошу вибачити.

Він знизав плечима й жестом указав їй сісти.

– Зараз це вже небагато важить. Як ти?

– Утомлена, пане. – Жинь сіла на підлогу, схрестивши ноги, бо в підвалі не було стільців.

Після миті вагання Ірдзях також сів на підлогу.

– Отже, – він поклав руки на коліна. – Подейкують, що ти спірлійка.

– Як багато ви знаєте? – стишено запитала Жинь.

Чи знає Ірдзях, що вона прикликала полум’я? Чи знає він, чого Дзян її навчив?

– Після Другої війни я виховував Алтаня, – сказав Ірдзях. – Я знаю.

Жинь відчула глибоке полегшення. Якщо Ірдзях знає, який Алтань, на що здатні спірлійці, тоді, звісно ж, він заступиться за неї, переконає Міліцію, що вона не становить загрози, принаймні для нікарських солдатів.

– Щодо тебе ухвалили рішення, – продовжив Ірдзях.

– Я не знала, що мене обговорювали, – відповіла вона, просто щоб заповнити паузу.

Ірдзях втомлено їй усміхнувся, але усмішка не торкнулась очей.

– Скоро ти отримаєш наказ про переведення.

– Справді? – Жинь виструнчилася, несподівано відчувши захват. Її випускають. Нарешті. – Пане, я сподівалася, що зможу приєднатися до Другого разом з Кітаєм…

Ірдзях перебив її.

– Ти не приєднаєшся до Другого. І не приєднаєшся до жодного з дванадцяти підрозділів.

Піднесений настрій миттю змінився страхом. Раптом Жинь відчула в повітрі ледь помітне дзижчання.

– Що ви маєте на увазі?

Ірдзях неспокійно постукував пальцями, а потім сказав:

– Воєначальники вирішили, що краще відправити тебе до Цике.

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього.

Цике? Горезвісний тринадцятий підрозділ, загін найманців Імператриці? Убивці без почестей, репутації та слави? Бойова одиниця, така жорстока, така мерзенна, що Міліція радше вдаватиме, що її не існує?

– Жинь? Ти розумієш, що я кажу?

– Цике? – повторила Жинь.

– Так.

– Ви відправляєте мене до загону виродків? – її голос надломився. Жинь раптом захотілося розплакатися. – Химерних Дітей?

– Цике – такий самий підрозділ Міліції, як і всі інші, – квапливо відказав Ірдзях. Його тон удавано пом’якшав. – Це не менш почесний загін.

– Вони невдахи та вигнанці! Вони…

– Вони служать Імператриці так само, як і армія.

– Але я… – Жинь ковтнула важкий клубок, – я вважала себе гарним солдатом.

Вираз обличчя Ірдзяха пом’якшав.

– О Жинь. Ти і є гарний солдат. Ти неймовірний солдат.

– То чому я не можу служити в справжньому підрозділі?

Вона гостро відчула, як по-дитячому це прозвучало. Але їй здавалося, що за таких обставин вона має право поводитися як дитина.

– Ти знаєш чому, – тихо промовив Ірдзях. – Спірлійці не билися з дванадцятьма провінціями ще з часів останньої Макової війни. А до того, якщо й билися, то співпраця завжди була… нелегкою.

Жинь знала історію. Вона розуміла, що мав на увазі Ірдзях. Коли спірлійці востаннє билися пліч-о-пліч із Міліцією, їх вважали дикунами-варварами, такими ж, якими зараз вважали Цике. Спірлійці шаленіли й билися у своїх таборах. Вони були ходячою загрозою для всіх поблизу, байдуже, друзів чи ворогів. Вони виконували накази, але неосмислено, їм ставили цілі та завдання, але тому офіцеру, який пробував виконати з ними складніші маневри, можна було тільки поспівчувати.

– Міліція ненавидить спірлійців.

– Міліція боїться спірлійців, – виправив Ірдзях. – Нікарцям завжди було важко мати справу з тим, чого вони не розуміють, а Спір нікарців завжди бентежив. Сподіваюся, тепер ти розумієш чому.

– Так, пане.

– Це я порекомендував тебе в Цике. І зробив це заради тебе, дитино, – Ірдзях прикував її прямим поглядом у вічі. – Суперництво між Воєначальниками так і не зникло до кінця, навіть після союзу під проводом Імператора Драконів. Можливо, їхні солдати й ненавидять тебе, але дванадцять Воєначальників будь-яким коштом хочуть прибрати до своїх рук спірлійку. Хоч до якого підрозділу ти приєдналася б, він неминуче отримав би несправедливу перевагу. А решті підрозділів не сподобалася б така зміна балансу сил. Якби я відіслав тебе до якогось із дванадцяти підрозділів, над тобою нависла б серйозна загроза від інших одинадцяти.

– Але… – Жинь не думала досі про таке. – У Міліції вже є спірлієць. Є Алтань.

Ірдзях смикнув борідкою.

– Хочеш зустрітися зі своїм командиром?

– Що? – Жинь кліпнула, не розуміючи.

Ірдзях обернувся й покликав когось із-за дверей:

– Ну, заходь.

Двері відчинилися. Зайшов високий та гнучкий чоловік. Він був не у формі Міліції, а в чорній туніці без знаків розрізнення. За спиною в нього виднівся срібний тризуб, закріплений ременем.

Жинь зглитнула, борючись із безглуздим бажанням заправити волосся за вуха. Вона відчула вже знайомий приплив крові, жар, який починався з кінчиків вух.

Від часу їхньої останньої зустрічі в Алтаня з’явилося декілька шрамів, зокрема два на передпліччі, а ще один нерівною лінією перетинав обличчя від нижнього правого кутика лівого ока до правого боку щелепи. Волосся вже не було охайно підстрижене, як під час навчання, а неконтрольовано відросло, немовби Алтань не завдавав собі клопоту з ним місяцями.

– Привіт, – сказав Алтань Тренсинь. – То що там було про невдах і вигнанців?

– І як тобі вдалося пережити запалювальні бомби?

Жинь розкрила рота, але не змогла вимовити ані слова.

Алтань. Алтань Тренсинь. Вона спробувала сформулювати зв’язну відповідь, але думала лише про те, що герой її дитинства стоїть перед нею.

Він опустився перед нею на коліно.

– Звідки ти взялася? – тихо запитав він. – Я думав, що єдиний лишився.

Нарешті до неї повернулася здатність говорити.

– Не знаю. Мені ніколи не розповідали, що сталося з моїми батьками. Прийомні батьки не знали.

– І ти ніколи не підозрювала, хто ти?

Жинь похитала головою.

– Ні, доки я не… Я хотіла сказати, коли я…

Їй раптом забракло повітря. Спогади, які вона старанно придушувала в собі, повінню розлилися перед нею: пронизливий крик Жінки, ґелґотання Фенікса, жахливий жар, який роздирав її тіло, обладунки генерала, що вигиналися й плавилася під жаром полум’я…

Жинь підняла руки до обличчя й побачила, що вони тремтять.

Вона не могла цього контролювати. Не могла цього вимкнути. Язики полум’я виривалися з неї без кінця, вона могла спалити Неджу, спалити Кітая, спопелити весь Сінеґард, якби Фенікс не почув її молитву. І навіть коли полум’я зникло, вогонь, що вирував у ній, нікуди не подівся, аж доки Імператриця не поцілувала її в чоло й не загасила його.

«Я божеволію, – подумала вона. – Я стала тим, від чого мене застерігав Дзян».

– Агов. Агов.

Її зап’ястки обхопили холодні пальці. Алтань обережно прибрав її руки від обличчя.

Жинь підняла очі й зустрілася з ним поглядом. Його очі були на відтінок світліші за макові пелюстки.

– Усе гаразд. – сказав він. – Я знаю. Знаю, як воно. І я допоможу.

– Цике не такі вже й погані, коли пізнаєш їх ближче, – сказав Алтань, вивівши Жинь із підвалу. – Я про те, що за наказом ми вбиваємо, але в решті цілком собі милі.

– Ви всі шамани? – запитала Жинь. Їй паморочилося в голові.

Алтань похитав головою.

– Не всі. Серед нас є двоє, хто ніяк не пов’язаний із богами: експерт із боєприпасів та лікар. Але решта – так. Туйр пройшов найдовшу підготовку з-поміж усіх перед тим, як прийти в Цике. Його виховувала секта монахів, які поклонялися богині темряви. Інші були такі ж, як і ти: повні сил і шаманського потенціалу, але не зорієнтовані. Ми забираємо їх до Замку Ночі, навчаємо і спрямовуємо проти ворогів Імператриці. Всі у виграші.

Жинь спробувала втішитися цим.

– Звідки вони?

– Звідусіль. Ти здивуєшся, у скількох місцях досі живі давні релігії, – сказав Алтань. – По всіх провінціях є чимало таємних культів. Деякі щороку подають нових кандидатів для Цике в обмін на те, що Імператриця їх не чіпатиме. У цій країні нелегко знайти шаманів, особливо в нинішню добу, але Імператриця вербує їх за кожної нагоди. Чимало і з в’язниці Баґхра – Цике їхній другий шанс.

– Але ви не Міліція.

– Ні. Ми найманці. Однак у воєнний час функціонуємо як Тринадцятий підрозділ.

Жинь замислилася, скількох людей убив Алтань. Кого він убив.

– А чим ви займаєтеся в мирний час?

– У мирний час? – Алтань скривився. – Для Цике не буває мирного часу. Людей, чиєї смерті хоче Імператриця, ніколи не бракує.