Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

Можливо, так і було.

Якось вони піднялися на найвищий ярус Академії, проминувши помешкання майстрів. Єдиною будівлею на тому ярусі була висока спіральна пагода з дев’яти поверхів, які вишукано здіймались один над одним. Жинь ніколи не бувала всередині.

З екскурсії, яку їй провели багато місяців тому, вона пригадала, що Сінеґардську академію побудували на місці старого монастиря. Пагода на найвищому рівні досі могла бути храмом. Зовні біля входу до пагоди був старий камінь із виїмками для куріння пахощів. По обидва боки від дверей, немовби вартові, стояли два великі циліндри, розташовані на високих прутах, щоб вони могли обертатися. Придивившись ближче, Жинь побачила на поверхні циліндрів викарбувані зображення давніх нікарських героїв.

– Навіщо це? – запитала вона, ліниво прокручуючи циліндр.

– Це молитовні колеса. Але сьогодні нам ніколи заглиблюватися в це, – пояснив Дзян. Він жестом указав їй іти за ним. – Сюди.

Жинь очікувала, що дев’ять поверхів пагоди виявляться звичайними, будуть з’єднані рівними сходовими маршами, але всередині сходи були звивисті й вели до самісінької верхівки, а посередині була порожнина. Крізь квадратний отвір у стелі пробивався самотній сонячний промінь, освітлюючи порошинки в повітрі. На стінах вздовж сходів висіли вицвілі картини. Схоже, їх не чистили десятиліттями.

– Раніше тут стояли статуї Чотирьох Богів, – сказав Дзян, вказуючи на темну прогалину.

– Де вони тепер?

Дзян знизав плечима.

– Захопивши Сінеґард, Червоний Імператор обдер більшість релігійних скульптур. Левову частку переплавили на коштовності. Але це неважливо. – Він кивнув Жинь, аби та підіймалася сходами вслід за ним.

Дорогою вгору він читав лекцію:

– Бойові мистецтва з’явилися в Імперії завдяки воїну на ім’я Бодхідхарма з Південно-Східного континенту. Коли, мандруючи світом, Бодхідхарма знайшов Імперію, він вирушив до монастиря й вимагав права зайти, але настоятель відмовив. Тоді Бодхідхарма всівся в печері неподалік храму й дивився на стіну дев’ять років, слухаючи крики мурах.

– Слухаючи що?

– Крики мурах, Жунінь. Не відволікайся.

Вона пробурмотіла щось, чого повторювати було не можна. Дзян не звернув уваги.

– За легендою, сила його погляду пробила в стіні печери отвір. Монахи були такі зворушені його релігійною відданістю або такі вражені наполегливістю, що врешті таки впустили його до храму. – Дзян зупинився біля картини з зображенням смаглявого воїна та групи блідошкірих чоловіків у мантіях. – Оцей посередині – Бодхідхарма.

– А в того чоловіка ліворуч кровоточить обрубок руки, – помітила Жинь.

– Ага. За легендою, одного монаха так вразила відданість Бодхідхарми, що на знак прихильності він відрубав собі руку.

Жинь пригадала міф про Май’жиннень Теардзу, яка наклала на себе руки задля об’єднання Спіру з материком. Схоже, історія бойових мистецтв рясніла випадками, коли люди вдавалися до безглуздих жертв.

– Ну от, монахи з храму зацікавилися розповіддю Бодхідхарми, але через малорухливий спосіб життя та погане харчування вони були дуже слабкими. Навіть ще худорлявішими за тебе. Вони засинали під час його лекцій. Бодхідхарму це неабияк дратувало, тож він розробив три комплекси вправ для покращення їхнього здоров’я. А оскільки монахи постійно були в небезпеці фізичної розправи з боку грабіжників та злочинців, а релігійні приписи забороняли їм носити зброю, вони пристосували значну частину тих вправ, щоб створити систему беззбройного самозахисту.

Дзян зупинився біля ще однієї картини. На ній був стрій монахів, які вишикувалися біля стіни й завмерли в однакових позах.

Жинь була вражена.

– Це ж…

– Перша форма Сідзіня. Ага, – Дзян схвально кивнув. – Бодхідхарма попередив монахів, що бойові мистецтва мають удосконалювати людину. Бойові мистецтва, застосовані на благо, викують мудрого командира, людину, здатну ясно бачити в тумані та розуміти волю богів. За задумом бойові мистецтва мали стати не лише військовим інструментом.

Жинь силкувалася уявити техніки, яких Дзюнь навчав її, як оздоровчі вправи.

– Але мистецтва еволюціонували, – сказала вона.

– Правильно.

Дзян чекав запитання, яке хотів почути. Вона підкорилася.

– А коли мистецтва стали пристосовувати для масового військового використання?

Дзян задоволено хитнув головою.

– Невдовзі після приходу Червоного Імператора на Імперію напали вершники Внутрішніх держав на півночі. Загарбники ввели багато репресивних заходів для контролю місцевого населення, зокрема заборонили нікарцям носити зброю.

Дзян знову зупинився біля картини з ордою вихідців із Внутрішніх держав верхи на дебелих конях. Їхні обличчя викривлювали несамовиті, варварські гримаси. Вони тримали луки, довші за власний тулуб. Унизу картини були зображені нікарські монахи, зіщулені від страху, з різними каліцтвами.

– Храми, які колись були раєм без насилля, перетворилися на святилища для повстанців проти вихідців із півночі та центром революційних планувань і навчань. Солдати й прихильники цього руху вбралися в мантії монахів та поголили голови, але на території храму готувалися до війни. У таких священних місцях, як оце, вони планували, як здолати загарбників.

– І оздоровчі вправи заледве допомогли б їм у цьому, – сказала Жинь. – Бойові техніки потрібно було переробити.

Дзян знову кивнув.

– Саме так. Мистецтва, яких тоді навчали в храмах, вимагали поступового опанування сотень довгих і складних форм. На це могли знадобитися десятиліття. На щастя, лідери повстанців усвідомили, що такий підхід непридатний для швидкого створення бойової армії.

Дзян повернувся до Жинь. Вони дійшли до верхівки пагоди.

– Так зародилися сучасні бойові мистецтва: системи, засновані радше на біомеханіці людського тіла, аніж на рухах тварин. Величезну різноманітність технік (а деякі з них були лише побіжно корисними для солдата), викристалізували в ядро основних форм, які вояки могли опанувати за п’ять років, а не за п’ятдесят. Саме вони лягли в основу того, чого навчають у Сінеґарді, а також Імперської Міліції. І саме цього навчають твоїх однокласників, – Дзян широко всміхнувся. – А я покажу тобі, як це долати.

Дзян був ефективним, хоча й нетрадиційним учителем бою. Він змушував її після удару затримувати ногу високо в повітрі й тримати так довгі хвилини, аж доки нога не починала тремтіти. Змушував ухилятися, кидаючи в неї всю зброю, що була на стійці. Змушував виконувати ті самі вправи наосліп, а потім визнавав, що йому це просто здалося кумедним.

– Ви справжній придурок, – сказала вона. – Ви це знаєте?

Щойно Дзян був задоволений її основами, вони почали битися. Билися щодня, часом годинами. Билися голими руками, а потім зі зброєю, іноді вона була голіруч, а він озброєний.

– Стан твого розуму не менш важливий за стан тіла, – наставляв Дзян. – У сум’ятті битви розум має лишатися спокійним і непорушним, як камінь. Він повинен заземлювати тебе в центрі, аби ти бачила все та контролювала. Кожен із п’яти елементів має бути врівноважений. Забагато вогню – і ти з необачності поранишся. Забагато повітря – і битимешся норовисто, завжди обороняючись. Забагато землі і… ти взагалі мене слухаєш?

Вона не слухала. Їй було важко зосередитися, коли Дзян штурхав її незахищеною алебардою та змушував витанцьовувати, щоб її раптом не проштрикнули.

Загалом метафори Дзяна небагато важили для Жинь, але вона швидко навчилась уникати поранень. І можливо, в тому й був сенс. Вона розвивала м’язову пам’ять. Засвоїла, що людське тіло може рухатися багатьма способами, і дізналася безліч дієвих варіацій нападу, яких цілком розважливо могла очікувати від суперника. Навчилася реагувати автоматично. Навчилася передбачати рухи Дзяна за секунду, з напруження тулуба та кліпання очей зчитувати його подальші наміри.

Дзян безжально тиснув на неї. Найсильніше наступав, коли вона була вже виснажена. Жинь падала, а він атакував, щойно вона підводилася. Вона навчилася ніколи не втрачати пильності, щоб реагувати на найменші рухи, вловлені периферійним зором.

Настав день, коли Жинь підштовхнула вчителя стегном, він втратив рівновагу, а вона спрямувала всю силу під таким кутом, що перекинула його через праве плече.

Дзян ковзнув кам’яною підлогою і врізався в садову стіну, струсонувши полиці так, що кактуси в горщику мало не попадали й не розбилися.

Якийсь час Дзян просто лежав приголомшений. А потім глянув угору, перехопив її погляд і осяйно всміхнувся.

Останній день із Суньдзи став для Жинь найважчим. Той був уже не милим поросятком, а розжирілим чудовиськом, яке на додачу до всього ще й страшенно смерділо. Язик не повернувся б назвати його гарненьким. Якщо Жинь і відчувала якусь любов до тих довірливих карих оченят, то ці почуття переважалися розмірами тварини.

Піднімати Суньдзи на гору було мукою. Суньдзи більше не влазив у підв’язку чи кошик. Жинь доводилося закидати його на плечі й хапати за передні ноги.

А коли Суньдзи гойдався на руках, то Жинь заледве й крок ступити могла достатньо швидко, одначе мусила, якщо не хотіла лишитися без сніданку, навіть гірше – пропустити заняття. Вона вставала раніше. Бігала швидше. Хиткою ходою дерлася на гору, хапаючи ротом повітря на кожному кроці. Суньдзи лежав у неї на спині, поклавши морду на плече, і ніжився в променях ранкового сонця, доки м’язи Жинь волали від напруження. Коли вона доносила Суньдзи до водопою, то опускала кабана додолу й падала.

– Пий, ненажеро, – бурчала Жинь, доки Суньдзи бавився в потічку. – Я вже не можу дочекатися того дня, коли тебе заріжуть та з’їдять.

Коли вона спускалася з гори, сонце світило вже прямо зі сходу, і, попри холодну зиму, по тілу Жинь текли цівки поту. Вона прочовгала через м’ясний квартал до халупи вдови Маюн і безсоромно скинула Суньдзи додолу.

Він перекотився, голосно верескнув і почав бігати колами за власним хвостом.

Вдова Маюн вийшла з відром помиїв.

– Я прийду завтра, – захекано промовила Жинь.

Вдова Маюн похитала головою.

– Завтра його тут уже не буде. Цього точно, – вона потерла Суньдзи за рило. – Вирушить сьогодні до м’ясника.

Жинь кліпнула.

– Що? Так скоро?

– Суньдзи вже набрав максимальну вагу, – вдова Маюн поплескала порося по боках. – Поглянь на ці складки. Жодне моє порося не виростало таким важким. Можливо, твій навіжений учитель мав рацію щодо гірської води. Може, й справді варто відправляти туди всіх свиней.

Жинь воліла сподіватися, що вдова Маюн цього не зробить. У грудях досі відчувалася важкість, і Жинь низько схилилася біля вікна.

– Дякую, що дозволили мені носити свого кабана.

Вдова Маюн пхикнула.

– От уже мені ці ненормальні з Академії, – ледь чутно пробурмотіла вона й почала заганяти Суньдзи назад до свинарника. – Та годі вже. Підготуймо тебе до м’ясника.

Суньдзи кувікнув і благально глянув на Жинь.

– Не дивися на мене, – промовила вона. – На цьому твій шлях обривається.

Жинь ніяк не могла позбутися відчуття провини. Що довше вона дивилася на Суньдзи, то дужче він нагадував їй мале поросятко, яким колись був. Вона відвела погляд від тупих наївних очей і попрямувала назад на гору.

– Уже? – Схоже, Дзян неабияк здивувався, коли Жинь розповіла йому про долю Суньдзи. Він сидів на віддаленій стіні саду, звісивши ноги й сіпаючи ними, мов непосидюча дитина. – О, а я покладав на ту свиню такі надії. Та що вдієш, свиня є свиня. Як почуваєшся?

– Спустошена, – відповіла Жинь. – Ми з Суньдзи нарешті почали розуміти одне одного.

– Ні, як ти? Як твої руки? Тулуб? Ноги? Як почуваються вони?

Жинь насупилася й захитала руками.

– Тулуб?

Дзян зістрибнув зі стіни й підійшов до неї.

– Зараз я тебе вдарю, – повідомив він.

– Зачекайте-но, що?

Вона вперлася п’ятками в землю і спромоглася лише виставити лікті за мить до того, як він зацідив їй кулаком в обличчя.

Це був удар неймовірної сили, сильніший, ніж будь-коли. Жинь знала, що треба відвести силу удару вбік, переспрямувати та розсіяти в повітрі, де нікому не буде шкоди. Але була така вражена раптовістю нападу, що спромоглася лише заблокувати удар прямо. Вона заледве згадала, що треба зігнутися, аби безпечно перенаправити кі через своє тіло в землю.

Під нею почувся тріск, немов удар блискавки.

Жинь відстрибнула, приголомшена. Від сили вивільненої енергії камінь під її ногами розколовся. Довга тріщина розійшлася від ніг до краю кам’яного блоку.

Вони обоє витріщилися на неї. Тріщина продовжувала розходитися кам’яною підлогою й сягнула кінця саду, де зупинилася біля стовбура верби.

Дзян закинув голову назад і засміявся.

Це був високий, шалений сміх. Дзян сміявся так, немовби його легені були ковальськими міхами. Немовби він узагалі не людина. Він розкинув руки й розмахував ними, танцював із запаморочливою нестримністю.

– Миле дитя, – сказав він і, обертаючись, попрямував до неї. – Ти дивовижне дитя.

Обличчя Жинь розпливлося в усмішці.

«До біса все», – подумалося їй, і дівчина підстрибнула, щоб обійняти свого вчителя. Він підхопив її й гойдав у повітрі, кружляючи серед калейдоскопічно барвистих грибів.

Вони сиділи разом під вербою, спокійно милуючись маком. Того дня було майже безвітряно. Сніг ще легко притрушував сад, але вже виднілися перші ознаки весни. Люті зимові вітри полетіли деінде, і повітря нарешті вгамувалося. Спокійно.

– Сьогодні вже ніяких тренувань, – сказав Дзян. – Ти відпочиваєш. Іноді треба відпустити тятиву, аби стріла могла полетіти.

Жинь зробила гримасу.

– Ти маєш обрати вірування, – захопливо продовжив Дзян. – Ніхто, ніхто, навіть Алтань не схоплював усього так швидко.

Жинь раптом стало дуже ніяково. Як сказати йому, що вона прагнула навчитися бойових мистецтв лише заради того, аби пройти Випробування та вчитися під керівництвом Ірдзяха?

Дзян ненавидів брехню. Жинь вирішила, що також може бути з ним відвертою.

– Я планувала обрати стратегію, – нерішуче промовила вона. – Ірдзях говорив, що може подати заявку на мене.

Дзян махнув рукою.

– Ірдзях не навчить тебе нічого такого, чого ти не можеш вивчити сама. Стратегія – обмежений предмет. Проведи вдосталь часу в полях із «Принципами» Суньдзи біля ліжка – і почерпнеш усе необхідне для перемоги.

– Але…

– Хто такі боги? Де вони мешкають? Чому роблять те, що роблять? Це основоположні питання вірувань. Я можу навчити тебе інших прийомів з кі. Можу показати шлях до богів. Можу зробити тебе шаманкою.

Боги? Шаманкою? Часто було важко зрозуміти, коли Дзян жартував, а коли говорив серйозно, але, схоже, він був щиро переконаний у тому, що мав здатність говорити з божественними силами.

Жинь зглитнула.

– Пане…

– Це важливо, – наполягав Дзян. – Будь ласка, Жинь. Це мистецтво вмирає. Червоному Імператору майже вдалося його вбити. Якщо ти його не вивчиш, якщо ніхто не вивчить, то воно взагалі зникне.

Від раптового відчаю в його голосі Жинь стало надзвичайно незатишно.

Вона перебирала між пальцями стеблинку. Безперечно, вірування вабили її, проте вона була не така дурна, аби змарнувати чотири роки навчання під керівництвом Ірдзяха в гонитві за предметом, в якому інші майстри давно зневірилися. Вона прийшла в Сінеґард не для того, щоб купитися на розповіді про забаганки, а надто розповіді, які зневажали всі інші мешканці столиці.

Жинь не приховувала свого зачарування міфами та легендами, але з вуст Дзяна вони звучали майже реальними. Але дужче її цікавило те, як пройти Випробування. Учнівство в Ірдзяха відчиняло їй двері до лав Міліції. Гарантувало офіцерську посаду й можливість обрати підрозділ. Ірдзях мав зв’язки з усіма дванадцятьма Воєначальниками, і його вихованці завжди отримували гарні посади.

Уже через рік після випуску Жинь змогла б очолити власний загін. А через п’ять років – стати відомим командиром. Вона не могла відмовитися від цього, поступившись лише витворам уяви.

– Пане, я просто хочу стати гарним солдатом, – сказала вона.

Обличчя Дзяна осунулося.

– Як і решта студентів у цій Академії, – пробурмотів він.

Роздıл 7

Дзян не з’являвся в саду ані наступного дня, ані через день по тому. Жинь сумлінно приходила туди, сподіваючись, що він повернеться, хоча глибоко всередині й знала, що Дзян покінчив з її навчанням.

Через тиждень Жинь побачила його в їдальні. Вона різко відставила миску й попрямувала просто до нього. Гадки не мала, що скаже, але розуміла, що треба з ним бодай поговорити. Вона вибачилася б, пообіцяла б займатися з ним, навіть ставши ученицею Ірдзяха, або сказала б бодай щось…

Але Жинь і підійти до нього не встигла, бо Дзян перекинув свою тацю якомусь учневі на голову й щез за дверима кухні.

– Велика Черепахо, – промовив Кітай. – Та що ж ти йому зробила?

– Не знаю, – відповіла Жинь.

Дзян був непередбачуваним і вразливим, немов полохливий дикий звір, і Жинь не розуміла, наскільки цінувала його увагу, аж доки не відлякала його.

Після того він поводився так, немовби взагалі її не знав. Як і всі інші, Жинь так само зрідка бачила його на території Академії, однак він її не визнавав.

Вона мала б докласти більше зусиль, щоб якось залагодити цю ситуацію. Активніше шукати Дзяна й визнати свою помилку, хай би якою туманною не була ця думка.

Але наприкінці семестру, коли конкуренція між першорічками сягнула шаленого розмаху, усе це видавалося їй другорядним.

Можливий виліт із Сінеґарда цілий рік мечем висів над їхніми головами. А тепер ця загроза стала реальністю. Через два тижні вони мали скласти низку іспитів, передбачених Випробуваннями.

Жабань пояснив правила. За проведенням Випробувань спостерігав і наглядав увесь факультет. Залежно від результатів майстри могли подавати заявки на те, щоб узяти обраних собі за учнів. Якщо студент не отримував жодної заявки, його чи її чекав ганебний виліт з Академії.

Еньжо звільнила від іспиту всіх студентів, які не хотіли обирати медицину, однак інші предмети – лінгвістика, історія, стратегія, бойові мистецтва та озброєння – були обов’язковими. І, звісно ж, у розкладі не було іспиту з вірувань.

– Ірдзях, Дзіма, Їм та Соннень проводять усний екзамен, – сказав Жабань. – Вас опитуватимуть перед комісією майстрів. Вони по черзі ставитимуть вам запитання, і якщо ви не зможете відповісти, то іспит із цього предмета для вас завершиться. Що більше ви дасте відповідей, то краще доведете глибину своїх знань. Тож учіться наполегливо, а говоріть виважено.

Дзюнь не проводив усного іспиту. Іспит із бойових мистецтв був у форматі турніру. Цей турнір тривав два дні. Першорічки сходилися на арені за тими ж правилами, що й учні. Вони билися в трьох двобоях із суперниками, яких завчасно визначали жеребкуванням, а далі восьмеро найкращих проходили у чвертьфінальний раунд. Студентів ставили у випадкові пари, і вони билися на виліт до фіналу.

Прохід до чвертьфіналу не гарантував прихильності покровителя, а поразка не означала відрахування. Але студенти, які просунулися далі в турнірі, мали більші шанси показати майстрам, як добре вони б’ються.

– Алтань переміг у свій рік, – сказав Жабань. – А Кужел – у свій. І, зверніть увагу, обоє отримали найпрестижніше учнівство в Сінеґарді. За перемогу призу не буде, але майстри люблять робити ставки. Дозвольте себе перемогти – і жоден майстер не схоче взяти вас до себе.

– Я хочу обрати медицину, але для цього треба вивчити напам’ять стільки додаткових текстів, і ще не враховуючи основного переліку для читання, і якщо я це зроблю, то не встигну вивчити історію… Як гадаєте, мені обрати історію? Думаєте, я достатньо подобаюся Їму? – стурбована Нян розмахувала руками. – Брат сказав, що не варто розраховувати на учнівство в медицині, бо ж іспит у Еньжо складаємо ми четверо, а вона завжди бере лише трьох, тож, можливо, я не отримаю…

– Годі, Нян, – перебила її Венка. – Ти цілими днями тільки про це й торочиш.

– А що ти хочеш обрати? – наполегливо продовжила Нян.

– Бойові мистецтва. І ми обговорюємо це востаннє, – різко сказала Венка.

Жинь підозрювала, що, якби Нян сказала ще бодай слово, Венка закричала б.

Але Жинь не могла звинувачувати Нян. Та й Венку. Серед першорічок розмови були лише про учнівство, і це було водночас і зрозуміло, і нестерпно. З підслуханих у їдальні розмов Жинь зрозуміла ієрархію майстрів: заявки від Дзюня та Ірдзяха були ідеальними для тих, хто хотів отримати посаду командира в Міліції; Дзіма рідко брала собі учнів, хіба що за походженням їм судилося стати судовими дипломатами, а заявка Еньжо була важливою лише для тих небагатьох, хто хотів стати військовим лікарем.

– Добре було б учитися в Ірдзяха, – сказав Кітай. – Звісно, Дзюневі учні самостійно обирають собі підрозділ, але Ірдзях зможе прилаштувати мене в Другий.

– У провінції Щура? – Жинь скривилася. – Навіщо?

Кітай знизав плечима.

– Це армійська розвідка. Я дуже хотів би служити в армійській розвідці.

Учнівство в Дзюня Жинь не розглядала взагалі, але покладала великі надії на те, що Ірдзях може подати заявку на неї. Одначе вона розуміла, що Ірдзях не зробить на неї заявки, якщо вона не доведе, що володіє бойовими мистецтвами, якими можна підкріпити майстерність у стратегії. Стратегу, який не вміє битися, не місце в Міліції. Як вона зможе складати плани битви, якщо ніколи не буватиме на лінії фронту? Якщо не знатиме, що таке бій?

Її майбутнє залежало лише від турніру.

Для учнів то була найзахопливіша подія в Академії за весь рік. Вони шалено обговорювали, хто переможе і кого поб’є, і не крилися зі ставками від першорічок. Чутки про те, кого вважали фаворитами, розлетілися дуже швидко.

Найбільше грошей ставили на сінеґардців. Венка та Хань були впевненими претендентами на півфінал. Нохай, кремезний юнак із рибальського острова у провінції Змії, отримав чималі ставки на чвертьфінал. У Кітая теж була неабияка група прихильників, хоча й здебільшого тому, що він показав такий талант ухилятися від ударів, що більшість його суперників у двобоях дратувалися й виснажувалися через декілька хвилин.

Дивно, але частина учнів поставили й на Жинь. Щойно пішли чутки про те, що вона приватно займається з Дзяном, учні почали неабияк цікавитися нею. Їхній інтерес підігрівало ще й те, що Жинь наступала на п’яти Кітаю чи не в кожному з предметів.

Однак беззаперечним фаворитом їхнього року був Неджа.

– За словами Дзюня, він найкращий у бойових мистецтвах із часів Алтаня, – сказав Кітай, рішуче копирсаючись у їжі. – Той не затикається про нього. Бачила б ти, як Неджа вчора вирубив Нохая. Він загроза.

Вродливий, стрункий юнак, яким був Неджа на початку року, відтоді встиг наростити неймовірно великі м’язи. Він підрізав дурнувате довге волосся, віддавши перевагу короткій військовій стрижці, як у Алтаня. На відміну від решти, він уже мав такий вигляд, наче хоч зараз міг убратися в міліційну форму.

А ще Неджа здобув собі певну репутацію, бо спершу бив, а потім думав. За курс навчання він травмував вісьмох суперників у двобоях, і всі травми виявилися надзвичайно серйозними «випадковостями».

Але, звісно ж, Дзюнь навіть не думав його карати, принаймні так, як Неджа заслуговував. Чому б то застосовувати до сина Воєначальника щось таке мирське, як правила?

З наближенням дати іспитів у бібліотеці запала напружена тиша. Серед книжкових стосів чулося лише нестямне шкрябання пензлів по паперу, коли першорічки намагалися втовкмачити собі в пам’ять усе, що вчили протягом року. Більшість навчальних груп розпалися, оскільки будь-яка перевага, надана партнеру з навчання, потенційно могла означати втрату місця в рейтингу.

Але Кітай, якому взагалі не потрібно було займатися, перевіряв знання Жинь виключно з нудьги.

– Вісімнадцятий принцип Суньдзи? – Кітай навіть не зазирав до текстів. Він вивчив напам’ять усі «Принципи війни» вже після першого прочитання. За такий дар Жинь ладна була вбити.

Зосереджуючись, Жинь скосила очі. Вона розуміла, що вигляд у неї дурнуватий, але в голові все знову пливло, і зупинити це можна було лише скосивши очі. Їй було водночас дуже холодно й спекотно. Вона не спала три дні. Хотілося лише впасти на ліжко, але ще одна година навчання вартувала більше, ніж година сну.

– Це не з «Семи роздумів»… Зачекай-но, хіба? Ні, гаразд, завжди підлаштовуй плани залежно від обставин?..

Кітай захитав головою.

– Це сімнадцятий принцип.

Жинь голосно вилаялася й розтерла кулаками чоло.

– Я от думаю, як люди це роблять, – збентежено промовив Кітай. – Ну, знаєш, як намагаються запам’ятовувати. Ваше життя таке складне.

– Я порішу тебе оцим чорнильним пензлем, – пробурчала Жинь.

– Увесь додаток Суньдзи присвячений поясненню, чому з м’якого вістря виходить погана зброя. Ти не читала додаткових текстів?

– Тихо! – вигукнула Венка з-за столу навпроти.

Кітай нахилив голову, щоб Венка його не бачила, і всміхнувся Жинь.

– Даю підказку, – прошепотів він. – Менда в храмі.

Жинь заскреготіла зубами й замружилася. «О. Ну звісно».

– Усе ведення війни базується на хитрощах.

Готуючись до турніру, весь курс керувався вісімнадцятим принципом Суньдзи. Відкритими кімнатами для занять ніхто не користувався. Усі, хто мав родинні техніки, раптом перестали ними хизуватися. Навіть Неджа вже не влаштовував вечірніх вистав у студії.

– Так буває щороку, – сказав Жабань. – І якщо відверто, це трохи безглуздо. Немовби боєць вашого віку може мати щось варте крадіжки.

Безглуздо чи ні, а їхній курс немовби схибнувся. Усіх звинувачували в прихованих козирях у рукаві, а ті, хто ніколи не показував родинних технік, заявляли, що просто тримали їх у таємниці.

Якось увечері Нян поділилася з Жинь, що насправді Кітай успадкував давно забутий «кулак північного вітру» – прийом, який дозволяв вивести з ладу супротивників, натиснувши на декілька точок на їхньому тілі.

– Може, я й доклав руку до поширення цієї історії, – визнав Кітай, коли Жинь запитала про це в нього. – Суньдзи назвав би це психологічною війною.

Жинь пирснула.

– Суньдзи назвав би це лайном собачим.

Першорічкам не дозволяли тренуватися після відбою, тож підготовчий період перетворився на змагання, хто знайде найвигадливіший спосіб прослизнути повз майстрів. Звісно ж, учні почали пильно патрулювати територію після відбою, щоб відловлювати студентів, які прокралися надвір потренуватися. Нохай розповів, що в чоловічій спальні натрапив на аркуш із детально розписаними очками за спійманих.

– Схоже, це їм подобається, – пробурмотіла Жинь.

– Звісно, подобається, – сказав Кітай. – Вони спостерігають, як ми переживаємо те, що переживали й вони. Наступного року в цей час ми будемо так само нестерпними.

Демонструючи приголомшливу відсутність будь-якого співчуття, учні ще й використовували занепокоєність першорічок, аби створити успішний ринок «допоміжних засобів для навчання». Жинь розсміялася, коли Нян повернулася до гуртожитку з тим, що, як вона думала, було корою столітньої верби.

– Це імбирний корінь, – зі сміхом промовила Жинь. Вона оцінила вагу кореня в руці. – Тобто, гадаю, у чаї смакуватиме як треба.

– А ти звідки знаєш? – Нян дуже стривожилась. – Я заплатила за нього двадцять мідяків.

– Ми постійно копали імбирний корінь у саду позаду будинку, – сказала Жинь. – Поклади його на сонці – і продаси старому, який шукає ліки для чоловічої сили. Користі ніякої, але від цього їм кращає на душі. А ще ми продавали пшеничне борошно, називаючи його порошком з рогів носорога. Закладаюся, учні продають і ячмінне борошно.

Декілька вечорів тому Жинь бачила, як Венка поклала під подушку мішечок із порошком. Тепер вона закашлялась та відвернулася.

А ще учні продавали першорічкам інформацію. Здебільшого це були фальшиві відповіді на тести, але дехто пропонував перелік можливих екзаменаційних питань, начебто дуже вірогідних, проте з очевидних причин перевірити це до Випробувань було неможливо. Однак найгіршими були ті, які прикидалися продавцями, щоб з’ясувати, хто з першорічок хоче схитрувати на іспиті.

Менда, хлопець із провінції Коня, погодився після відбою зустрітися з учнем у храмі на четвертому ярусі, щоб придбати в нього перелік екзаменаційних питань Дзіми. Жинь не знала, як учневі вдалося так підгадати з часом, але тієї ночі у згаданому храмі медитувала Дзіма.

Наступного дня відсутність Менди не лишилася непоміченою.

Споживання їжі перетворилося на мовчазну та потаємну справу. Усі їли, тримаючи перед носом книжку. Якщо хтось намагався завести розмову, решта столів швидко й шалено шикали на нього.

– Іноді мені здається, що зараз не краще, ніж було під час Спірлійської різанини, – весело прощебетав Кітай. – А потім такий думаю… та ні. Не може бути гіршого за геноцид цілої раси! Але й зараз досить погано.

– Кітаю, будь ласка, стули пельку.

Жинь і далі тренувалася в саду сама. Дзяна вона вже не бачила, але це було на краще. Майстрам заборонялося займатися зі студентами, готуючи їх до турніру, хоча Жинь підозрювала, що Неджа досі отримував рекомендації від Дзюня.

Якось, підійшовши до воріт саду, вона почула чиїсь кроки. Усередині хтось був.

Спочатку вона сподівалася, що то Дзян, але, відчинивши двері, побачила худорляву, граційну постать із синювато-чорним волоссям.

Жинь не одразу збагнула, хто перед нею.

Алтань. Вона завадила тренуванню Алтаня Тренсиня.

Він вправно розмахував тризубом, ні, не просто розмахував, а ніжно тримав його й вимальовував ним у повітрі, ніби стрічкою. Тризуб був водночас і продовженням руки, і партнером у танці.

Жинь варто було розвернутися й піти геть, знайти для тренування інше місце, але вона не змогла втримати допитливості. Було несила відвести від нього очі. Звіддаля Алтань здавався надзвичайно вродливим. А зблизька – просто заворожував.

Алтань обернувся, зачувши кроки, побачив Жинь і зупинився.

– Вибач, – затинаючись, пробурмотіла вона. – Я не знала, що ти тут…

– Це сад Академії, – спокійно промовив він. – Не йди через мене.

Його голос виявився сумовитішим, ніж вона очікувала. Жинь уявляла неприємний, грубий тон, який би личив його жорстоким рухам на арені, але Алтанів голос виявився несподівано мелодійним, м’яким і глибоким.

Його зіниці були химерно звужені. Жинь не знала напевно, чи то через світло в саду, але тієї миті його очі не були червоними. Радше карими, як у неї.

– Ніколи не бачила цієї форми, – промовила Жинь.

Алтань підняв брову в здивуванні. Жинь миттю пожалкувала про те, що взагалі розкрила рота. Навіщо вона це сказала? Навіщо вона існує? Їй хотілося перетворитися на порох і розвіятися в повітрі.

Але Алтань був просто здивованим, а не роздратованим.

– Приклейся до Дзяна на досить довгий час – і вивчиш немало арканних форм.

Він переніс вагу на ногу, відведену назад, і підняв руки в плавному круговому русі до протилежного боку тулуба.

Жинь залилася рум’янцем. Вона почувалася дуже незграбною та широкою, немовби займала простір, який належав Алтаню, хай навіть і стояла на іншому краю саду.