Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

Роздiл 18

– Береги річки чисті, – доповіла Жинь. – Є незначні сліди активності в північно-західному кутку, але нічого такого, чого ми ще не бачили. Можливо, просто транспортування нових припасів у віддалений кінець табору. Сумніваюся, що вони спробують сьогодні.

– Добре, – сказав Алтань.

Він позначив точку на мапі, а потім відклав пензля. Потер скроні й завмер, немовби забув, що хотів сказати.

Жинь обсмикувала рукав.

Вони не тренувалися разом декілька тижнів. Але це й на краще. Тепер часу на тренування не було. Після місяців в облозі становище нікарців у Кхурдалайні було жахливим. Навіть із додатковим підкріпленням від Сьомого підрозділу портове місто опинилося небезпечно близько до поразки. За три дні до того П’ятий підрозділ утратив важливе містечко в передмісті Кхурдалайна, яке виконувало роль транспортного центру, і тепер більшість південної частини опинилася відкритою для Федерації.

Окрім цього, вони також утратили чималу частку ввезених припасів, і це змусило армію перейти на ще скромніші пайки. Зараз вони виживали на рисовій каші й бататі. Бадзі заявив, що після війни ніколи не торкнеться цих двох страв. Частіше доводилося розжовувати жмені сухого рису, аніж отримувати готові страви в їдальні.

Передові загони Дзюня повільно відступали й під час відступу зазнавали серйозних втрат. Федерація зводила на березі річки одну фортецю за одною. Вода в затоці цілими днями червоніла, і Дзюнь був змушений відправити людей із діжками по воду, у якій би не плавали гнилі трупи.

Окрім середмістя Кхурдалайна, нікарці досі утримували три найважливіші будівлі на причалі: два склади та колишнє торговельне управління призахідників. Однак загони в них були дуже обмежені, люди розставлені надто далеко один від одного, тож вічно утримувати ці будівлі вони не змогли б.

Але принаймні вони розбили мрії Федерації про швидку перемогу. З перехоплених офіційних листів вони знали, що муґенці сподівалися взяти Кхурдалайн за тиждень. А облога розтяглася на місяці. Теоретично Жинь розуміла: що довше вони відбиватимуть наступ муґенців на Кхурдалайн, то більше часу матиме Ґолінь Ніїс для зведення оборонних споруд. Вони вже виграли для них більше часу, ніж могли сподіватися.

Але відчуття, що Кхурдалайн за крок від поразки, від того нікуди не зникало.

– І ще одне, – сказала Жинь.

Алтань рвучко кивнув їй продовжувати.

Жинь говорила швидко:

– П’ятий хотів улаштувати нараду щодо наступу на пляжі. Вони хочуть просунутися вперед до того, як утратять ще бодай один загін у складі. Щонайпізніше післязавтра.

Алтань підняв брову:

– Чому П’ятий передає прохання через тебе?

Насправді прохання передали через Неджу, який говорив від імені свого батька, Воєначальника Дракона, до якого звернувся Дзюнь, бо не хотів визнавати законності Алтаня, допустивши його до своєї штаб-квартири. Політика між підрозділами неабияк дратувала Жинь, але з цим вона нічого не могла вдіяти.

– Бо принаймні одному з них я подобаюся. Пане.

Алтань кліпнув. Жинь миттю пошкодувала, що взагалі заговорила.

Не встиг він відповісти, як ранкове повітря розітнув крик.

Алтань першим дістався до вежі вартових, але й Жинь не відставала, її серце мало не вистрибувало з грудей. Напад? Але вона не бачила поблизу солдатів Федерації і стріл над головою також…

У вежі Цара лежала на підлозі. Більше там нікого не було. Цара корчилася на кам’яній підлозі, а з глибини її горла виривався низький замордований стогін. Очі закотилися. Кінцівки безконтрольно сіпалися.

Жинь ніколи не бачила такої реакції на поранення. Цару отруїли? Але нащо Федерації цілитися тільки у вежу? Жинь та Алтань інстинктивно нахилилися, відійшли від лінії потенційного вогню, але стріли не летіли. Окрім посмикування Цари, вони взагалі не бачили неспокою.

Алтань став навколішки. Схопив Цару за плечі й підтягнув її, змусивши сісти.

– Що не так? Що сталося?

– Болить…

Алтань похитав головою.

– Відповідай.

Цара лише знову застогнала. Жинь вразило те, як грубо з нею поводився Алтань, попри її очевидне страждання. Але, запізніло усвідомила вона, на Царі не було видимих поранень. Ані на землі, ані на її одязі не було крові.

Алтань легенько ляснув Цару по обличчю, щоб привернути її увагу.

– Він повернувся?

Жинь спантеличено переводила погляд між ними. Про кого він говорить? Про Цариного брата?

Царине обличчя викривилося від болю, але вона змогла кивнути.

Алтань ледь чутно вилаявся.

– Він поранений? Де він?

Важко дихаючи, Цара вчепилася в Алтаневу туніку. Вона міцно заплющила очі, немовби на чомусь зосереджувалася.

– Східні ворота, – спромоглася вимовити вона. – Він тут.

Поки Жинь допомогла Царі спуститися сходами, Алтаня вже й слід прохолов.

Вона глянула вгору й побачила лучників із П’ятого підрозділу, які завмерли на стіні, вклавши стріли в луки. Жинь чула брязкання сталі, але жоден солдат не стріляв.

Мабуть, на іншому боці був Алтань. Вони боялися, що можуть поцілити в нього? Чи просто не хотіли допомагати?

Жинь допомогла Царі сісти біля найближчої стіни і нестямно кинулася вгору на стіну, з якої було видно східні ворота.

По той бік воріт навколо Алтаня зібрався цілий ескадрон солдатів Федерації. Алтань бився верхи на коні, шаленими зусиллями пробиваючи собі шлях назад до воріт. Його руки рухалися швидше, ніж Жинь устигала відстежувати. Його тризуб, блискучий від крові, спалахнув у полуденному сонці раз і вдруге. Щоразу, коли Алтань відсмикував його назад, один із солдатів Федерації падав.

Натовп солдатів рідшав, вони падали один за одним, і нарешті Жинь побачила, чому Алтань не прикликав полум’я. На коні перед ним сидів молодик зі зв’язаними за спиною руками. Його обличчя та груди були в крові. Шкіра стала такою ж мертвотно-білою, як і волосся. На якусь мить Жинь подумала з надією, що то Дзян, але цей чоловік був нижчого зросту, помітно молодший і значно худорлявіший.

Алтань щосили бився з солдатами Федерації, але вони відтісняли його від воріт.

Унизу Жинь побачила, як з іншого боку зібралися Цике.

– Відчиніть! – загорлав Бадзі. – Впустіть їх!

Солдати неохоче перезирнулися й нічого не зробили.

– Чого ви чекаєте? – закричала Цара.

– Наказу Дзюня, – пробурмотів один. – Нам наказано не відчиняти будь-якою ціною…

Жинь знову глянула за стіну й побачила стрімке наближення ще одного ескадрону Федерації на підкріплення. Вона перехилилася через стіну й замахала руками, аби привернути увагу Бадзі.

– Ідуть нові!

– От чорт! – Бадзі збив одного солдата з дороги, врізав тупим кінцем граблів у живіт іншому й почав самотужки відчиняти ворота, доки Суні відбивався від охоронців позаду.

Важкі ворота піддавалися нелегко.

Стоячи просто перед прочиненою щілиною, Цара витягувала стрілу за стрілою з сагайдака і швидко пускала їх у натовп солдатів Федерації. Під хмарою стріл муґенці затрималися, й Алтань вирвався з оточення.

Бадзі штовхав ворота в інший бік, аж доки вони з гуркотом не зачинилися.

Алтань різко смикнув віжки, змушуючи коня раптово зупинитися.

До нього підбігла Цара, викрикуючи щось мовою, якої Жинь не розуміла. Її тирада перемежовувалася різноманітною яскравою нікарською лайкою.

Алтань підняв руку, щоб заспокоїти її. Він спішився одним плавним рухом, а потім допоміг спуститися молодику. Чоловік хитнувся, коли його ноги торкнулися землі, і прихилився до коня для підтримки. Алтань підставив йому плече, але чоловік відштовхнув його.

– Він там? – вимогливо запитав Алтань. – Ти його бачив?

Важко дихаючи, чоловік кивнув.

– План у тебе? – запитав Алтань.

Чоловік знову кивнув.

Про що вони говорили? Жинь запитально глянула на Унеґеня, але він був не менш спантеличений за неї.

– Гаразд, – сказав Алтань. – Гаразд. Так. Ти ідіот.

А потім вони з Царою обоє почали на нього кричати.

– Ти дурень…

– …могли вбити…

– …чиста безрозсудність…

– …хоч яким могутнім ти себе вважаєш, як ти посмів…

– Послухайте, – сказав чоловік зі щоками білими як сніг. Він почав тремтіти. – Я охоче це обговорив би, справді, але в мене з трьох ран витікає життя, і, здається, я зараз знепритомнію. Дасте мені хвилинку?

До кінця того дня Алтань, Цара та новоприбулий не виходили зі штабу Алтаня. Жинь відправили привести Енькі, щоб він надав молодикові медичну допомогу. Алтань недвозначно наказав їй зникнути з очей. Не маючи наказів, вона блукала містом, знуджена та неспокійна. Їй хотілося попросити когось обізнаного пояснити, що трапилося, але Унеґень та Бадзі пішли на розвідку й повернутися мали лише ближче до вечері.

– Хто то був? – запитала Жинь, щойно вони повернулися в їдальню.

– Чоловік, що так театрально з’явився? То Алтанів лейтенант, – сказав Унеґень. Він сів на лавку навпроти Жинь. І напустив на себе вдавано зарозумілий і гордовитий вигляд. – Єдиний та неповторний Чаґхань Сужень із Внутрішніх держав.

– Давно ж він пішов, – пробурмотів Бадзі. – Де він був, у відпустці?

– То Царин брат? І це тому… – Жинь не знала, як увічливо запитати про напад Цари, але Бадзі зрозумів це з її спантеличеного виразу обличчя.

– Вони якірні близнюки. Це такий собі, гм, духовний зв’язок, – сказав Бадзі. – Цара пояснювала, але я забув подробиці. Якщо коротко, вони пов’язані одне з одним. Поріж Чаґханя, а кров піде й у Цари. Убий Цару, помре й Чаґхань. Щось таке.

Для Жинь сама ідея такої залежності не була чимось новим. Вона згадала, що Дзян уже розповідав про щось схоже. Вона читала про шаманів із Внутрішніх держав, які іноді прив’язували себе одне до одного, аби підсилити свої вміння. Але, побачивши Цару в такому стані на підлозі, Жинь сумнівалася, що це перевага, радше жахлива вразливість.

– Де він був?

– Десь, – знизав плечима Бадзі. – Алтань відправив його з Кхурдалайна декілька місяців тому, у той час, коли нам повідомили про вторгнення в Сінеґард.

– Але чому? Що він робив?

– Він нам не сказав. Чому б тобі самій у нього не запитати? – Бадзі кивнув, його погляд був прикутий до чогось у неї за плечем.

Жинь озирнулася й мало не підскочила. Чаґхань стояв просто в неї за спиною, а вона навіть не чула, як він підійшов.

Для того, хто вранці мало не сплинув кров’ю, Чаґхань мав непоганий вигляд. Його ліва рука була обережно підв’язана до тулуба, але в іншому він здавався неушкодженим. Жинь замислилася, що саме Енькі зробив, аби так швидко його зцілити.

Зблизька схожість Чаґханя з Царою стала очевидною. Він був вищий за сестру, але в них були однакові виточені, немов пташині, постаті. Чаґхань мав високі вилиці та впалі щоки, а очі посаджені так глибоко, що безбарвний погляд ховався в тіні брів.

– Можна до вас? – запитав він. З тону це дужче скидалося на наказ, а не запитання.

Унеґень миттю посунувся і звільнив місце. Чаґхань обійшов стіл і сів просто навпроти Жинь. Він акуратно поклав лікті на стільницю, сплів пальці докупи й підпер кінчиками підборіддя.

– То ти нова спірлійка? – сказав він.

Жинь він дуже нагадував Дзяна. І не лише білим волоссям чи стрункою постаттю, а й тим, як дивився на неї, немовби крізь неї, немовби дивився взагалі кудись назад. Коли він глянув, Жинь стало неприємно, ніби її обшукували, немовби він міг прозирати її одяг наскрізь.

Жинь ніколи не бачила таких очей. Вони були ненормально величезні й затьмарювали всі інші риси на вузькому обличчі. А ще в очах Чаґханя не було ані зіниць, ані райдужок.

Жинь напустила на себе маску спокою й підняла ложку.

– Це я.

Кутики його вуст смикнулися вгору.

– Алтань сказав, що в тебе певні труднощі з виконанням.

Бадзі вдавився й закашлявся в їжу.

Жинь відчула, як до щік приливає жар.

– Перепрошую?

То Алтань і Чаґхань оце обговорювали цілий день? Думка про те, що Алтань розповідав цьому новоприбулому про її недосконалість, була дуже принизливою.

– Після подій у Сінеґарді тобі ще хоч раз вдалося прикликати Фенікса? – поцікавився Чаґхань.

«Та я прикличу його просто зараз, йолопе». Жинь дужче стиснула ложку.

– Я над цим працюю.

– Алтань вважає, що ти типу застрягла.

В Унеґеня був такий вираз, немовби він відчайдушно хотів сидіти деінде.

Жинь зціпила зуби.

– Ну то він помиляється.

Чаґхань поблажливо їй усміхнувся:

– Я можу допомогти, ти ж знаєш. Я його Провидець. У цьому я майстер. Мандрую до світу духів. Говорю з богами. Я не прикликаю божеств, але знаю шлях до Пантеону краще за будь-кого. І якщо в тебе проблеми, я можу допомогти знайти шлях до твого бога.

– Немає в мене проблем, – випалила вона. – На болоті я боялася. Тепер не боюся.

І це була правда. Вона підозрювала, що зараз могла б прикликати Фенікса, просто в цій їдальні, якби Алтань попросив. Якби Алтань зволив поговорити з нею, а не лише віддавав накази. Якби Алтань довіряв їй і доручав не лише патрулювання вулиць, де нічого не відбувалося.

Чаґхань підняв брову.

– Алтань не впевнений у цьому.

– Ну то, може, Алтаню варто витягти голову з власного заду, – випалила вона й миттю пошкодувала про сказане. Розчаруватися в Алтаневі – це одне, а скаржитися на нього його ж лейтенанту – зовсім інше.

Ніхто за столом не потурбувався бодай удати, що їсть. Бадзі та Унеґень совалися, немов не могли дочекатися можливості піти, роззиралися, намагаючись не дивитися ні на Жинь, ні на Чаґханя.

Але, схоже, самого Чаґханя її слова лише розвеселили.

– О, то ти вважаєш його придурком?

У ній спалахнув гнів. Залишки обачності згоріли.

– Він нетерплячий, надміру вимогливий параноїк і…

– Послухай, усі на межі, – квапливо перебив Бадзі. – Нам не варто скаржитися. Чаґханю, не треба говорити… Я про те, що, послухай…

Чаґхань застукотів пальцями по столу.

– Бадзі. Унеґень. Я хочу поговорити з Жинь наодинці.

Він говорив так владно, так самовпевнено, що Жинь подумала: звісно ж, Бадзі скаже Чаґханю, куди він може себе поцілувати. Але Бадзі з Унеґенем просто підняли миски і встали з-за столу. Вражена, вона спостерігала, як, не промовивши ні слова, вони йдуть на інший бік кімнати. Навіть Алтаневі накази не виконувалися з такою беззаперечною покірністю.

Коли інші вже не могли їх чути, Чаґхань нахилився вперед.

– Якщо ти ще хоч раз так заговориш про Алтаня, – люб’язно промовив він, – я тебе вб’ю.

Мабуть, Чаґхань залякав Бадзі та Унеґеня, але Жинь була надто розгнівана, щоб його боятися.

– Ну спробуй, – випалила вона. – Не схоже, що в нас є зайві солдати.

Вуста Чаґханя викривилися в посмішці.

– Алтань казав, що з тобою буде важко.

Вона обережно глянула на нього.

– Алтань не помилився.

– То ти його не поважаєш.

– Я поважаю його, – мовила вона. – Просто я… Він був…

«Інакшим. Параноїком. Не тим командиром, якого я знала».

Але їй не хотілося визнавати, що Алтань її ще й лякав.

Проте Чаґхань несподівано поспівчував:

– Зрозумій, Алтань тільки-но став командиром. Він намагається з’ясувати, що робити, так само як і ти. Він боїться.

Боїться? Жинь мало не реготнула. За останні два тижні розмах операцій Алтаня так збільшився, що здавалося, немовби він власноруч намагався завоювати всю Федерацію.

– Алтань не знає, що означає боятися.

– Алтань, може, й наймогутніший майстер бойових мистецтв, нині живий у Нікані. А може, й у світі, – сказав Чаґхань. – Але до цього більшу частину свого життя він просто добре виконував накази. Смерть Туйра підкосила всіх нас. Алтань був не готовий до такої відповідальності. Командування дається йому важко. Він не може знайти порозуміння з Воєначальниками. Перевтомлюється. Намагається виграти всю війну загоном із десяти осіб. І програє.

– Тобто ми не зможемо втримати Кхурдалайн?

– Тобто нам і не судилося втримати Кхурдалайн, – сказав Чаґхань. – Кхурдалайн був кривавою жертвою, щоб виграти час. Алтань програє, бо в Кхурдалайні не можна перемогти, і коли це станеться, це його зламає.

– Алтань не зламається, – сказала вона.

Алтань – найсильніший воїн з-поміж усіх, кого вона бачила. Алтань не міг зламатися.

– Алтань вразливіший, ніж ти думаєш, – сказав Чаґхань. – Він іде тріщинами під тягарем командування, хіба не бачиш? Для нього це нова територія, і він борсається, бо повністю залежить від перемоги.

Жинь зробила скептичне обличчя.

– Уся країна залежить від нашої перемоги.

Чаґхань похитав головою.

– Я не про те. Алтань звик перемагати. Усе життя він був на п’єдесталі. Останній спірлієць, національна рідкість. Найкращий студент Академії. Улюбленець Туйра в Цике. Його годували потоком постійного схвалення за те, що він добре руйнує, а тут він не отримує похвали, та ще й власні солдати відкрито йому не коряться.

– Я не…

– Та годі, Жинь. Ти поводишся як мала стерва, ось, а все тому, що Алтань не погладив тебе по голівці й не сказав, що ти гарно виконуєш свою роботу.

Жинь підвелася і грюкнула долонями по столу:

– Послухай, придурку, мені не треба твоїх указівок, що робити.

– І все ж, оскільки я твій лейтенант, це мій прямий обов’язок, – Чаґхань ліниво дивився на неї, і вираз його обличчя був таким самовдоволеним, аж Жинь затремтіла, стримуючись, щоб не вдарити його головою об стіл. – Твій обов’язок – коритися. Мій обов’язок – побачити, що ти перестала партачити. Тож раджу зібрати все своє лайно, навчитися прикликати довбаний вогонь, щоб в Алтаня було на одну проблему менше. Це зрозуміло?

Роздiл 19

– То хто ж той новоприбулий? – буденно запитав Неджа.

Жинь не була впевнена, що може обговорювати Чаґханя, не вляпавшись у щось недобре, а надто з огляду на те, що вони мали б критися. Але вони, як їй здавалося, уже декілька годин сиділи за барикадою, і їй ставало нудно.

– Лейтенант Алтаня.

– І чому я ніколи не бачив його раніше?

– Він був далеко, – сказала вона.

Над ними просвистіла хмара стріл. Неджа пірнув назад за барикаду.

Сьомий підрозділ та Цике почали спільний штурм будівель посольств біля причалу й намагалися розділити головний табір Федерації навпіл. Теоретично, якби вони захопили стару штаб-квартиру призахідників, то змогли б роз’єднати сили ворога й відрізати їм доступ до доків. Вони відправили два полки: один атакував перпендикулярно до річки, а інший пробирався до причалу від каналів.

Але щоб дістатися причалу, вони мали проминути п’ять перехресть, які добре охороняли, і це вилилося у п’ять кривавих сутичок. Федерація не вийшла проти них у відкритому полі, та й не мала такої потреби. Їхні солдати були в безпечному укритті за стінами будівель, які вони утримували на причалі, і відповіли на стрімку атаку нікарців, розмістившись на дахах та стріляючи з вікон горішніх поверхів будівель посольств.

Сьомому підрозділу лишалося тільки кинути основну піхоту проти укріпленої позиції Федерації. Вони мусили ризикнути, сподіваючись, що тиску нікарских військ вистачить, щоб витіснити Федерацію. Це перетворилося на боротьбу плоті проти сталі, і Міліція намірилася зламати Федерацію ціною своїх тіл.

– Тобто ти й гадки не маєш, – сказав Неджа, коли в нього над головою вибухнула вогняна ракета.

– Тобто це не твоє діло.

Вона не знала, чи Неджа намагався витягти з неї інформацію для батька, чи просто хотів трохи поговорити. На її думку, це й не мало значення. Присутність Чаґханя заледве була таємницею, а надто після його драматичного порятунку Алтанем за східними воротами. Однак, може, саме тому Міліція боялася його ще дужче, аніж інших Цике разом узятих.

За кілька кроків від них Суні запалив одну з особливих бомб Жамси й швиргонув її через барикаду.

Вони низько припали до землі й затулили вуха, а їхні ніздрі заповнив знайомий кислотний, сірчаний сморід.

Обстріл стрілами припинився.

– Це лайно? – з натиском запитав Неджа.

– Не питай, – відповіла Жинь.

Під час тимчасового затишшя, здобутого завдяки лайняній бомбі Жамси, вони вийшли з-за барикади й кинулися далі вулицею, щоб дістатися наступного з п’яти перехресть.

– Я чув, що від нього аж мурахи по шкірі, – продовжив Неджа. – А ще що він із Внутрішніх держав.

– Цара теж із Внутрішніх держав. І що?

– Я чув, що він надприродний, – сказав Неджа.

Жинь пхикнула.

– Ми в Цике. Ми всі надприродні.

У повітрі прокотився сильний вибух, а за ним серія спалахів вогню.

Алтань.

Він вів усіх за собою. Його скаламучене полум’я вкупі з чималою кількістю порохових вистав Жамси зчинили низку великих пожеж, які суттєво покращили видимість уночі.

Алтань прорвався до наступного перехрестя. Нікарці продовжували наступ.

– Але він може те, що спірлійцям не під силу, – сказав Неджа, поки вони просувалися вперед. – Кажуть, може читати майбутнє. Надламувати свідомість. Батько говорить, що про нього чули навіть Воєначальники. Ти знала? А це наводить на деякі думки. Якщо в Алтаня такий могутній лейтенант, якого бояться навіть Воєначальники, то навіщо відсилати його з Кхурдалайна? Що вони задумали?

– Я не шпигуватиму за власним підрозділом для тебе, – сказала Жинь.

– А я й не прошу, – м’яко промовив Неджа. – Лише кажу, щоб не втрачала пильності.

– А ти не пхай носа у справи мого підрозділу.

Але Неджа вже не слухав, він дивився поверх плеча Жинь на щось далеке вздовж причалу, де пробивався перший фронт нікарських солдатів.

– А це що?

Жинь витягла шию, щоб і собі побачити те, на що він дивився. А потім спантеличено скосила очі.

Дивний зеленкувато-жовтий туман почав сунути на блокаду до двох загонів перед ними.

Немовби вві сні, бій зупинився. Передовий загін завмер і опустив зброю майже в гіпнозі, коли хмара досягла стіни, зупинилася, збираючись хвилею, а потім важко перевалилася в окопи.

А потім почувся крик.

– Відступаємо, – загорлав командир загону. – Відступаємо!

Міліція миттю змінила напрямок, почавши неорганізовано відступати подалі від газу. Вони кинули позиції, здобуті у важкому бою біля причалу, аби лишень утекти.

Жинь закашлялася й на бігу озирнулася через плече. Більшість солдатів, які не змогли втекти від газу, лежали й хапали ротами повітря, корчилися на землі, дряпали обличчя, немовби їх атакувало власне горло. Інші лежали вже без руху.

Вістря стріли черкнуло Жинь по щоці, сама стріла врізалася в землю перед нею. Кутик вуст вибухнув болем, вона прикрила його рукою й побігла далі. Солдати Федерації обстрілювати їх із-за хмари отруйного туману, немовби збиралися зняти одного за одним…

Попереду Жинь замайоріла лінія дерев. З нею буде все гаразд, щойно вона сховається за листям. Жинь опустила голову й кинулася туди. Ще лише сто метрів… п’ятдесят… двадцять…

Позаду почувся здушений стогін. Жинь повернула голову, щоб озирнутись, і перечепилася через камінь за мить до того, як ще одна стріла просвистіла в неї над головою. Кров зі щоки залила очі. Жинь нестямно витерла її і припала до землі.

Як виявилося, стогнав Неджа. Він нестямно повз уперед, але газ таки його наздогнав. Вони зустрілися поглядами в тумані. Він підняв до неї руку.

Жинь нажахано дивилася, розкривши рота в мовчазному крику, як газ огортає його.

Крізь газ вона бачила, як до них наближаються постаті. Солдати Федерації. Вони вдягли на голови великі штуковини, маски, які закривали їхні шиї та обличчя. Схоже, до газу вони були неуразливі.

Один підняв велику руку в рукавиці й указав туди, де лежав Неджа.

Навіть не думаючи, Жинь затамувала подих і кинулася в туман.

Туман обпік шкіру, щойно вона його торкнулася.

Жинь зціпила зуби й рвонулася вперед через біль, але заледве ступила десять кроків, як хтось ухопив її за плече й потягнув назад із загазованої зони. Вона шалено відбрикувалася, щоб вирватися.

Алтань не відпускав.

– Відчепися! – вона вдарила його ліктем в обличчя.

Алтань спіткнувся і схопився за носа. Жинь спробувала обійти його, але Алтань смикнув її назад за зап’ясток.

– Що ти робиш? – рвучко запитав він.

– Вони схопили Неджу! – закричала вона.

– Мені байдуже, – він штовхнув її до лінії дерев. – Відступаємо.

– Ти кидаєш одного з наших на смерть!

– Він не один із наших, він один із Сьомого. Уперед.

– Я не кину друга!

– Кинеш, якщо я накажу.

– Але Неджа…

– Я не почуватимуся винним за це, – сказав Алтань і вдарив її кулаком у сонячне сплетіння.

Приголомшена, паралізована, Жинь упала на коліна.

Вона чула, як Алтань вигукує накази, а потім хтось підняв її, перекинув через плече, немовби дитину. Жинь брикалася й кричала, коли солдати тягли її до бараків. З-за спини вояка їй здалося, що вона розгледіла, як солдати Федерації в масках потягли Неджу геть.

Газова атака справила саме той ефект, якого Федерація і прагнула. Цукрова бомба була руйнівною, а газова атака – страхітливою. Нажахані мешканці Кхурдалайна висипали на вулиці. І хоч сам газ розвіявся вже за годину, про нього швидко розійшлися чутки. Про туман, ворога, який убиває всіх без розбору. Від випарів ніде було сховатися. Цивільні почали масово тікати з міста, не впевнені, що Міліція здатна їх захистити. Вулиці огорнула паніка.

Солдати Дзюня горлали охриплими голосами, намагаючись переконати цивільних, що в стінах міста безпечніше. Але люди не слухали. Вони почувалися в пастці. Вузькі, звивисті вулички Кхурдалайна означали певну смерть, якщо буде ще одна газова атака.

Ціле місто потонуло в хаосі, командири скликали термінову нараду в найближчій штаб-квартирі. Цике юрмилися в кабінеті Воєначальника Барана разом з іншими Воєначальниками та їхніми молодшими офіцерами. Жинь прихилилася до стіни в кутку, просто слухаючи, як командири сперечаються про негайну стратегію.

Атаку на пляжі пережив лише один солдат Дзюня. Він відстав, кинув зброю й побіг, щойно побачив, як товариші почали задихатися.

– Це було ніби дихати полум’ям, – розповів він. – Ніби розжарені голки простромили легені. Я думав, що мене душить якийсь невидимий демон… горло стиснулося, я не міг дихати… – він здригнувся.

Жинь слухала та обурювалася, що він не Неджа.

«Лише п’ятдесят метрів. Я могла його врятувати. Могла витягти нас обох».

– Треба зараз же евакуювати середмістя, – сказав Дзюнь. Він був навдивовижу спокійним як для людини, котра щойно втратила понад сотню своїх людей в отруйному тумані. – Мої люди…

– Ваші люди контролюватимуть натовп. Цивільні затопчуть одне одного, намагаючись вибратися з міста, і муґенці легко зможуть вистріляти їх, якщо не відновити порядок, – зауважив Алтань.

Неймовірно, але Дзюнь не сперечався.

– Ми зберемо штаб-квартиру й перейдемо далі у склад Сіхан, – продовжив Алтань. – А полоненого можемо кинути в підвал.

Жинь різко підняла голову.

– Якого полоненого?

Вона неясно розуміла, що взагалі не мала говорити, що рядовий солдат Цике не є учасником цієї наради й не має права голосу. Але вона була надто поглинута скорботою та виснажена, щоб цим перейматися.

До неї нахилився Унеґень і пробурмотів на вухо:

– Один із солдатів Федерації втрапив у власний газ. Алтань забрав його маску й витягнув його.

Жинь із невірою кліпнула.

– Ви поверталися? – запитала вона. Їй здалося, що голос прозвучав дуже гучно. – У вас була маска?

Алтань роздратовано зиркнув на неї.

– Зараз не час, – сказав він.

Жинь важко звелася на ноги.

– Ти дозволив одному з наших померти?

– Ми обговоримо це потім.

Вона розуміла, теоретично, стратегічну вигоду від утримання полоненого Федерації. Останніх солдатів Федерації, яких спіймали за шпигунством на іншому березі річки, одразу розірвали розлючені цивільні. Але все ж таки…

– Навіть не віриться, – промовила Жинь.

– Ми наглянемо за евакуацією штаб-квартир, – голосно сказав Алтань, заглушуючи її. – Перегрупуємося в складі.

Дзюнь коротко кивнув, а потім пробурмотів щось своїм офіцерам. Вони віддали йому честь і вибігли зі штаб-квартири.

Алтань тим часом віддавав накази Цике:

– Царо, Унеґеню, Жамсо, організуйте нам безпечний прохід до складу і спрямуйте туди офіцерів Дзюня. Бадзі та Суні, допоможіть Енькі спакувати майстерню. Решта на позиції, на випадок ще однієї атаки, – біля дверей він зупинився. – Жинь. Залишся.

Жинь затрималася. Виходячи, Унеґень знервовано глянув на неї.

Алтань зачекав, доки вони лишилися самі, а потім зачинив двері. Він перетнув кімнату і став так, що між ними майже не лишилося відстані.

– Не супереч мені, – тихо сказав він.

Жинь схрестила руки.

– Взагалі чи тільки в присутності Дзюня?

Алтань не купився.

– Відповідай мені, як солдат командиру.

– Або що? Накажеш Суні витягти мене з кабінету?

– Ти переступаєш межу, – голос Алтаня опустився до небезпечно малої гучності.

– А ти дозволив померти моєму другові, – відповіла Жинь. – Він лежав там, і ти його покинув.

– Ти не змогла б його витягти.

– Ні, змогла б, – не вгавала Жинь. – А навіть якби й не змогла б, ти зміг би, ти міг урятувати мого друга замість того, щоб витягувати якогось солдата Федерації, який заслуговував там померти…

– Полонені мають більшу стратегічну вагу, ніж окремі солдати, – спокійно промовив Алтань.

– Маячня, – прогарчала вона.

Алтань не відповів. Він підійшов ще на два кроки й ударив її в обличчя.

Вона навіть не спробувала захиститися. Прийняла повну силу його удару без підготовки. Удар був таким сильним, що її голова смикнулася вбік. Від несподіваного тиску підігнулися коліна, і вона впала на землю. Приголомшена, Жинь підняла руку до щоки. На пальцях лишилася кров – Алтань відкрив її рану від стріли.

Вона повільно підняла погляд на Алтаня. У вухах дзвеніло.

Його багряні очі зустрілися з її очима. Неприхована лють на його обличчі приголомшила її.

– Як ти смієш, – сказав він. Його голос був надмірно гучним, спотвореним у її вражених вухах. – Ти неправильно розумієш суть наших стосунків. Я тобі не друг. Я тобі не брат, хоча ми й могли б бути ріднею. Я твій командир. І ти не оскаржуватимеш моїх наказів. Ти виконуватимеш їх, не ставлячи запитань. Або ти коришся мені, або йдеш із лав Міліції.

Його голос мав подвійний тембр, подібний до тембру Дзяна, коли він відкрив порожнечу в Сінеґарді. Алтаневі очі спалахнули червоним, ні, вони були не червоні, а кольору самого вогню. Позаду нього розгоралося полум’я, біліше та жаркіше, аніж те, яке вона коли-небудь прикликала. Жинь була невразлива до власного вогню, але не до вогню Алтаня. Його полум’я обпікало, заважало дихати, змушувало відступати.

Дзвін у вузах сягнув крещендо.

«Він не має права так поводитися з тобою, – прозвучав голос у голові Жинь. – Не сміє залякувати тебе». Вона не могла дозволити собі зайти задалеко й зіщулитися від страху. Ані перед Алтанем, ані перед будь-ким.

Жинь підвелася й, сягнувши кудись усередину себе – кудись у злісну, темну та жахливу частину себе, – відкрила канал сутності, яка чекала, доки її прикличуть. Кімната нахилилася, немовби на неї дивилися крізь довгу багряну призму. Знайомий жар повернувся у вени, жар, який вимагав крові та попелу.

Крізь червоний серпанок їй здалося, що Алтаневі очі розширилися від подиву. Вона розправила плечі. Полум’я стікало з плечей і назад, полум’я віддзеркалювало Алтаневе.

Вона ступила крок до нього.

Кімнату наповнило гучне потріскування. Жинь відчула сильний тиск. Затремтіла під його вагою. Почула пташиний сміх. Почула задоволене зітхання бога.