Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

– Чим ти його так образив?

Кітай скривився.

– Нічим, тільки обійшов на іспиті. Неджа так носиться з власним «я». А ти що зробила?

– Поставила йому отой синець, – зізналася вона.

Брови Кітая здивовано поповзли вгору.

– Непогано.

Після обіду в розкладі було заняття з вірувань, а потім лінгвістика. Жинь цілий день нетерпляче чекала вірувань. Але учні, які вели новачків до класу, чомусь ледь стримували сміх. Усі видерлися звивистими сходами на п’ятий ярус, а це було вище за будь-яку іншу класну кімнату. Нарешті зупинилися біля замкнутого саду.

– Що ми тут робимо? – запитав Неджа.

– Це ваш клас, – відповів один з учнів.

Учні перезирнулися, широко всміхнулися й пішли. Через п’ять хвилин стала зрозумілою причина їхніх веселощів. Майстер вірувань не прийшов. Минуло десять хвилин. Потім двадцять. Клас спантеличено розбрівся садом, намагаючись збагнути, що ж робити.

– Нас розіграли, – припустив Хань. – Привели не туди.

– І що ж тут вирощують? – Неджа смикнув квітку до носа й понюхав її. – Гидота.

Жинь уважніше придивилася до квітів, і її очі розширилися від подиву. Вона вже бачила ці пелюстки.

Неджа впізнав їх теж.

– От лайно, – вилаявся він. – Це мак.

Клас відреагував, немовби сполохане гніздо вовчків. Усі квапливо відійшли від макових рослин, немовби сама їхня близькість одурманює.

Жинь намагалася придушити бажання розреготатися. Тут, на іншому кінці країни, вона наштовхнулася бодай на щось знайоме.

– Нас виженуть, – застогнала Венка.

– Не будь дурепою – це не наш мак, – промовив Кітай.

Венка затулила обличчя долонями.

– Але ж Дзіма сказала, що якщо ми бодай на десять кроків наблизимося…

– Навряд чи вони зможуть вигнати весь клас, – сказав Кітай. – Я певен, нас перевіряють. Спостерігають, чи ми справді хочемо вчитися.

– Або як поводитимемося біля заборонених наркотиків! – лементувала Венка.

– О, та заспокойся, – промовила Жинь. – Від одного дотику не кайфонеш.

Венка не заспокоювалася.

– Але Дзіма не говорила, що ми обов’язково маємо бути під кайфом, вона сказала…

– Сумніваюся, що це й справді заняття, – перебив її Неджа. – Закладаюся, учням просто захотілося трохи розважитися.

А от Кітай, здавалося, сумнівався.

– Заняття є в розкладі. І ми бачили майстра вірувань, він був на ознайомленні.

– А де ж його учні? – заперечив Неджа. – Якого кольору його пояс? Чому не видно нікого з вишивкою вірування на нарукавній пов’язці? Дурня якась.

Неджа вийшов через ворота. Збурені, решта першокурсників пішли за ним один за одним. У саду лишилися тільки Жинь і Кітай.

Жинь сіла, відхилилася назад, спершись на лікті, і милувалася розмаєм рослин. Окрім криваво-червоних маків, тут були крихітні кактуси з рожевими та жовтими квіточками, флюоресцентні гриби, що тьмяно світилися в темних закутках під полицями, та пишні зелені кущі з виразним чайним запахом.

– Це не сад, – сказала вона. – Це плантація наркотиків.

Тепер їй реально кортіло зустрітися з майстром вірувань.

Кітай сів поруч.

– Знаєш, великі шамани з легенд ковтали наркотики перед битвою. Це дарувало їм магічні сили, принаймні так кажуть, – він усміхнувся. – Думаєш, саме цього майстер вірувань і вчить?

– Чесно? – Жинь перебирала траву. – Гадаю, він просто приходить сюди покайфувати.

Роздıл 4

З плином тижнів складність занять зростала. Ранки відводилися бою, медицині, історії та стратегії. Здебільшого вже до полудня в Жинь починало гудіти в голові, переповненій назвами теорем, про які вона ніколи не чула, та заголовками книжок, які треба було прочитати до кінця тижня.

Через заняття з бою їхні тіла були виснажені не менше, ніж розум. Дзюнь змушував їх виконувати серії болісних гімнастичних вправ: вони регулярно бігали вгору та вниз сходами Академії, годинами стояли на руках на подвір’ї та циклічно відпрацьовували основні фігури бойових мистецтв із мішками цегли, підвішеними на руках. Щотижня Дзюнь водив їх до озера біля підніжжя гори, і вони мали повністю його перепливти.

Жинь та кілька інших студентів узагалі не вміли плавати. Дзюнь показав потрібні рухи лише раз. Далі це був уже їхній клопіт – не потонути.

Домашнє завдання було складним і, вочевидь, мало на меті витиснути першокурсників за межі можливого. Тож коли Соннень, майстер озброєння, розповідав про правильні пропорції селітри, сірки та деревного вугілля, необхідних для змішування запалювального пороху, яким начиняли бойові ракети, він також доручив їм створити власні імпровізовані снаряди. А коли майстер медицини Еньжо наказала їм вивчити назви всіх кісток у людському тілі, то сподівалася, що вони знатимуть ще й найпоширеніші види переломів та методи їх визначення.

Проте найважчим курсом усе ж виявилася стратегія, яку викладав майстер Ірдзях. Першого ж дня він роздав класу товстенькі примірники «Принципів війни» Суньдзи і заявив, що до кінця тижня вони мають вивчити їх напам’ять.

– Та вона ж величезна! – поскаржився Хань. – Як же ми маємо виконувати інші домашні завдання?

– Алтань Тренсинь вивчив її за одну ніч, – промовив Ірдзях.

Клас роздратовано перезирнувся. Майстри співали оди Алтаню Тренсиню ще від початку семестру. Жинь зрозуміла, що то якийсь геній, очевидно, найуспішніший студент Сінеґарда за останні десятиліття.

Хань не приховував роздратування.

– Але ж ми не Алтань.

– То спробуйте ним бути, – сказав Ірдзях. – Усі вільні.

Жинь загрузла в рутині постійного навчання й дуже нетривалого сну. Розклад занять не лишав першокурсникам часу на щось інше.

На Сінеґард поступово насувалася осінь. Коли одного ранку вони бігли вгору сходами, налетів холодний поривчастий вітер. Із грозовим крещендо він шелестів у кронах дерев. Студентам ще не видали тепліших зимових мантій, тож вони в унісон цокотіли зубами, скупчившись під великим деревом мімози в кінці подвір’я на другому ярусі.

Попри холод Дзюнь відмовлявся переносити заняття з бою в приміщення. Він був жорстким учителем, і, схоже, йому подобався їхній дискомфорт.

– У вашому випадку біль – це добре, – сказав він, змусивши їх присісти в низьких, тривалих аж до болю позиціях. – У давнину майстри бойових мистецтв сиділи в цій позі годину перед тим, як розпочати тренування.

– Мабуть, у давніх майстрів бойових мистецтв були дивовижні стегна, – видихнув Кітай.

Ранкова зарядка досі була нелегкою, однак вони хоча б нарешті пройшли основи й розпочали вивчати бойові прийоми зі зброєю, а саме з палицею.

Дзюнь став у потрібну позицію перед учнями у дворі, коли над його головою почулося гучне човгання. Купка листя впала просто туди, де він стояв.

Усі глянули вгору.

Високо на товстій гілці дерева мімози стояв майстер вірувань.

Він вправно орудував садівничими ножицями, жваво підрізаючи листя та голосно й фальшиво наспівуючи.

Почувши декілька слів його пісеньки, Жинь упізнала в ній «Дотики Хранителя Воріт». Жинь знала її з численних візитів із доставкою опіуму до тіканійських будинків розпусти. Це була непристойна пісенька на межі з еротикою. Майстер вірувань викривив тональність, але співав уголос із відвертою розв’язністю:

– Отам тебе торкатися не можу, бо маху дам – і від блаженства занеможеш…

Нян затремтіла, силкуючись стримати сміх. Кітай з відвислою щелепою витріщився на дерево.

– Дзяне, у мене урок, – випалив Дзюнь.

– То й веди свій урок, – промовив майстер Дзян. – А мене облиш.

– Нам потрібне подвір’я.

– Вам не потрібне все подвір’я. Вам не потрібне це дерево, —невдоволено відказав Дзян.

Дзюнь змахнув залізною палицею й ударив нею по стовбуру. Від удару стовбур відчутно струснуло. Почувся хрускіт, коли щось важке впало крізь кілька шарів сухого листя мімози.

Майстер Дзян гепнувся на кам’яну долівку. Першою думкою Жинь було, що він без сорочки. А другою – що він, мабуть, убився.

Але Дзян просто перекотився в сидяче положення, простягнув ліву ногу й перекинув назад біле волосся.

– Це неподобство, – мрійливо промовив він, коли цівка крові потекла з лівої скроні.

– Обов’язково тинятися бовдуром? – випалив Дзюнь.

– Обов’язково переривати моє ранкове заняття садівництвом? – відповів Дзян.

– Ти не займаєшся садівництвом, – відповів Дзюнь. – Ти тут лише для того, аби подратувати мене.

– По-моєму, ти надто лестиш собі.

Дзюнь кинув кийок на землю – і від несподіванки Дзян аж підстрибнув.

– Геть!

На обличчі Дзяна вималювався вдавано ображений вираз. Він підвівся і швидко закрокував із саду, погойдуючи стегнами, ніби хвойда-танцівниця.

– Якщо на серці біль заліг, тебе я вилижу, як місячний пиріг…

– Ти маєш рацію, – прошепотів Кітай Жинь. – А він таки під кайфом.

– Увага! – гукнув Дзюнь студентам, які стояли, пороззявлявши роти. У його волоссі досі був листочок мімози. Щоразу, коли Дзюнь говорив, листочок ледь помітно тремтів.

Клас квапливо вишикувався у два ряди, тримаючи палиці напоготові.

– Коли я подам сигнал, ви повторите отаку послідовність рухів, – говорячи, він демонстрував їх зі своєю палицею – Уперед. Назад. Верхній лівий відбив. Повертаємо. Верхній правий відбив. Повертаємо. Нижній лівий відбив. Повертаємо. Нижній правий відбив. Повертаємо. Перекручуємо, заводимо за спину, повертаємо. Зрозуміли?

Усі мовчки кивнули. Ніхто не насмілився визнати, що вони пропустили майже всю послідовність. Зазвичай демонстрації Дзюня були й так стрімкими, але зараз він рухався ще швидше, і ніхто не встиг усе відстежити.

– Гаразд, – Дзюнь ударив палицею по землі. – Починайте.

Це був повний провал. Вони рухалися без ритму й мети. Неджа виконав послідовність удвічі швидше, ніж решта класу, але він чи не єдиний з-поміж усіх взагалі спромігся відтворити її всю. Решта або пропустили половину, або страшенно плуталися з напрямками.

– Ой!

Кітай відбив там, де мав би повертати, і вдарив Жинь по спині. Вона смикнулася вперед і випадково поцілила Венці в голову.

– Годі! – крикнув Дзюнь.

Вони опустили палиці.

– Я розповім вам історію про великого стратега Суньдзи, – важко дихаючи, Дзюнь пройшовся між рядами. – Коли Суньдзи закінчив свій видатний трактат «Принципи війни», то надіслав рукопис Червоному Імператору. Імператор вирішив перевірити мудрість Суньдзи, доручивши йому натренувати групу людей без військового досвіду, а саме наложниць Імператора. Суньдзи погодився й зібрав жінок за ворітьми палацу. Він сказав їм: «Коли я кажу дивитися вперед, дивіться прямо перед собою. Коли кажу “ліворуч”, поверніть обличчя ліворуч. Коли кажу “праворуч”, поверніть обличчя праворуч. А коли я кажу “кругом”, поверніться на 180 градусів. Зрозуміло?» Жінки кивнули. Потім Суньдзи подав сигнал: «Праворуч». Але жінки лише розсміялися.

Дзюнь зупинився перед Нян, на її обличчі застигла тривога.

– Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команда неясна й нечітка, якщо накази до кінця не зрозумілі, то це провина генерала». Потім він повернувся до наложниць і повторив свої вказівки. «Праворуч», – скомандував він. І знову жінки лише розсміялися.

Дзюнь повільно повертав голову, перетинаючись поглядом із кожним.

– Цього разу Суньдзи сказав Імператору: «Якщо команди нечіткі, то це провина генерала. Але якщо команда чітка, але наказ не виконують, то це провина лідерів загону». Потім він обрав двох найстарших наложниць у групі й відрубав їм голови.

У Нян очі полізли на лоба.

Дзюнь відступив і підняв палицю. Налякані, вони дивилися, як Дзюнь повторив послідовність, цього разу повільно, промовляючи рухи під час виконання.

– Це було зрозуміло?

Вони кивнули.

Він ударив палицею по землі.

– Тоді починайте.

Вони відпрацьовували прийом. І були бездоганними.

Бойові мистецтва були виснажливі, але цей предмет передбачав принаймні веселощі на вечірніх тренуваннях. То були практичні заняття під керівництвом двох учнів Дзюня: Кужел та Дзіхи. Ті були лінькуватими вчителями та захоплювалися можливістю завдати уявному супротивнику якомога більше болю, а тому ці заняття зазвичай межували з катастрофою, коли Дзіха й Кужел походжали між студентами і вигукували поради, поки ті билися в парах.

– Якщо у вас немає зброї, не цільтеся в обличчя. – Дзіха спрямував руку Венки вниз, тож тепер її удар ребром долоні вцілив би Неджі в горло, а не в ніс. – За винятком носа, обличчя – суцільна кістка. Ви лише розіб’єте руку. Краще цілитися в шию. Приклавши вдосталь сили, ви зможете серйозно пошкодити трахею. Або принаймні утруднити дихання супернику.

Кужел присіла поруч із Кітаєм та Ханем, які борсалися на землі, затиснувши один одного за голову:

– Якщо опинились у скрутному становищі, кусатися – чудова техніка.

Уже за мить Хань скрикнув від болю.

Жменька першорічок зібралася навколо дерев’яного манекена, а Дзіха показував, як правильно виконувати удар ребром долоні.

– Нікарські монахи вірили, що в цій точці основний центр кі, – Дзіха показав на точку внизу живота манекена й різко вдарив у неї.

Жинь заковтнула наживку.

– Правда?

– Ні. Центрів кі не існує. Але в ділянці під грудною кліткою чимало життєво важливих органів, відкритих для удару. А ще тут розташована діафрагма. Хея! – Дзіха вдарив кулаком по манекену. – Це знерухомить будь-якого суперника на добрих кілька секунд. І дасть вам час видряпати йому очі.

– Як грубо, – промовила Жинь.

Дзіха знизав плечима.

– Ми тут не витонченості вчимося. Ми вчимося давати чортів.

– Я покажу вам усім останній удар, – оголосила Кужел наприкінці заняття. – Насправді вам вистачить одного цього удару. Удару, який може поставити навколішки наймогутніших воїнів.

Дзіха спантеличено закліпав. Він повернув голову запитати, що вона має на увазі, і Кужел підняла коліно й врізала ним Дзісі в пах.

Обов’язкові заняття тривали лише дві години, але першорічки почали затримуватися в студії, щоб відпрацювати форми. Єдина проблема полягала в тому, що студенти, які раніше вивчали бойові мистецтва, побачили в цьому можливість повихвалятись. У центрі кімнати Неджа показав серію складних стрибків, виконуючи удари з розворотом, дедалі крутіші. Навколо зібрались однокласники, щоб подивитися.

– Милуєшся нашим принцом? – Кітай перетнув кімнату і став поруч із Жинь.

– Ніяк не збагну, як це може прислужитися в бою, – сказала Жинь.

Тепер перед ударом Неджа обертався в повітрі на всі 540 градусів. На вигляд цікаво, але дуже безглуздо.

– О, ніяк. Чимало давніх бойових мистецтв такі круті, якщо дивитись, а на практиці абсолютно даремні. Ці послідовності адаптували для сценічної опери, а не для бою, а потім адаптували знову. Знаєш, звідси «Опера червоних лахмітників» і отримала свою назву. Її засновники були майстрами бойових мистецтв, які прикидалися вуличними артистами, щоб ближче підібратися до своїх цілей. Тобі якось варто почитати історію успадкованих мистецтв, це чарівно.

– Є щось таке, про що ти ще не читав? – запитала Жинь.

Здавалося, Кітай мав енциклопедичні знання майже з будь-якої теми. Того дня за обідом він прочитав Жинь лекцію про те, як залежно від провінцій різняться техніки риболовлі.

– Маю слабкість до бойових мистецтв, – пояснив Кітай. – І прикро бачити людей, які не розрізняють самооборону й акторську гру.

Неджа приземлився, виразно зігнувшись після винятково високого стрибка. Декілька їхніх однокласників нерозумно заплескали в долоні.

Неджа випростався, не звертаючи уваги на аплодисменти, і перехопив погляд Жинь.

– Ось це родинна техніка, – сказав він, витираючи піт із чола.

– Упевнена, ти наженеш на Академію страху, – усміхнулася Жинь. – А ще можеш танцювати, збираючи пожертви. Я подала б тобі злиток.

Обличчя Неджі викривилося в хижій посмішці.

– Ти просто заздриш, що не маєш родинної техніки.

– Воно й на краще, якщо вони всі такі ж сміховинні, як твоя.

– Дім Їнь удосконалив найпотужнішу ударну техніку в імперії, – випалив Неджа. – Подивимося, якої заспіваєш, якщо її спрямувати на тебе.

– Думаю, все зі мною буде гаразд, – сказала Жинь. – Хоча це була б неймовірно видовищна вистава.

– Я хоча б не безрідний селюк, – зневажливо виплюнув Неджа. – Та ти ніколи й не займалася бойовими мистецтвами. Знаєш тільки один удар.

– А ти все називаєш мене селючкою. Немовби знаєш лише одну образу.

– Тоді вийдемо на двобій, – запропонував Неджа. – Б’ємося до недієздатності протягом десяти секунд чи до першої крові. Просто тут і просто зараз.

– Згода, – почала була Жинь, але Кітай затиснув їй рота рукою.

– О ні. О ні, ні! – Кітай сіпнув Жинь назад. – Ти чула, що сказав Дзюнь, тобі не варто…

Але Жинь вирвалася.

– Дзюня тут немає, так?

Неджа неприємно вишкірився.

– Венко! Ходи-но сюди!

Венка перервала розмову з Нян на іншому боці кімнати й кинулася до них, миттю зашарівшись від того, що її покликав Неджа.

– Будь нашою суддею, – сказав Неджа, не відриваючи погляду від Жинь.

Венка заклала руки за спину, вдаючи майстра Дзюня, і задерла підборіддя.

– Починайте.

Тепер решта студентів стали навколо Неджі та Жинь. Жинь була надто розгнівана, щоб звертати увагу на їхні погляди. Вона не відводила очей від Неджі. Він почав обходити її, ступаючи вперед і назад швидкими елегантними рухами.

«Кітай мав рацію», – подумала Жинь. Неджа й справді мав такий вигляд, наче був на сцені. Не так небезпечний, як дурнуватий.

Жинь примружилася й низько нахилилася, уважно стежачи за рухами Неджі.

Ось. Чисте відкриття. Жинь підняла ногу й ударила, сильно.

Її нога з приємним «бу-у-ух» поцілила в Неджу, коли той був за пів кроку.

Неджа неприродно зойкнув і, скімлячи, схопився за промежину.

Усі присутні тепер дивилися на них, у студії запала мертва тиша.

Розчервонілий Неджа звівся на ноги.

– Ти… Та як ти смієш…

– Як ти щойно й сказав, – Жинь схилилася в глузливому поклоні, – я знаю лише один удар.

Принизити Неджу було приємно, проте це тягло за собою безпосередні та жорсткі політичні наслідки. Уже невдовзі клас розділився на групи. Смертельно ображений Неджа чітко дав зрозуміти, що спілкування з Жинь означатиме соціальне відчуження. Він показово не розмовляв з нею й не визнавав самого факту її існування, окрім як заради того, щоб дошкульно зауважити її акцент. Налякані можливістю наразитися на таке ж ставлення, першорічки одне за одним починали брати з нього приклад.

Кітай став єдиним винятком. Він пояснив Жинь, що з дитинства мав справу з кепським характером Неджі, тож не збирався перейматися ним зараз.

– До того ж, – сказав Кітай, – у нього був такий вираз обличчя… Це безцінно.

Жинь була вдячна Кітаю за відданість, проте її вражала жорстокість інших студентів. Очевидно, що Жинь мала безліч рис, за які її можна було взяти на кпини: смаглява шкіра, відсутність статусу в суспільстві, сільський акцент. Це дратувало, але дівчина могла ігнорувати кепкування, аж доки однокласники не почали сміятися щоразу, варто їй було вимовити бодай слово.

– Невже в мене такий помітний акцент? – запитала вона в Кітая.

– Твоя вимова ліпшає, – сказав він. – Просто намагайся сильніше округлювати закінчення слів. Скорочуй голосні. І додавай призвук р там, де його немає. Це непоганий метод.

– Ар. Аррр, – промукала Жинь. – Чому сінеґардці говорять так, немовби постійно жують жуйку?

– Влада диктує прийнятність, – збентежено промовив Кітай. – Якби столиця була в Тікані, я впевнений, що ми б усі бігали смагляві, як кора.

Наступними днями Неджа не промовив до Жинь ані слова, але й потреби не було. Його палкі шанувальники не гребували жодною можливістю покепкувати з Жинь. Як виявилося, Неджа вдався до чудової стратегії: щойно він зробив Жинь головною ціллю кпинів, то міг просто сидіти й спостерігати.

Венка, одержимо віддана Неджі, охоче принижувала Жинь за будь-якої нагоди. Нян ставилася до неї краще: на людях вона не говорила з Жинь, та принаймні спілкувалася з нею, коли вони лишалися наодинці в спальні.

– Можеш спробувати вибачитися, – якось увечері прошепотіла Нян, коли Венка вже лягла спати.

Вибачення – це останнє, що спало б Жинь на думку. Вона й не думала поступатися, улещуючи Неджу.

– Двобій був його ідеєю, – відказала вона. – Я не винна, що він отримав те, чого просив.

– Байдуже, – промовила Нян. – Просто попроси вибачення – і він забуде про тебе. Неджі подобається, коли його поважають.

– За що? – вимогливо запитала Жинь. – Він анічогісінько не зробив для того, щоб заслужити мою повагу. Лише корчить із себе поважного та могутнього, немовби те, що він родом із Сінеґарда, робить його аж таким особливим.

– Вибачення не допоможе, – втрутилася Венка. Як виявилося, вона ще не заснула. – А те, що ми з Сінеґарда, таки робить нас особливими. Ми з Неджею, – у Венки все завжди було «ми з Неджею», – готувалися до вступу в Академію, відколи навчилися ходити. Це в нашій крові. Це наше призначення. А ти? Ти ніщо. Просто хвойда з півдня. Тебе взагалі не мало б тут бути.

Жинь випрямилася й сіла, розпашівши від гніву.

– Я склала той самий тест, що й ти, Венко. Я маю повне право навчатися в цій Академії.

– Ти тут лише заради дотримання квоти, – заперечила Венка. – Бо Кедзю повинен здаватися справедливим.

Роздратована не менше за Венку, Жинь просто не мала часу чи сил, щоб звертати на неї увагу. Вони припинили визвірятись одна на одну лише через декілька днів, і то лише тому, що були надто виснажені, щоб розмовляти. Після завершення занять того тижня вони попленталися до спільної спальні з таким болем у м’язах, що заледве могли йти. Не кажучи ані слова, скинули з себе форму й упали на ліжка.

Майже одразу їх розбудив стукіт у двері.

– Прокидайтеся, – сказав Жабань, коли Жинь різко відчинила двері.

– Що за…

Жабань зазирнув їй за плече на Венку та Нян, які незв’язно заскиглили з ліжок.

– Ви теж. Покваптеся.

– Що сталося? – роздратовано пробурмотіла Жинь, розтираючи очі. – Ми щойно повернулися після шестигодинного прибирання.

– Просто ходімо.

Не припиняючи скаржитися, дівчата натягнули на себе туніки й зустрілися з Жабанем надворі, де вже зібралися хлопці.

– Якщо це якийсь жарт із першокурсників, то можна я повернуся в ліжко? – запитав Кітай. – Вважайте мене заляканим і переможеним, просто дайте поспати.

– Замовкни. Йдіть за мною.

Не промовивши більше ані слова, Жабань рушив у бік лісу. Щоб не відставати, їм доводилося майже бігти за ним. Спершу Жинь подумала, що він веде їх у глибину гірського лісу, але він лише зрізав шлях і вже за хвилину вони вийшли перед головною тренувальною залою. Усередині горіло світло, вони чули звідти гучні голоси.

– Знову заняття? – запитав Кітай. – Велика Черепахо, я страйкую.

– Це не заняття. – Жабань чомусь видавався дуже схвильованим. – Заходьте.

Попри чутні крики, в залі нікого не було. Їхній клас розбрівся в спантеличенні, аж доки Жабань не вказав їм спускатися за ним сходами до підвального поверху. У підвалі було повно учнів, які з’юрмилися навколо центру кімнати. Там було щось дуже цікаве. Жинь витягла шию, щоб роздивитися бодай щось поверх голів учнів, але за натовпом не бачила нічого.

– Першорічки йдуть, – закричав Жабань і повів їхню групку в натовп. Жорстко розштовхуючи всіх ліктями, він проклав для них стежку крізь учнів.

У центрі кімнати Жинь побачила дві круглі глибокі ями, кожна щонайменше два метри в діаметрі й стільки ж завглибшки. Ями були поруч, захищені металевою огорожею заввишки по пояс, щоб глядачі не впали. Одна яма була порожня. У центрі іншої стояв майстер Соннень, склавши руки на широких грудях.

– Соннень завжди судить, – сказав Жабань. – Цей жереб завжди випадає йому, бо він наймолодший.

– Судить що? – запитав Кітай.

Жабань широко всміхнувся.

Двері підвалу відчинились. Усередину ринуло ще більше учнів, заповнюючи вже й без того заюрблену залу по вінця. Тиск тіл змусив першокурсників упритул наблизитися до краю кіл. Жинь вчепилася в ґрати, щоб не впасти.

– Що відбувається? – запитав Кітай, поки учні штовхалися, намагаючись пробратися ближче до ям. Тепер у кімнаті було так багато людей, що студентам позаду довелося притягти стільці, щоб стати на них.

– Сьогодні б’ється Алтань. Ніхто не хоче пропустити Алтаня.

За цей тиждень Жинь уже кільканадцять разів чула це ім’я. Уся Академія була немов одержима ним. П’ятикурсник Алтань Тренсинь встановив усі можливі рекорди, був улюбленцем усіх майстрів та винятком з усіх правил. А в їхньому класі він став навіть об’єктом жарту: «Ти можеш помочитись понад муром аж на місто? А Алтань може».

Раптом у яму до майстра Сонненя скочив високий гнучкий хлопець, не завдаючи собі клопоту метушнею з мотузяною драбиною. Доки його суперник спускався, хлопець простягнув руки за спиною й задер голову до стелі. У його очах відбилося світло від горішніх ламп.

І були ті очі – багряні.

– Велика Черепахо, – промовив Кітай. – Справжній спірлієць.

Жинь зазирнула до ями. Кітай мав рацію: Алтань зовсім не скидався на нікарців. Його шкіра була на декілька відтінків темнішою за шкіру будь-якого іншого студента, навіть Жинь. Але якщо засмагла шкіра Жинь робила її грубою, Алтанева додавала йому унікального царського шарму. Його волосся було кольору чорнила, ближче до фіолетового, ніж до чорного. Обличчя кутасте, незворушне й неймовірно вродливе. А очі, багряні, полум’яно-червоні…

– Я думала, що спірлійці вимерли, – сказала Жинь.

– Майже вимерли, – відповів Жабань. – Алтань останній.

– Я Бо Кобінь, учень майстра Дзюня Ложаня, – оголосив суперник. – Я викликаю Алтаня Тренсиня на бій до втрати дієздатності.

Кобінь був удвічі важчий за Алтаня та на декілька дюймів вищий, хоча Жинь підозрювала, що вони битимуться не впритул.

Алтань невизначено знизав плечима.

Схоже, Сонненю було нудно.

– Тоді починаймо, – сказав він.

Учні стали у відкриті позиції.

– А він не представлятиметься? – запитав Кітай.

Жабаня слова Кітая неабияк вразили.

– Алтаню не обов’язково представлятися.

Жинь наморщила носа.

– А він самовпевнений, чи не так?

– Алтань Тренсинь, – пробурмотів Кітай. – Алтань – це родове ім’я?

– Тренсинь. Спірлійці ставлять родові імена в кінець, – квапливо пояснив Жабань. Він показав на арену. – Цитьте, все пропустите.

Вони вже все пропустили.

Вона не чула Алтаневих рухів, не бачила навіть, як почалася сутичка. Але коли знову глянула вниз на арену, то побачила Кобіня, притиснутого до землі, з неприродно викрученою за спину рукою. Алтань став на коліно поряд, поступово збільшуючи тиск на руку суперника. Незворушний, відсторонений, майже байдужий.

Жинь учепилася в огорожу.

– Коли він… Коли він встиг…

– Це Алтань Тренсинь, – промовив Жабань, немовби це все пояснювало.

– Здаюся, – крикнув Кобінь. – Здаюся, чорт забирай!

– Розійтися, – наказав Соннень, позіхаючи. – Перемагає Алтань. Наступний.

Алтань відпустив Кобіня й подав йому руку. Кобінь дозволив Алтаню підняти себе, а потім, звівшись на ноги, потиснув йому руку. Кобінь із неабиякою честю сприйняв свою поразку. Наче поступитися Алтаню Тренсиню в бою менш ніж за три секунди зовсім і не соромно.

– Оце й усе? – запитала Жинь.

– Це ще не кінець, – сказав Жабань. – В Алтаня сьогодні багато викликів.

Наступним суперником стала Кужел.

Жабань насупився, похитавши головою.

– Вона не повинна була отримати дозволу на цей бій.

Жинь така оцінка видалася несправедливою. Кужел – одна з найкращих Дзюневих учениць і заслужила репутацію за свою жорстокість. Кужел та Алтань були майже одного зросту, сили також мали відносно рівні, тож, звісно, їй це до снаги.

– Починайте.

Кужел одразу кинулася на Алтаня.

– Велика Черепахо, – пробурмотіла Жинь.

Вона не встигала стежити, як Кужел та Алтань обмінювались ударами в ближньому бою. Вони завдавали й відбивали по декілька ударів на секунду, ухилялися та пірнали одне навколо одного, немовби партнери в танці.

Минула хвилина. Кужел рясно спітніла. Її удари вже не були чистими й стали надміру протяжними. Щоразу, коли вона рухалася, краплі поту стікали з чола. Та Алтань не був збентеженим, він рухався з тією ж котячою грацією, яку показав ще від початку бою.

– Він із нею грається, – сказав Жабань.

Жинь не могла відвести від Алтаня очей. Його рухи були танцювальні, гіпнотичні. Кожна дія промовляла чистою силою – не просто неповороткими м’язами, як у Кобіня, а стиснутою енергією, немов Алтань постійно був міцно натягнутою пружиною, готовою будь-якої миті розпрямитися.

– Скоро він покладе цьому край, – передбачив Жабань.

Зрештою, це була гра в кота й мишу. Алтань не був рівним у бою з Кужел. Він бився зовсім на іншому рівні. Він діяв, частково віддзеркалюючи її, щоб спершу посміятися, а потім розбити. Рухи Кужел сповільнювалися з кожною секундою. І Алтань глузливо сповільнився до її темпу, аби не втрачати заданого Кужел ритму. Нарешті Кужел відчайдушно зробила випад уперед, намагаючись ударити Алтаня в діафрагму. Алтань не заблокував удару, а відскочив убік, пробігся стіною арени і стрибнув на землю з іншого боку, перекрутившись у повітрі. Ногою він поцілив Кужел збоку в голову. Дівчина впала навзнак.

Кужел знепритомніла ще до того, як Алтань, по-котячому прихилившись, приземлився позаду неї.

– Тигрячі цицьки, – сказав Кітай.

– Тигрячі цицьки, – погодився Жабань.

До ями миттю зістрибнули двоє учнів медицини з помаранчевими нарукавними пов’язками, щоб витягти Кужел. Ноші вже були напоготові біля арени. Склавши руки, Алтань тримався в центрі ями і спокійно чекав, доки вони закінчать. Кужел ще не встигли винести з підвалу, як до ями мотузяною драбиною спустився ще один студент.

– Три виклики за ніч, – сказав Кітай. – Це нормально?

– Алтань багато б’ється, – пояснив Жабань. – Кожен хоче взяти над ним гору.

– Таке колись траплялося? – запитала Жинь.

Жабань лише розсміявся.

Третій сміливець повернув поголену голову до світла, і Жинь одразу зрозуміла, що це Тобі – учень, який проводив екскурсію.

«Добре, – подумала Жинь. – Сподіваюся, Алтань розіб’є його».

Тобі голосно представився, викликавши хвилю вигуків від однокурсників із напрямку бою. Алтань обсмикав рукав і знову нічого не сказав. Можливо, він закотив очі, але в тьмяному світлі Жинь не була в цьому певна.

– Починайте, – сказав Соннень.

Тобі зігнув руки й пірнув назад, низько припавши до землі. Замість того щоб стиснути кулаки, він вузлувато розчепірив пальці, немовби обхопив ними невидиму кулю.

Алтань нахилив голову, наче промовляючи: «Що, справді?»

Бій швидко втратив витонченість. Це була нищівна сутичка зі збитими до крові кулаками та необмеженими захватами. Жорстока, груба, сповнена брутальної тваринної сили. Жодних заборон. Тобі нестямно видряпував Алтаню очі. Алтань нахилив голову й урізав ліктем Тобі в груди.

Тобі сіпнувся, хапаючи ротом повітря. Алтань ударив його навідліг по голові, немовби ставлячи дитину на місце. Тобі впав на підлогу, а потім відскочив зі складним безцеремонним рухом і кинувся вперед. Очікуючи удару, Алтань підняв кулаки, але Тобі вчепився за Алтаневу талію. Обоє повалилися додолу.

Алтань упав навзнак на брудну підлогу. Тобі заламав його праву руку і спрямував розчепірені пальці Алтаню в живіт. Алтанів рот розкрився в безмовному крику. Тобі занурив пальці глибше і прокрутив. Жинь бачила, як на його передпліччі проступили вени, а обличчя спотворив вовчий вишкір.