Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 30 страниц)

«Ви діти, – пробурмотів Фенікс. – Дурні, сміховинні діти. Мої діти».

Алтань був приголомшений.

Але тільки-но її полум’я почало опиратися його вогню, їй знову стало неприємно спекотно, немовби чужий вогонь випалював її. Алтаневе полум’я було ніби джерело безмежної ненависті. Воно палило глибоко й повільно. Жинь майже могла відчути його смак, його отруйні наміри, давні страждання – і це жахнуло її.

Як одна людина може так несамовито ненавидіти?

Що з ним трапилося?

Жинь більше не могла втримати свого полум’я. Алтаневе горіло дужче. Вони мірялися силою духу – і вона програла.

Якусь мить вона ще намагалася, а потім полум’я знову ковзнуло вглиб неї так само швидко, як і з’явилося. Алтанів вогонь згас через мить.

«Ось воно, – подумала Жинь. – Я переступила межу. Це кінець».

Але Алтань не видавався роздратованим. Не скидалося на те, що він збирається стратити її.

Ні, він був задоволений.

– То он що для цього потрібно, – сказав він.

Жинь почувалася спустошеною, немовби вогонь випалив щось усередині неї. Вона навіть не могла гніватися. Тож просто стояла.

– Та пішов ти, – сказала вона. – Пішов ти.

– Повертайся на пост, солдате, – наказав Алтань.

Вона вийшла з його кабінету, грюкнувши дверима.

«Та пішла я».

Роздiл 20

– Он ти де.

Жинь знайшла Чаґханя на північній стіні. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав, як вузькими вулицями Кхурдалайна снують цивільні, немов мурахи, що вибігли зі зруйнованого мурашника. Вони тяглися крізь міські ворота безладним натовпом, разом із пожитками, складеними на вози, прив’язаними на биків та коней, закинутими на плечі на палях, призначених для носіння води. Дехто просто тягнув речі за собою в мішках. Люди вирішили радше випробувати долю на відкритій місцевості, аніж іще бодай на день лишитися в приреченому місті.

Міліція лишалася в Кхурдалайні: він досі був стратегічною базою, яку потрібно втримати, – але тепер вони захищали самі порожні будівлі.

– З Кхурдалайном покінчено, – сказав Чаґхань, прихилившись до стіни. – І з Міліцією також. Надалі постачання вже не буде. І лікарень. І їжі. Солдати б’ються в битвах, але життя армії підтримують цивільні. Втратиш джерело ресурсів – програєш війну.

– Мені треба з тобою поговорити, – промовила Жинь.

Чаґхань повернувся до неї обличчям, і вона мало не здригнулася від тих очей без зіниць. Він ковзнув поглядом до яскраво-червоного сліду на її щоці. Його вуста стиснулися в тонку лінію, немовби Чаґхань точно знав, як ця мітка там опинилася.

– Сварка між закоханими? – протягнув він.

– Розбіжність у поглядах.

– Не варто було торочити про того хлопця, – несхвально промовив він. – Алтань не потерпить таких вибриків. Він не дуже терплячий.

– Він не людина, – сказала вона, пригадуючи той жахливий гнів, який стояв за силою Алтаня. Вона думала, що розуміла Алтаня. Думала, що могла дотягтися до людини, яка стояла за званням командира. Але тепер усвідомила, що взагалі його не знала. Алтань, якого вона знала – принаймні Алтань у її уявленні, – нічого не заподіяв би своїм людям. Не лишив би когось помирати. – Він… Я не знаю, що він таке.

– Алтаню ніколи й не дозволяли бути людиною, – сказав Чаґхань, і його голос звучав несподівано лагідно. – Ще з дитинства його зробили активом Міліції. Твої майстри в Академії годували його опіумом за напади на однокласників і тренували до цієї війни, як собаку. А тепер на його плечі лягла найважча керівна посада, яка тільки існує в Міліції, і ти дивуєшся, чому він не завдав собі клопоту попіклуватися про твого малого улюбленця?

Жинь ладна була вдарили Чаґханя за ці слова, але стрималась і зціпила зуби.

– Я прийшла не для того, щоб обговорювати Алтаня.

– Тоді навіщо ж ти прийшла?

– Покажи, на що ти здатний, – сказала вона.

– Любонько, я здатний багато на що.

Жинь наїжачилася.

– Відведи мене до богів.

Чаґхань мав самовдоволений вигляд.

– Я думав, що ти без проблем можеш прикликати богів.

– Я не можу робити цього так само легко, як Алтань.

– Але ти можеш це робити.

Вона стиснула кулаки.

– Я хочу робити це так само, як Алтань.

Чаґхань підняв брову.

Жинь глибоко вдихнула. Чаґханю не обов’язково знати, що трапилося в штабі Алтаня.

– Я намагалася – місяцями. Думаю, що тепер зрозуміла, не впевнена, але щось… Хтось мене блокує.

Чаґхань напустив на обличчя легку зацікавленість, схилив голову. Так він до болю нагадував Дзяна.

– Тобі докучають?

– Жінка.

– Та невже?

– Ходи зі мною, – сказала вона. – Я покажу.

– Чому зараз? – він схрестив руки на грудях. – Що сталося?

Жинь не відповіла.

– Мені треба навчитися робити те, що може він, – рішуче заявила вона. – Прикликати таку ж силу, на яку здатен він.

– І ти не поділилася цим зі мною раніше, бо…

– Бляха, бо тебе тут не було!

– А коли я повернувся?

– Я корилася пересторогам свого майстра.

Чаґхань говорив так, немовби зловтішався:

– І ці перестороги вже для тебе не важливі?

Жинь стиснула щелепи.

– Я зрозуміла, що майстри неминуче стримують своїх учнів.

Чаґхань повільно кивнув, хоча з його обличчя не можна було нічого зрозуміти.

– І якщо я не зможу позбутися цього… привида?

– То хоча б зрозумієш, – вона простягла руки. – Будь ласка.

Цього прохання було достатньо. Чаґхань ледь кивнув, а потім запросив її сісти поруч. Жинь спостерігала, як він зняв заплічний мішок і розгорнув на кам’яній підлозі. Усередині був просто неймовірний запас психоделіків, охайно розкладених у понад двадцяти маленьких кишеньках.

– Ось це добули не з макових рослин, – сказав він, змішуючи порошки у скляній піалі. – Цей наркотик значно сильніший. Легке передозування спричинить сліпоту. А ще трохи – і помреш за лічені хвилини. Ти мені довіряєш?

– Ні. Але це неважливо.

Злегка форкнувши, Чаґхань струсонув піалу. Він висипав суміш на долоню, лизнув вказівний палець і встромив його в наркотик так, щоб кінчик укрився тонким шаром темно-синього порошку.

– Відкрий рота, – наказав він.

Жинь придушила спалах вагання й підкорилася.

Чаґхань притиснув кінчик пальця їй до язика.

Вона заплющила очі. Відчула, як психоделік просочується в слину.

Напад був раптовим і нищівним, немовби темна хвиля океанічної води раптово накрила Жинь із головою. Її нервова система повністю вийшла з ладу, вона втратила здатність сидіти й упала Чаґханеві до ніг.

Тепер вона була цілком уразлива перед ним. «Він може просто зараз убити мене, – туманно подумала Жинь. Вона не знала чому, але ця думка першою сяйнула у свідомості. – Може позбутися мене зараз, якщо схоче».

Але Чаґхань лише став навколішки поруч із нею, обхопив її обличчя за щоки і притиснувся до неї чолом. Його очі були розширені, дуже широкі. Жинь втупилася в них, зачарована. Вони були тьмяним простором, вікном у засніжений пейзаж, і вона провалювалася крізь них…

А потім вони вихором здійнялися вгору.

Жинь не знала, чого чекати. За два роки навчання Дзян жодного разу не проводив її у вимір духів. Вона завжди була у своїй свідомості сама, лише її душа в порожнечі мандрувала до богів.

З Чаґханем вона почувалася так, немовби від неї відірвалася частина, немовби він затис її в долоні й тягнув куди сам хотів. Жинь була нематеріальна, не мала тіла чи форми, але Чаґхань – мав. Він лишався таким же цілісним і реальним, як і раніше, а може, навіть ще реальнішим. У матеріальному світі він здавався виснаженим і змарнілим, а у вимірі духів – міцним та справжнім…

Тепер вона зрозуміла, чому Чаґханю й Царі судилося бути двома половинками цілого. Цара приземлена, матеріальна, повністю зіткана з земного. Називати їх якірними близнюками неправильно – це вона тільки якір для свого неземного брата, який дужче належав виміру духу, аніж світу плоті й крові.

Жинь уже добре знала шлях до Пантеону. І перед нею знову матеріалізувалася Жінка. Але цього разу щось змінилося. Цього разу Жінка нагадувала не привида, а труп: половина її обличчя була ніби зірвана й відкривала кістку, а обладунки вщент обгоріли.

Жінка благально простягнула до Жинь руку.

– Він з’їсть тебе живцем, – сказала вона. – Полум’я поглине тебе. Знайти нашого бога означає знайти на землі пекло, юна воїтелько. Ти горітимеш і горітимеш, і ніколи не знайдеш спокою.

– Як цікаво, – промовив Чаґхань. – Хто ти?

Жінка завертілася навколо нього.

– Ти знаєш, хто я, – сказала вона. – Я Зрадниця і Проклята. Я спокута. Я останній шанс цієї дівчини на спасіння.

– Розумію, – пробурмотів Чаґхань. – То он де ти ховаєшся.

– Про що ти? – наполегливо запитала Жинь. – Хто вона?

Але Чаґхань говорив повз неї, звертаючись безпосередньо до жінки.

– Ти мала б бути в Чулуу Корікх.

– Чулуу Корікх не зможе мене втримати, – просичала Жінка. – Я спірлійка. Мій прах вільний. – Вона простягнула руку й погладила Жинь по зраненій щоці, немовби мати пестить своє дитя. – Ти ж не хочеш, щоб я пішла. Я тобі потрібна.

Жинь здригнулася від її дотику.

– Мені потрібен мій бог. Мені потрібна сила й потрібен вогонь.

– Якщо прикличеш його зараз, то приведеш пекло на землю, – застерегла Жінка.

– Кхурдалайн – це пекло на землі, – сказала Жинь. Вона бачила, як Неджа кричав у тумані, і її голос затремтів.

– Ти не знаєш, що таке справжні страждання, – розлючено наполягала Жінка.

Жинь стиснула кулаки, раптом оскаженівши. Справжнє страждання? Вона бачила, як її друзів проштрикували алебардами, пронизували хмарою стріл, рубали мечами, палили на смерть в отруйному тумані. Вона підпалила Сінеґард. Вона бачила, як Федерація захопила Кхурдалайн мало не за одну ніч.

– Я бачила більше, аніж справедливу частку страждань, – просичала Жинь.

– Я намагаюся врятувати тебе, дитя. Чому ти цього не розумієш?

– А як же Алтань? – виклично запитала Жинь. – Чому ти ніколи не пробувала спинити його?

Жінка схилила голову.

– Он воно що. Ти заздриш тому, на що він здатний?

Жинь розкрила рота, але нічого не сказала. Ні. Так. Яке це мало значення? Якби вона була такою ж сильною як Алтань, він не зміг би її стримати.

Якби вона була такою сильною, як Алтань, то змогла б урятувати Неджу.

– Той хлопець за межами спокути, – сказала Жінка. – Той хлопець зламаний, як і решта. Але ти, ти досі чиста. Тебе ще можна врятувати.

– Я не хочу, щоб мене рятували! – закричала Жинь. – Я хочу сили! Алтаневої сили! Я хочу стати наймогутнішою шаманкою всіх часів, тож мене ніхто не врятує!

– Ця сила може випалити світ, – сумно промовила Жінка. – Ця сила знищить усе, що ти будь-коли любила. Ти переможеш ворога, а перемога перетвориться на попіл у роті.

Чаґхань нарешті повернув собі спокій.

– Ти не маєш права тут лишатися, – сказав він. Його голос ледь тремтів, але він підняв тонку руку до Жінки, проганяючи її цим жестом. – Твоє місце у вимірі мертвих. Повертайся до мертвих.

– Навіть не намагайся, – глузливо посміхнулася Жінка. – Ти не зможеш мене прогнати. Свого часу я здолала значно могутніших шаманів за тебе.

– Немає могутніших за мене, – сказав Чаґхань і почав промовляти щось своєю мовою, грубою, гортанною, якою колись говорив Дзян, мовою, у якій Жинь тепер упізнала мову Внутрішніх держав.

Його очі засяяли золотим.

Жінка затремтіла, немов стояла в епіцентрі землетрусу, а потім несподівано її охопило полум’я. Вогонь підсвітив її обличчя зсередини, наче розжарене вугілля, наче бурштин, який ось-ось мав вибухнути.

Жінка розлетілася на шматки.

Чаґхань схопив Жинь за зап’ясток і смикнув. Вона знову стала нематеріальною і стрімко полетіла головою вперед у просторі, де все здавалося нереальним. Жинь не вирішувала, куди вони прямували, і могла зосередитися тільки на тому, щоб лишитися цілою, лишитися собою, аж доки Чаґхань зупиниться й вона зорієнтується, не втративши себе зовсім.

Це був не Пантеон.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вони опинились у тьмяній кімнаті завбільшки як Алтанів штаб, з низькою, склепінчастою стелею, що змусила їх нахилитися. Куди б Жинь не глянула, скрізь виднілися мозаїки з маленьких кахлів із зображеннями невідомих або незрозумілих їй сцен. Рибалка тягнув повні сіті озброєних воїнів. Хлопець був обвитий драконом. Довговолоса жінка плакала над зламаним мечем і двома тілами. У центрі кімнати стояв великий шестикутний вівтар. На ньому були вигравіювані шістдесят чотири знаки давньонікарської писемності.

– Де ми? – запитала Жинь.

– У безпечному місці, яке я обрав, – сказав Чаґхань. Він був виснажений. – Вона виявилася значно сильнішою, ніж я очікував. Я переніс нас до першого місця, яке спало на думку. Це Пророкувальня. Тут ми можемо розпитати про твою Жінку. Ходімо до вівтаря.

Ідучи за ним, Жинь зачудовано роззиралася, пробігалася пальцями по ретельно викладених кахлях.

– Це частина Пантеону?

– Ні.

– То це реальне місце?

– Реальне у твоєму розумі, – відповів Чаґхань. – А він не менш реальний за все інше.

– Дзян ніколи мене такого не вчив.

– Це тому, що ви, нікарці, такі примітивні, – сказав Чаґхань. – Досі мислите в рамках суворої бінарності між матеріальним світом і Пантеоном. Ти вважаєш, що прикликати богів – це ніби покликати собаку з двору до будинку. Але ви не можете осягнути світ снів як фізичне місце. Боги – живописці. Ваш матеріальний світ – полотно. А Пророкувальня – це кут, під яким ми бачимо кольори на палітрі. Насправді це не місце, а точка зору. Але ти тлумачиш її як кімнату, бо твій людський розум не може осягнути її якось інакше.

– А як же вівтар? Мозаїки? Хто їх створив?

– Ніхто. Ти все одно не розумієш. Це ментальні конструкції, щоб ти могла осягнути вже написані ідеї. Талву бачить цю кімнату зовсім інакше.

– Талву?

Чаґхань кивнув підборіддям на щось перед ними.

– Ти повернувся так скоро, – почувся спокійний чужий голос.

У тьмяному світлі Жинь не помітила створіння, яке стояло за шестикутним вівтарем. Воно повільно обійшло коло й низько вклонилося Чаґханю. Істота не скидалася на будь-що колись бачене Жинь, радше на тигра, але з хутром пів метра завдовжки. В істоти було жіноче обличчя, лев’ячі ноги, свинячі зуби й дуже довгий хвіст, який міг належати мавпі.

– Вона богиня. Хранителька Гексаграм, – сказав Чаґхань і так само низько вклонився. Він потягнув Жинь на підлогу разом із собою.

Талву схилила голову до Чаґханя.

– Час питань для тебе вичерпався. Але ти… – вона глянула на Жинь. – Ти ніколи й нічого в мене не питала. Можеш іти далі.

– Що це за місце? – запитала Жинь у Чаґханя. – Що воно… вона… може мені розповісти?

– Пророкувальня зберігає Гексаграми, – відповів він. – Гексаграми – це шістдесят чотири комбінації ліній, розірваних або суцільних, – він указав на краснопис по боках вівтаря, і Жинь побачила, що кожен знак і справді складався з шести ліній. – Постав Талву своє запитання, викинь Гексаграму – і вона прочитає для тебе значення ліній.

– Вона може розповісти мені про майбутнє?

– Ніхто не може пророкувати майбутнє, – сказав Чаґхань. – Воно завжди змінюється, завжди залежить від окремих виборів. Але Талву може розповісти тобі про сили, залучені до гри. Про форму речей, якої не видно неозброєним оком. Про колір минулих подій. Майбутнє – це модель, залежна від рухів теперішнього, але Талву може прочитати для тебе течії, як досвідчений моряк читає океан. Тобі лише треба озвучити запитання.

Жинь починала розуміти, чому Чаґхань наганяє на всіх такий страх. Він як Дзян, незагрозливий та дивакуватий, доки не зрозумієш, яка глибока сила криється за тендітним фасадом.

«Як Дзян сформулював би запитання?» Вона якийсь час перебирала слова. А потім виступила вперед, до Талву.

– Що Фенікс хоче, аби я знала?

Талву майже всміхалася.

– Кинь монети шість разів.

Раптом на шестикутному вівтарі з’явилися три монети, складені одна на одну. Не схожі на монети Нікарської імперії: надто великі, радше шестикутні, ніж знайомі Жинь круглі таелі та злитки. Вона підняла їх, оцінюючи вагу. Монети виявилися важчими, ніж здавалося. На аверсі кожної був вигравіюваний упізнаваний профіль Червоного Імператора, а на реверсі – напис давньонікарською, якого Жинь не могла розшифрувати.

– Кожен кидок монет визначає лінію на Гексаграмі, – сказав Чаґхань. – Ці лінії – моделі, вписані у всесвіт. Це давні комбінації, описи форм, які існували задовго до того, як ми народилися. Для тебе вони не матимуть сенсу. Але Талву прочитає їх, а я розтлумачу.

– А чому це ти маєш тлумачити?

– Бо я Провидець. Мене цього вчили, – відповів Чаґхань. – Вихідці з Внутрішніх районів не прикликають богів униз, як це робиш ти. Ми піднімаємося до них. Наші шамани годинами сидять у трансі, вивчаючи таємниці космосу. Я провів у Пантеоні більше часу, ніж ти у своєму світі. Досі я розшифрував удосталь Гексаграм, щоб знати, як вони описують форму нашого світу. І якщо ти спробуєш розтлумачити їх сама, то лише заплутаєшся. Дозволь тобі допомогти.

– Гаразд, – Жинь кинула три монети на шестикутний вівтар.

Усі три впали реверсом догори.

– Перша лінія – суцільна, – прочитала Талву. – Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються.

– І що це означає? – запитала Жинь.

Чаґхань похитав головою:

– Та що завгодно. Кожна лінія набуває відтінку значення залежно від інших. Закінчи Гексаграму.

Жинь знову кинула монети. Усі аверси.

– Друга лінія – розірвана, – прочитала Талву. – Суб’єкт сходить на своє місце під сонцем. Фортуна прихильна.

– Це ж добре? – поцікавилася Жинь.

– Залежить від того, до кого прихильна, – сказав Чаґхань. – Суб’єкт – це не обов’язково ти.

На третьому кидку випало два аверси й один реверс.

– Третя лінія – розірвана. День добігає кінця. На сонце, що сідає, накинули сітку. Це віщує невдачу.

Жинь відчула, як спиною пробіг холодок. Кінець доби, сонце, що сідає, в цій країні… Заледве Чаґхань мусив це розтлумачувати.

– Ми не переможемо в цій війні? – запитала вона в Талву.

– Я лише читаю Гексаграми, – сказала Талву. – Нічого не підтверджую й не заперечую.

– Мене тривожить сітка. Це пастка, – сказав Чаґхань. – Ми щось пропустили. Нам щось уготували, але ми цього не бачимо.

Чаґханеві слова спантеличили Жинь не менше, ніж сама лінія, але він наказав їй знову кинути монети. Два реверси й один аверс.

– Четверта лінія – суцільна, – прочитала Талву. – Суб’єкт іде, охоплений вогнем і смертю, від нього відречуться всі. Немовби вихід, немовби вхід. Немовби горить, немовби помирає, немовби відбракований.

– З цим усе більш-менш зрозуміло, – сказав Чаґхань, хоча в Жинь до цієї лінії було більше запитань, ніж до інших. Вона розкрила рота, але він похитав головою. – Кидай ще раз.

Талву глянула вниз.

– П’ята лінія – розірвана. Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі.

Схоже, Чаґханя це здивувало.

– Справді?

– Гексаграми не брешуть, – сказала Талву. У її голосі не було емоцій. – Брехня лише в тлумаченні.

У Чаґханя раптом затрусилася рука. Дерев’яні намистини його браслета зацокотіли, відлунюючи в тиші кімнати. Жинь стурбовано глянула на нього, але він лише похитав головою і подав знак закінчувати. Обважнілими від страху руками Жинь кинула монети вшосте й востаннє.

– Лідер залишає свій народ, – прочитала Талву. – Правитель починає кампанію. Комусь за велику радість стинати голови ворогам. Злу це властиво.

Світлі очі Чаґханя розкрилися дуже-дуже широко.

– Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку, – оголосила Талву. – Є відданість і конфлікт. Прийде те, що існує лише пліч-о-пліч. Лихо та перемога. Свобода і смерть.

– Але Фенікс… Жінка…

Жинь не отримала жодної бажаної відповіді. Талву взагалі їй не допомогла, лише попередила, що насувається ще більше нещастя і що в неї замало сили, аби його відвернути.

Талву підняла пазуристу руку.

– Твій час запитань сплив. Повертайся через місяць і зможеш створити ще одну Гексаграму.

Не встигла Жинь заговорити, як Чаґхань квапливо став навколішки й потягнув за собою Жинь.

– Дякую вам, Просвітлена, – сказав він і пробурмотів до Жинь: – Нічого не кажи.

Кімната попливла, щойно Жинь стала на коліна з крижаним поштовхом, немовби її занурили в холодну воду, Жинь усвідомила, що проштовхується назад до матеріального тіла.

Глибоко вдихнула. І розплющила очі.

Поруч із нею Чаґхань підтягнувся, щоб сісти. Його світлі очі були величезними, глибокими в затінених очницях. Погляд мовби досі зосереджувався на чомусь дуже далекому, зовсім не тутешньому. Повільно він повернувся в себе, а коли нарешті помітив присутність Жинь, на його обличчі майнула глибока стривоженість.

– Нам треба до Алтаня, – сказав він.

Якщо Алтань і здивувався, коли Чаґхань увірвався до складу Сіхан, тягнучи за собою Жинь, то ніяк не виказав цього. Він здавався занадто виснаженим, щоб його взагалі щось тривожило.

– Скликай Цике, – сказав Чаґхань. – Треба йти звідси.

– На основі яких даних? – запитав Алтань.

– Була Гексаграма.

– Я думав, що цього місяця ти вже не зможеш поставити запитання.

– Запитання було не моє, – відповів Чаґхань. – А її.

Алтань навіть не глянув на Жинь.

– Ми не можемо піти з Кхурдалайна. Ми потрібні тут як ніколи. Ми за крок до того, щоб утратити місто. Якщо Федерація проб’ється через нас, то зайде в центральну частину країни. Ми останній фронт.

– Ти воюєш у битві, яку Федерації не треба вигравати, – мовив Чаґхань. – Гексаграма розповіла про велику перемогу й велике руйнування. Кхурдалайн був марними зусиллями для обох сторін. Просто зараз муґенці хочуть інше місто.

– Це неможливо, – сказав Алтань. – Вони не могли так швидко дістатися до Ґолінь Ніїс. Маршрут річкою Ґолінь надто вузький, щоб рухатися військовими колонами. Вони мусили б шукати переходу через гори.

Чаґхань підняв брови.

– Закладаюся, вони його знайшли.

– Ну гаразд. Добре, – Алтань підвівся. – Я тобі вірю. Ходімо.

– Отак просто? – здивувалась Жинь. – Навіть не розібравшись?

Алтань вийшов із кімнати й швидко закрокував коридором. Вони квапилися, щоб не відставати. Алтань спускався сходами складу, доки не опинився перед камерою в підвалі, де тримали полоненого Федерації.

– Що ти робиш? – запитала Жинь.

– Розбираюся, – сказав Алтань і розчинив двері.

У камері дуже смерділо випорожненнями.

Полоненого прикували до стовпа в кутку кімнати, руки та ноги зв’язали, рота заткнули шматком тканини. В’язень був непритомний і навіть не ворухнувся, коли Алтань грюкнув дверима, перетнув кімнату та присів поруч.

Його побили, одне око запливло насиченим відтінком пурпурового, а навколо зламаного носа запеклася кров. Але найгіршої шкоди завдав газ: шкіра полоненого була навіть не пурпурова, а вкрита пухирями ядучо-червоного висипу. Його обличчя взагалі не скидалося на людське, а було радше страхітливим місивом кольорів. Побачивши полоненого таким обпеченим та понівеченим, Жинь відчула якусь дикунську втіху.

Алтань торкнувся двома пальцями відкритої рани на щоці полоненого і легенько, проте різко натиснув.

– Прокидайся, – промовив він вільною муґенською. – Як почуваєшся?

Застогнавши, полонений повільно розплющив опухлі очі. Коли він побачив Алтаня, то кашлянув і сплюнув йому під ноги.

– Неправильна відповідь, – сказав Алтань і впився нігтем у поріз.

Полонений заволав. Алтань відпустив.

– Чого ти хочеш? – твердо запитав полонений. Його муґенська була груба та невиразна, значно крикливіша за відполірований акцент, який Жинь вивчала в Сінеґарді. Цю говірку вона зрозуміла не одразу.

– Щось мені підказує, що Кхурдалайн узагалі не був основною ціллю, – буденно промовив Алтань, присівши. – Можливо, ти захочеш нам розповісти, як усе є.

Полонений посміхнувся огидною закривавленою посмішкою, яка викривила його опіки.

– Кхурдалайн, – повторив він, перекочуючи нікарське слово в роті, немовби грудку слизу. – Та кому здалася ця гівняна діра?

– Коротше, – сказав Алтань. – Куди прямує основне військо?

Полонений сердито зиркнув на нього і пхикнув.

Алтань підняв руку й ударив його по вкритій пухирями половині обличчя. Жинь замружилася. Цілячи у виразки полоненого, у відкриті рани, Алтань завдав йому ще сильнішого та гострішого болю.

– Де інша група? – повторив Алтань.

Полонений сплюнув кров Алтаневі під ноги.

– Відповідай! – закричав Алтань.

Жинь підстрибнула.

Полонений підняв голову.

– Нікарська свиня, – глумливо промовив він.

Алтань схопив полоненого за волосся на потилиці. Другим кулаком ударив у вже підбите око. Знову. І знову. Кров бризкала в різні боки, ляпала на брудну підлогу.

– Припини, – пискнула Жинь.

Алтань розвернувся.

– Вийди або заткнися, – прогарчав він.

– З такими темпами він знепритомніє, – сказала вона, її серце калатало в грудях. – А в нас немає часу приводити його до тями.

Якусь мить Алтань дивився на неї шаленими очима. А потім коротко кивнув і повернувся до полоненого.

– Сядь.

Полонений пробурмотів щось, чого ніхто не зміг розібрати.

Алтань копнув його під ребра.

– Сядь!

Полонений сплюнув ще грудку крові Алтаню на взуття. Його голова схилилася вбік. Алтань зумисне повільно витер ступню об землю, а потім присів перед полоненим. Він підчепив його підборіддя двома пальцями і прихилив до свого обличчя в майже інтимному жесті.

– Агов, до тебе звертаюся, – сказав Алтань. – Агов. Прокинься.

Він ляскав полоненого по щоках, доки його очі тремтливо не розплющилися.

– Я тобі нічого не скажу, – глузував далі полонений.

– Скажеш, – промовив Алтань. Його голос різко, гостро контрастував із попереднім криком. – Ти знаєш, що таке спірлійці?

Полонений звів брови докупи, спантеличений.

– Що?

– Звісно, знаєш, – м’яко сказав Алтань. Його голос перейшов у низьке оксамитове мурчання. – Звісно, ти чув розповіді про нас. Звісно, острів не забули. Мабуть, ти був ще дитиною, коли твій народ винищив Спір, адже так? А ти знав, що він зробив за одну ніч? Убив усіх до одного чоловіків, жінок і дітей.

На скронях полоненого намистинами виступив піт, стікав униз і змішувався зі свіжими цівками крові. Алтань клацнув пальцями перед очима полоненого.

– Бачиш це? Бачиш мої пальці? Так або ні.

– Так, – сипло озвався полонений.

Алтань нахилив голову.

– Кажуть, твій народ боявся спірлійців. Саме тому генерали наказали, щоб жодна спірлійська дитина не вижила, адже боялися того, ким ми могли стати. А знаєш чому?

Полонений невиразно дивився поперед себе.

Алтань знову клацнув. На великому і вказівному пальцях спалахнуло полум’я.

– Ось чому, – сказав він.

У полоненого від страху очі на лоба ледь не полізли.

Алтань підніс руку до його обличчя так, щоб язики полум’я загрозливо лизали пухирі, залишені газом.

– Я палитиму тебе шматок за шматком, – сказав Алтань так м’яко, як міг би звертатися до коханої. – Почну зі стоп. Годуватиму тебе однією порцією болю за раз, щоб ти не втрачав свідомості. Твої рани припікатимуться, щойно з’явившись, тож від втрати крові ти не помреш. Коли стопи обгорять, повністю почорніють, я перейду до пальців на руках. А потім відламуватиму їх один за одним. Я нанижу ці обгорілі обрубки на нитку й повішу тобі на шию. А коли завершу з кінцівками, то перейду до яєчок. Я пектиму їх так повільно, що ти збожеволієш від болю. А потім ти заспіваєш.

Очі полоненого нестямно смикалися, але він усе одно похитав головою.

Голос Алтаня ще дужче пом’якшав.

– Усе не обов’язково мусить бути саме так. Твій підрозділ лишив тебе нам. Ти йому нічого не винен, – його голос звучав заспокійливо та гіпнотично, майже лагідно. – Інші хочуть твоєї смерті, ти знаєш. Публічної страти перед цивільними. Вони розірвуть тебе. Око за око, – Алтанів голос був таким приємним. Алтань міг бути таким вродливим, таким харизматичним, коли хотів. – Але я не такий, як інші. Я розсудливий. Я не хочу шкодити тобі. Я хочу лише співпраці.

Солдатове горло смикнулося. Він ковзнув поглядом по обличчю Алтаня, безнадійно заплутався, намагаючись зчитати його вираз, і не міг дійти бодай якогось висновку. Алтань носив дві маски, удавав дві суперечливі сутності, і полонений не знав, чого очікувати чи якій із них догоджати.

– Розкажи – і я зможу тебе звільнити, – люб’язно сказав Алтань. – Розкажи – і я тебе відпущу.

Полонений продовжував мовчати.

– Ні? – Алтань допитливо зазирав в обличчя полоненого. – Ну гаразд.

Його полум’я розгорілося вдвічі сильніше, пострілюючи іскрами.

Полонений пронизливо заверещав:

– Голінь Ніїс!

Алтань продовжував тримати полум’я загрозливо близько до очей полоненого.

– Поясни.

– Кхурдалайн узагалі був нам не потрібний, – випалив полонений. – Метою завжди був Ґолінь Ніїс. Щойно почалася ця війна, ви стягли найкращі підрозділи на узбережжя. Ідіоти. Ми ніколи навіть не хотіли брати це пляжне місто.

– Але флот, – сказав Алтань. – Кхурдалайн був вашим входом для всіх наступів. Вам не вдасться дістатися до Ґолінь Ніїс, обминувши Кхурдалайн.

– Був ще один флот, – просичав полонений. – Було багато флотів, які пливли на південь від цього жалюгідного міста. Вони знайшли перехід через гори. Бідолашні ідіоти, невже ви думаєте, що змогли б розгадати цей план? Вони прямують просто до Ґолінь Ніїс. Ваша столиця воєнного часу згорить, наші Збройні сили перетнуть серце вашої країни, а ви так само стирчатимете тут, тримаючись за жалюгідну відмазку оборони цього міста.

Алтань відсмикнув руку. Жинь інстинктивно відступила назад, очікуючи, що він знову вдарить.

Але Алтань лише погасив полум’я й поблажливо поплескав полоненого по голові.

– Хороший хлопчик, – тихо прошепотів він. – Дякую.

Він кивнув Жинь та Чаґханю, показуючи, що вони йдуть.

– Зачекай, – квапливо сказав полонений. – Ти ж сказав, що відпустиш мене.

Алтань підняв обличчя до стелі й зітхнув. Тонка цівка поту збігла від кістки під вухом на шию.

– Звісно, – промовив він. – Я тебе відпущу.

Він схопився рукою за шию полоненого. Бризнула кров.

На обличчі полоненого з’явився вражений вираз. Він видав останній зляканий, здавлений зойк. А потім його очі заплющилися й голова впала вперед. Повітря наповнив запах печеного м’яса та паленої крові.

Жинь відчула, як у горлі підіймається жовч. Минуло немало часу, доки вона згадала, як дихати.

Алтань підвівся. Вени на його шиї виступили у тьмяному світлі. Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув, немовби курець опіуму, немовби людина, яка щойно заповнила легені наркотиком. Він повернувся до них. Його очі світилися в темряві яскраво-червоним.

– Гаразд, – звернувся він до свого лейтенанта. – Ти мав рацію.

Упродовж усього допиту Чаґхань навіть не поворухнувся.

– Я рідко помиляюся, – сказав Чаґхань.