Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 30 страниц)

Але Цара раптом розгнівалася:

– Чого ти хочеш від мене? Пробачення? Я не можу тобі його дати.

– Я лише…

– Хочеш порівняти кількість жертв? – різко запитала вона. – Хочеш сперечатися, хто винен більше? Ти спровокувала виверження, а ми – повінь. Цілі селища потонули за одну мить. Зрівнялися з землею. Ти знищила ворога. А ми вбили нікарців.

Жинь могла лише отетеріло дивитися на неї.

Цара вирвала руку з пальців Жинь.

– Прибери цей вираз із обличчя. Ми вирішили, й ми вижили, зберегли свою країну. Ціна є ціна.

– Але ми вбили…

– Ми перемогли! – закричала Цара. – Ми помстилися за нього. Його не стало, але ми помстилися.

Коли Жинь не відповіла, Цара стиснула її за плечі. Царині пальці боляче впилися в її шкіру.

– Ось що ти повинна собі говорити, – нестямно промовила Цара. – Повір, що це було необхідно. Що це зупинило гірше. А навіть якщо й ні, ми повторюватимемо собі цю брехню від сьогодні й кожного дня надалі. Ти зробила вибір. Тепер ти вже нічого з цим не можеш вдіяти. Усе скінчилося.

Саме це Жинь сказала собі на острові. Саме це вона сказала собі, коли говорила з Кітаєм.

І потім, у мертвій тиші ночі, коли не могла заснути від жахіть і потяглася до люльки, вона робила так, як сказала Цара, і продовжувала казати собі: що зроблено, те зроблено. Але в одному Цара помилялася.

Це не кінець. Це не міг бути кінець, бо війська Федерації досі були на материку, розбрівшись по півдню, бо навіть Чаґхань і Цара не змогли потопити їх усіх. А тепер вони не мали лідера, якому коритись, і дому, куди повернутись, і від цього стали відчайдушними, непередбачуваними… і небезпечними.

І десь на материку сиділа Імператриця на тимчасовому троні, шукаючи притулку в новій столиці воєнного часу, бо Сінеґард знищено конфліктом, який вона ж і розпалила. Можливо, вона вже знала, що лукоподібного острова не стало. Її вразила втрата союзника? Чи, може, вона відчула полегшення, звільнившись від ворога? Можливо, вона вже приписала собі перемогу, якої не планувала, можливо, використала її як цемент, щоб утримати владу.

Муґенців не стало, але ворогів у Цике побільшало. І тепер вони були обмануті, не віддані короні, яка їх продала.

Нічого не скінчилося.

Цике раніше ніколи не вшановували смерть свого командира. За родом занять, зміна лідера була для них неминучою справою. Колишні командири Цике або божеволіли, і їх тягнули в Чулуу Корікх супроти волі, або ж їх убивали на завданні, й вони не поверталися.

Небагатьом судилося померти з такою гідністю, як Алтаню Тренсиню.

Вони попрощалися на сході сонця. Вся група зібралася на носі корабля: серйозні, вбрані в чорні туніки. Ритуал був не нікарською церемонією, а спірлійською.

Цара говорила від імені всіх. Вона провела церемонію, бо Чаґхань, Провидець, відмовився. Чаґхань не міг.

– Спірлійці спалювали померлих, – сказала вона. – Вони вірили, що їхні тіла – лише тимчасовий притулок. «З праху ми повстали й до праху повернемося». Для спірлійців смерть була не кінцем, а лише великим возз’єднанням.

Цара простягла руки над водою. І почала наспівувати, не спірлійською, а ритмічною мовою Внутрішніх держав. У них над головою кружляли її птахи, мовчки віддаючи Алтаню данину. І вітер немовби затих, бурхливі хвилі зупинилися, наче сам всесвіт завмер від втрати Алтаня.

Цике вишикувались, усі в однакових чорних формах, і мовчки дивилися на Цару. Жамса міцно обхопив вузькі груди руками, згорбившись, немовби міг сховатися всередину себе. Бадзі мовчки поклав руку йому на плече.

Жинь і Чаґхань стояли позаду на палубі, окремо від решти свого підрозділу. Кітая ніде видно не було.

– Ми мали б забрати його прах, – з гіркотою промовив Чаґхань.

– Його прах уже в морі, – сказала Жинь.

Чаґхань глянув на неї. Його очі червоніли від скорботи, налиті кров’ю. Бліда шкіра обтягувала високі вилиці так міцно, що тепер він скидався на скелет ще дужче, ніж зазвичай. Здавалося, що він багато днів не їв. Здавалося, немовби його міг здути вітер.

Жинь замислилася, скільки часу йому знадобиться, аби припинити подумки звинувачувати її в смерті Алтаня.

– Гадаю, він не лишився в боргу, – промовив Чаґхань, кивнувши на попелище на місці Федерації Муґень. – Тренсинь урешті таки помстився.

– Ні, не помстився.

Чаґхань пхикнув.

– Поясни.

– Муґенці не зраджували його, – сказала вона. – Муґенці не тягли його до тієї гори. Муґенці не продавали Спір. Це зробила Імператриця.

– Су Дадзі? – з невірою спитав Чаґхань. – Навіщо? Що їй із того?

– Не знаю. Але маю намір з’ясувати.

– Тенеґа, – вилаявся Чаґхань. Здавалося, тієї миті він щось збагнув. Він схрестив руки на грудях, бурмочучи щось своєю мовою.. – Але, звісно ж…

– Що?

– Ти викинула Гексаграму Сітку, – сказав він. – Сітка означає пастки, зради. Пута вготовані тобі попереду. Мабуть, вона відправила послання Федерації ще тієї миті, коли Алтань затявся піти до клятої гори. «Хтось готовий рухатись, але його сліди перетинаються». Весь цей час ви були пішаками в чужій грі.

– Ми не були пішаками, – випалила Жинь. – І діяли не так, як ти бачив. – Вона відчула раптовий прилив гніву від менторського тону Чаґханя, від його запізнілих роздумів, немовби він усе це бачив, немовби очікував, що так станеться, немовби знав задовго до Алтаня. – Твої Гексаграми мають сенс лише тоді, коли все вже сталось, і не допомагають, коли ще твориться. Від твоїх довбаних Гексаграм жодної користі.

Чаґхань пхикнув.

– Від моїх Гексаграм є користь. Я бачу форму світу. Я розумію мінливу суть реальності. Я прочитав безліч Гексаграм для командирів Цике…

Жинь пхикнула.

– І в усіх твоїх Гексаграмах, які ти прочитав для Алтаня, ти не передбачив, що він може померти?

На її подив, Чаґхань відступив.

Вона знала, що несправедливо кидатись обвинуваченнями, коли Алтанева смерть заледве була провиною Чаґханя, але їй треба було випустити пару, звинуватити ще когось, окрім себе.

Жинь не могла стерпіти Чаґханевого ставлення, немов він знав краще, немов передбачив цю трагедію, бо це було не так. Вони з Алтанем пішли до гори наосліп – і він їм дозволив.

– Я казав тобі, – нагадав Чаґхань. – Гексаграми не передбачають майбутнього. Вони зображають світ таким, як він є, описують залучені сили. Боги Пантеону представляють шістдесят чотири основні сили, і Гексаграми відображають їхні збурення.

– І жодне з тих збурень не кричало: «Не ходіть до цієї гори, бо вас уб’ють»?

– Я попереджав його, – тихо сказав Чаґхань.

– Міг би докласти більше зусиль, – з гіркотою промовила Жинь, хоча й знала, що це теж несправедливе звинувачення і що вона говорить це лише аби допекти Чаґханю. – Розповісти йому, що він може померти.

– Усі Алтаневі Гексаграми були про смерть, – сказав Чаґхань. – Я не очікував, що цього разу вони таки позначають його загибель.

Жинь голосно розсміялася.

– І ти називаєш себе Провидцем? Ти бодай колись бачиш щось корисне?

– Я побачив Ґолінь Ніїс, хіба ні? – випалив він.

Але тієї миті, коли ці слова зірвалися з його вуст, йому немовби перехопило подих і обличчя викривилося в скорботі.

Жинь не сказала того, про що вони обоє подумали: можливо, якби вони не пішли в Ґолінь Ніїс, Алтань не помер би.

Вона воліла б, щоб вони просто билися в Кхурдалайні. Воліла, щоб вони взагалі покинули Імперію та втекли до Замку Ночі, дозволивши Федерації спустошувати землі, перечікуючи бурю в горах, у безпеці, в ізоляції. І живими.

Чаґхань був таким жалюгідним на вигляд, що гнів Жинь розсіявся. Зрештою, Чаґхань намагався зупинити Алтаня. Йому не вдалося. Нікому з них не вдалося б відмовити Алтаня від його нестямного прагнення смерті.

Чаґхань ніяк не міг передбачити Алтаневого майбутнього, бо майбутнє ще не написане. Алтань зробив свій вибір. У Кхурдалайні, у Ґолінь Ніїс і, нарешті, на тому хвилерізі. І ніхто з них не зміг би його зупинити.

– Я повинен був би знати, – нарешті промовив Чаґхань. – «Ми маємо ворога, якого любимо».

– Що?

– Я прочитав це в Алтаневій Гексаграмі. Багато місяців тому.

– Це про Імператрицю, – сказала вона.

– Можливо, – погодився він і відвернувся до моря.

Вони мовчки дивилися на Цариних соколів. Птахи літали великими колами над головою, немовби провідники, немовби вони могли провести дух до небес.

Жинь пригадався давній парад, а ще ляльки з Імператорського звіринцю. Величний цілінь, благородний звір із лев’ячою головою, який з’являється з небес по смерті великого лідера.

А до Алтаня цілінь прийде?

Він його заслужив?

Жинь зрозуміла, що не знає відповіді.

– Імператриця – найменша з наших тривог, – сказав Чаґхань через якийсь час. – Фейлень сильнішає. Він завжди був могутнім. Чи не могутнішим за Алтаня.

Жинь подумала про грозу, яку бачила над горами. Про злі блакитні очі.

– Чого він хоче?

– Хтозна. Бог Чотирьох Вітрів – одна з наймінливіших сутностей у Пантеоні. Його настрої непередбачувані. Одного дня його воля стає лагідним бризом – і розриває цілі селища наступного дня. Він топить кораблі й руйнує міста. Він може стати кінцем нашої країни.

Чаґхань говорив легко, буденно, немовби зовсім не переймався тим, що Нікань знищать наступного дня. Жинь чекала докорів та звинувачень, але не почула такого, лише відмежування, немовби виходець із Внутрішніх держав не ставив на Нікань тепер, коли вони лишилися без Алтаня. Можливо, так і було.

– Ми його зупинимо, – сказала Жинь.

Чаґхань байдуже знизав плечима.

– Нехай щастить. Для цього потрібні всі ви.

– Ти командуватимеш нами?

Чаґхань похитав головою.

– Не можу. Навіть раніше, коли був лейтенантом Туйра, я знав, що ніколи не стану командиром. Я був Алтаневим Провидцем, але ніколи не мав стати командиром.

– Чому?

– Іноземець на чолі найсмертоноснішого загону Імперії? Навряд. – Чаґхань склав руки на грудях. – Ні, Алтань назвав свого наступника перед тим, як ми пішли з Ґолінь Ніїс.

Жинь різко смикнула головою. Оце так новини.

– Хто?

– Ти, – сказав він, немовби це було очевидно.

Жинь почувалася так, немовби він ударив її в сонячне сплетіння.

Алтань назвав її своєю наступницею. Довірив їй свій спадок. Написав і підписав наказ кров’ю ще до того, як вони пішли з Кхурдалайна.

– Я командир Цике, – сказала вона. І їй довелося повторювати ці слова собі, доки їхнє значення не просочилося в неї. Вона отримала статус, рівний генералам Воєначальників. Вона мала владу наказувати Цике робити те, що забажає. – Я командую Цике.

Чаґхань відвернувся. Його обличчя було похмурим.

– Ти збираєшся окропити світ Алтаневою кров’ю, так?

– Я збираюся знайти та вбити всіх відповідальних, – сказала Жинь. – І ти мене не спиниш.

Чаґхань засміявся сухо, уривчасто.

– О, я не збираюся тебе зупиняти.

Він простягнув їй руку.

Жинь схопила її. Затоплена земля та вкрите попелом небо стали свідками домовленості між Провидцем і Спірлійкою.

Вони порозумілися, вона і Чаґхань. Вони вже не були суперниками, які змагалися за прихильність Алтаня. Тепер вони були союзниками, пов’язаними лиходійством, яке обоє вчинили.

Вони мали вбити бога. Змінити світ. І скинути з трону Імператрицю.

Вони були пов’язані пролитою кров’ю. Пов’язані стражданнями. Пов’язані тим, що з ними сталося.

Ні.

З нею це не сталося.

«Ми ні до чого не змушуємо вас», – прошепотів Фенікс. І це була правда. Фенікс із усіма його силами не зміг змусити Теардзу скоритися його волі. І йому не довелося змушувати Жинь, бо вона щиросердно погодилася на домовленість.

Дзян помилявся. Вона не прикликала сил, яких не могла контролювати, боги не є небезпечні. Боги взагалі не мають сил, якщо їм не давати їх. Боги можуть впливати на всесвіт лише через таких, як вона. Її доля не написана в зорях або журналах Пантеону. Жинь зробила свій вибір сама. І хоча вона зверталася до богів по допомогу в бою, вони були від початку й до кінця лише знаряддям.

Жинь не жертва долі. Вона остання спірлійка, командир Цике, шаманка, яка прикликала бога виконати її прохання.

І ще прикличе богів для страшних звершень.

Подяки

Ханна Боуман – неймовірна агентка, редакторка та адвокатка. Без неї вижило б більше персонажів. Команда «Liza Dawson Associates» чудово поставилася до мене. Девід Померіко та Наташа Бардон – розумні, натхненні редактори, які безмежно вдосконалили цей рукопис. Лаура Черкас – коректорка з орлиним зором, яка відстежила стільки помилок. Дякую вам усім за те, що дали мені шанс.

Жанна Кавелос, мій персональний Ґендальф, зробила з мене – людини, яка любить писати, – письменницю. Сподіваюся, Еліяхор добре до тебе ставиться. Кідж Джонсон – геній, я хочу бути такою, як вона, коли виросту. Барбара Вебб – неймовірно крута. (Сподіваюся, Ітан із Ніком знайшли радість.) Робочі чати з доктором Джоном Ґлевіном завжди надихали та мотивували мене. Дякую всім вам за те, що спонукали докладати більше зусиль і писати краще.

Моя група в «Odyssey» 2016 року змусила мене пережити справжній фізичний біль. Я сумую за вами! Було дуже важко говорити з тобою, відколи ти став усемогутнім, Бобе. Бінобосу – Г’ю, Джей, Джейку, Марлі, Ґреґу, Бецці, Кейтлін – дякую за сміх та «маргариту» в щасливі години і численні перегляди «Тихоокеанського рубежу». Беннете, дивися! Слово «скарґон» нарешті потрапило в книжку. Колись його історію також розкажуть. P.S. Я тебе люблю. «Томатам»: Фарах Наж, Лінжен, Пабло, Річард, Джеремі, Джош, ви мої яскраві зірки, моє життя й найкращі друзі. Дякую вам усім за те, що ви тут, зі мною.

І нарешті – мамі й татові, я вас дуже люблю. Ніколи не зможу віддячити за те, чим ви пожертвували, щоб дати мені життя, яке я маю, але можу спробувати зробити так, щоб ви мною пишалися. Іммігранти, ми впоралися.

Про авторку

Ребекка Кван – випускниця письменницької майстерні «Odyssey» 2016 року. Вивчає історію Китаю в Джорджтаунському університеті. Мешкає у Вашингтоні. «Макова війна» – її дебютний роман.

НАЙКРАЩИЙ ДЕБЮТНИЙ ФЕНТЕЗІЙНИЙ РОМАН

ЗА ВЕРСІЄЮ «REDDIT FANTASY AWARD»

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ПРЕМІЙ

«COMPTON CROOK» ТА «CRAWFORD»

ФІНАЛІСТ ПРЕМІЙ «LOCUS» ТА «NEBULA»

Ребекка Кван створює величний фентезійний світ, населений майстрами бойових мистецтв, філософами-генералами і богами, по-новому переосмислюючи історію Азії.

«Publisher Weekly»

«Макова війна» заснована на історичних фактах і міфології, завдяки чому Ребекка Кван змогла розповісти нам про жорстоку й невблаганну війну, помсту, владу і божевілля, створивши навдивовижу живих персонажів, які викликають у читачів прихильність і пробуджують страх. Тримайтеся!

Фондла Лі

Надихнувшись історією Східної Азії, зокрема жорстокістю Японсько-китайської війни, у своєму романі Кван вибудовує абсолютно новий світ, даруючи читачам унікальний досвід.

«Washington Post»