Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц)

До цього часу Жинь мала вдосталь практики, щоб ретельно обдумати все перед тим, як відповісти.

– Бо використання психоделічних речовин призводить до пошкоджень розуму, марнування потенціалу й соціального хаосу. Бо наркомани небагато можуть дати суспільству. Бо для нашої країни це давня чума, подарована любою Федерацією.

Дзян повільно кивнув.

– Гарно сказано. Ти з цим згодна?

Жинь знизала плечима. Вона бачила вдосталь опіумних нір у Тікані, аби точно знати, якими бувають наслідки залежності. Вона розуміла, чому закони такі суворі.

– Зараз так, – обережно промовила вона. – Але, може, зміню думку після того, як ви скажете, що маєте сказати.

Дзянові вуста смикнулися у кривій посмішці.

– Подвійна мета – це природа всіх речей, – сказав він. – Ти бачила, що мак робить зі звичайними людьми. І з огляду на твої знання про залежність, твої висновки цілком розважливі. Опіум перетворює мудрого на дурня. Знищує місцеву економіку й ослаблює цілі країни.

Він підняв у долоні ще одну жменьку макових зерен.

– Але щось таке згубне за своєю суттю водночас має дивовижний потенціал. Макові квіти дужче за будь-що демонструють двоякість галюциногенів. Ти знаєш мак під трьома назвами. У своїй найпоширенішій формі, як викурені опіумні крихти, мак робить тебе нікчемною. Він сковує тебе й відриває від світу. Ще є героїн, який спричиняє страшну залежність. Його отримують у вигляді порошку з соку квітів. А зерна? Зерна – це мрія шамана. Макове зерно, якщо його використати за умови правильної розумової підготовки, відкриває доступ до цілого всесвіту, вміщеного всередині твого розуму.

Він опустив макове зерно й показав на розмаїття психоделіків перед ним.

– Шамани з усіх континентів століттями використовували рослини, аби змінювати стан свідомості. Медики з Внутрішніх держав використовували ці квіти, щоб злітати вгору, немов стріли, і входити в контакт із богами. За допомогою ось цього ти впадеш у транс, звідки зможеш зайти до Пантеону.

Очі Жинь розширилися. Ось воно. Повільно все почало ставати на свої місця. Нарешті вона починала розуміти мету досліджень та медитацій протягом останніх пів року. Досі вона вивчала два окремі напрями: шаманів та їхні вміння, а також богів та природу всесвіту.

А тепер, розповівши про психоделічні рослини, Дзян пов’язав ці ниточки в єдину теорію – теорію єднання за допомогою психоделіків із духовним світом, де могли мешкати боги.

Окремі поняття в її розумі поєдналися, немовби між ними раптово виникла павутина зв’язків. Твірне підґрунтя, яке закладав Дзян, раптом набуло абсолютного, повного сенсу.

Жинь бачила обриси, але картинка ще не проявилася повністю. Чогось бракувало.

– Вміщеного всередині мого розуму? – обережно повторила вона.

Дзян неуважно глянув на неї.

– Тобі відомо значення слова ентеоген?

Жинь похитала головою.

– Воно означає народження бога всередині, – пояснив він. Дзян потягнувся й торкнувся Жинь у тій-таки точці між очима. – Злиття бога і людини.

– Але ж ми не боги, – сказала Жинь. Останній тиждень вона просиділа в бібліотеці, намагаючись відстежити нікарську теологію аж до витоків. Нікарська релігійна міфологія повнилася зустрічами смертних та божеств, але під час дослідження Жинь жодного разу не натрапляла бодай на згадку про створення богів. – Шамани спілкуються з богами. А не створюють їх.

– А чим відрізняється бог внутрішній від бога зовнішнього? Чим відрізняється всесвіт, який міститься у твоїй свідомості, від всесвіту зовні? – Дзян поплескав її по скронях. – Хіба не на цьому ґрунтувалася твоя критика теологічної ієрархії призахідників? На тому, що ідея божественного творця, який нами править, але відокремлений від нас, безглузда?

– Так, але… – вона не договорила, намагаючись сформулювати те, що хотіла сказати. – Я не мала на увазі, що ми боги, я мала на увазі, що…

Вона не була впевнена, що мала на увазі. Жинь благально глянула на Дзяна. Цього разу він дав їй легку відповідь:

– Поєднай ці ідеї. Бог зовні тебе. Бог усередині. Щойно ти зрозумієш, що це одне й те саме, щойно зможеш охопити розумом обидва поняття й усвідомиш їх як істинні, то станеш шаманкою.

– Але це не може бути так просто, – затинаючись, пробурмотіла Жинь. У голові все ще роїлися думки. Вона силкувалася їх сформулювати. – Якщо це… тоді… тоді чому цього не роблять усі? Чому всі в опіумних норах не зустрічаються з богами?

– Бо вони не знають, чого шукати. Нікарці не вірять у своїх божеств, пам’ятаєш?

– Ну гаразд, – сказала Жинь, не купившись на те, що їй шпурнули в обличчя її ж слова. – Але чому? – Вона вважала релігійний скептицизм нікарців цілком розважливим, але ж люди на кшталт Дзяна можуть робити такі речі. – Чому так мало тих, хто вірить?

– Колись їх було багато, – промовив Дзян, і вона з подивом помітила, з якою гіркотою він це сказав. – Колись монастирі здіймалися над монастирями. А потім прийшов Червоний Імператор і в гонитві за об’єднанням їх спалив. Шамани втратили силу. Монахи – принаймні ті, хто мав реальну силу, – загинули або зникли.

– А де вони зараз?

– Сховані, – сказав він. – Забуті. У новітній історії лише кочові клани з Внутрішніх держав та племена Спіру мали тих, хто міг спілкуватися з богами. І це не збіг. Прагнення нації модернізувати та мобілізувати породжує віру в чиїсь уміння контролювати світовий порядок, а коли це трапляється, люди втрачають зв’язок із богами. Коли людина починає думати, що власноруч пише текст світу, то забуває про сили, які створили нашу реальність. Колись ця Академія була монастирем. Тепер це військовий тренувальний майданчик. Ти побачиш, що така сама модель повторюється в усіх великих державах у цьому світі, який увійшов у так звану цивілізовану добу. Серед муґенців шаманів немає. Як і серед призахідників. Вони шанують людей, яких вважають богами, а не самих богів.

– А як же марновірство нікарців? – запитала Жинь. – Я маю на увазі, з Сінеґардом усе ясно, тутешні люди освічені й релігія тут померла, але як же невеликі селища? Як же релігія народу?

– Нікарці вірять в ікони, а не в богів, – відказав Дзян. – Вони не розуміють того, чому поклоняються. На першому місці для них ритуал, а не теологія. Шістдесят чотири боги рівні за статусом? Як зручно і як абсурдно. Релігія не може бути так чітко вкомплектованою. Боги не організовані так акуратно.

– Але я не розумію, – сказала вона. – Чому шамани зникли? Хіба Червоний Імператор не став би могутнішим, маючи шаманів у своєму війську?

– Ні. Насправді якраз навпаки. Створення імперії вимагає злагодженості та однорідної покори. Учення, яке можна масово створити по всій країні. Міліція – це бюрократія, зацікавлена лише в кінцевому результаті. Те, чого навчаю я, не можна відтворити для класу з п’ятдесяти, уже не кажучи про дивізіони з тисяч. Міліція складається майже виключно з таких, як Дзюнь, тих, хто вважає щось важливим, лише якщо можна отримати негайні результати, які можна відтворити й використати повторно. А шаманізм завжди був і лишається неточним мистецтвом. А як інакше? Ідеться про найфундаментальніші істини, які стосуються кожного, про те, як ми пов’язані з феноменом буття. Звісно, все це неточно. Якби ми зрозуміли все до кінця, то стали б богами.

Жинь сумнівалася.

– Але ж деякі техніки таки можна відтворити.

– Ти переоцінюєш Імперію. Подумай про бойові мистецтва. Як тобі вдалося здолати однокласників під час Випробувань? Бо вони вчилися розбавленого, дистильованого та зручно запакованого варіанта бойових мистецтв. Те саме стосується й релігії.

– Але не могли ж вони забути геть усе, – сказала Жинь. – Цей предмет існує.

– Цей предмет – маячня, – відрубав Дзян.

– Я не вважаю його маячнею.

– Ти й тільки ти, – промовив він. – Навіть Дзіма сумнівається в значущості цього предмета, але не може змусити себе скасувати його. Глибоко в душі нікарці ніколи не полишали надії на те, що цей навчальний предмет зможе відродити шаманізм.

– Але цей навчальний предмет існує, – сказала вона. – Я поверну шаманізм у цей світ.

Вона з надією глянула на нього, але Дзян сидів нерухомо і вдивлявся кудись за край скелі, немовби його розум був десь далеко. А потім знову дуже спохмурнів.

– Доба богів минула, – зрештою промовив він. – Нікарці можуть розповідати про шаманів у своїх легендах, але не зможуть прийняти надприродне, якщо побачать. Для них ми божевільні, – він зглитнув. – Ми не божевільні. Але як нам переконати в цьому всіх інших, якщо решта світу вірить у протилежне? Щойно імперія утверджується у своїй точці зору, то все, що їй суперечить, треба знищити. Вихідців із Внутрішніх держав відтіснили на північ, прокляли й підозрюють у відьомстві. Спірлійців стигматизували, зробили рабами, кидали в битви, наче скажених псів, і зрештою пожертвували ними.

– Тоді ми їх навчимо, – сказала Жинь. – Змусимо пригадати.

– Нікому не стане терпіння вчитися так, як я вчу тебе. Лише ми маємо пам’ятати. Я роками шукав учня, й лише ти зрозуміла істину світу.

Ці слова кольнули Жинь розчаруванням, не в собі, а в Імперії. Було важко розуміти, що вона живе у світі, де колись люди вільно говорили з богами, але вже не говорять.

Як цілий народ міг просто забути про богів, що могли наділити їх неймовірною силою?

Та легко.

Світ простіший, якщо в ньому існує лише те, що люди можуть осягнути. Легше забути сили, які створили мрію. Легше повірити в те, що реальність існує лише в одному вимірі. Досі Жинь саме в це й вірила, тож тепер її розум силкувався перелаштуватися.

Але тепер вона дізналася правду, і це дало їй силу.

Жинь мовчки вдивлялася в долину внизу, все ще намагаючись увібрати розмах того, що вона щойно дізналася. А Дзян тим часом набив люльку порошком, запалив її й повільно, глибоко вдихнув.

Його очі тремтливо заплющилися. Обличчя розпливлося в безхмарній усмішці.

– Летимо вгору, – сказав він.

Спостерігання за тим, як хтось накачується наркотиками, коли ти сам не під дією дурману, дуже швидко перетворюється на дуже нудне заняття. Через декілька хвилин Жинь поштурхала Дзяна, і коли той не ворухнувся, спустилася з гори сама.

Якщо Жинь подумала, що Дзян дозволить їй почати використовувати галюциногени для медитацій, то помилилася. Він змушував її допомагати в саду, поливати кактуси та обробляти гриби, але категорично заборонив куштувати будь-які рослини, доки сам не дасть на це дозволу.

– Без правильної ментальної підготовки психоделічні речовини нічим тобі не допоможуть, – сказав він. – Ти просто на якийсь час станеш дуже дратівливою.

Спершу Жинь із цим змирилася, але відтоді минуло вже багато тижнів.

– То коли ж я матиму правильну ментальну підготовку?

– Коли зможеш висидіти п’ять хвилин, не розплющуючи очей, – відповів він.

– Я можу сидіти спокійно! Я вже майже рік сиджу спокійно! Це все, чим я займаюся.

Дзян замахнувся на неї садівничими ножицями.

– Не смій розмовляти зі мною в такому тоні.

Жинь кинула тацю з кактусовими паростками на полицю.

– Я знаю, що є те, чого ви мене не вчите. Я знаю, що ви зумисне ховаєте це від мене. І просто не розумію чому.

– Бо ти мене тривожиш, – сказав Дзян. – Ти маєш таку схильність до вірувань, якої я ще не бачив, навіть в Алтаня. Але ти нетерпляча. Легковажна. І недбало ставишся до медитацій.

А вона й справді недбало ставилася до медитацій. Жинь мала вести журнал медитацій, щоразу роблячи в ньому позначку, коли їй вдавалося висидіти цілу годину. Але з накопиченням завдань з інших предметів Жинь занедбала щоденну обов’язкову годину байдикування.

– Я не бачу в цьому сенсу, – визнала вона. – Якщо ви хочете, щоб я на цьому зосередилася, я можу дати вам цю зосередженість. Я можу сконцентруватися на будь-чому. Але спорожнити розум? Уникати всіх думок? Усіх відчуттів себе? Якому добру це має послужити?

– Це має відрізати тебе від матеріального світу, – відповів Дзян. – Як ти збираєшся дістатися духовного виміру, якщо твій розум зайнятий тим, що бачиш перед собою? Я знаю, чому тобі так важко. Ти любиш обходити своїх однокласників. Тобі подобається плекати старі обрáзи. Ненавидіти ж приємно, так? Донині ти накопичувала гнів та використовувала його як пальне. Але якщо ти не навчишся його відпускати, то ніколи не знайдеш свого шляху до богів.

– То дайте мені психоделік, – запропонувала вона. – Змусьте мене його відпустити.

– А тепер ти квапишся. Я не дозволю тобі влізти в те, чого ти ще як слід не розумієш. Це надто небезпечно.

– Яка небезпека може бути в тому, щоб сидіти й не рухатися?

Дзян випростався й відкинув убік ножиці.

– Це не якась там казочка, у якій ти змахнеш рукою і попросиш богів про три бажання. Ми й близько не в довбаній казочці. Ці сили здатні зламати тебе.

– Нічого зі мною не станеться, зі мною вже дуже довго нічого не стається. Ви все торочите про зустріч із богами, але коли я медитую, то єдине, що зі мною стається, – мені нудно, чухається ніс, і кожна секунда тягнеться цілу вічність.

Жинь простягла руку до макових квітів.

Дзян її відштовхнув.

– Ти не готова. Ти ще й близько не готова.

Жинь спалахнула.

– Це просто наркотики…

– Просто наркотики? Просто наркотики? – голос Дзяна переріс у крик. – Попереджаю тебе. І я зроблю це лише раз. Ти не перша, хто обрав вірування, ти про це знаєш. О, Сінеґард роками намагається запопасти собі шамана. Але хочеш знати, чому ніхто не сприймає цього предмета серйозно?

– Бо ви продовжуєте псувати повітря на засіданнях факультету?

Він навіть не засміявся, а це означало, що він говорить серйозніше, ніж їй здавалося.

Насправді, схоже, її слова боляче дошкулили Дзяну.

– Ми намагалися, – сказав він. – Десять років тому. У мене було четверо студентів, не гірших за тебе, й без Алтаневого гніву чи твоєї нетерплячості. Я вчив їх медитувати, розповідав про Пантеон, але ті учні вбили собі в голови лише одне: як прикликати богів та здобути їхню силу. І знаєш, що з ними сталося?

– Вони прикликали богів і стали видатними воїнами? – з надією запитала Жинь.

Дзян впився в неї тьмяним ядучим поглядом.

– Вони всі збожеволіли. Геть усі. Двоє були досить спокійні, щоб їх до кінця життя зачинили в божевільні. Інші двоє становили загрозу для себе й для всіх навколо. Імператриця відіслала їх до Баґхри.

Жинь витріщилася на свого майстра. Їй забракло слів.

– Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла, – сказав Дзян. Тепер він видавався їй дуже старим. – Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним. Що це означає? Це означає – не страждай хернею! – на кожному слові він плескав її по лобі. – Якщо не хочеш, щоб цей прекрасний розум надломився, роби те, що я кажу.

Цілком приземленою Жинь почувалася лише на інших заняттях. Вони стали вдвічі складнішими порівняно з першим роком, і хоча Жинь заледве вдавалося встигати робити абсурдно багато завдань від Дзяна, для зміни було добре вивчати те, що мало якийсь сенс.

Поруч із однокласниками Жинь завжди почувалася невдахою, але з плином часу їй стало здаватися, немовби вона живе в зовсім іншому світі. Поступово вона все більше віддалялася від світу, де все функціонувало так, як мало функціонувати, де реальність постійно не змінювалася, де вона начебто знала форму й природу речей замість постійних нагадувань, що насправді вона взагалі нічого не знає.

– От серйозно, – якось за обідом запитав Кітай. – Що ти вивчаєш?

Кітай, як і решта класу, вважав вірування курсом історії релігії, поєднанням астрології та давньої міфології. А Жинь не завдавала собі клопоту виправляти їх. Легше поширити вірогідну брехню, аніж переконувати повірити в правду.

– Що всі мої уявлення про світ виявилися хибними, – туманно відповіла Жинь. – Що реальність мінлива. Що в усьому живому є приховані зв’язки. Що цілий світ – це просто думка, сон метелика.

– Жинь?

– Так.

– Ти влізла ліктем у мою вівсянку.

Жинь моргнула.

– О. Вибач.

Кітай відсунув свою миску подалі від її руки.

– Знаєш, а про тебе говорять. Інші учні.

Жинь склала руки на грудях.

– І що ж кажуть?

Якийсь час Кітай просто мовчав.

– Думаю, ти розумієш, про що я. І це, гм, недобре.

Невже вона очікувала чогось іншого? Жинь закотила очі.

– Я їм не подобаюся. Теж мені несподіванка.

– Річ не в тім, – сказав Кітай. – Вони тебе бояться.

– Бо я перемогла в турнірі?

– Бо ти ввірвалася сюди з провінційного містечка, про яке ніхто навіть не чув, а потім відмовилася від однієї з найпрестижніших заявок в Академії заради того, щоб учитися в тутешнього божевільного. Вони не можуть збагнути, в чому річ. Не знають, чого ти намагається досягти, – Кітай нахилився до неї. – А чого ти намагаєшся досягти?

Жинь вагалася. Вона впізнала вираз, що застиг на Кітаєвому обличчі. Останнім часом він з’являвся дедалі частіше, коли її навчання все більше віддалялося від тем, які можна легко пояснити мирянину. Кітай страшенно не любив, коли не міг дістати повної інформації, а вона страшенно не любила щось приховувати від нього. Але як пояснити йому мету навчання віруванням, якщо часто їй заледве вдавалося виправдати цей предмет і перед собою?

– Того дня на арені зі мною дещо трапилося, – нарешті промовила Жинь. – Я намагаюся з’ясувати, що саме.

Вона вже приготувалася до зіткнення з радикальним скептицизмом Кітая, але він лише кивнув.

– І ти думаєш, що Дзян може дати ці відповіді?

Жинь видихнула.

– Якщо не він, то ніхто.

– Але ж чутки…

– Божевільні. Вигнанці. В’язні в Баґхрі, – сказала вона. У кожного була власна страшна історія про попередніх учнів Дзяна. – Я знаю. Повір мені, я знаю.

Кітай довго й допитливо дивився на неї. Нарешті він кивнув на її неторкану миску вівсянки. Жинь готувалася до контрольної в Дзіми й забула попоїсти.

– Просто бережи себе, – промовив він.

Другорічки мали право битися на арені.

Тепер, після випуску Алтаня, зіркою двобоїв став Неджа, і під жорстким наставництвом Дзюня він швидко перетворився на ще страхітливішого бійця. Уже через місяць його почали викликати на двобій учні на два чи й на три роки старші, а до другої весни він став беззаперечним чемпіоном арени.

Жинь також кортіло стати до двобоїв, але єдина розмова з Дзяном поклала край її пориванням.

– Ти не битимешся, – якось сказав він, коли вони балансували на стовпах над струмком.

Жинь миттю плюхнулась у воду.

– Що?! – випалила вона, щойно змогла підвестися.

– У двобоях беруть участь лише ті учні, чиї майстри дали на це дозвіл.

– То дайте мені дозвіл!

Дзян вмочив великого пальця на нозі у воду і обережно підняв його.

– Ні.

– Але я хочу битися!

– Цікаво, але недоречно.

– Але…

– Жодних «але». Я твій майстер. Ти не ставиш під сумнів мої накази, ти їм коришся.

– Я коритимуся наказам, які матимуть для мене сенс, – відповіла вона, шалено розгойдуючись на стовпі.

Дзян пхикнув.

– Суть двобоїв не в перемозі, їхня мета – продемонструвати нові техніки. І що ж зробиш ти? Спалахнеш на очах інших студентів?

Далі Жинь цієї теми не розвивала.

За винятком двобоїв, на які Жинь ходила постійно, сусідок по кімнаті вона бачила нечасто. Нян вічно затримувалася допізна з Еньжо, а Венка вільні години проводила на патрулюванні з Міською вартою або на тренуваннях із Неджею.

Кітай почав займатися разом з нею в жіночій спальні, але лише тому, що це єдине місце на території Академії, де точно нікого не було. В останньому наборі першорічок жінок не було, а Кужел і Арда закінчили Академію наприкінці першого року Жинь. Обом запропонували престижні посади молодших офіцерів у Третьому та Восьмому підрозділах відповідно.

Алтань теж поїхав. Але ніхто не знав, до якого підрозділу. Жинь очікувала, що в Академії про це ширитимуться чутки. Але Алтань зник, немовби його ніколи й не було в Сінеґарді. У їхньому класі легенда про Алтаня Тренсиня почала тьмяніти, і коли до Академії приїхала наступна група першорічок, ніхто з них уже не знав, хто такий Алтань.

З плином місяців Жинь усвідомила неочікувану перевагу того, що була єдиною ученицею за напрямом вірувань, адже тепер не мусила безпосередньо конкурувати з рештою однокласників.

Хоча й приязнішими від того вони не стали. Але Жинь уже не чула жартиків про свій акцент, Венка вже не морщила носа щоразу, коли вони лишалися наодинці в жіночій спальні, і поступово сінеґардці звикли до її присутності, хай навіть і не з великим захватом.

Єдиним винятком був Неджа.

Усі заняття, окрім бойових мистецтв та вірувань, у них були спільні. Вони щосили намагалися повністю ігнорувати присутність іншого. На багатьох поглиблених заняттях було так мало учнів, що часто Жинь почувалася дуже ніяково, але їй здавалося, що холодна відчуженість краща за активне цькування.

Але вона однаково звертала на Неджу увагу. А як інакше? Очевидно, що він був зіркою класу й поступався Кітаю хіба що в стратегії та лінгвістиці, але в усьому іншому, по суті, став новим Алтанем в Академії. Майстри захоплювалися ним, новоприбулі студенти вважали богом.

– Не такий він уже й особливий, – пробурчала вона Кітаю. – Свого року навіть не переміг у турнірі. Вони взагалі про це знають?

– Звісно, знають, – не відриваючи погляду від домашнього завдання з мови, відповів Кітай із терплячим роздратуванням людини, яка вже багато разів чула схожі розмови.

– То чого ж вони не вшановують мене? – поскаржилася Жинь.

– Бо ти не б’єшся на арені. – Кітай заповнив останній пропуск у таблиці відмінювання призахідницьких дієслів. – А ще тому, що ти дивна й невродлива.

Однак загалом дитяче суперництво в їхньому класі зникло. Частково тому, що вони просто подорослішали, а частково через те, що зникло напруження навислих Випробувань – учні були впевнені, що їх не відрахують з Академії, доки вони отримують відповідні оцінки, – а частково, бо навчання стало таким складним, що вони просто не могли відволікатися на дрібні суперечки.

Але ближче до кінця другого року клас знову почав розділятися – цього разу залежно від провінцій та політичних поглядів.

Безпосередньою причиною такого розколу стала дипломатична криза, пов’язана з військами Федерації на кордоні провінції Коня. Сутичка на заставі між муґенськими торговцями та нікарськими робітниками стала смертельною. Муґенці відправили озброєних поліціянтів убити слідчих. Прикордонний патруль провінції Коня відповів тим самим.

Майстра Ірдзяха негайно викликали до дипломатичної групи Імператриці, а це означало, що заняття зі стратегії скасували на два тижні. Однак студенти про це дізналися лише з написаної нашвидкуруч записки, яку їм лишив Ірдзях.

– «Коли повернуся, не знаю. Відкрито вогонь з обох сторін. Убито чотирьох цивільних», – Нян прочитала вголос записку Ірдзяха. – О боги. Це війна, так?

– Не обов’язково, – Кітай єдиний зберігав абсолютний спокій. – Сутички трапляються постійно.

– Але ж загиблі…

– Загиблі є постійно, – сказав Кітай. – Так триває вже майже два десятиліття. Ми ненавидимо їх, вони ненавидять нас, і певна невелика кількість людей через це помирає.

– Загинули нікарські громадяни! – вигукнула Нян.

– Так, загинули, але Імператриця нічого з цим не робитиме.

– Вона й не може нічого зробити, – перебив Хань. – У провінції Коня замало військ, щоб утримати фронт, наше населення нечисленне, тож вербувати нікого. Реальна проблема в тому, що деякі Воєначальники не можуть поставити на перше місце національні інтереси.

– Ти не знаєш, про що говориш, – мовив Неджа.

– Я знаю, що на кордоні гинуть люди мого батька, – сказав Хань. Несподівана ядучість у його голосі здивувала Жинь. – А тим часом твій батько спокійнісінько сидить у своєму палацику, заплющуючи на це очі, бо йому добре та безпечно між двома буферними провінціями.

Ніхто й ворухнутися не встиг, як Неджа схопив Ханя ззаду за шию й ударив його обличчям об стіл.

У класі запала тиша.

Хань глянув угору, надто приголомшений, щоб відповісти. З чутним хрускотом у нього зламався ніс, кров стікала вниз на підборіддя.

Неджа відпустив шию Ханя.

– Не смій патякати про мого батька.

Хань виплюнув щось схоже на уламок зуба.

– Твій батько довбаний боягуз.

– Я сказав – заткнись!

– У вас найчисельніші війська в Імперії, і ви їх не розгортаєте, – сказав Хань. – Чому, Неджа? Маєте на ці війська якісь інші плани?

У Неджі спалахнули очі.

– Хочеш, щоб я зламав тобі шию?

– Муґенці не збираються вторгатися, – швидко перебив Кітай. – Звісно, вони зчинять галас на кордоні з провінцією Коня, але наземного вторгнення не плануватимуть. Не захочуть злити призахідників.

– Призахідникам і діла до цього не буде, – заперечив Хань. – Вони роками не переймаються, як там справи у східній півкулі. Ані послів, ані дипломатів…

– Це через перемир’я, – сказав Кітай. – Вони вважають, що в цьому немає потреби. Але якщо Федерація порушить рівновагу, вони втрутяться. І командування муґенців це знає.

– А ще командування муґенців знає, що ми не маємо скоординованого захисту кордонів та військового флоту, – випалив Хань. – Не тіш себе ілюзіями.

– Наземне вторгнення – не надто розумний хід для муґенців, – наполягав Кітай. – Перемир’я вигідне для них. Вони не кинуть на смерть до центральної частини Імперії тисячі своїх людей. Війни не буде.

– Звісно, – Хань схрестив руки на грудях. – А навіщо ж тоді нас тренують?

Друга криза сталася через два місяці по тому. Декілька прикордонних міст у провінції Коня почали бойкотувати муґенські товари. Муґенські генерали відреагували на це, послідовно зачинивши, пограбувавши та спаливши всі нікарські підприємства по той бік муґенського кордону.

Щойно до Сінеґарда дійшли ці новини, Хань негайно виїхав із Академії, аби приєднатися до батькового батальйону. Дзіма пригрозила йому відрахуванням, якщо він поїде без дозволу. Хань лише кинув свою нарукавну пов’язку їй на стіл.

Третя криза настала після смерті Імператора Федерації. Нікарські шпигуни доповіли, що кронпринц Рьохай готовий заступити його на троні, і ця новина глибоко стурбувала всіх майстрів Академії. Принц Рьохай – молодий, запальний та запеклий націоналіст – був провідним членом військової партії муґенців.

– Він роками закликав до наземного вторгнення, – пояснив класу Ірдзях. – А тепер йому випала нагода втілити свій задум у життя.

Наступні шість тижнів видалися надзвичайно напруженими. Навіть Кітай перестав сперечатися, що муґенці нічого не робитимуть. Студенти, переважно вихідці з прикордонної півночі, подали прохання про від’їзд додому. Усім без винятку відмовили. Та попри це кілька з них все одно поїхали, хоча більшість підкорилися наказу Дзіми – якщо дійде до війни, то якісь зв’язки з Сінеґардом краще, ніж нічого.

Новий Імператор Рьохай не оголосив про наземне вторгнення. Імператриця відправила на лукоподібний острів дипломатичну делегацію, і подейкували, що нова керівна верхівка муґенців люб’язно її прийняла. Криза минула. Але над Академією досі висіла тривожна хмара, і ніщо не могло стерти все більшого страху, що їхній клас може стати першим, який випустять у війну.

Здавалося, тільки Дзяна не цікавили новини про політику Федерації. Якщо його питали про муґенців, він кривився й змінював тему, якщо наполягали, по-дитячому мружився, хитав головою й починав голосно співати.

– Але ви билися з Федерацією! – вигукнула Жинь. – Як вам може бути байдуже?

– Не пам’ятаю цього, – сказав Дзян.

– Як ви можете цього не пам’ятати? – наполегливо запитала вона. – Ви брали участь у Другій Маковій війні, ви всі там були!

– Це мені так сказали, – промовив Дзян.

– То виходить…

– Не пам’ятаю, – голосно відповів Дзян, і в його голосі з’явилася слабка тремтлива нотка, яка змусила Жинь усвідомити, що краще облишити цю тему, інакше вона ризикувала загнати його в тижневу відсутність або дивакувату поведінку.

Але доки вона не порушувала теми Федерації, Дзян продовжував вести їхні заняття так само звивисто і мляво. Жинь знадобився майже весь перший рік учнівства, щоб навчитися медитувати, не рухаючись протягом години, і щойно їй це вдалося, Дзян захотів, щоб вона медитувала по п’ять годин. На це знадобився ще майже рік. А коли нарешті й це вдалося, Дзян дав їй невелику непрозору фляжку – такі використовували для зберігання соргового вина, – і розповів, як піднятися на верхівку гори.

– Біля верхівки є печера. Ти зрозумієш, коли її побачиш. Випий вміст фляжки, а потім починай медитувати.

– Оце й усе?

Дзян роздивлявся нігті на пальцях рук.

– Більш-менш.

– Як довго?

– Скільки знадобиться. Дні. Тижні. Місяці. Я не можу сказати, доки ти не почнеш.

Жинь повідомила іншим майстрам, що її не буде на заняттях протягом невизначеного періоду часу. Вони вже змирилися з дивакуватістю Дзяна, тож відпустили її і сказали намагатися не бути відсутньою більше року. Вона сподівалася, що майстри пожартували.

Дзян не супроводжував її до вершини. Попрощався з нею на найвищому рівні Академії.

– Ось мантія на той випадок, якщо змерзнеш. Там невеликий прихисток на випадок дощу. Побачимося на іншому боці.

Цілий ранок дощило. Жинь піднімалася важко, через кожні кілька кроків їй доводилося зупинятися, щоб зчистити з черевиків бруд. Коли вона дісталася печери, то так сильно тремтіла, що мало не випустила фляжку з рук.

Жинь роззирнулася на брудну печеру. Їй хотілося розпалити багаття, щоб зігрітися, але вона не змогла знайти нічого наскрізь не промоклого. Жинь пробралася в дальній край печери, де дощ уже не міг її дістати, і сіла схрестивши ноги. Потім заплющила очі.

Жинь думала про воїна Бодхідхарму, який роками медитував, слухаючи крик мурашок. Вона підозрювала, що коли закінчить, то кричатимуть не тільки мурахи.

У фляжці виявився гіркуватий чай. Вона подумала, що то галюциноген, дистильований до рідини, але минали години, а її розум залишався таким самим ясним, як і завжди.

Настала ніч. Вона медитувала в темряві.

Спочатку це було страшенно важко.

Вона не могла всидіти нерухомо. Через шість годин Жинь зголодніла. І думала лише про шлунок. Але через якийсь час голод став таким сильним, що вона вже не могла про нього думати, бо не могла пригадати часу, коли їсти не хотілося.

На другий день Жинь відчула запаморочення. Вона була така одурманена голодом, така нестерпно голодна, що не відчувала власного живота. Та чи взагалі вона його мала? Що таке живіт?

На третій день її голова стала дивовижно легкою. Вона була лише повітрям, лише подихом, лише органом дихання. Віялом. Флейтою. Вдих, видих, вдих, видих і так далі.

На п’ятий день усе рухалося надто швидко, надто повільно або взагалі не рухалося. Жинь обурювало, що час плине так помалу. Її мозок розігнався й тепер не міг заспокоїтись, а вона почувалася так, немовби серце билося частіше, ніж у колібрі. Як вона ще не розчинилася? Як не затріпотіла в небуття?

На сьомий день Жинь огорнула порожнеча. Її тіло стало дуже спокійним, таким спокійним, аж вона забула, що воно в неї є. Палець на лівій руці свербів, і це відчуття її вразило. Вона не чухалась, а спостерігала за свербежем немовби збоку і з подивом зрозуміла, що через дуже довгий час він зник сам собою.