Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)

– Хлопчисько ніколи не зміг би зробити того, на що здатна ти, – сказав Фенікс. – Хлопчисько був зламаний і тілом, і духом. Хлопчисько був боягузом.

– Але він прикликав тебе…

– І я відгукнувся. Я дав йому те, чого він хотів.

Алтань переміг. Алтань досягнув у смерті того, чого не зміг досягнути в житті, бо Алтань, підозрювала Жинь, утомився жити. Він не міг вести тривалої війни за відплату, якої вимагав Фенікс, тож прагнув мученицької смерті й отримав її.

«Важче продовжувати жити».

– А чого ти хочеш від мене? – спитав Фенікс.

– Я хочу покінчити з Федерацією.

– Як?

Жинь сердито глянула на бога. Фенікс грався з нею, змушуючи промовити вголос свою вимогу. Змушуючи точно сказати, якого мерзенного вчинку вона прагнула.

Жинь витіснила рештки людського зі своєї душі й дала волю ненависті. Ненавидіти так легко. Ненависть заповнює діру всередині. Дозволяє знову відчувати. Жинь почувалася так добре…

– Абсолютної перемоги, – сказала вона. – Ти також цього хочеш, адже так?

– Чого я хочу? – Фенікса це наче трохи розвеселило. – Боги нічого не хочуть. Боги просто існують. Від нас не залежить, ким ми є, ми чиста сутність, чиста стихія. Ви, люди, самі впливаєте на все, а потім звинувачуєте нас. Усі біди – від людських рук. Ми ні до чого вас не змушуємо. Завжди лише допомагаємо.

– Це моя доля, – переконано сказала Жинь. – Я остання спірлійка. Я мушу це зробити. Так судилося.

– Нічого не судилося, – сказав Фенікс. – Ви, люди, завжди думаєте, що вам щось судилося, трагедії чи велич. Доля – це міф. Доля – це тільки міф. Боги нічого не вирішують. Ви вирішуєте. Ти вирішила скласти іспит. Ти вирішила приїхати в Сінеґард. Ти вирішила обрати вірування, ти вирішила вивчати шляхи богів, і ти вирішила йти за вимогами командира, знехтувавши засторогами майстра. На кожному ключовому перехресті тобі давали вибір – і ти відмовлялася вийти з гри. Ти обрала саме ті шляхи, які привели тебе сюди. Тепер ти в цьому храмі, стоїш переді мною лише тому, що хотіла цього. І ти знаєш, що варто тобі дати знак, і я прикличу щось жахливе. Я влаштую катастрофу, яка повністю знищить острів муґенців, так само як вони знищили Спір. Твоєю волею може померти багато людей.

– Але ще більше житиме, – сказала Жинь.

Вона була майже впевнена, що так і є. А навіть якщо й ні, вона хотіла поквитатися. Вона знала, що на неї ляже вся відповідальність за вбивства, які вона задумала вчинити, і що цей тягар вона нестиме до кінця життя.

Але воно було того варте.

Заради відплати воно було того варте. Божественна кара за те, що Федерація заподіяла її народу. Її справедливість.

– Вони не люди, – прошепотіла вона. – Вони тварини. Я хочу, щоб ти спалив їх. Усіх до єдиного.

– І що ти даси мені натомість? – поцікавився Фенікс. – Ціна за те, щоб змінити матерію світу, висока.

Чого хоче бог, а надто такий, як Фенікс? Чого взагалі хочуть боги?

– Я можу вшанувати тебе, – пообіцяла вона. – Можу дати тобі нескінченний потік крові.

Фенікс схилив голову. Його бажання було не менш відчутним, ніж її ненависть. Фенікс не міг опиратися тому, чого прагнув, він був посередником руйнування й потребував втілення. Жинь могла стати таким втіленням.

«Не роби цього», – закричала примара Май’жиннень Теардзи.

– Зроби це, – прошепотіла Жинь.

– Як забажаєш, – сказав Фенікс.

На мить у кімнату ввірвалося прекрасне повітря. Солодке повітря наповнило її легені.

А потім Жинь спалахнула. Біль був раптовим і сильним. Вона не встигла навіть вдихнути. Кожну частину її немовби заразом охопила гуркітлива стіна полум’я, змушуючи стати навколішки, а потім лягти, коли коліна підігнулися.

Жинь корчилася та звивалася біля підніжжя барельєфа, дряпала підлогу, намагалася протистояти болю. Однак він був безжальний, охоплював її щоразу сильнішими хвилями. Вона б закричала, але не могла проштовхнути повітря в стиснуте горло.

Здавалося, це тривало вічність. Жинь плакала й стогнала, подумки благаючи в байдужої постаті будь-чого, навіть смерті, яка і то була б краща за це – тоді це припинилося б.

Але смерть не приходила. Жинь не помирала, навіть не була поранена. Вона не бачила змін у своєму тілі, попри те, що її немовби пожирав вогонь… Ні, вона була неушкоджена, але щось горіло всередині. Щось зникало.

Потім Жинь відчула, як її тягне сила, безмежно могутніша за неї. Голова відкинулася назад, руки розкинулися в боки. Вона стала провідником. Відчиненими дверима без хранителя. Сила йшла не з неї, а зі страшного джерела на іншому боці, а сама Жинь стала лише каналом, який впустив її в цей світ. Її охопив стовп полум’я. Вогонь наповнив храм, рвонувся до дверей, а потім вилетів у ніч, де за багато миль звідти діти Федерації спали в своїх ліжках.

Весь світ був у вогні.

Жинь не просто змінила матерію всесвіту, не просто переписала написане. Вона розірвала її, прорвала величезну діру в тканині реальності й підпалила її голодною люттю безконтрольного бога.

Колись матерія містила історії мільйонів життів, життів кожного чоловіка, жінки та дитини на лукоподібному острові, цивільних, які спокійно лягли спати, знаючи, що за малим морем їхні солдати втілюють у життя їхню мрію, виконують обіцянку їхнього Імператора про якусь велику долю, у яку вони мали вірити від народження.

І раптом усі історії обірвалися.

На якомусь відрізку часу ці люди існували.

А потім їх не стало.

Бо вже нічого не було написано. Фенікс розповів про це Жинь. Фенікс показав їй.

І тепер нереалізоване майбутнє мільйонів зупинилося, немов зоряне небо раптом погасло.

Жинь не могла стерпіти страшної провини за це, тож віддалила розум від реальності. Вона спалила ту частину себе, яка відчувала б каяття за ті смерті, бо якби вона відчула каяття, якби відчула всі до єдиної смерті, це розірвало б її. Життів було так багато, що вона відмовлялася визнавати їхнє існування.

Тих життів не існувало.

Жинь думала про жалюгідний шум, який видає свічка, коли її стискають облизаними пальцями. Думала про шипіння ароматичних паличок, коли вони догоряють до кінця. Думала про мух, яких вона чавила пальцем.

То були не життя.

Смерть одного солдата – це трагедія, бо вона могла уявити, який біль він відчував до самого кінця: надії, найменші подробиці, наприклад те, як він одягав форму, що мав родину й дітей, яким сказав, що вони побачаться одразу після того, як він повернеться з війни. Його життя було цілим світом, збудованим навколо нього, і покидати все це було трагедією.

Але Жинь не могла помножити це на тисячі. Таке мислення не піддавалося підрахункам. Такого масштабу навіть не можна було уявити. Тож вона й не намагалася.

Частина її, здатна осягнути це, вже не працювала.

То були не життя.

То були цифри.

Їх треба було відняти.

Через, як їй здалося, години біль повільно ослаб. Жинь дихала великими сиплими ковтками. Повітря ніколи не було таким солодким. Вона розпрямилася з зародкової пози й повільно підвелася, хапаючись за різьблення, щоб не впасти.

Вона намагалася стояти. Ноги тремтіли. Щоразу, коли руки торкалися каменю, з них виривалося полум’я. Жинь іскрила за кожного руху. Дар, який їй підніс Фенікс, вона не могла контролювати, не могла вмістити в собі чи використовувати частинами. Це був потік божественної сили з небес – і Жинь просто виконувала роль каналу. Вона заледве могла стриматися, щоб і собі не розчинитися в полум’ї.

Вогонь був повсюди: у її очах, він струменів із ніздрів та рота. Пекуче відчуття охопило горло. Жинь розкрила рота, щоб закричати. Звідти вирвалося полум’я, яке все не гасло й не гасло, зависнувши над нею палахкотливою кулею.

Якимось чином їй таки вдалося вибратися з храму. А потім вона впала на пісок.

Роздiл 26

Прокинувшись у ще одній незнайомій кімнаті, Жинь так запанікувала, що їй перехопило подих. Невже знову? Ні. Її знову спіймали, вона в лапах муґенців, і вони збираються порізати її на шматки, препарувати, немов кролика.

Але коли вона смикнула руки вгору, їх ніщо не стримувало. А коли спробувала сісти, ніщо не заважало. На ній не було пут. Вага, яку вона відчувала на грудях, була ковдрою, а не путами.

Жинь лежала на ліжку. А не прив’язана на операційному столі. Не прикована до підлоги.

То було просто ліжко.

Вона скрутилася, підтягла коліна до грудей і вдихала, видихала, аж доки дихання не сповільнилося й вона не заспокоїлася настільки, щоб роззирнутися.

Кімната була невеликою, темною й без вікон. Дерев’яна підлога. Дерев’яна стеля, дерев’яні стіни. Підлога під нею рухалася, м’яко коливаючись уперед і назад, ніби мати заколисувала дитя. Спершу Жинь подумала, що знову тоне, бо як ще можна пояснити ритмічний рух кімнати, коли сама Жинь лежала спокійно.

Вона не одразу зрозуміла, що могла бути в морі.

А потім обережно розпрямила руки й ноги, і тілом прокотилася нова хвиля болю. Вона спробувала знову – і цього разу боліло менше. Дивовижно, але жодна кінцівка не була зламана. Жинь була ціла. Неушкоджена.

Жинь перекотилася на бік і обережно спустила босі ноги на прохолодну підлогу, але коліна миттю підігнулись, і вона знову впала на невелике ліжко. Вона ніколи не бувала у відкритому морі. Раптом її почало нудити й, хоча шлунок був порожній, із сухими ривками вона перегнулася через край ліжка на кілька хвилин, аж доки не опанувала себе.

Її заплямованої, порваної форми не стало. Хтось перевдягнув її у свіже. Вона подумала, що одяг здається химерно знайомим, аж доки не оглянула тканину й не зрозуміла, що вже носила такі туніки раніше. Це були туніки Цике.

І їй уперше спало на думку, що вона не в руках ворога.

Сподіваючись супроти надії, не сміючи бажати, Жинь вислизнула з ліжка і знайшла в собі сили стояти. Вона підійшла до дверей. Рука затремтіла, коли вона взялася за клямку.

Клямка вільно провернулася.

Жинь піднялася першим-ліпшим сходовим маршем і вилізла на дерев’яну палубу. Коли побачила над головою відкрите небо, пурпурове від вечірнього світла, то мало не заплакала.

– Вона прокинулася!

Спантеличена Жинь повернула голову. Вона впізнала той голос.

Жамса махав їй з іншого кінця палуби. В одній руці він тримав швабру, а в другій відро. Він широко всміхнувся їй, кинув швабру й побіг назустріч.

Бачити його було так несподівано, що якусь мить Жинь стояла нерухомо, збентежено витріщаючись на нього. А потім підійшла до хлопця, простягнувши руку вперед. Вона так давно не бачила нікого з Цике, вона була майже впевнена, що Жамса – ілюзія, якийсь жахливий трюк, влаштований Шіро, щоб помучити її.

Жинь усе одно зраділа міражу, принаймні вона могла чогось торкнутися.

Та Жамса був реальним. Підбігши до Жинь, він відкинув її руку й міцно обійняв. Коли Жинь притиснулась обличчям до його худорлявого плеча, усе в Жамсі видавалося до болю реальним: кістлява постать, тепла шкіра, рубець навколо очниці. Він був справжнім. Він був там.

Вона не спала.

Жамса розімкнув обійми й, насупившись, глянув їй у вічі.

– Чорт, – пробурмотів він. – Чорт.

– Що?

– Твої очі, – сказав він.

– А що з ними?

– Вони такі ж, як у Алтаня.

Від звуку цього імені Жинь розридалася.

– Ну. Ну годі, – сказав Жамса, ніяково гладячи її по голові. – Усе гаразд. Ти в безпеці.

– Як ви… де? – Жинь проковтнула нескладні запитання між схлипуваннями.

– Ну, ми були на відстані кількох миль від південного узбережжя, – сказав Жамса. – Аратша вів нас. Ми думали, що краще на якийсь час затриматися біля узбережжя. На материку все ускладнилося.

– Ми?.. – повторила Жинь зі збитим диханням.

«Це можливо?»

Жамса кивнув, широко всміхаючись.

– Ми всі тут. Решта в каютах. Ну, за винятком близнюків, але вони приєднаються до нас за кілька днів.

– Як? – вимогливо запитала Жинь.

Цике не знали, що сталося в Чулуу Корікх. Вони не могли знати, що трапилося на дослідній базі. Звідки вони дізналися, що треба прибути на Спір?

– Ми чекали на місці зустрічі, як і наказав Алтань, – пояснив Жамса. – А коли ви не з’явилися, зрозуміли – щось трапилось. Унеґень відстежував солдатів Федерації весь шлях до… того місця. Ми ризикнули всім, відправили Унеґеня спробувати якось витягти вас… – Жамса замовк. – А решту ти знаєш.

– То був Алтань, – сказала Жинь.

Вимовивши його ім’я, вона відчула нову хвилю скорботи, і її лице скривилося.

– Ми бачили, – м’яко сказав Жамса. – Ми зрозуміли, що то був він.

– Він мене врятував.

– Ага.

Жамса вагався.

– То він точно…

Жинь почала схлипувати.

– Бляха, – тихо промовив Жамса. – Чаґхань… Хтось мусить сказати Чаґханю.

– Де він?

– Близько. Цара надіслала нам повідомлення з вороном, але там було небагато, лише те, що вони йдуть. Невдовзі ми з ними зустрінемося. Вона знатиме, як нас знайти.

Жинь підняла очі на Жамсу.

– А як ви знайшли мене?

– Перелопатили гору трупів, – Жамса непевно їй усміхнувся. – Два дні шукали вцілілих. І нічого, а потім твоєму другові спало на думку попливти на острів, і там ми натрапили на тебе. Ти лежала на шматку скла, Жинь. Навколо лише пісок, а ти лежала на листі прозорого скла. То було щось незвичайне. Казкове.

«Навіть близько не казкове», – подумалося їй. Вона горіла так гаряче, що розплавила пісок навколо себе. Це була не казка. Це було жахіття.

– Як довго я там була?

– Десь три дні. Ми перенесли тебе до каюти капітана.

Три дні? Це ж скільки вона пробула без їжі? Її ноги майже підігнулися, вона квапливо схилилася до поруччя. У голові було дуже-дуже легко. Вона повернулась обличчям до моря. Бризки в морському тумані потрапляли на обличчя, й це було неймовірне відчуття. На хвилину вона забулася, ніжачись у сонячних променях, аж доки не згадала, що сталося.

Стиха запитала:

– Що я зробила?

З обличчя Жамси зникла посмішка.

Він збентежено намагався добирати слова, але потім позаду неї заговорив знайомий голос:

– Ми сподівалися, що це ти нам розкажеш.

А потім Жинь побачила Кітая.

Любого, чудового Кітая. Навдивовижу неозброєного Кітая.

У його очах був якийсь важкий блиск, якого вона ніколи в них не бачила. Здавалося, він постарів років на п’ять. Він був схожий на свого батька. Тепер Кітай нагадував нагострений меч, загартований метал.

– З тобою все гаразд, – прошепотіла вона.

– Я змусив їх узяти й мене з собою, після того як ви з Алтанем пішли, – криво всміхнувся Кітай. – Довгенько ж довелося їх умовляти.

– Добре, що він це зробив, – сказав Жамса. – Це він додумався пошукати на острові.

– І не помилився, – сказав Кітай. – Я ще ніколи так не радів, що не помилився. – Він кинувся вперед і міцно обійняв Жинь. – Ти не здалася зі мною в Ґолінь Ніїс. Я не міг здатися з тобою.

Жинь хотілося вічно стояти в тих обіймах. Забути все, забути війну, забути богів. Просто бути, знати, що її друзі живі і що зрештою цілий світ не такий похмурий.

Але вона не могла лишатися всередині цієї щасливої ілюзії.

Могутнішим за її бажання забути було бажання дізнатися. Що скоїв Фенікс? Що саме вона зробила в храмі?

– Мені треба знати, що я зробила, – сказала вона. – Просто зараз.

Схоже, Жамсі було ніяково. Було щось, чого він їй не говорив.

– Чому б тобі не повернутися в каюту? – запропонував він, зиркнувши на Кітая. – Решта в їдальні. Мабуть, буде краще, якщо ми обговоримо це разом.

Жинь пішла за ним, але Кітай потягнувся до її зап’ястка. Він суворо глянув на Жамсу.

– Взагалі-то, – сказав Кітай, – я волів би поговорити з нею наодинці.

Жамса спантеличено глянув на Жинь, але вона, вагаючись, кивнула на знак згоди.

– Добре, – Жамса відступив назад. – Ми чекатимемо внизу, коли ви будете готові.

Кітай мовчав, доки Жамса не відійшов так далеко, що вже їх не чув. Жинь дивилася на вираз його обличчя, але не могла зрозуміти, про що він думав. Що з ним? Чому він не зрадів, побачивши її? Їй здавалося, що від тривоги вона збожеволіє, якщо він чогось не скаже.

– То це правда, – нарешті промовив він. – Ти справді можеш прикликати богів.

Він не відводив погляду від її обличчя. Вона воліла б мати дзеркало, щоб і самій побачити власні багряні очі.

– У чому річ? Чого ви мені не кажете?

– Ти й справді не знаєш? – прошепотів Кітай.

Вона відсахнулася від нього, раптово злякавшись. Вона знала. Вона більше ніж знала. Але їй потрібне було підтвердження.

– Я не розумію, про що ти, – сказала вона.

– Ходи зі мною, – сказав Кітай.

Вона пішла за ним уздовж палуби, доки вони не стали на іншому боці корабля. Він указав на обрій.

– Там.

Далеко над водою здіймалася найнеприродніша на вигляд хмара, яку Жинь будь-коли доводилося бачити. Величезний, щільний стовп пороху розповзався над землею, ніби повінь. Скидалося на грозову хмару, але виривався цей стовп угору з темної землі, а не зосереджувався в небі. Великі клуби сірого та чорного диму опускалися, немов гриб, який повільно ріс. Хмара підсвічувалася зсередини червоними променями сонця на заході, тому здавалося, що вона кровоточить яскравими цівками крові в океан.

Вона видавалася живою, наче мстивий димний гігант повстав із глибин океану. У якомусь сенсі вона була прекрасною так само, як була прекрасна Імператриця: мила і жахлива водночас. Жинь не могла відвести погляду.

– Що це? Що сталося?

– Я не бачив, як це сталося, – сказав Кітай. – Лише відчув. Навіть на відстані багатьох миль від узбережжя. Сильне тремтіння під ногами. Раптовий поштовх, а потім усе заспокоїлося. Коли ми вийшли назовні, небо було димно-чорне. Порох затьмарив сонце на кілька днів. Це перший захід сонця, який я бачу, відколи ми тебе знайшли.

У Жинь усе нутро стиснулося. Та невелика темна смуга землі на віддалі… то Муґень?

– Що це таке? – стиха запитала вона. – Хмара?

– Пірокластичний потік. Порохові хмари. Ти пам’ятаєш виверження старого вулкана, коли ми були на занятті в Їма? – запитав Кітай.

Жинь кивнула.

– Ось що трапилося. Земля під островом була стабільною тисячоліттями, а потім раптово вивергнулася. Я декілька днів намагаюся розгадати, як це сталося, Жинь. Намагаюся уявити, що відчували люди на острові. Певен, більшість населення згоріли у власних домівках. А ті, хто вижив, протрималися не набагато довше. Весь острів опинився в полоні вогняної бурі з отруйних випарів та подрібнених решток, – сказав Кітай. Його голос був химерно спокійним. – Ми не змогли наблизитися, хоч як намагалися. Ми б задихнулися. Від жару корабель згорів би ще за милю від острова.

– То з муґенцями покінчено? – видихнула Жинь. – Вони всі померли?

– Якщо ні, то скоро помруть, – сказав Кітай. – Я уявляв це так багато разів. Складав зі шматків того, що ми вивчали. Вулкани вивергають лавину розпеченого повітря та вулканічних газів. Вони повністю охопили їхню країну… Якщо муґенці не згоріли, то задихнулися. Якщо не задихнулися, то їх поховало під камінням. А якщо й це їх не вбило, то вони помруть із голоду, бо тепер на острові вже точно нічого не ростиме, адже попіл цілковито знищив сільське господарство острова. Коли лава затвердіє, острів перетвориться на єдину могилу.

Жинь вглядалася в хмару попелу, дивилася на дим, який ще не розвіявся, нашаровуючись, немов у печі, яка ніколи не погасне.

Якоюсь мірою Федерація Муґень перетворилася на Чулуу Корікх. Острів через вузьку протоку став кам’яною горою. Мешканці Федерації тепер в’язні: захоплені за буденними справами, вони вже ніколи не прокинуться.

Вона й справді знищила той острів? Жинь відчула, як усередині зринає панічне збентеження. Неможливо. Не може бути. Це природна катастрофа, до якої вона не причетна. Це страшний збіг. Випадковість.

Чи й справді вона це зробила?

Але Жинь це відчула, точно в мить виверження. Вона запустила його. Вона воліла, щоб це сталося. Вона відчула, як обірвалося кожне з тих життів. Відчула радість Фенікса, пережила злостивість його завмерлої жаги крові.

Вона знищила цілу країну силою гніву. Вона зробила з муґенцями те, що Федерація – зі Спіром.

– Мертвий острів небезпечно близько до тієї хмари попелу, – нарешті сказав Кітай. – Це диво, що ти вижила.

– Ні, не диво, – сказала вона. – Це воля богів.

Здавалося, Кітай не міг дібрати слів. Жинь дивилася на нього, збентежена. Чому Кітай не відчув полегшення, побачивши її? Вона вижила! З нею все гаразд! Вона вибралася з храму!

– Я маю знати, що ти зробила, – нарешті сказав він. – Ти побажала цього?

Жинь затремтіла, сама не знаючи чому, а потім кивнула. Який сенс брехати Кітаю тепер? Який сенс брехати комусь іншому? Вони всі знали, на що вона здатна. І вона усвідомила, що хоче, аби вони знали.

– Такою була твоя воля? – наполягав Кітай.

– Я вже сказала тобі, – прошепотіла вона. – Я пішла до свого бога. Сказала йому, чого хочу.

Кітай був вражений.

– Ти кажеш… То твій бог… Це він змусив тебе до цього?

– Мій бог ні до чого мене не змусив, – сказала вона. – Боги не можуть вирішувати замість нас. Вони можуть лише запропонувати свою силу, а ми можемо її прийняти. І я прийняла, і саме це обрала. І ні про що не шкодую.

Кітай страшенно зблід.

– Ти вбила тисячі невинних людей.

– Вони катували мене! Вони вбили Алтаня!

– Ти зробила з муґенцями те саме, що вони зробили зі Спіром.

– Вони на це заслужили!

– Як хтось міг на це заслужити? – скрикнув Кітай. – Як, Жинь?

Вона була вражена. Як він міг тепер на неї гніватися? Він хоча б уявляє, що їй довелося пережити?

– Ти не знаєш, що вони зробили, – спокійно прошепотіла вона. – Що вони планували. Вони хотіли вбити нас усіх. Вони не переймалися людськими життями. Вони…

– Вони чудовиська! Знаю! Я був у Голінь Ніїс! Я багато днів лежав серед трупів! Але ти… – Кітай запнувся на цих словах. – Ти обернулася й зробила точнісінько те саме. Цивільні. Невинні. Діти, Жинь. Ти щойно поховала цілу країну й нічого не відчуваєш.

– Вони були чудовиськами! – пронизливо крикнула Жинь. – Вони не були людьми!

У Кітая відвисла щелепа. З його вуст не вирвалося ані звуку. Він закрив рота. А коли нарешті заговорив знову, то так, немовби зараз розплачеться:

– А ти колись задумувалася, – повільно сказав він, – що саме такими вони вважали нас?

Важко дихаючи, вони пильно дивились одне на одного. Жинь у вухах бухкала кров.

Та як він сміє? Як він сміє стояти ось так і звинувачувати її в жорстокості? Він не був у тій лабораторії, не знав, що Шіро планував стерти з лиця землі всіх нікарців… Він не бачив, як Алтань зійшов з доку і спалахнув смолоскипом.

Вона відплатила за свій народ. Урятувала Імперію. Кітай не може засуджувати її за це. Вона йому не дозволить.

– Геть із дороги, – випалила вона. – Мені треба знайти своїх людей.

Кітай мав виснажений вигляд.

– Навіщо, Жинь?

– У нас є робота, – напружено відповіла вона. – Це ще не кінець.

– Ти серйозно? Ти чула бодай слово з того, що я сказав? З муґенцями покінчено! – закричав Кітай.

– Не муґенці, – сказала вона. – Муґенці – не кінцевий ворог.

– Про що ти?

– Я хочу війни проти Імператриці.

– Імператриці? – Кітая немов обухом по голові вгріли.

– Су Дадзі викрила наше місцеперебування Федерації, – сказала Жинь. – Ось чому вони нас знайшли, вони знали, що ми в Чулуу Корікх…

– Це божевілля, – сказав Кітай.

– Але вони так сказали! Муґенці, вони сказали…

Кітай витріщився на неї.

– А тобі ніколи не спадало на думку, що в них були всі підстави брехати?

– Не про це. Вони знали, хто ми. Де ми були. Лише вона це знала, – Жинь задихала частіше. Лють повернулася. – Мені треба знати, чому вона це зробила. А потім я маю покарати її за це. Мені треба змусити її страждати.

– Ти себе чуєш? Хіба важливо, хто кого продав? – Кітай схопив її за плечі й струсонув. – Роззирнися. Подивися, що сталося з цим світом. Усі наші друзі мертві. Неджа. Жабань. Ірдзях. Алтань.

Жинь відступала з кожним іменем, але Кітай безжально продовжував:

– Увесь наш світ зруйнований, а ти все хочеш війни?

– Війна вже тут. На троні Імперії сидить зрадниця, – уперто сказала вона. – Я дивитимуся, як вона горітиме.

Кітай відпустив руку Жинь. Його обличчя її вразило.

Він дивився на неї, мовби на незнайомку. Схоже, він її боявся.

– Не знаю, що з тобою сталося в тому храмі, – сказав він. – Але ти не Фан Жунінь.

Кітай пішов із палуби. І більше жодного разу на неї не глянув.

Жинь побачила Цике в трюмі галери, але не приєдналася до них. Вона була надто спустошена, надто виснажена. Тому повернулася до своєї каюти й замкнулася зсередини.

Вона думала – насправді, сподівалася, – що Кітай знайде її, але ні. Коли вона заплакала, поруч не було нікого, хто б її заспокоїв. Вона задихалася від сліз, втупившись обличчям у матрац. Глушила крики об важку солом’яну підстилку, та потім вирішила, що байдуже, хто її почує, і закричала вголос у темряву.

До дверей прийшов Бадзі, приніс тацю з їжею. Вона відмовилася.

Через годину до її кімнати таки пробився Енькі. Він умовляв її поїсти – вона знову відмовилася. Він наполягав, що, заморивши себе голодом до смерті, нікому вона краще не зробить.

Вона погодилася поїсти, якщо він дасть їй опіум.

– Не думаю, що варто, – сказав Енькі, глянувши на схудле обличчя Жинь, її сплутане масне волосся.

– Річ не в тім, – сказала вона. – Мені не потрібні зерна. Мені потрібен дим.

– Я можу приготувати тобі снодійне.

– Мені не треба спати, – наполягала вона. – Мені треба нічого не відчувати.

Бо Фенікс не полишив її, коли вона вибралася з храму. Фенікс промовляв до неї навіть зараз, постійно був у її свідомості, голодний і розлючений. Він був шалений, нестямний. Він бачив хмару попелу і сприйняв її як ушанування його самого.

Жинь не могла відділити своїх думок від бажань Фенікса. Жинь могла опиратися йому, але відчуття було таким, немовби вона збожеволіла. Або ж вона могла прийняти його й полюбити.

«Якби Дзян побачив мене зараз, – усвідомила вона, – то замкнув би в Чулуу Корікх».

Зрештою, саме там їй було місце.

Дзян сказав, що добровільне ув’язнення – справа благородна.

«Та нізащо», – подумала вона.

Вона ніколи добровільно не піде в Чулуу Корікх тоді, коли Імператриця Су Дадзі ходить по цій землі. Коли Фейлень на волі.

Жинь єдина мала достатню силу, щоб їх спинити, бо вона черпала з могутності, про яку Алтань міг лише мріяти.

Тепер вона бачила, що Фенікс мав рацію: Алтань був слабким. Алтань, хоч як старався, завжди міг бути лише слабким. Роки в неволі скалічили його. Він не обирав свого гніву сам, гнів йому нав’язали, удар за ударом, тортура за тортурою, аж доки він не почав реагувати так, як поранений вовк: кусати руку, яка його била.

Алтанів гнів був нестямним і розсіяним, він був ходячою посудиною для Фенікса. Він ніколи не мав вибору в прагненні відплати. Алтань не вів перемовин із богом, як це зробила вона.

Жинь не втратила здорового глузду, вона була в цьому впевнена. Жинь була цілісна. Вона багато втратила, так, але досі мала розум. Робила вибір сама. Вона обрала прийняти Фенікса. Обрала впустити його у свою свідомість.

Але якщо вона хотіла повернути собі думки, то мусила взагалі не думати. Жинь хотіла відгородитися від жаги крові Фенікса, їй була потрібна люлька.

Вона вголос розмірковувала в темряві, потягуючи нудотно-солодкий наркотик.

Вдих, видих. Вдих, видих.

«Я стала чимось дивовижним, – подумала вона. – Я стала чимось жахливим».

Тепер вона богиня чи чудовисько?

Можливо, ні перше, ні друге. А може, і те, й інше.

Коли близнюки нарешті піднялися на борт, Жинь лежала, скрутившись на ліжку. Вона навіть не знала про їхнє прибуття, аж доки вони без попередження не з’явилися в дверях її каюти.

– То ти таки це зробила, – сказав Чаґхань.

Жинь сіла. Вони захопили її в рідкісному стані – тверезою. Вона годинами не торкалася люльки, однак лише тому, що спала.

Цара обняла її.

Жинь прийняла обійми, її очі розширилися від шоку. Цара завжди була така мовчазна. Така відсторонена. Жинь ніяково підняла руку, намагаючись вирішити, чи варто поплескати Цару по плечу.

Але Цара так само різко відсахнулася.

– Ти гориш, – сказала вона.

– Я не можу цього вимкнути, – промовила Жинь. – Він зі мною. Він завжди зі мною.

Цара м’яко торкнулася плеча Жинь. Вона співчутливо, з розумінням їй кивнула.

– Ти ходила до храму.

– Я це зробила, – сказала Жинь. – Та хмара попелу. То була я.

– Я знаю. Ми це відчули.

– Фейлень, – різко промовила Жинь. – Фейлень вирвався, Фейлень утік, ми намагалися його зупинити, але…

– Ми знаємо, – сказав Чаґхань. – Це ми теж відчули.

Він, не виявляючи емоцій, стояв біля дверей. Вигляд у нього був такий, немовби він чимось удавився.

– Де Алтань? – нарешті запитав він.

Жинь не відповіла. Вона просто сиділа, дивилася йому у вічі.

Чаґхань кивнув і скрикнув, ніби вдарена тварина.

– Це неможливо, – дуже тихо промовив він.

– Він загинув, Чаґханю, – сказала Жинь. Вона почувалася дуже втомленою. – Відпусти. Його не стало.

– Але я мав би відчути, як він пішов, – наполягав він.

– Ми всі так думали, – рішуче сказала вона.

– Ти брешеш.

– Нащо мені це? Я була там. Я бачила, що сталося.

Чаґхань різко вилетів із кімнати і грюкнув дверима.

Цара глянула на Жинь. Тієї миті на її обличчі не було звичного гнівного виразу. Просто сумна.

– Ти розумієш, – сказала вона.

Жинь більше ніж розуміла.

– Що ви зробили? Що сталося? – нарешті запитала вона в Цари.

– Ми перемогли у війні на півночі, – сказала Цара, склавши руки на колінах. – Ми виконали накази.

Остання відчайдушна операція Алтаня мала не одну, а дві лінії – на південь, куди він забрав Жинь, щоб відкрити Чулуу Корікх, і на північ, куди відправив близнюків.

Вони спричинили повінь річки Мужвей. Та дельта річки, яку Жинь бачила з виміру духів, була Дамбою Чотирьох Ущелин – найбільшим комплексом дамб, які стримували Мужвей від затоплення всіх чотирьох прилеглих провінцій. Алтань наказав підірвати дамбу, щоб спрямувати річку на південь до старого каналу, відрізаючи маршрут постачання Федерації на півдні.

Це було майже те саме, що й у плані бою, який Жинь запропонувала на уроці стратегії на першому курсі. Вона пам’ятала заперечення Венки: «Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія…»

Жинь підтягла коліна до грудей.

– Гадаю, немає сенсу питати, чи ви спершу евакуювали околиці?

Цара гірко засміялась:

– А ти?

Ці слова різонули, мов удар. Не існувало логічного пояснення того, що вона зробила. Це сталося. Це було рішення, яке вирвалося з неї. І вона мусила… мусила…

Жинь почала тремтіти.

– Що я накоїла, Царо?

Досі Жинь до кінця не усвідомлювала всього масштабу скоєного. Кількість загублених життів, розмах того, що вона пробудила, – це було абстрактне уявлення, нереальна можливість.

Чи було воно того варте? Чи цього вистачить, щоб спокутувати Голінь Ніїс? Спір?

Як можна порівнювати згублені життя? Один геноцид супроти іншого. Яким чином вони врівноважуються на вагах справедливості? І хто вона, якщо думає, що можна так порівнювати?

Жинь схопила Цару за зап’ясток.

– Що я накоїла?

– Те саме, що й ми, – сказала Цара. – Ми перемогли у війні.

– Ні, я вбила… – Жинь задихалася. Вона не могла вимовити цього вголос.