Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

– Ні, вислухай. Ти вже не в Академії. Ти вже ні з ким не змагаєшся й не працюєш заради гарних оцінок. Ти живеш разом з нами, б’єшся разом з нами й помираєш разом з нами. Віднині й надалі твоя абсолютна відданість належить Цике та Імператриці. Якщо ти хотіла видатної кар’єри, треба було йти до підрозділів. Але ти не пішла, а це означає, що з тобою щось негаразд, а це означає, що ти застрягла разом з нами. Затямила?

– Я не просила про прихід сюди, – обороняючись випалила Жинь. – У мене не було вибору.

– Ніхто з нас не мав вибору, – різко сказала Цара. – Спробуй змиритися.

Поки вони йшли, Жинь намагалася запам’ятати мапу їхньої бази, скласти в голові уявну картинку лабіринту, яким виявився Кхурдалайн, але покинула марні спроби вже на п’ятнадцятому повороті. Вона підозрювала, що Цара зумисне обрала звивистий шлях.

– І як ви тут орієнтуєтеся? – запитала вона.

– Запам’ятовуємо маршрути, – відповіла Цара. – Що важче нас знайти, то краще. А якщо захочеш знайти Енькі, просто йди на скигління.

Жинь вже хотіла було запитати, що це означає, аж раптом почула з-за рогу гучні голоси.

– Прошу, – благав чоловічий голос. – Будь ласка, дуже болить.

– Послухай, я співчуваю тобі, справді співчуваю, – почувся другий, нижчий голос. – Але відверто кажучи, це не моя проблема, тож мені до того діла немає.

– Лише декілька зернин!

Жинь і Цара завернули за ріг. Голоси належали сухорлявому смаглявому чоловікові й безталанному на вигляд солдатові зі знаком розрізнення П’ятого підрозділу. Правиця солдата закінчувалася біля ліктя кривавим обрубком.

Від такого видовища Жинь аж здригнулася, бо крізь поганеньку пов’язку вже майже бачила гангрену. Не дивно, що він благав про мак.

– Лише декілька зерен тобі, а потім наступному бідоласі, який попросить, і ще наступному, – промовив Енькі. – Зрештою, у мене закінчаться зерна, й моєму підрозділу не буде з чим іти в бій. І наступного разу, коли твій підрозділ відсиджуватиметься в кутку, мій не зможе виконати своєї роботи й урятувати ваші жалюгідні зади. Тож у пріоритеті вони, а не ви. Зрозуміло?

Солдат плюнув на поріг Енькі.

– Виродки.

Він штовхнув Енькі й вийшов на вулицю. Проминаючи Жинь і Цару, похмуро зиркнув на них.

– Треба знайти для майстерні інше місце, – поскаржився Енькі, зачиняючи за нею двері. Усередині була тіснувата кімнатка, наповнена гірким ароматом лікарських трав. – Тут немає умов для зберігання матеріалів. Мені потрібне якесь сухе місце.

– Якщо перейдеш ближче до казарм підрозділів, то матимеш на своєму порозі тисячу солдатів, які вимагатимуть швидкого зцілення, – сказала Цара.

– Гм. Як гадаєш, Алтань дозволить мені перебратися в прикомірок?

– Гадаю, що прикомірок не завадить і самому Алтаню.

– Мабуть, ти маєш рацію. Хто це? – Енькі оглянув Жинь із ніг до голови, немовби шукаючи ознак поранень. Його голос був по-справжньому приємним, густим і оксамитовим. Від самого його звуку на Жинь навіяло сон. – Що в тебе за недуга?

– Енькі, вона спірлійка.

– О! Геть забув, – Енькі потер свою поголену голову. – І як же ти вислизнула з рук муґенців?

– Не знаю, – відповіла Жинь. – Я тільки-но дізналася про себе.

Енькі повільно кивнув, досі вивчаючи Жинь, наче винятково чарівний екземпляр. Він напустив на обличчя обачно нейтральний вираз.

– Звісно ж. Ти й гадки не мала.

– Їй потрібне спорядження, – сказала Цара.

– Без проблем.

Енькі зник у коморі, вбудованій в іншу стіну кімнати. Вони чули, як він якийсь час там вовтузився, а потім знову вийшов із тацею сушених рослин.

– Щось із цього тобі підійде?

Жинь ніколи не бачила такого різноманіття психоделіків в одному місці. Тут було навіть більше різновидів наркотиків, аніж у всьому Дзяновому саду. Дзян був би в захваті.

Вона провела пальцями по опіумних крихтах, зморщених грибах та брудно-білих порошках.

– Яка між ними різниця? – запитала вона.

– Насправді це радше питання особистих уподобань, – сказав Енькі. – Усі ці наркотики подарують тобі чудовий та піднесений настрій, але ключ у тому, щоб знайти суміш, яка дозволить прикликати богів, не скувавши тебе так, що ти не зможеш тримати зброю. Сильніші галюциногени доставлять тебе просто до Пантеону, але ти повністю втратиш зв’язок із матеріальним світом. Мало користі від прикликаного бога, якщо не побачиш стріли просто перед обличчям. Слабші наркотики вимагають трохи більшої зосередженості, щоб досягти правильного стану свідомості, але з ними в тебе лишається більше тілесних можливостей. Якщо ти проходила підготовку до медитацій, то обери щось середнє.

Жинь сумнівалася, що облога – час для експериментів, тож вирішила зупинитися на знайомому. У колекції Енькі був різновид макових зерен, які Жинь колись поцупила з Дзянового саду. Вона потяглася, щоб узяти жменю, але Енькі відсунув тацю так, щоб вона до неї не дістала.

– Ні, – Енькі витягнув з-під прилавка ваги й почав вимірювати точний обсяг, розсипаючи зерна в маленькі мішечки. – Ти приходитимеш до мене по дози, а я все записуватиму. Кількість зерен розраховуватиму залежно від ваги твого тіла. Ти невелика, тож тобі знадобиться менше за інших. Зерна використовуй лише в разі потреби й лише за наказом. Шаман із залежністю не кращий за мертвого шамана.

Жинь ніколи про це не думала.

– Таке часто трапляється?

– З такою роботою? – запитав Енькі. – Це майже неминуче.

Порівняно з раціоном Міліції, їдальня в Академії здалася справжнім рестораном. Жинь зо пів години простояла в черзі й отримала мисочку рисової каші. Вона ялозила ложкою в сірій водянистій масі з кількома недовареними грудками риби, що плавали на поверхні.

Вона роззирнулася по їдальні, шукаючи чорні форми, і знайшла невеликий гурт своїх за довгим столом у кінці зали, на віддалі від інших солдатів. Двоє сусідніх столів були порожніми.

– Це наша спірлійка, – оголосила Цара, коли Жинь сіла.

Цике підняли очі на Жинь із сумішшю побоювання та обачної цікавості. Цара, Жамса та Енькі сиділи поруч із незнайомим їй чоловіком. Усі четверо були вбрані в чорні форми без жодних знаків розрізнення чи нарукавних пов’язок. Жинь вразило, наскільки юні вони всі. Жоден не видавався старшим за Енькі, й навіть він, схоже, не подолав повних чотирьох циклів зодіаку. Більшості було, мабуть, від двадцяти п’яти до тридцяти. Жамса заледве тягнув на п’ятнадцять.

Не дивно, що в них не виникло проблем із командиром Алтаневого віку або що їх прозвали Химерними Дітьми. Жинь замислилася, чи їх вербують юними, чи вони просто гинуть, не встигаючи подорослішати.

– Ласкаво просимо до загону виродків, – сказав чоловік поруч із нею. – Мене звати Бадзі.

Бадзі був кремезним найманцем із гучним гуркотливим голосом. Попри міцну статуру, його можна було навіть назвати привабливим, але ця привабливість була грубою, темною. Він чимось нагадував одного з торгівців опіумом Фанів. На його спині виднілися великі дев’ятизубі граблі, закріплені на ремені. Вони видавалися неймовірно важкими. Жинь замислилася, яку ж це силу треба мати, щоб замахнутися ними.

– Оцінюєш? – Бадзі вказав на граблі. Зубці були вимазані чимось підозріло коричневим. – Дев’ять зубців. Єдині у своєму роді. Таких більше ніде не знайдеш.

«Бо жодна кузня не викує такої незвичної зброї, – подумала Жинь. – А ще тому, що жоден фермер не користується такими смертельно гострими зубцями».

– На вигляд непрактичні, – мовила вона.

– І я це кажу, – вставив Жамса. – Ти що, картопляний фермер?

Бадзі наставив на хлопця ложку.

– Закрий рота, або, присягаюся небесами, я проб’ю в твоїй голові дев’ять ідеальних отворів.

Жинь піднесла повну ложку рисової каші до рота і спробувала не уявляти того, що описав Бадзі. Її погляд упав на діжку, яка стояла просто біля нього. Вода в ній химерно туманилася, а на поверхні часом ішли брижі, немовби всередині плавала риба.

– Що там у діжці? – запитала вона.

– То наш брат. – Бадзі повернувся на місці й постукав кісточками пальців по дерев’яному обручу. – Агов, Аратшо! Привітайся зі спірлійкою!

Якийсь час у діжці нічого не відбувалося. Жинь замислилася, чи раптом у Бадзі не поїхав дах. До неї доходили чутки, що найманці з Цике несповна розуму і що їх відсилали до Замку Ночі, коли вони втрачали здоровий глузд.

А потім вода в діжці почала здійматися, немовби спадаючи навспак, і застигла у формі, яка туманно нагадувала обриси людини. Дві опуклі сфери там, де могли б бути очі, розширилися, повернувшись до Жинь. Щось віддалено схоже на рот заворушилося.

– О! Ти підрізала волосся.

Жинь надто захопилася витріщанням, щоб відповісти.

Бадзі нетерпляче простогнав.

– Ні, йолопе, це новенька. З Сінеґарда, – наголосив він.

– О, справді? – Бульбашка зробила жест, який скидався на уклін. Уся постать бралася брижами, коли говорила. – Ну то треба було так і сказати. Обережно, муха в рота залетить.

Жинь із клацанням стулила щелепи.

– Що з тобою сталося? – нарешті спромоглася вимовити вона.

– Про що ти? – у голові водянистої постаті чулася тривога. Вона нахилила голову, немовби розглядаючи власний тулуб.

– Ні, я маю на увазі… – Жинь затнулася. – Що… Чому ти…

– Аратша воліє проводити час у цій подобі, якщо має вибір, – втрутився Бадзі. – Тобі не захочеться бачити його в людській подобі. Справжнє страховидло.

– Наче ти лише милуєш око, – гмикнув Аратша.

– Іноді ми випускаємо його в річку, коли потрібно отруїти джерело води, – сказав Бадзі.

– Я помічний з отрутами, – визнав Аратша.

– А ти? Я думав, ти просто підпалюєш речі самою своєю присутністю.

– Не будь грубим, Бадзі. Ти єдиний, хто не переймається чищенням своєї зброї.

Бадзі загрозливо нахилив свої граблі над діжкою.

– Може, я почищу свою в тобі? До речі, у якій частині тебе? Нозі? Чи…

Аратша верескнув і знов осів у діжку. Уже за мить вода була спокійною. Це могла бути діжка з дощовою водою.

– Він дивний, – весело сказав Бадзі, повертаючись до Жинь. – Служить дрібному річковому божеству. Значно відданіший своїй релігії, ніж решта нас.

– А якого бога прикликаєш ти?

– Бога свиней.

– Що?

– Я прикликаю бойовий дух дуже злого кабана. Але годі про це. Любонько, не всі боги такі прекрасні, як твій. Я обрав першого, кого побачив. Майстри були розчаровані

Майстри? Бадзі навчався в Сінеґарді? Жинь згадала, що Дзян розповідав їй: вона не перша обрала вірування, ті студенти збожеволіли, і їх мали тримати в божевільнях чи в Баґхрі. Вони були надто нестабільні, і заради їхнього ж добра їх довелося замкнути.

– То це означає…

– Це означає, любонько, що я дуже гарно вмію трощити предмети.

Бадзі спорожнив свою миску, закинув голову й відригнув. З виразу його обличчя було зрозуміло, що далі цього обговорювати він не хоче.

– Не посунешся?

До їхнього столу підійшов дуже худорлявий чоловік із ріденькою борідкою. У руках він тримав повну миску з коренем лотоса й одразу прослизнув на місце навпроти Жинь.

– Унеґень може перекидатися лисом, – замість представлення промовив Бадзі.

– Перекидатися?..

– Мій бог дозволяє мені змінювати подобу, – сказав Унеґень. – А твій дає тобі змогу плюватися вогнем. Та й усе. – Він сунув до рота ложку тушкованого лотоса, проковтнув, скривився й відригнув. – Мені здається, кухар навіть не старається. Як нам може бракувати солі? Ми ж біля океану.

– Не можна просто полити їжу морською водою, – втрутився Жамса. – Для цього її треба очистити.

– Хіба це так складно? Ми ж солдати, а не дикуни, – Унеґень схилився над столом, постукавши, щоб привернути увагу Цари. – Де твоя друга половина?

Схоже, Цару це неабияк роздратувало.

– Нема.

– А коли він повернеться?

– Коли повернеться, – запально відказала Цара. – Чаґхань приходить і йде за власним розкладом. Ти про це знаєш.

– І довго ще його розклад не узгоджуватиметься з тим фактом, що ми, ну розумієш, воюємо? – сказав Бадзі. – Міг би й поквапитися.

Цара пирснула.

– Вам обом Чаґхань навіть не подобається. Чому ви так чекаєте його повернення?

– Ми багато днів поспіль їмо рисову кашу. Настав час десерту, – всміхнувся Бадзі, виставляючи гострі різці. – Я про цукор.

– Я думала, що Чаґхань вирушив кудись за дорученням Алтаня, – спантеличено промовила Жинь.

– Звісно, – відповів Унеґень. – Але хіба це означає, що на зворотному шляху він не міг зупинитися десь біля пекарні?

– Він хоча б десь неподалік? – запитав Бадзі.

– Я не поштовий голуб свого брата, – пробурчала Цара. – Ми знатимемо, коли він повернеться.

– А ви двоє не можете просто, ну, знаєш, зробити оте? – Унеґень поплескав себе по скроні.

Цара скривилася.

– Ми якірні близнюки, а не віддзеркалення.

– О, то ви не можете віддзеркалювати?

– Ніхто не може віддзеркалювати, – випалила Цара. – Вже ні.

Унеґень глянув на Жинь через стіл і моргнув, немовби вони з Бадзі постійно діставали Цару заради втіхи.

Жинь озирнулася й побачила Алтаня. Він ішов до них, дивлячись кудись поверх її голови.

– Хтось має патрулювати зовнішній периметр. Бадзі, твоя черга.

– О, я не можу, – сказав Бадзі.

– Чому?

– Я їм.

Алтань закотив очі.

– Бадзі.

– Відправ Жамсу, – заскиглив Бадзі. – Він не виходив, відколи…

Гуп. Двері їдальні з гуркотом відчинилися. Усі присутні повернули голови до дальнього краю кімнати. Похитуючись, увійшла постать у чорній мантії. Солдати підрозділів неподалік від входу квапливо позадкували, звільняючи шлях кремезному незнайомцю.

Лише Цике були незворушні.

– Суні повернувся, – сказав Унеґень. – Довго ж його не було.

Суні виявився гігантським чоловіком із хлоп’ячим обличчям. Його руки та ноги вкривало густе золотаве волосся. Волосся було більше, ніж Жинь коли-небудь бачила на чоловікові. Хода Суні була дещо дивною – немовби в людиноподібної мавпи, немовби він волів пересувався по деревах, а не прямо йти по землі. Його руки були майже такі ж в обхваті, як увесь тулуб Жинь. Здавалося, він заввиграшки міг розколоти її голову, ніби горіх, якби лишень захотів.

Він закрокував до Цике.

– Велика Черепахо, – ледь чутно пробурмотіла Жинь. – Хто він?

– Матір Суні трахнув мавпа, – радісно прощебетав Жамса.

– Заткнися, Жамсо. Суні пов’язаний із Богом Мавп, – пояснив Унеґень. – Хіба ти не радий, що він на нашому боці?

Жинь не була певна, що стала боятися Суні менше, проте той був уже біля їхнього столу.

– Як усе пройшло? – радісно запитав Унеґень. – Вони тебе бачили?

Здавалося, Суні не чув Унеґеня. Він підняв голову, немовби принюхувався до них. На його скронях запеклася кров. Через скуйовджене волосся й порожній погляд він дужче скидався на тварину, аніж на людину, немовби дикий звір не міг вирішити, нападати йому чи втікати.

Жинь напружилася. Щось негаразд.

– Так гучно, – сказав Суні. Його голос скидався на низьке гарчання, піщане та гортанне.

Усмішка на обличчі Унеґеня згасла.

– Що?

– Вони досі кричать.

– Хто досі кричить?

Очі Суні металися по столу. Його погляд був шаленим і розосередженим. Жинь напружилася – і за мить Суні стрибнув на стіл перед ними. Він схопив рукою Унеґеня за шию, пришпилюючи його до підлоги. Унеґеню забракло повітря, він нестямно молотив руками незграбний тулуб Суні.

Жинь відстрибнула вбік, піднімаючи стілець як зброю, а Цара схопилася за лук.

Суні зчепився з Унеґенем на підлозі. Почулося ляскання, а потім на тому місці, де щойно стояв Унеґень, з’явився рудий лис. Він майже висковзнув із рук Суні, але той стиснув пальці дужче і схопив лиса за горло.

– Алтаню! – крикнула Цара.

Алтань кинувся через перекинутий стіл, відштовхуючи Жинь. Він стрибнув на Суні до того, як той устиг зламати Унеґеню шию. Отетерілий, Суні відмахнувся лівою рукою, діставши Алтаня за плече. Алтань не звернув уваги на удар і добряче врізав Суні в обличчя.

Суні загорлав і відпустив Унеґеня. Лис кинувся геть і швидко перебіг до ніг Цари, де впав, важко хапаючи ротом повітря.

Тепер Суні з Алтанем билися на підлозі. Кожен намагався притиснути іншого. Алтань видавався крихітним супроти кремезного Суні, удвічі важчого за нього. Суні схопив Алтаня за плече, та Алтань стиснув долонями обличчя Суні й уп’явся пальцями йому в очі.

Суні застогнав і відкинув Алтаня від себе. На якусь мить Алтань нагадував маріонетку, підкинуту в повітря. Проте приземлився він прямо, напружений, немов кіт, лише за мить до того, як Суні знову схопив його.

Цике оточили Суні. Цара прилаштувала стрілу до лука, готова поцілити Суні в чоло. Бадзі тримав граблі напоготові, але Суні та Алтань так нестямно качалися на підлозі, що він не зміг би завдати влучного удару. Жинь міцно стиснула пальці на руків’ї меча.

Алтань сильно ударив Суні в груди. Хрускіт луною пронизав кімнату. Суні позадкував, приголомшений. Алтань піднявся в напівприсіді, відгороджуючи Суні від решти Цике.

– Назад, – м’яко промовив Алтань.

– Вони такі гучні, – промовив Суні. У його голосі не чулося злості. Він був наляканий. – Такі гучні!

– Я сказав – назад!

Бадзі та Унеґень неохоче відступили. А Цара лишилася там, де й була, тримаючи лук націленим Суні в голову.

– Вони були такі гучні, – сказав Суні. – Я не розумію, що вони говорять.

– Я скажу тобі все, що ти маєш знати, – тихо промовив Алтань. – Тільки опусти руки, Суні. Можеш зробити це для мене?

– Мені страшно, – проскиглив Суні.

– Ми не цілимо стрілами в друзів, – відрізав Алтань, не повертаючи голови.

Цара опустила лук. У неї помітно тремтіли руки.

Алтань повільно підійшов до Суні, розвівши руки в благанні.

– Це я. Це просто я.

– Допоможеш мені? – запитав Суні. Його голос не пасував такій поведінці. Він говорив як мала дитина: налякано, безнадійно.

– Лише якщо дозволиш, – відповів Алтань.

Суні опустив руки.

Меч Жинь тремтів у її руках. Вона була впевнена, що Суні зламає Алтаню шию.

– Вони такі гучні, – сказав Суні. – Вони весь час кажуть мені, що робити. Я не знаю, кого слухати.

– Слухай мене, – наказав Алтань. – Лише мене.

Швидкими короткими кроками він здолав відстань, яка відділяла його від Суні.

Суні напружився. Руки Цари знову потягнулися до лука, Жинь зігнулася, щоб кинутися вперед.

Величезна рука Суні зімкнулася навколо руки Алтаня. Він глибоко вдихнув. Алтань обережно торкнувся свого чола і прихилився до чола Суні.

– Усе гаразд, – прошепотів він. – З тобою все добре. Ти Суні, й ти один із Цике. Не слухай тих голосів. Слухай тільки мене.

Суні заплющив очі й кивнув. Його важке дихання заспокоїлося. Обличчя розпливлося кривою посмішкою. Коли він розплющив очі, в них уже не було шаленства.

– Привіт, Тренсиню, – сказав він. – Добре, що ти повернувся.

Алтань повільно видихнув, потім кивнув і поплескав Суні по плечі.

Роздiл 14

– Найгірше під час облоги – сидіти й нічого не робити, – поскаржився Жамса. – Знаєш, скільки справжніх боїв відбулося, відколи Федерація почала масово висаджуватися на берег? Жодного. Ми лише випробовуємо одне одного, перевіряємо можливості, граємося в кота й мишу.

Жамса вмовив Жинь допомогти йому укріпити віддалені провулки перехрестя з причалом.

Вони повільно перетворювали вулиці Кхурдалайна на лінії оборони. Кожен евакуйований будинок ставав фортецею, кожне перехрестя – пасткою з колючим дротом. Цілий ранок вони методично пробивали отвори в стінах, щоби з’єднати лабіринт стежок у зручну транспортну систему, мапу якої мали б лише нікарці. А тепер наповнювали мішки піском, щоб закласти прогалини в стінах від бомбардувань Федерації.

– Ти ж начебто підірвав будівлю посольства, – сказала Жинь.

– То було лише раз, – відрізав Жамса. – Хай там як, а відколи ми тут, це найбільше, що хтось із нас спробував зробити.

– Хочеш сказати, що Федерація досі не атакувала?

– Вони запускають розвідників, щоб рознюхати наші кордони. Але суттєвих маневрів поки що не було.

– І вони так довго зволікають? Чому?

– Бо Кхурдалайн укріплений краще за Сінеґард. Кхурдалайн вистояв у двох Макових війнах і точно вистоїть у третій. – Жамса нахилився. – Подай мені отой мішок.

Вона підняла мішок, і Жамса зі стогоном вмостив його на верхівці укріплення.

Жинь мимоволі спіймала себе на тому, що симпатизує цьому худорлявому хлопчиську, який нагадував їй молодшого Кітая, якби Кітай був однооким піроманіяком із нездоровою любов’ю до вибухів. Вона замислилася, як довго він уже з Цике. Він здавався неможливо юним. Як сталося, що дитина опинилася на передовій війни?

– У тебе сінеґардський акцент, – зауважила вона.

Жамса кивнув:

– Мешкав там якийсь час. Моя родина працювала алхіміками на столичній базі Міліції. Наглядала за виробництвом пороху.

– То що ти робиш тут?

– У Цике? – Жамса знизав плечима. – Довга історія. Батько вляпався в політичні проблеми, закінчилося все замахом на Імператрицю. Ну знаєш, екстремісти і все таке. Може, то була «Опера», напевне я вже не дізнаюся. Коротше, він спробував підірвати над палацом ракету, але натомість підірвав нашу фабрику, – хлопець указав на пов’язку на оці. – І мені вибило око. Охоронці Дадзі відрубали голови всім бодай якось причетним до замаху. Публічна страта.

Жинь кліпнула, неабияк вражена спокійним тоном Жамси.

– А як же ти?

– Я легко відбувся. Батько ніколи не розповідав мені багато про свої плани, тож коли вони зрозуміли, що я нічого не знаю, то просто кинули мене в Баґхру. Мабуть, подумали, що вбивство дитини честі їм не зробить.

– Баґхру?

Жамса радісно кивнув.

– Найгірші два роки мого життя. Наприкінці другого до мене прийшла Імператриця і сказала, що випустить мене, якщо я працюватиму над боєприпасами для Цике.

– І ти просто погодився?

– Ти знаєш, що таке Баґхра? Тоді я погодився б на що завгодно, – сказав Жамса. – Бадзі теж був у Баґхрі. Розпитай його.

– А він туди за що потрапив?

Жамса знизав плечима.

– Хтозна. Він не скаже. Хоча він там був лише декілька місяців. Але будьмо відвертими, навіть у Кхурдалайні значно краще, аніж у камері в Баґхрі. А працювати тут – суцільна втіха.

Жинь скоса глянула на нього. Жамса якось аж до тривоги бадьоро розповідав про пережите. Вона вирішила змінити тему.

– Що то було в їдальні?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну… – вона розкинула руки. – Мавпоподібний чолов’яга.

– Що? О, то лише Суні. Таке частенько трапляється. По-моєму, йому просто подобається привертати до себе увагу. Алтань непогано ладнає з ним. Туйр просто замикав його на декілька годин, доки Суні не заспокоювався. – Жамса передав їй ще один мішок. – Боятися його не варто. Він милий, коли не охоплений жахом. То лише довбаний бог у голові.

– То ти не шаман? – поцікавилася Жинь.

Жамса швидко похитав головою.

– До цього лайна я не причетний. Це ви вляпалися. Ти бачила Суні. Мій єдиний бог – наука. Змішай шість частин сірки, шість частин селітри та одну частину хвилівника – й отримаєш порох. Усе за формулою. Надійно. Незмінно. Я розумію принадність, справді розумію, але мені подобається ні з ким не ділити свою свідомість.

Знову поговорити з Алтанем Жинь змогла лише через три дні. Чимало часу він проводив на нарадах із Воєначальниками, намагаючись залагодити відносини з військовим командуванням до того, як вони ускладнилися б ще дужче. Жинь бачила, як він повертався до свого штабу в перервах між нарадами, змучений і оскаженілий. Нарешті він послав Цару покликати її.

– Привіт. Я хочу скликати нараду. Але спершу вирішив запитати, як ти? – Алтань не дивився на неї, коли говорив, натомість заклопотано писав щось на розгорнутій на столі мапі. – Вибач, раніше не міг, розгрібав бюрократичне лайно.

– Усе гаразд, – Жинь неспокійно перебирала пальцями. Алтань видавався виснаженим. – Воєначальники, які вони?

– Від них майже жодної користі, – Алтань непристойно вилаявся. – Воєначальник Бика – слизький політикан, а Воєначальник Барана – невпевнений у собі дурень, який схиляється туди, куди подме вітер. Дзюнь тримає їх на короткому повідку, і єдине, у чому вони сходяться, так це в ненависті до Цике. А це означає, що ми не отримуємо припасів, підкріплення чи розвідданих, і якби вирішували вони, нас не пустили б навіть у їдальню. Так війна не ведеться.

– Мені прикро, що тобі доводиться все це розгрібати.

– Це не твоя проблема, – він відірвав погляд від мапи. – То що думаєш про свій підрозділ?

– Вони дивні, – сказала вона.

– Та невже?

– Схоже, жоден не розуміє, що ми в зоні війни, – перефразувала вона.

Усі солдати регулярних підрозділів, які траплялися їй за ці дні, були спохмурнілі й виснажені, а спілкувалися й поводилися Цике так, немовби вони непосидючі діти: радше знуджені, аніж налякані, а ще – неорганізовані й відірвані від реальності.

– Вони професіональні вбивці, – сказав Алтань. – І стали нечутливими до небезпеки, всі, крім хіба Унеґеня. Той боїться й власної тіні. А решта можуть діяти так, наче не розуміють, чому всі такі налякані.

– Тому Міліція їх так ненавидить?

– Міліція ненавидить нас тому, що ми маємо необмежений доступ до психоделіків, ми можемо те, що їм не до снаги, і вони не розуміють, чому так. Дуже важко пояснити поведінку Цике тим, хто не вірить у шаманів, – сказав Алтань.

Жинь могла лише поспівчувати Міліції. Напади люті Суні траплялися часто й прилюдно. Цара шепотілася з птахами на очах в інших солдатів. А щойно пішли чутки про склад галюциногенів Енькі, вони розлетілися, мов лісова пожежа, і солдати підрозділів не могли зрозуміти, чому лише Цике дають доступ до морфіну.

– То чому б просто не спробувати їм розповісти? – запропонувала вона. – Я про те, як працює шаманізм.

– Бо це ж так легко? Але повір мені. Вони бачили достатньо, – Алтань показав на свою мапу. – Але до тебе вони ставляться добре, еге ж? З кимось уже подружилася?

– Мені подобається Жамса, – промовила вона.

– Він чарівний. Наче новий цуцик. Ти вважаєш його гарненьким, доки він не помочиться на меблі.

– А він таке робив?

– Ні. Але якось підклав лайно в подушку Бадзі. Не забувай про його темний бік, – Алтань скривився.

– Скільки йому років? – Жинь мусила запитати про це.

– Щонайменше дванадцять. Навряд чи більше п’ятнадцяти, – Алтань знизав плечима. – Бадзі має теорію, що насправді то сорокарічний чоловік, який не старіє, бо ми так і не помітили, щоб він підріс, але Жамса й близько не настільки зрілий.

– І ви берете його в зону війни?

– Жамса сам бере себе в зону війни, – відповів Алтань. – Просто спробуй його зупинити. Ти вже бачилася з іншими? Є якісь проблеми?

– Жодних проблем, – квапливо сказала вона. – Усе гаразд, от тільки…

– Вони не закінчували Сінеґард, – закінчив він замість неї. – Ані розпорядку. Ані дисципліни. Нічого з того, до чого ти звикла. Адже так?

Жинь кивнула.

– Їх не можна вважати просто Тринадцятим підрозділом. Ними не вийде командувати, як сухопутними військами. Вони ніби шахові фігури, правда? От тільки надзвичайно різні й мають надмірну силу. Бадзі найдосвідченіший, і, мабуть, саме він мав би бути командиром, але його відволікає все, що має ноги. Унеґеню гарно вдається збирати розвіддані, але він боїться власної тіні. А ще слабкий у відкритому бою. Від Аратші жодної користі, якщо поруч немає води. Суні завжди можна брати в перестрілки, але майстерності йому бракує, тож доручити щось складніше не вийде. Цара – найкраща лучниця, яку я тільки бачив, і можливо, найпридатніша, але вона посередня в ближньому бою. А Чаґхань – це ходяча психобомба, але лише коли він тут, – Алтань підняв руки вгору. – Склади все це докупи й спробуй розробити стратегію.

Жинь глянула на позначки на мапі.

– Але ти щось маєш на думці?

– Гадаю, що так, – його обличчя розпливлося усмішкою.– Чому б тобі не гукнути решту?

Першим прийшов Жамса. Від нього підозріло пахло порохом, хоча Жинь і гадки не мала, де він міг його дістати. Бадзі та Унеґень з’явилися через декілька хвилин після нього, несучи діжку Аратші. Цара прийшла разом з Енькі, гаряче обговорюючи щось Цариною мовою. Коли вони побачили інших, то швидко замовкли. Суні прийшов останнім, і Жинь подумки зітхнула з полегшенням від того, що він сів на іншому краю кімнати.

У кабінеті Алтаня був лише один стілець, тож вони сіли колом на підлозі, немов школярі. Аратша бадьоро височів у кутку, нависаючи над ними, наче карикатурна водяна рослина.

– Банда знову в зборі? – радісно промовив Жамса.

– Без Чаґханя, – відповів Бадзі. – Коли він повернеться? Царо? Приблизне місцеперебування?

Цара похмуро зиркнула на нього.

– Не зважай, – сказав Бадзі.

– Усі тут? Добре.

Алтань зайшов до кабінету, тримаючи в руці згорнуту мапу. Він розгорнув її на столі, а потім причепив на стіну. Ключові позиції в місті позначалися на ній чорними та червоними мітками всередині кіл різного розміру.

– Ось це наша позиція в Кхурдалайні, – сказав Алтань. Він показав на чорні кола. – Це ми. – А потім на червоні. – А це муґенці.

Мапа нагадала Жинь гру віккі, варіант шахів, у яку їх навчив грати Ірдзях на третьому курсі стратегії. Гра у віккі передбачала не безпосереднє зіткнення з супротивником, а радше домінування над ним завдяки стратегічному оточенню. Досі й нікарці, і Федерація уникали прямих сутичок, натомість заповнюючи порожні простори складною мережею каналів, які в Кхурдалайні давали відносну перевагу. Сили супротивників лишалися в хиткій рівновазі, і вони поступово підвищували ставки, коли з обох боків міста з’являлися нові укріплення.

– Причал тепер на головній лінії оборони. Ми відділили помешкання цивільних від табору Федерації на пляжі. Вони не намагалися просунутися далі на сушу, бо всі три підрозділи скупчились одразу в гирлі річки Шархап. Але ця рівновага протрималася так довго лише тому, що вони не знають, скільки нас тут. А ми не знаємо, наскільки гарна в них розвідка, але припускаємо, що муґенцям відомо, що на відкритому просторі в нас майже рівні шанси. Після Сінеґарда війська Федерації не хочуть ризикувати виходити на безпосередню конфронтацію. Не хочуть виснажити свої сили ще до наземного вторгнення. І нападуть лише тоді, коли будуть упевнені, що кількісно нас переважають.

Алтань показав на мапі обведену територію на півночі, де вони розбили табір.

– Через три дні річкою Шархап прибуде флот Федерації з додатковими загонами. Їхні військові кораблі розвантажать на узбережжі дванадцять сампанів з воїнами, припасами й порохом. Царині птахи бачили, що вони вже перепливли вузьку протоку. За нинішньої швидкості ми передбачаємо, що вони висадяться після заходу сонця третього дня, – оголосив Алтань. – Я хочу їх потопити.

– А я хочу переспати з Імператрицею, – Бадзі роззирнувся. – Вибачте, я думав, ми озвучуємо свої фантазії.

Та Алтаневі, схоже, було зовсім не до сміху.

– Поглянь на свою ж мапу, – наполягав Бадзі. – Шархап аж кишить людьми Дзюня. Ти не зможеш напасти на Федерацію, не посиливши конфлікту. Ці загони – їхня турбота. А Воєначальники на це не підуть, вони не готові й хочуть дочекатися прибуття Сьомого.

– Вони висадяться не на Шархапі, – відповів Алтань. – Вони причалять до берега Мужвею. Далеко від рибальського причалу.

Цивільні трималися подалі від Мужвею. Рівний берег свідчив про широку припливну зону та швидку течію. А це означало відсутність постійної берегової лінії. У Федерації виникнуть труднощі з розвантаженням. Землі за пляжем були для них не ідеальним варіантом. На них перетиналися річки й бухти, а гарних доріг було годі й шукати.