Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 30 страниц)

– Фейленю, прошу. – Алтань простягнув руку. Його голос був тихим, немовби він думав, що зможе заспокоїти Фейленя так само, як заспокоював Суні.

– Ти нам не загроза. Ми можемо розірвати тебе, – презирливо промовив Фейлень.

– Знаю, – погодився Алтань. – Але вірю, що ти цього не зробиш. Я вірю людині всередині.

– Ти дурень, якщо вважаєш мене людиною.

– Мене, – сказав Алтань. – Ти сказав «мене».

Обличчя Фейленя зсудомило. Блакитне світло згасло в його очах. Риси змінилися лише трохи, презирлива посмішка зникла, а рот рухався так, немовби Фейлень намагався вирішити, яким командам коритися.

Алтань відклав тризуб убік, подалі від Фейленя. А потім зумисне повільно відкинув зброю подалі й від себе. Тризуб брязнув об стіну, і цей звук луною пройшовся по всій горі.

Фейлень витріщився на тризуб, з невірою розплющивши очі.

– Я довіряю тобі своє життя, – сказав Алтань. – Я знаю, що ти там, Фейленю.

Він знову повільно простягнув руку.

І Фейлень її схопив.

Від дотику тіло Фейленя струсонулося. Коли він підняв очі, то на його обличчі застиг такий же наляканий вираз, який Жинь уже бачила в Суні. Очі широко розплющені, темні та благальні, немов у дитини, яка шукає захисту. Втрачена душа, яка відчайдушно шукала якоря, аби повернутися до світу смертних.

– Алтаню? – прошепотів він.

– Я тут, – Алтань виступив уперед. Як і раніше, він підходив до бога без страху, навіть добре знаючи, що той може з ним зробити.

– Я не можу померти, – прошепотів він. Тепер у його голосі не було того скреготіння, він тремтів, він був такий вразливий, що не лишалося сумнівів: Фейлень – людина. – Це було жахливо, Тренсиню. Чому я не можу вмерти? Мені взагалі не варто було прикликати того бога… Наш розум має бути тільки нашим, а не розбитим цими істотами… Я не живу тут, у цій горі… але й померти не можу.

Жинь стало млосно.

Дзян мав рацію. Богам не місце в їхньому світі. Не дивно, що спірлійці божеволіли. Не дивно, що Дзян так боявся тягти богів у вимір смертних.

Їхнє місце в Пантеоні. У Пантеоні вони мають і лишатися. Це сила, до якої людство взагалі ніколи не повинне торкатися.

Про що вони тільки думали? Їм варто йти, зараз же, поки Фейленя ще можна контролювати. Вони мусили зачинити кам’яні двері, щоб він ніколи не втік.

Але Алтань не виказував ані крихти страху. Алтань повернув собі солдата.

– Я не можу дозволити тобі померти, – сказав Алтань. – Мені потрібно, щоб ти бився зі мною. Можеш?

Фейлень не відпускав Алтаневої руки, він притягнув його ближче, немов обіймаючи. Схилився й пройшовся вустами по Алтаневому вуху, а потім прошепотів так тихо, що Жинь заледве розчула:

– Убий себе, Тренсиню. Помри, доки ще можеш.

Він глянув поверх Алтаневого плеча й зустрівся поглядом із Жинь. Його очі засяяли яскраво-блакитним.

– Алтаню! – закричала Жинь.

Фейлень ударив свого командира об постамент і швиргонув до прірви.

Удар вийшов не дуже сильний. М’язи Фейленя атрофувалися від місяців бездіяльності, він рухався незграбно, немов новонароджений олень. Бог стояв нетвердо у смертному тілі.

Однак Алтань дуже похилився набік і розмахував у повітрі руками, щоб відновити рівновагу. А Фейлень у цей час прошмигнув повз нього й подерся кам’яними сходами до виходу. Його обличчя було нестямним від радісної злоби, шаленим.

Жинь кинулася через постамент, впала спочатку на живіт, простягаючи руки, а потім відчула страшенний біль, коли Алтаневі пальці зімкнулися навколо її зап’ястка за мить до того, як він провалився в темряву.

Алтань тягнув її руку донизу. Жинь закричала від болю, коли лікоть ударився об камінь.

Але потім із темряви з’явилася друга рука Алтаня. Вона напружилася. Їхні пальці переплелися.

Каміння кришилося на краю прірви, падаючи в безодню, але Алтань міцно висів на обох її руках. Вони зісковзнули вперед. На якусь болісну мить Жинь злякалася, що своєю вагою він потягне їх обох за край, але потім вона вперлася ногами в рівчак, і вони змогли зупинитися.

– Я тебе тримаю, – важко видихнула вона.

– Відпусти.

– Що?

– Я хочу підтягнутися, – сказав він. – Відпусти мою ліву руку.

Жинь підкорилася

Алтань відштовхнувся вбік для розгону, а потім схопився рукою за край. Жинь розпласталася на підлозі, впираючись у камінь, щоб не зісковзувати вперед, поки Алтань підтягувався на краю прірви. Він закинув одну руку нагору й уперся ліктем у підлогу. Зі стогоном він закинув ноги за край єдиним плавним рухом.

Схлипуючи від полегшення, Жинь допомогла Алтаню підвестися, але він лише відмахнувся.

– Фейлень, – просичав він і кинувся вгору кам’яним переходом у нерівному змаганні.

Жинь побігла за ним, але все марно. Коли вони бігли, то чули лише власні кроки, бо Фейлень уже давно зник із гори Чулуу Корікх.

Вони випустили його у світ.

Але Алтань уже раз переважив його силою. Безперечно, вони могли зробити це ще раз. Мусили.

Жинь і Алтань вибігли з кам’яних дверей й наштовхнулися на стіну сталі.

На гірському схилі юрбилися солдати Федерації.

Їхній генерал гаркнув наказ – і солдати склали щити докупи, аби створити перешкоду й відтіснити Жинь та Алтаня всередину кам’яної гори.

На якусь мить вона перехопила вражений вираз Алтаня, але потім його закрило обладунками й мечами.

Жинь не мала часу замислитися, чому солдати Федерації тут і як дізналися, що вони з Алтанем сюди прибудуть. Усі запитання вилетіли з її свідомості в бою. Бойовий інстинкт узяв гору – світ зводився лише до клинків, і ударів, і сум’яття битви…

Навіть витягнувши меча, Жинь розуміла, що це безнадійно.

Федерація обрала надзвичайно правильне місце, щоб убити спірлійців.

Тут Алтань і Жинь не мали переваги. Фенікс не міг пробитися до них крізь товсті кам’яні стіни. Ковтати макове зерно було марно. Вони можуть молитися своєму богу, але ніхто не відповість.

Пара рук у рукавицях потягнулася до Жинь ззаду, притиснувши її руки до боків. Боковим зором вона бачила, як Алтаня відтіснили до стіни, біля його шиї було не менше п’яти клинків.

Він міг бути найкращим майстром бойових мистецтв у Нікані. Але без свого полум’я, без тризуба він усе одно був лише однією людиною.

Жинь ударила ліктем найближчого солдата. Їхні клинки брязнули, Жинь приземлилася вдалим шаленим переворотом. Солдат із криками упав у прірву разом з її мечем, що застряг у його коліні. Жинь хотіла схопити свою зброю, але було вже запізно.

Наступний солдат зробив широкий випад. Жинь пірнула до найближчої печери, тягнучись до ножа на поясі.

Солдат ударив її руків’ям клинка по плечу і звалив її на підлогу. Вона наосліп обмацувала камінь.

А потім хтось ударив її щитом по потилиці.

Роздiл 24

Жинь прокинулася в темряві. Вона лежала на рівній хиткій поверхні. Фургон? Корабель? Жинь була певна, що розплющила очі, однак усе одно нічого не бачила. Її десь замкнули чи це просто ніч? Жинь і гадки не мала, скільки минуло часу. Вона спробувала ворухнутись і з’ясувала, що її зв’язали: руки міцно обмотали мотузкою, завівши за спину, а ноги стягнули докупи. Жинь спробувала сісти – і м’язи на лівому плечі заволали від болю. Вона ледь стримала стогін і знову лягла, доки пульсація не стихла.

Потім Жинь спробувала рухатися в горизонтальній площині. У неї затерпли ноги: та, на якій вона лежала, оніміла від нестачі кровообігу. Коли Жинь пересунулася, аби повернути чутливість, біль був такий, немовби їй у стопу повільно встромляли тисячу голок. Жинь не могла ворушити ногами окремо, а тому звивалася вперед і назад, немовби черв’як, повільно просуваючись, аж доки не вдарилась об щось ногами. Дівчина відштовхнулася й поповзла в інший бік.

Тепер Жинь була впевнена, що вона у фургоні.

З неабиякими зусиллями підтяглася, щоб сісти. Маківкою вдарилась об щось шерехувате. Брезент. Чи може парусина? Тепер її очі звикли до темряви, й Жинь збагнула, що зовні зовсім не темно, це лише накриття фургона блокує сонячне світло.

Жинь натягувала брезент, аж доки збоку не пробився сонячний промінь. Тремтячи від напруження, вона притиснулась оком до щілини.

Побачене Жинь осягнула не одразу.

Дорога скидалася на щось неуявне. Немовби сильний порив вітру промчав невеликим містом, вивернувши назовні господи, навмання розкидавши домашнє збіжжя на траву позад себе. Два вишукано прикрашені дерев’яні стільці лежали поруч із парою вовняних шкарпеток. Обідній стіл стояв біля набору шахів, різьблені фігурки якого були розкидані в куряві. Картини. Іграшки. Цілі дорожні скрині лежали відкритими на узбіччі. Жинь побачила весільну сукню. І підібраний до неї комплект шовкової білизни для сну.

Це був слід селян, які рятувалися втечею. Якщо на цій території й жили нікарці, вони давно пішли, покинувши пожитки на узбіччі, коли їх було уже несила нести. Коли відчайдушне бажання вижити пересилило прив’язаність до майна, нікарці один за одним кидали все.

Це Фейлень таке накоїв чи Федерація? У Жинь стиснулося саме нутро від думки, що вона може бути винною в цьому. Але якщо бог вітру й справді заподіяв ці руйнування, то він уже давно рушив далі. Коли вони їхали, повітря не рухалося – поблизу не було ані химерних вітрів, ані торнадо, здатних розірвати їх на шмаття.

Можливо, він творив хаос у світі деінде. Можливо, втік на північ – відсидітися, зцілитися і звикнути до такої жаданої свободи. Кому до снаги передбачити волю бога?

Федерація вже зруйнувала Тікані? Чи вчасно до Фанів дійшли чутки про наступ ворожих військ, щоб вони встигли втекти раніше, ніж Федерація зрівняла їхнє селище з землею? А що сталося з Кесеґі?

Жинь подумала, що солдати Федерації могли прихопити собі щось із покинутого. Але вони рухалися так швидко, офіцери горлали на свої загони, коли ті зупинялися щось підібрати. Туди, куди вони прямували, вони хотіли дістатися якнайшвидше.

Серед розкиданих скринь та меблів Жинь побачила при дорозі чоловіка. Згорбившись, він сидів біля бамбукової жердини для носіння, з тих, які фермери використовують, щоб урівноважити кошики з водою для зрошення. Він змайстрував великий знак із чорним написом, на якому нечітким почерком написав: «П’ять злитків».

– Дві дівчини, – повільно проказав він. – Дві дівчини, здорові дівчини, продаю.

З дерев’яних кошиків визирнули двоє малюків. Вони зачудовано глянули на солдатів, які йшли далі. Одна з дівчаток помітила Жинь, яка підглядала з-під брезенту, і з неусвідомленою допитливістю закліпала осяйними оченятами. Вона підняла крихітні пальчики й помахала їм за мить до того, як солдати в захваті закричали.

Жинь позадкувала від щілини в брезенті. Очі налилися слізьми. Їй бракувало повітря. Вона міцно замружилася. Вона не хотіла бачити, що стане з тими дівчатками.

– Жинь?

Вона тільки-но помітила Алтаня, який скрутився на іншому боці фургона. Жинь заледве бачила його в темряві накриття. Вона незграбно пересунулася до нього, немов щогла.

– Де ми? – запитав він.

– Не можу сказати, – промовила вона.– Але ніяк не біля гір Кукхонінь. Ми їдемо рівною дорогою.

– Ми у фургоні?

– Гадаю, що так. Не знаю, скільки їх.

– Це не важливо. Я витягну нас. Я хочу пропалити ці мотузки, – заявив він. – Відступи назад.

Вона поповзла до іншого кінця фургона за мить до того, як Алтань запалив невеликий вогник на руках. Його пута охопив вогонь по краях, і вони почали повільно чорніти.

Фургон наповнився димом. Очі в Жинь засльозилися, вона не стрималася й закашлялася. Минали хвилини.

– Ще трошки, – сказав Алтань.

Дим звивався з мотузок густими щупальцями. Жинь глянула на брезент і запанікувала. Якщо дим не вийде, вони задихнуться до того, як Алтань розірве пута. Але якщо вийде…

Жинь почула крики над головою. То була муґенська, але перекласти вона не змогла через стислість та різкість команд.

Хтось сіпнув брезент.

Алтаневе полум’я тільки-но розгорілося на повну силу, як раптом солдат вилив на нього ціле відро води. Повітря наповнилося шипінням.

Алтань закричав.

Хтось затиснув Жинь рота вогкою ганчіркою. Вона відбивалася й пручалася, затамовувала подих, але вони встромили щось гостре їй у поранене плече, і їй лишалося тільки різко вдихнути від болю. А тоді ніздрі наповнив солодкий запах газу.

Світло. Світло, таке яскраве, що різало, мов ножами по очах. Жинь спробувала відвернутися від джерела світла, але нічого не трапилося. Якусь мить вона марно сіпалася, налякана, що її паралізувало, аж доки не зрозуміла, що її прив’язали ременями. Прикували до якогось плаского ліжка. Периферійний зір Жинь обмежувався верхньою половиною кімнати. Напружившись, вона змогла розгледіти тільки голову Алтаня поруч зі своєю.

Жинь нажахано роззиралася. По боках кімнати стояли полиці. Їх заповнювали склянки з ногами, головами, органами та пальцями. Кожна методично підписана. У кутку стояла величезна скляна камера. Усередині було тіло дорослого чоловіка. Жинь цілу хвилину витріщалася на нього, аж доки зрозуміла, що він давно помер. То був лише труп, збережений у хімікатах, немов мариновані овочі. У його очах навічно застиг жах, рот був широко розкритий у підводному крику. На підписі до скляної камери гарним, акуратним почерком зазначалося: «Нікарець, 32 роки».

Склянки на полицях були підписані схожим чином. «Печінка, нікарська дитина, 12 років». «Легені, нікарка, 51 рік». Жинь отупіло подумала: невже й вона закінчить ось так, охайно розчленованою в цій операційній? «Нікарка, 19 років».

– Я знову тут, – поруч отямився Алтань. Його голос скидався на сиплий шепіт. – Ніколи не думав, що знов опинюся тут.

Від жаху в Жинь немовби обірвалося все нутро.

– Де ми?

– Прошу, – сказав Алтань. – Не змушуй мене пояснювати.

Тоді Жинь точно зрозуміла, де вони.

У думках луною почулися слова Чаґханя:

«Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом… Вони десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими».

Солдати Федерації привезли їх на ту саму дослідну базу, куди ще дитиною викрали Алтаня. Це місце лишило йому скалічену залежність від опіуму. Це місце звільнили призахідники. І після Другої Макової війни його мали знищити.

«Мабуть, провінція Змії впала», – пригнічено усвідомила Жинь. Федерація захопила більше земель, ніж вона боялася.

Призахідники давно пішли. Федерація повернулася. Чудовиська повернулися до свого лігва.

– Знаєш, що найгірше? – сказав Алтань. – Ми так близько від дому. Від Спіру. Ми на узбережжі. Просто біля моря. Коли вони вперше привезли нас сюди, тут було не так багато кліток… Вони помістили нас у кімнату з вікном, яке виходило до води. Я бачив сузір’я. Щоночі. Бачив зірку Фенікса й думав, що якби мені вдалося просто вислизнути, то я зміг би пливти й плив би доти, доки не знайшов би шляху додому.

Жинь уявила чотирирічного Алтаня, замкненого тут, як він дивився на нічне небо, доки його друзів розрізали та препарували. Їй хотілося потягтися й торкнутися його, але хоч як сильно вона смикала пута, ворухнутися не могла.

– Алтаню…

– Я думав, що хтось прийде й витягне нас, – продовжив він, і Жинь здалося, що він уже говорив не з нею. Немов описував нічне жахіття в порожнечу. – Навіть коли інших убили, я думав, що, можливо… Можливо, батьки ще прийдуть по мене. Але коли загони призахідників звільнили мене, вони сказали, що я ніколи не повернуся додому, що на острові лишилися самі кістки й попіл.

Алтань замовк.

Жинь забракло слів. Вона відчувала, що треба щось сказати, аби відволікти його, перемкнути його увагу на пошук виходу звідси, але на думку спадали самі сміховинні дурниці. Як вона могла його втішити?

– Як добре! Ви прокинулися.

Її роздуми перервав високий тремтливий голос. Той, хто говорив, стояв позаду Жинь, поза межами її поля зору. У неї мало очі не повилазили з орбіт, коли вона випнулася в путах.

– О, вибачте, але звісно ж, ти мене не бачиш.

Власник голосу перейшов і став просто над нею. Це був дуже худорлявий світловолосий чоловік у лікарському халаті. Він мав охайно підстрижену загострену борідку, довжиною десь на два дюйми нижче підборіддя. Його темні очі блискотіли яскравим розумом.

– Так краще? – він милостиво всміхнувся, немовби вітав давнього друга. – Я Еїмчі Шіро, головний лікар на цій базі. Можете називати мене лікар Шіро.

Він говорив нікарською, а не муґенською. Але з дуже офіційним сінеґардським акцентом, немовби вивчив мову років п’ятдесят тому. Його тон був піднесений та вдавано життєрадісний.

Коли Жинь не відповіла, доктор знизав плечима й повернуся до іншого столу.

– О, Алтаню – вигукнув він. – Я й подумати не міг, що ти повернешся. Це була дивовижна несподіванка. Коли мені розповіли, я навіть не повірив. Вони сказали: «Лікарю Шіро, ми знайшли спірлійця!» А я сказав: «Та ви, мабуть, жартуєте! Спірлійців уже не лишилося!» – Шіро злегка загиготів.

Жинь вигнулася, щоб побачити Алтаневе обличчя. Він був при тямі, очі розплющені, але погляд наче приріс до стелі. На Шіро він не дивився.

– Знаєш, а ти їх добряче налякав, – бадьоро продовжив Шіро. – Як вони тебе називають? Нікарське чудовисько? Інкарнація Фенікса? Мої земляки люблять перебільшувати, а нікарських шаманів люблять ще дужче. Ти міф, легенда! Ти особливий! Чому ти такий похмурий?

Алтань нічого не сказав.

Шіро немовби трохи здувся, але потім широко всміхнувся й поплескав Алтаня по плечу.

– Ну звісно. Мабуть, ти втомився. Не хвилюйся. Ми зараз же це виправимо. Є в мене дещо…

Він радісно гомонів, кинувшись у куток операційної. Уважно роздивлявся заставлені полиці, витягував різні склянки та інструменти. Жинь почула ляскіт, а потім звук запаленої свічки. Вона не бачила, що робив Шіро, аж доки він не повернувся й не став над Алтанем.

– Скучив за мною? – поцікавився він.

Алтань нічого не відповів.

– Гм, – Шіро підняв шприц над Алтаневим обличчям, постукав по склу, щоб вони обоє побачили всередині рідину.

– Скучив за цим?

В Алтаня очі полізли на лоба.

Шіро обережно притримав зап’ясток Алтаня, майже як мати, що дбає про своє дитя. Вправними пальцями намацав вену. Другою рукою встромив голку в Алтаневу руку й натиснув.

Лише тоді Алтань закричав.

– Припиніть! – заверещала Жинь. З кутиків її рота бризкала слина. – Припиніть!

– Моя люба! – Шіро відклав порожній шприц і заквапився до неї. – Спокійно! Заспокойся! З ним усе буде гаразд.

– Ви його вбиваєте! – вона несамовито засмикала пута, але вони лише дужче затягнулися.

Сльози полилися з очей. Шіро ретельно витер їх, тримаючи пальці подалі від небезпечних зубів

– Убиваю? Не драматизуй. Я просто дав йому його улюблених ліків, – Шіро поплескав себе по скроні й підморгнув їй. – Ти ж знаєш, що йому це подобається. Ти подорожувала разом з ним, адже так? Цей наркотик для нього зовсім не новий. За декілька хвилин з ним усе буде добре.

Вони обоє глянули на Алтаня. Його дихання стабілізувалося, але з ним аж ніяк не було все добре.

– Нащо ви це робите? – прохрипіла Жинь.

Вона думала, що вже збагнула жорстокість Федерації. Бачила Ґолінь Ніїс. Бачила свідчення роботи муґенських науковців. Але дивитися цьому злу у вічі, бачити, як Шіро завдає такого болю Алтаню й насміхається з цього… Такого Жинь осягнути не могла.

– Чого ви від нас хочете?

Шіро зітхнув.

– Хіба не очевидно? – він поплескав її по щоці. – Я хочу знання. Наша робота просуне медичні технології на десятиліття. Коли ще випаде така гарна нагода провести дослідження? Трупи привозять без кінця! А це просто безмежні можливості для експериментів! Я можу відповісти на будь-яке запитання про людське тіло! Я можу знайти спосіб не допустити смерті.

Жинь із невірою витріщилася на нього.

– Ви розтинаєте мій народ.

– Твій народ? – хропнув Шіро. – Не принижуй себе. У тебе нічого спільного з тими жалюгідним нікарцями. Ви, спірлійці, такі чарівні. Створені з такого чудового матеріалу, – Шіро захопливо відкинув волосся зі спітнілого Алтаневого чола. – Яка прекрасна шкіра. Які дивовижні очі. Імператриця не розуміє, що втрапило їй до рук.

Він притиснув два пальці Жинь до шиї, щоб намацати пульс. Вона зглитнула жовч, що піднялася від його дотику.

– Гадаю, що ти можеш мені допомогти, – м’яко промовив він. – Покажи мені вогонь. Я знаю, ти можеш.

– Що?

– Ви, спірлійці, такі особливі, – довірливо сказав Шіро. Його голос став низьким і сиплим. Він говорив немовби з дитиною або коханою. – Такі сильні. Такі унікальні. Кажуть, ви обраний богами народ. Що робить вас такими?

«Ненависть, – подумала Жинь. – Ненависть та історія страждань, заподіяних такими людьми, як ти».

– Ти знаєш, що моя країна ніколи не хапала зірок із неба в шаманізмі, – сказав Шіро. – Маєш якісь ідеї – чому?

– Бо боги не завдають собі клопоту таким непотребом, як ти, – виплюнула Жинь.

Шіро змахнув у повітрі, немовби відганяючи образу. Певно, він чув стільки нікарських прокльонів, що тепер вони для нього нічого не означали.

– Зробімо ось як, – запропонував він. – Я попрошу тебе показати мені шлях до богів. Щоразу, коли ти відмовлятимешся, я даватиму йому ще одну дозу наркотику. Ти знаєш, що він при цьому відчуватиме.

Алтань видав зі свого ліжка низький гортанний звук. Усе його тіло напружилося і зсудомилося.

Шіро пробурмотів щось йому на вухо й погладив Алтаня по чолі так ніжно, як мати могла б заспокоювати недужу дитину.

Минали години. Шіро знову і знову ставив Жинь запитання про шаманізм, але вона лишалася кам’яною стіною. Вона не хотіла розкривати таємниць, які стояли за Пантеоном. Не хотіла вкладати їх у руки муґенців як ще одну зброю.

Натомість вона проклинала його і плювалася, називала чудовиськом, називала всіма мерзенностями, які тільки спадали їй на думку. Дзіма не вчила їх прокльонів муґенською, але Шіро вловив суть.

– Годі, – промовив він. – Чи ти не бачила цього раніше?

Жинь завмерла, з рота текла, скапувала слина.

– Не розумію, про що ти.

Шіро торкнувся пальцями Алтаневої шиї, щоб намацати пульс, відтягнув його повіки і стиснув вуста, немовби щось підтверджуючи.

– Його терпимість вражає. Нелюдська. Він роками курив опіум.

– Бо це ви таке з ним зробили, – хрипло крикнула вона.

– А потім? Після того, як його звільнили? – Шіро говорив, мовби розчарований учитель. – Вони мали в руках останнього спірлійця й не намагалися відлучити його від наркотиків? Ясно як божий день, що хтось годував його ними роками. Розумно з їхнього боку. О, не дивися на мене так. Федерація не першою почала використовувати опіум для контролю населення. Цей прийом винайшли нікарці.

– Про що ти торочиш?

– Хіба тебе цього не вчили? – Шіро видавався задоволеним. – Ну звісно ж. Звісно ж, не стали б учити. Нікань любить підчищати все ганебне в своєму минулому.

Він перетнув кімнату і став над Жинь, пробігшись пальцями по рукавах.

– А як, по-твоєму, Червоний Імператор тримав спірлійців у покорі? Подумай головою, моя люба. Коли Спір утратив свою незалежність, Червоний Імператор відправив пакунки з опіумом у дар спірлійцям. Подарунок від колонізатора даниннику. Це зробили навмисно. До того спірлійці вживали лише місцеву кору на церемоніях. Вони використовували такий м’який галюциноген, що курити опіум для них було ніби отримати метиловий спирт. Щойно спробували, миттю стали залежними. А потім робили все можливе, щоб дістати ще. Вони стали рабами опіуму, а заразом і рабами Імператора.

У голові Жинь роїлися думки. Вона так і не знайшла, що відповісти.

Їй хотілося назвати Шіро брехуном. Хотілося крикнути йому зупинитися. Але це мало сенс.

Це стільки всього пояснювало.

– Отже, як бачиш, зрештою, наші країни не такі вже й різні, – самовдоволено сказав він. – Єдина відмінність у тому, що ми шануємо шаманів, хочемо вчитися в них, натомість ваша Імперія боїться і параноїть щодо сили, якою вони володіють. Ваша Імперія відбраковує вас та експлуатує, а ще змушує усувати одне одного. Я хочу вивільнити вас. Я гарантую тобі свободу для прикликання бога, якої ти ніколи раніше не мала.

– Якщо ти даси мені свободу, – гаркнула вона, – то перше, що я зроблю, – спалю тебе живцем!

Зв’язок із Феніксом був її останньою перевагою. Федерація спаплюжила і спалила її країну. Федерація знищила Академію й убила її друзів. А тепер, цілком імовірно, зрівняла з землею рідне місто. Недоторканним лишився тільки Пантеон – єдине місце в цілому всесвіті, куди муґенці ще не змогли дістатися.

Нехай її катують, зв’язують, б’ють чи морять голодом, але її розум належить тільки їй. Її бог належить тільки їй. Вона радше помре, ніж зрадить його.

Зрештою Шіро стало нудно. Він покликав охоронців, щоб ті відтягли в’язнів до камери.

– Побачимося завтра, – життєрадісно промовив він. – І спробуємо знову.

Жинь плюнула йому на халат, і охоронці винесли її геть. Ще один охоронець пішов слідом, перекинувши нерухомого Алтаня через плече, немовби тушу тварини.

Один охоронець прикував Жинь за ногу до стіни і з грюкотом зачинив за собою двері. Поруч із нею Алтань смикався та стогнав, ледь чутно шепочучи щось незрозуміле. Жинь поклала його голову собі на коліна й несла жахливу варту над поваленим командиром.

Алтань не приходив до тями багато годин. Не раз він скрикував, говорив щось спірлійською, якої вона не розуміла.

А потім простогнав її ім’я:

– Жинь.

– Я тут, – сказала вона, погладивши його по чолі.

– Він зробив тобі боляче? – наполегливо запитав він.

Вона придушила схлипування.

– Ні. Ні… Він хотів, щоб я говорила, навчила його всього про Пантеон. Я не розповіла нічого, але він сказав, що просто продовжить робити боляче тобі.

– Боляче не від наркотиків, – промовив він. – Боляче, коли закінчується їхня дія.

А потім із гострим болем у животі вона зрозуміла.

Алтань не деградував, коли курив опіум. Ні, куріння опіуму було єдиним часом, коли він не відчував болю. Він усе життя жив у нескінченному болю, завжди прагнучи ще однієї дози.

Вона ніколи не розуміла, як страшенно важко бути Алтанем Тренсинем, жити під тиском несамовитого бога, який у глибині його розуму постійно закликав руйнувати все, а в крові тим часом нашіптувало обіцянки наркотичне божество.

«Ось чому спірлійці так легко стали залежними від опіуму», – усвідомила вона. Не тому, що потребували його для вогню. А тому, що для декого з них це була єдина можливість утекти від свого жахливого бога.

Глибоко всередині Жинь про це знала, вона підозрювала ще відколи дізналася, що Алтаневі не потрібні наркотики, як решті Цике, що Алтаневі очі постійно яскраві, як маків цвіт.

Алтаня вже давно треба було замкнути в Чулуу Корікх.

Але Жинь не хотіла в це вірити, бо їй потрібно було вважати свого командира розсудливим.

Бо хто ж вона без Алтаня?

Протягом наступних годин, коли наркотики виходили з Алтаневого організму, він страждав. Пітнів. Корчився. Так нестямно смикався, що Жинь довелося стримувати його, щоб він собі не нашкодив. Алтань кричав. Благав Шіро повернутися. Благав Жинь допомогти йому померти.

– Ти не можеш, – з панікою в голосі сказала вона. – Ми мусимо втекти звідси. Ми повинні вибратися.

Його очі були порожніми, переможеними.

– Опиратися тут означає страждати, Жинь. Звідси немає виходу. Немає порятунку. Найкраще, що тобі лишається, це сподіватися, що Шіро стане нудно й він подарує тобі безболісну смерть.

Потім Жинь майже це зробила.

Вона хотіла покласти край його стражданням. Бо більше не могла бачити катувань, не могла дивитися, як чоловік, якого вона поважала, відколи вперше побачила, опустився до такого.

Жинь усвідомила, що стала колінами на його нерухомий торс і трималася руками за шию. Їй треба було лише натиснути. Витиснути повітря з горла. Обірвати його життя.

Він заледве відчув би це. Він уже заледве відчував що-небудь.

Навіть коли її пальці стиснули його шкіру, він не опирався. Він хотів покласти цьому край.

Жинь уже робила це раніше. Вона вбила такого ж – маску чимей.

Але тоді Алтань відбивався. Тоді був загрозою. Тепер від нього не чулося загрози, він був лише трагічним, яскравим доказом того, що герої неминуче падають.

Зрештою, Алтань Тренсинь не був невразливим.

Він так добре виконував накази. Йому говорили стрибнути, а він летів. Йому говорили битися, а він знищував.

Але тут, у кінці, без мети й керівника, Алтань Тренсинь зламався.

Пальці Жинь напружилися, але потім вона затремтіла й нестямно відштовхнула від себе його ослабле тіло.

– Як тут мої любі спірлійці? Готові до ще одного раунду?

Осяйно всміхаючись, Шіро підійшов до їхньої камери. Він прийшов із лабораторії на протилежному кінці коридору. А в руках тримав декілька круглих металевих контейнерів.

Вони не відповіли.

– Хочете знати, навіщо ці посудини? – запитав Шіро. У голосі досі чулася штучна життєрадісність. – Є припущення? Ось підказка. Це зброя.

Жинь сердито глянула на лікаря. Алтань втупився поглядом у підлогу.

І оком не моргнувши, Шіро продовжив:

– Це чума, дітки. Знаєте, що таке чума? Спочатку починає текти з носа, потім на руках, ногах, між ногами з’являються великі виразки… А коли рани прориваються, людина помирає від шоку або ж від власної зараженої крові. Але, можливо, це було ще до вашого народження. У Нікані вже якийсь час немає чуми, так?

Шіро постукав по металевих ґратах.

– Нам знадобилося страшенно багато часу, щоб з’ясувати, як вона поширюється. Блохи, можете собі уявити? Блохи, які кусають щурів, а потім поширюють маленькі чумні частинки на все, чого торкаються. Звісно, тепер ми знаємо, як вона поширюється, але це лише стрибок уперед, щоб перетворити її на зброю. Ясно, що не варто застосовувати зброю безконтрольно, бо ж ми плануємо колись заселити вашу країну. Але якщо її випустити в густо населених районах, з правильною критичною масою… Що ж, ця війна може закінчитися значно скоріше, ніж ми передбачали.

Шіро нахилився вперед, обпершись головою об ґрати.

– Вам більше немає за що боротися, – тихо сказав він. – Ваша країна програла. Чому ви мовчите? У вас є легкий спосіб вийти звідси. Просто співпрацюйте зі мною. Розкажіть, як ви прикликаєте вогонь.

– Я радше помру, – випалила Жинь.

– Що ти захищаєш? – запитав Шіро. – Ти нічого не винна Нікані. Чому ти за них? Ким спірлійці були для них? Виродками! Вигнанцями!

Жинь підвелася.

– Ми боремося за Імператрицю, – сказала вона. – Я солдат Міліції до смерті.

– Імператрицю? – Шіро видався трохи спантеличеним. – Ви так і не зрозуміли?

– Не зрозуміли чого? – зухвало кинула Жинь, хоч Алтань тихо, самими вустами промовив: «Не треба».

Але Жинь уже заковтнула наживку, купилася на провокацію лікаря. З того, як засяяли очі Шіро, було видно: він чекав цієї миті.

– Ви коли-небудь запитували себе, звідки ми дізналися, що ви в Чулуу Корікх? – запитав Шіро. – Хто дав нам цю інформацію? Хто був єдиною людиною, яка знала про цю чудову гору?

Жинь витріщилася на нього, розкривши рота, доки правда в її голові збиралася докупи. Вона бачила, що Алтань також спантеличений. Його очі розширилися, коли він усвідомив те саме, що й вона.