Текст книги "Макова війна"

Автор книги: Ребекка Кван

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

– Не мели дурниць.

– Та справді. Ти завжди розпитуєш мене про нього.

– Бо мені цікаво, – сказала Жинь. – Суньдзи вчить знати свого ворога.

– До біса Суньдзи. Ти просто вважаєш його привабливим.

Жинь стукнула Кітая по голові шахівницею.

Виконуючи наполегливе прохання Кітая, Лань приготувала їм гарячі горщики з гострим перцем, і хоча страва й була смачною, Жинь уперше в житті довелося плакати під час їжі. Більшість наступного дня вона провела навпочіпки в туалеті з пекучим відчуттям у прямій кишці.

– Може, саме так почувалися спірлійці? – запитав Кітай. – Раптом пекуча діарея – ціна довічної відданості Феніксу?

– Фенікс – мстивий бог, – простогнала Жинь.

Вони скуштували всі вина з шафки Кітаєвого батька, і їх охопила приємна, дурманлива п’янкість.

– Ми з Неджею майже все дитинство здійснювали набіги на цю шафку. Ось, спробуй, – Кітай передав їй глиняну пляшечку. – Біле соргове вино. П’ятдесят відсотків спирту.

Жинь зробила ковток. Рідина ковзнула горлом униз із чудесним пекучим відчуттям.

– Та це ж рідке полум’я, – промовила вона. – Сонце в пляшці. Це напій спірлійців.

Кітай тихо реготнув.

– А хочеш знати, як його роблять? – запитав він. – Секретний складник – сеча.

Жинь виплюнула вино. Кітай засміявся.

– Тепер використовують усього лише лужний порошок. Але подейкують, що невдоволений чиновник помочився в одному з винокурних заводів Червоного Імператора. Можливо, це найкраще випадкове відкриття доби Червоного Імператора.

Жинь перекотилася на живіт, щоб збоку поглянути на Кітая.

– Чому ти не на горі Юелу? Ти мав би бути вченим. Мудрецем. Стільки всього знаєш про що завгодно.

Кітай міг годинами докладно розповідати про щось одне й не виказував зацікавленості їхнім навчанням. Він склав Випробування лише завдяки тому, що з ейдетичною пам’яттю вчитися необов’язково, але здався Неджі, щойно турнір став небезпечним. Кітай був надзвичайно розумним, але Сінеґард був не для нього.

– Я хотів, – визнав Кітай. – Але я єдиний син у батька. А батько в мене міністр оборони. То що ж лишалося?

Вона хильнула з пляшки.

– Виходить, ти єдина дитина?

Кітай похитав головою.

– Є старша сестра. Кіната. Зараз вона в Юелу. Вивчає геомантію, щось таке.

– Геомантію?

– Мистецтво розміщення будівель та речей, – Кітай змахнув руками в повітрі. – Усю цю естетику. Немовби це має якесь значення, якщо найбільше тебе надихає бажання вийти заміж за когось впливового.

– І ти не прочитав про це всіх книг?

– Я читаю лише про цікаве. – Кітай перекотився на живіт. – А ти? Маєш братів чи сестер?

– Ні, – сказала вона. А потім спохмурніла. – Насправді, так. Не знаю, як сказати. У мене є брат, гм, зведений брат. Кесеґі. Йому десять. Було. Тепер уже одинадцять.

– Ти сумуєш за ним?

Жинь підтягла коліна до грудей. Їй не сподобалося відчуття, що раптом з’явилося в животі.

– Ні. Я маю на увазі… Не знаю. Він був таким малим, коли я поїхала. Я змалку піклувалася про нього. Здається, я рада, що більше не мушу цього робити.

Кітай підняв брову.

– Ти йому писала?

– Ні, – Жинь вагалася. – Не знаю чому. Певно, припустила, що Фани не захочуть отримувати звістки від мене або, можливо, що він швидше оговтається, якщо просто мене забуде.

Спочатку вона хотіла написати хоча б учителю Фейжику, але в Академії було так нестерпно, що вона не змогла насмілитися розповісти йому про це. А потім, із плином часу, коли заняття стали ще виснажливішими, навіть думати про домівку було боляче, тож вона просто припинила це робити.

– Тобі не подобалося вдома, так? – запитав Кітай.

– Мені не подобається так думати, – пробурмотіла вона.

Вона не хотіла думати про Тікані. Хотіла вдавати, що ніколи там не жила, що його навіть не існує. Бо якби вона могла стерти минуле, то написала б себе якою завгодно в теперішньому. Студенткою. Ученою. Солдатом. Будь-ким, лише не тією, ким була раніше.

Кульмінацією Літнього фестивалю став парад у центрі Сінеґарда.

Жинь прибула на місце з членами дому Чен – батьком Кітая, тендітною матір’ю, двома дядьками з дружинами та його старшою сестрою. Жинь забула, який поважний батько Кітая, доки не побачила все сімейство, вбране в кольори їхнього дому: бордовий та золотий.

Раптом Кітай схопив Жинь за лікоть.

– Не дивися ліворуч. Удавай, що говориш зі мною.

– Але я з тобою й говорю, – Жинь миттю кинула погляд лівіше від себе.

І побачила Неджу, який стояв у натовпі людей, вбраний у небесно-лазуровий та срібний кольори. На спині його сорочки виднівся величезний вишитий дракон – символ дому Їнь.

– О, – Жинь відвернулася. – Ми можемо перейти он туди?

– Так, ходімо.

Щойно вони безпечно сховалися за округлим другим дядьком Кітая, Жинь визирнула, щоб роздивитися членів дому Їнь. Вона усвідомила, що бачить перед собою дві старші версії Неджі – чоловічу та жіночу. Обом було вже за двадцять, і вони були несправедливо вродливі. Насправді, вся родина Неджі мала такий вигляд, немовби їм місце на стінних картинах: вони були ніби ідеалізовані версії людей, а не реальні особи.

– Батька Неджі немає, – сказав Кітай. – А це вже цікаво.

– Чому?

– Він Воєначальник Дракона, – відповів Кітай. – Один із дванадцяти.

– Може, захворів, – припустила Жинь. – А може, ненавидить паради так само сильно, як і ти.

– Та все ж таки я тут, чи не так? – Кітай возився з рукавами. – Не можна просто так пропустити Літній парад. Це демонстрація єдності всіх дванадцяти провінцій. Якось мій батько зламав ногу за день до параду й усе одно прийшов, накачаний знеболювальним. Якщо голова дому Їнь не прийшов, це щось таки означає.

– Можливо, йому ніяково, – сказала Жинь. – Або він лютує, що його син програв турнір. Або йому надто соромно показуватися на людях.

Кітай посміхнувся.

Розріджене ранкове повітря розітнув звук сурми, а після нього почулися крики прислужників, які спонукали всіх учасників процесії стати на свої місця.

Кітай повернувся до Жинь.

– І я не знаю, чи тобі можна…

– Ні, все гаразд, – сказала вона.

Звісно, вона не може їхати з домом Чен. Жинь не родичка Кітаю і до процесії не має жодного стосунку. Жинь стримала ніяковість Кітая, не дозволивши йому договорити.

– Я спостерігатиму за тобою з ринку.

Добряче попрацювавши ліктями, Жинь вибралася з юрби й знайшла собі місце на верхівці фруктової ятки, звідки могла чудово роздивитися парад так, щоб її на смерть не затоптали юрби сінеґардців, які зібралися в середмісті. Якщо ненадійна солом’яна стріха раптово не обвалиться, власник ятки й не помітить її.

Парад почався з поклоніння Небесному Звіринцю – гурту міфічних створінь, яких, за легендою, ув’язнили в добу Червоного Імператора. Крізь натовп пробиралися гігантські дракони та леви, то здіймаючись, то опадаючи на палях, якими керували танцюристи всередині фігур. Під ритм їхнього руху, немовби злагоджені удари грому, вистрілювали феєрверки. Наступною показалася величезна криваво-червона фігура на високих палях, обачно охоплена полум’ям: Багряний Фенікс Півдня.

Жинь допитливо роздивлялася Фенікса. Зі згадок у підручниках історії вона знала, що саме цього бога спірлійці шанували понад усіх. Насправді, на відміну від нікарців, спірлійці взагалі не поклонялися великому пантеону богів. Завжди шанували лише свого Фенікса.

Істота, яка рухалася за Феніксом, не скидалася ні на що з того, що коли-небудь доводилося бачити Жинь. У неї була лев’яча голова, оленячі роги й тіло чотирилапого створіння, може тигра, от тільки закінчувалися її ноги копитами. Вона тихо погойдувалася, просуваючись парадом, лялькарі не били в барабани, не співали й не били в дзвони, сповіщаючи про її прибуття.

Жинь спантеличено розглядала істоту, аж доки не зіставила її з описом із однієї історії, почутої в Тікані. Це був цілінь, найблагородніший із земних істот. Ціліні ходили землями Нікані лише коли відходив видатний лідер, а також у часи великої небезпеки.

Далі процесію продовжили прославлені доми, і Жинь швидко втратила до неї інтерес. За винятком проблиску похмурого обличчя Кітая, спостерігати за процесією паланкінів із важливими людьми, вбраними в кольори своїх домів, було нецікаво.

Сонце пекло немилосердно. Зі скронь Жинь цівками стікав піт. Хотілося пити. Дівчина прикрила обличчя рукавом, чекаючи, доки парад скінчиться й вона зможе знайти Кітая.

А потім натовп попереду загукав, і Жинь одразу збагнула, що в паланкіні з золотавого шовку, оточеному загоном музикантів та охоронців, прибула Імператриця.

Імператриця мала чимало недоліків.

Її обличчя не було бездоганно симетричним. Брови не мали ідеального вигину, одна трохи вища за другу, і це додавало її зовнішності відтінку вічної зневаги. Навіть рот нерівний: один кутик вуст вигнувся вище за інший.

Та все ж вона, без сумніву, була найпрекраснішою жінкою, яку коли-небудь бачила Жинь. І цього замало сказати, щоб описати її волосся, темніше за ніч та блискучіше за крила метелика. Або шкіру, блідішу та більш гладеньку, ніж будь-яка сінеґардка могла б бодай мріяти. Або вуста, криваво-червоні, немовби вона щойно ласувала вишнею. Теоретично всі ці риси могла мати й пересічна жінка, можливо, вони зробили б її винятковою. Але в Імператриці вони були просто неминучістю, випадковою істиною.

У порівнянні з нею Венка тьмяніла.

Жинь подумалося, що молодість підсилює красу. Що молодість – це фільтр, здатний замаскувати те, чого бракує, поліпшити навіть найпосередніші риси. Але краса без молодості небезпечна. Краса Імператриці не потребувала м’якої повноти молодих вуст, приємного рум’янцю на молодих щоках, ніжності молодої шкіри. Ця краса різала глибоко, ніби гострий кристал. Ця краса була безсмертною.

Згодом Жинь не могла описати навіть убрання Імператриці. Не могла згадати, чи Імператриця говорила й чи махала рукою в її бік. Вона взагалі не могла нічого пригадати про Імператрицю.

Пам’ятала лише її очі – глибокі чорні озера. Очі, від погляду яких немовби бракувало повітря, як це бувало і з майстром Дзяном. І навіть тонучи, Жинь не проміняла б цього відчуття на повітря, бо не потребувала його, доки могла дивитися в ті мерехтливі обсидіанові озерця.

Жинь не могла відвести очей. Не могла навіть подумати про те, щоб відвернутися.

Коли паланкін Імператриці зник із поля зору, Жинь відчула дивне поколювання в серці.

Заради цієї жінки вона була ладна нищити королівства. Вона пішла б за нею до самих воріт пекла й повернулася б. Це її правителька. Це жінка, якій їй судилося служити.

Роздıл 9

– Фан Жунінь із Тікані, провінція Півня, – сказала Жинь. – Учениця, другий рік навчання.

Канцелярист проштампував на реєстраційному сувої емблему Академії поруч із її ім’ям, а потім передав їй три комплекти чорних учнівських тунік.

– Який напрям?

– Вірування, – відповіла Жинь. – Під керівництвом майстра Дзяна Дзия.

Канцелярист знову звірився з сувоєм.

– Ви впевнені?

– Як ніколи, – сказала Жинь, хоча серце й забилося частіше. —Щось сталося?

– Я зараз повернуся, – пробурмотів канцелярист і зник за дверима кабінету позаду.

Жинь чекала біля столу, із плином часу її тривога наростала. Дзян пішов з Академії? Його звільнили? У нього стався нервовий зрив? Чи, може, його заарештували за зберігання опіуму поза територією Академії? Чи за зберігання опіуму на території Академії?

Раптом їй згадався той день, коли її зарахували до Сінеґарда й наглядачі намагалися відсторонити її, звинувачуючи у списуванні. Родина Неджі поскаржилася на неї за те, що вона обійшла їхнього нащадка на турнірі? Таке взагалі можливо?

Нарешті канцелярист повернувся з сором’язливою усмішкою на обличчі.

– Вибачте, – сказав він. – Але вірувань не обирали вже дуже давно. Я не був упевнений, якого кольору має бути ваша нарукавна пов’язка.

Зрештою взяли залишок тканини від форм першорічок і видали їй білу нарукавну пов’язку.

Заняття почалися наступного дня. Після вибору напряму половину свого часу Жинь усе одно займалася з іншими майстрами. Оскільки на своєму напрямі вона була єдиною, то стратегію й лінгвістику мала вивчати разом з учнями Ірдзяха. Тривожною новиною виявилося й те, що, хоча Жинь не обирала медицину, другорічки все одно мусили пройти обов’язковий курс невідкладної допомоги під керівництвом Еньжо. Замість історії з’явилися міжнародні відносини, які викладав майстер Їм. Дзюнь так і не дав їй дозволу займатися з ним, але Жинь могла вивчати збройні бойові мистецтва з Сонненем.

Нарешті ранкові заняття скінчилися, й решту дня Жинь мала провести з Дзяном. Вона вибігла сходами до саду вірувань. Настав час зустрітися зі своїм майстром. Настав час отримати відповіді.

– Опиши, що ми вивчатимемо, – сказав Дзян. – Що таке вірування?

Жинь моргнула. Вона сподівалася, що це він їй розповість.

Протягом вихідних Жинь багато разів намагалася знайти логічне пояснення, чому вирішила вивчати саме вірування, але бурмотіла лише нечіткі заокруглені трюїзми.

Усе спиралося на інтуїцію. Правду, яку знала вона сама, не можна було пояснити іншим. Вона вирішила вивчати вірування, бо знала, що Дзян має доступ до якогось джерела сили, чогось реального й оманливого. Бо в день турніру вона торкнулася цього джерела. Бо її пожирав вогонь, бо світ навколо накрила червона пелена, бо Жинь втратила контроль над собою і її врятував чоловік, якого всі інші в Академії вважали божевільним.

Жинь бачила інший бік завіси, і тепер допитливість була такою сильною, що вона збожеволіла б, якби не зрозуміла, що тоді трапилося.

Але це не означало, що вона хоча б туманно розуміла, чим займатиметься.

– Химерні явища, – сказала вона. – Ми вивчатимемо химерні явища.

Дзян здивовано підняв брови.

– Як виразно.

– Не знаю, – промовила Жинь. – Я тут просто тому, що хочу вчитися з вами. Через те, що трапилося під час Випробувань. Насправді, я не знаю, у що вплутуюся.

– О, ти знаєш. – Дзян підняв вказівного пальця й торкнувся точки між її очима, там, звідки загасив у ній полум’я. – Глибоко в підсвідомості ти знаєш істинний порядок речей.

– Я хотіла…

– Ти хотіла дізнатися, що з тобою трапилося на турнірі, – Дзян схилив голову вбік. – А сталося ось що: ти покликала бога – і бог відгукнувся.

Жинь скривилася. Знову про богів? Вона всі вихідні сподівалась отримати відповіді, вважала, що одразу після повернення Дзян усе пояснить, але тепер була спантеличена більше, ніж будь-коли.

Дзян підняв руку ще до того, як вона змогла заперечити.

– Ти ще не знаєш, що це означає. Не знаєш, чи зможеш колись повторити те, що трапилося на арені. Але ти знаєш, що якщо не отримаєш відповіді зараз, то голод пожере тебе і твій розум надломиться. Ти зазирнула на інший бік і не заспокоїшся, доки не заповниш пробіли. Адже так?

– Так.

– Те, що з тобою трапилося, було звичним у добу, що передувала приходу Червоного Імператора, коли нікарські шамани ще не знали, чим займалися. Якби це продовжилося, ти збожеволіла б. Але я тут для того, щоб простежити, щоб цього не сталося. Я допоможу тобі зберегти здоровий глузд.

Жинь замислилася про те, як людина, яка постійно розгулювала по Академії без одягу, могла говорити такі речі з серйозним виразом на обличчі. А ще замислилася, як характеризує її саму те, що вона йому повірила.

Як це завжди бувало з Дзяном, розуміння приходило болісно повільно. Ще до турніру Жинь затямила, що улюбленим методом викладання Дзяна було спочатку зробити, а пояснювати вже потім, якщо взагалі пояснювати. Вона майже одразу зрозуміла, що якщо поставить неправильне запитання, то не отримає бажаної відповіді. «Той факт, що ти запитуєш, – сказав би Дзян, – слугує доказом того, що ти ще не готова це знати».

Жинь навчилася тримати рот на замку й просто йти за Дзяном.

Дзян ретельно вибудовував для неї основи, хоча на перший погляд його вимоги видавалися дурними й марними. Він змусив Жинь переписати підручник з історії давньонікарською, а потім перекласти його знову. Змусив цілий прохолодний осінній день простояти в струмку, ловлячи мільку голими руками. Він вимагав, щоб Жинь виконувала всі домашні завдання неосновною лівою рукою, тож їй знадобилося вдвічі більше часу, щоб написати есе, і здавалося, що їх писала дитина. Дзян змусив її цілий місяць жити двадцятип’ятигодинними днями. Змусив протягом двох тижнів виходити назовні тільки вночі, тож Жинь бачила лише нічне небо й моторошно тихий Сінеґард, а коли поскаржилася, що пропускає інші заняття, Дзян не виявив ані краплі співчуття. Він змусив її перевірити, як довго вона може протягнути без сну. І як довго може не прокидатися.

Жинь проковтнула скептицизм, зробила стрибок у віру і вирішила виконувати всі вказівки, сподіваючись, що на іншому боці буде просвітлення. От тільки вона не стрибала наосліп, бо вже знала, що там, на іншому боці. Вона щодня бачила перед собою докази просвітлення.

Бо Дзян робив те, на що люди не здатні.

Він змусив листя під ногами кружляти, а сам навіть не ворухнувся.

Жинь за першим разом подумала, що то гра вітру.

А потім він зробив це знову і знову, лише аби довести, що повністю все контролює.

– От чорт, – сказала вона, а потім повторила. – Чорт. Чорт. Чорт. Як. Як?

– Легко, – відповів він.

Жинь здивовано глянула на майстра.

– Це ж… це не бойові мистецтва, це…

– Що це? – наполягав Дзян.

– Надприродне.

Дзян самовдоволено всміхнувся.

– Надприродне – це слово, яке позначає все, що не вписується у твоє нинішнє розуміння світу. Я маю здолати в тобі цю невіру. Треба, щоб ти просто прийняла те, що все це можливо.

– Я маю сприйняти за істину те, що ви бог?

– Не будь дурепою. Я не бог, – сказав він. – Я смертний, який прокинувся, сила в обізнаності.

Дзян командою прикликав подув вітру. Змусив дерева хитатися, лишень вказавши на них. Пустив кола на воді, не торкаючись її, і зміг змусити тіні перекрутитися й розтягтися, щось прошепотівши.

Жинь розуміла, що Дзян показує їй ці вміння, бо якби він просто сказав, що це можливо, вона не повірила б. Він створив їй тло для можливостей, мережу нових уявлень. Як пояснити дитині суть сили тяжіння, доки вона не знає, що означає падати?

Деякі істини можна завчити запам’ятовуванням, наприклад, із підручників історії чи уроків граматики. А деякі мають укорінюватися повільно, стати істинними, бо вони – невід’ємна частина моделі всіх речей.

«Влада диктує прийнятність», – якось сказав їй Кітай. Чи можна цей принцип застосувати й до матерії природного світу?

Дзян змінив уявлення Жинь про те, що є реальним. Продемонструвавши їй неможливе, він налаштував її підхід до матеріального всесвіту.

Це далося йому легше, бо вона хотіла повірити. Вона вписувала у власний розум ці виклики сприйняттю реальності без суттєвих травм від узгодження. Травматична подія вже сталася. Жинь відчувала, як її пожирає полум’я. Вона знала, що таке горіти. Вона не мусила цього уявляти. Це вже сталося.

Жинь навчилась опиратися запереченню того, що їй показував Дзян, бо це не вписувалося в її попередні уявлення про те, як влаштований світ. Вона навчилася не бути шокованою.

Пережите під час турніру прорвало велику діру з нерівними краями в її розумінні світу, і вона сподівалася, що Дзян цю діру заповнить.

Іноді, якщо вона вже була готова поставити правильне запитання, Дзян відправляв її до бібліотеки шукати відповідь самій.

Коли Жинь запитала, де раніше практикували вірування, Дзян відправив її в даремну гонитву за химерним і таємничим. Змусив прочитати тексти про давніх сновид із південних островів і їхні знахарські практики зцілення. Написати розгорнуті доповіді про селищних шаманів від Внутрішніх держав до півночі, про те, як вони впадали у транс і мандрували духами в тілах орлів. Зосереджено вивчати свідчення від нікарських селян із півдня, які називали себе ясновидцями.

– Як би ти описала всіх цих людей? – запитав він.

– Диваки. Люди з уміннями або люди, які вдають, що мають уміння. – Жинь не бачила якогось іншого зв’язку між цими групами людей. – А як би ви їх описали?

– Я назвав би їх шаманами, – сказав він. – Тими, хто спілкується з богами.

Коли Жинь запитала, що Дзян має на увазі під богами, він змусив її вивчати релігію. Не лише нікарську, а всі релігії світу, які практикували ще з початку часів.

– Що люди розуміють під богами? – запитав Дзян. – Навіщо нам боги? Яку мету боги виконують у суспільстві? Вивчи ці питання. Знайди на них відповіді.

Через тиждень Жинь виклала всі свої думки в чудовій доповіді про відмінності між нікарськими та призахідницькими релігійними традиціями. З гордістю перерахувала свої висновки Дзяну в саду вірувань.

У призахідників лише одна церква. Вони вірять в одне божество – Святого Творця, відокремленого та вищого від усіх справ смертних, втіленого в образі людини. Жинь аргументувала, що цей бог, Творець, є способом підтримання урядового порядку в Призахідній республіці. Священники ордену Святого Творця не мали політичних посад, але володіли більшим контролем над культурою, ніж центральний уряд. Оскільки Призахідна республіка – велика країна без воєначальників з абсолютною владою над округами, закони запроваджували шляхом ширення міфу про моральні заповіді.

Натомість Імперія була країною людей, яких Жинь назвала упередженими атеїстами. Звісно, богів у Нікані було вдосталь. Але, як і Фани, більшість нікарців ставали релігійними лише тоді, коли це було вигідно. Мандрівні монахи Імперії складали незначну частку населення й були радше простими хранителями минулих традицій, аніж частиною якоїсь інституції з реальною владою.

У Нікані боги були героями міфів, символами культури, іконами, які треба вшановувати під час важливих життєвих подій, наприклад весіль, народження чи смерті. Втіленням емоцій, які переживали самі нікарці. Але ніхто по-справжньому не вірив, що довіку не матиме щастя, якщо забуде запалити пахощі Лазуровому Дракону. Ніхто по-справжньому не вірив, що можна вберегти коханих, молячись Великій Черепасі.

Нікарці дотримувалися цих ритуалів попри все, виконували ці дії, бо їх це заспокоювало, бо для них це був спосіб висловити свої тривоги стосовно відпливів і приливів удачі.

– Тож і на сході, і на заході релігія – просто соціальна концепція, – підсумувала Жинь. – Відмінність лише в застосуванні.

Дзян уважно вислухав її доповідь. Коли Жинь закінчила, він по-дитячому надув щоки й потер скроні.

– То, на твою думку, нікарська релігія – це просто марновірство?

– Нікарська релігія надто необдумана, щоб мати бодай якийсь ступінь достовірності, – сказала Жинь. – Чотири вищі боги: Дракон, Тигр, Черепаха та Фенікс. Потім місцеві домашні боги, селищні боги-хранителі, тваринні боги, боги річок, боги гір… – вона перелічувала, загинаючи пальці. – Як вони всі можуть існувати в одному просторі? Як може існувати духовний вимір, якщо всі ці боги борються між собою за вищість? Найкраще це можна пояснити тим, що коли в Нікані ми кажемо «бог», то маємо на увазі розповідь. Та й годі.

– То в богів ти не віриш? – запитав Дзян.

– Я вірю в богів не більше за будь-якого нікарця, – відповіла вона. – Вірю в богів як культурні факти. Як метафори. Як те, що, на нашу думку, нас убереже, бо нам не лишається нічого іншого. Як прояв наших неврозів. Але не як у щось справжнє. Щось, здатне мати реальні наслідки для всесвіту.

Усе це Жинь промовила, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, але в дечому вона перебільшувала.

Бо знала: щось таки є реальним. Знала, що на якомусь рівні є у всесвіті щось більше за те, з чим вона мала справу в матеріальному світі. Насправді вона зовсім не була таким скептиком, яким прикидалася.

Однак найкращий спосіб змусити Дзяна пояснити щось полягав у тому, щоб стати на радикально протилежну позицію, бо коли вона сперечалася з кардинально відмінної точки зору, у відповідь він наводив найкращі аргументи.

Цю наживку він ще не заковтнув, тож вона продовжила:

– Якщо існує божественний творець, якийсь вищий моральний авторитет, то чому ж із гарними людьми відбувається стільки жахіть? Чому це божество взагалі створило людей, бо ж люди такі неідеальні створіння?

– Але якщо немає нічого божественного, то чому ж ми приписуємо міфологічним постатям статус богів? – заперечив Дзян. – Чому поклоняємося Великій Черепасі? Богині Равликів Нюйві? Чому куримо фіміам небесному пантеону? У будь-якій релігії віра потребує жертви. Чому бідний нікарський фермер, без гроша за душею, свідомо жертвує щось сутності, яку вважає лише міфом? Хто від цього отримує користь? Звідки з’явилися ці традиції?

– Не знаю, – визнала Жинь.

– Тоді з’ясуй. З’ясуй природу космосу.

Жинь подумала, що не дуже розумно просити її розв’язати питання, на яке філософи й теологи тисячоліттями намагаються знайти відповідь, але знову пішла до бібліотеки.

От тільки до Дзяна вона повернулася зі ще більшою кількістю запитань.

– Як існування чи неіснування богів впливає на мене? Чому так важливо, щоб я знала, як виник всесвіт?

– Бо ти його частина. Бо ти існуєш. І якщо не хочеш назавжди лишитися крихітною крапелькою буття, яка не розуміє свого зв’язку з величною павутиною речей, то досліджуй.

– Навіщо?

– Бо я знаю, що ти прагнеш сили, – він знову торкнувся її чола. – А як ти зможеш почерпнути в богів силу, якщо не розумієш, що вони таке?

Корячись наказам Дзяна, Жинь проводила в бібліотеці більше часу, ніж учні п’ятого року навчання. Він доручав їй щодня писати есе, а його тема завжди була пов’язана з тим, до чого вони дійшли після годин розмов. Дзян змушував її встановлювати зв’язки між текстами різних дисциплін, текстами, написаними через століття один після одного, текстами, написаними різними мовами.

«Як теорія проведення кі через верхні дихальні шляхи пов’язана зі спірлійськими практиками вдихання праху померлих?»

«Як із плином часу змінився реєстр нікарських богів і як це пов’язане з високим статусом різних Воєначальників різних провінцій на різних етапах історії?»

«Коли Федерація почала прославляти свого правителя як божество і чому?»

«Як доктрина відділення церкви від держави вплинула на політику призахідників? У чому іронія цієї доктрини?»

Дзян ламав її розум і складав його заново, а потім, вирішивши, що такий порядок його не задовольняє, знову ламав. Він напружував її розумові можливості так, як це робив Ірдзях. От тільки Ірдзях розширював її розум у межах відомих параметрів. Його завдання робили Жинь спритнішою в уже знайомому їй просторі. Дзян змушував її розум виходити назовні, до зовсім нових вимірів.

По суті, він займався тим, що можна було назвати ментальним відповідником примусу носити свиню на гору.

Жинь у всьому йому корилася й розмірковувала, який альтернативний погляд на світ він намагається змусити її зібрати. Розмірковувала, чого він намагається її навчити, окрім як того, що всі її уявлення про влаштування світу хибні.

Та найгіршим були медитації.

На третій місяць семестру Дзян заявив, що віднині й надалі Жинь медитуватиме з ним годину щодня. Жинь потай сподівалася, що він забуде про цю умову так само, як зрідка забував про те, який зараз рік чи як його звуть.

Але з-поміж усіх правил, які Дзян установив для Жинь, саме цього він вирішив невідступно дотримуватися.

– Сидітимеш нерухомо одну годину, щоранку в саду, без винятків.

Вона сиділа. І ненавиділа це.

– Притисни язик до піднебіння. Відчуй, як витягується хребет. Відчуй простір між хребцями. Ану не спати!

Жинь різко вдихнула й смикнулася. Голос Дзяна, завжди такий тихий та заспокійливий, навівав на неї сонливість.

Точка над лівою бровою смикалася. Жинь неспокійно засовалася. Дзян вилаяв би її, якби вона почухалася. Натомість Жинь спробувала якомога вище підняти брову. Свербіння тільки посилилося.

– Сиди спокійно, – сказав Дзян.

– У мене болить спина, – поскаржилася Жинь.

– Це тому, що нерівно сидиш.

– По-моєму, її зсудомило після спарингу.

– По-моєму, ти мішок з лайном.

П’ять хвилин минули в тиші. Жинь повернулася в один бік, потім в інший. У спині щось клацнуло. Вона здригнулася.

Їй було страшенно нудно. Вона рахувала зуби язиком. Перерахувала їх знову, почавши з протилежного боку. Перемістила вагу з однієї сідниці на іншу. Відчула нав’язливу потребу підвестися, рухатися, стрибати, та що завгодно.

Жинь трохи розплющила одне око й побачила, що майстер Дзян пильно дивиться на неї.

– Сиди. Спокійно.

Жинь проковтнула заперечення й підкорилася.

Медитації здавалися їй величезним гаянням часу, бо ж Жинь роками перебувала в напрузі, постійно вчилася. Їй здавалося неправильним сидіти ось так нерухомо й нічим не займати розум. Лякала думка, що вона не здатна ні про що не думати, бо ж постійно думала про те, щоб не думати.

А от Дзян міг медитувати безкінечно. Він перетворювався на статую, тиху й нерухому. Був схожий на повітря, немовби міг зникнути, якщо вона недостатньо зосередиться на ньому. Складалося враження, що він просто полишав власне тіло й відлітав кудись.

Жинь на носа сіла муха. Дівчина голосно чхнула.

– Починаємо відлік часу заново, – безтурботно промовив Дзян.

– Та хай йому!

Коли до Сінеґарда повернулася весна, коли досить потепліло для того, щоб Жинь не мусила більше кутатися в товсті зимові мантії, Дзян повів її в пішу мандрівку до гори Вудан неподалік. Годин зо дві вони йшли мовчки, аж доки десь опівдні Дзян не вирішив зупинитися біля залитої сонцем ніші, звідки було видно всю долину внизу.

– Темою сьогоднішнього уроку стануть рослини.

Дзян сів, витягнув мішечок і висипав його вміст на траву. Там були різноманітні трави й порошки, шматок кактуса, декілька яскравих червоних макових квітів із насінням та жменька висушених на сонці грибів.

– Ми накачаємося наркотиками? – промовила Жинь. – Ого-го. Ми накачаємося наркотиками, правда?

– Це я накачаюся наркотиками, – сказав Дзян. – А ти дивитимешся.

Чавлячи макові зерна в маленькій кам’яній ступці, Дзян читав Жинь лекцію.

– Жодна з цих рослин не є рідною для Сінеґарда. Ось ці гриби ростуть у лісах провінції Зайця. Більше ти ніде їх не знайдеш, вони добре приживаються лише в тропічному кліматі. Ось ці кактуси найкраще ростуть у пустелі Баґхра між нашим північним кордоном та Внутрішніми державами. Цей порошок добувають із куща, який можна знайти лише в тропічних лісах південної півкулі. На таких кущах ростуть маленькі помаранчеві фрукти, без смаку й липкі на дотик. Але сам наркотик роблять із сушеного подрібненого кореня рослини.

– І володіти всім цим у Сінеґарді – серйозне правопорушення, – сказала Жинь, бо, схоже, лише вона про це добре пам’ятала.

– О. Закон, – Дзян дмухнув на якийсь листочок і відкинув його геть. – Так незручно. Так недоречно, – Дзян несподівано впився в неї поглядом. – Чому Нікань не схвалює використання наркотичних речовин?

Дзян часто так робив: підкидав їй запитання, до яких вона не була готова. Якщо вона відповідала надто швидко або робила квапливі узагальнення, він кидав їй виклик, заганяв у суперечці в глухий кут, доки вона чітко не промовляла, що саме мала на увазі, і не підтверджувала своєї точки зору.